РЕФЕРАТ
на тему:
“Основні етапи розвитку української державності”
План
1. Державний лад в Київської Русі
2. Територія і політичне життя незалежної України 1654-1659. Козацька
держава
3. Формування незалежної України на початку ХХ століття
4. Незалежність України наприкінці ХХ століття
1. Державний лад в Київської Русі
Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія . Це була
відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава,
її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві
правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність
великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для
розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні з’їзди.
З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і
в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером
його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у
зв’язку з ускладненням структури війська Київської держави значно
зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх
кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги
приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби,
встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність
великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки
держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів,
мостів, охороною торговельних шляхів.
У Київській Русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські
династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також
великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього “в
послушании”: виставляли на його поклик військо, передавали йому частину
данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи
розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу
місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали
собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності
київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це
можна було тільки шляхом війни проти непокірного.
Коли Давньоруська держава об’єднала всі східно-слов’янські землі, перед
нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль
відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х
ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і
князівства, де владарювали залежні від київських князів династії,
передавалися синам київського князя. Так, Святослав “сажає” свого сина
Олега “в Деревех”. Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку,
Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимир!,
Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники
і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа
Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких
були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі
вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського
роду, представники якого, перетворившись у великих
землевласників-феодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзереном (великим
київським князем) у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці
відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними
грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого
васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном
“старійшинство”. Місцеві князі-брати як нащадки великого київського
князя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був
старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності,
спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі
зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому
що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші
володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у ХІ-ХІ І ст.,
підривали міць Київської Русі.
2. Територія і політичне життя незалежної України 1654-1659. Козацька
держава
Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави.
Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на
яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був
великий простір: на лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на
правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654
р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до
України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила “під високу
руку” російського монарха, оскільки складала невід’ємну частину України,
хоча й мала автономне становище.
Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна
судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27
березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та
судитися “по своїм попереднім правам”.
Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром
в їх складі стали виділятися колегії, а також окремі урядовці, яким
доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про
поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто
утвердження української національної держави, що випереджало розвиток
судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі
Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До
нього входили генеральний суддя (у 1654 p. їх було три, згодом — два,
потім — один) і генеральна старшина.
Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей. Україна
вдається до активних дипломатичних зв’язків, про які Росія не
повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з
Україною відносини як з самостійною державою. У документах, адресованих
гетьману Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави,
називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був
підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не
підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з
якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і
закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.
3. Формування незалежної України на початку ХХ століття
З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.).
3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії.
4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського
про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що “у
вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу”.
Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися
питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній
будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя),
утворення агітаційної школи та ін.
Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як
організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного
ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на
самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.
Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру
шевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до
українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра,
С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала
українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію,
розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули
до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для
України у складі Російської федеративної республіки.
Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на
прикладі “українських земель Російської держави, які прагнуть до того,
щоб з них була утворена одна національна територія”. Вона “має вершити у
себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні,
утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми
доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое
законодавство, адміністрацію
і суд”.
19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася
ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі
переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.
Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над
скликанням з’їзду, який одержав назву “Всеукраїнський Національний
Конгрес”. В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок
по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900
делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали
участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини
(Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад,
“Державне право і федеративні змагання України” (Дорошенко), “Федералізм
та домагання російської демократичної республіки” (Шульгін), “Права
національних меншин та їх забезпечення” (Ма-тушевський), “Про спроби
створення автономного ладу на Україні” (Крижанівський) та ін. У
документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі
українського національного руху: широка національно-територіальна
автономія України та інших регіонів країни у складі Російської
федеративної демократичної республіки;
забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин,
які проживають в Україні; допуск представників України до участі в
майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для
українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив
Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити
українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони
автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного
принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання
депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради
став М.Грушевський, його заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов,
у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д.Антонович.
4. Незалежність України наприкінці ХХ століття
На першій стадії створення нового державного апарату України одним з
важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про
внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу
більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і
судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної
держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.
За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна
Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на
основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному
голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які
питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або
судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення
референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом
України від 3 липня 1991 р. “Про всеукраїнський і місцеві референдуми”.
Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких
визначався Законом України “Про статус народного депутата України”.
Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом,
прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада
працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.
З метою здійснення законопроектної роботи, попередньог. розгляду і
підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння
втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю
державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних
депутатів постійні комісії. їх організацію і діяльність регламентував
Закон “Про постійні комісії Верховної Ради України”.
Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів.
Президент — главою держави і виконавчої влади в республіці. Його
повноваження визначили Конституція і закон “Про Президента України”.
Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого
права при таємному голосуванні строком на 5 років.
Невід’ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в
життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне
завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх
функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила
Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її схвалення Верховна
Рада прийняла закони “Про Конституційний Суд України”, “Про статус
суддів”, “Про організацію судового самоврядування”. Судове
самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій
забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено
певні кроки в напрямі становлення судової влади.
У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база
реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон “Про
місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування”.
Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та
регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися
представникам Президента України в областях і районах, а також у містах
Києві і Севастополі.
Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була
створена правова база для забезпечення організації та діяльності
державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте
безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного
механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В
діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що
склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого
процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше
проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це
закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої
влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з
елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992
p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але
реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли
Верховна Рада прийняла Закон “Про формування місцевих органів влади і
самоврядування!’ і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та
їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої
влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції
судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу
суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.
Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного
апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи
державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно,
нерідко без певної програми.
У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося
протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного
права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин
державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки,
породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в
суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність
нової демократичної конституції України.
Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий
орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади —
з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо
від народу, уклали Конституційний договір “Про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Цей договір
набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою
Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він
діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції
України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані
чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким
чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той
час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України
в період дії цього акта.
Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним
і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція
України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.
Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення
розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства
намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється
процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до
ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і
приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх
функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по
підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі
права.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України. – К., 1998.
Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995.
Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції, 1993.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
