.

Форми держави в зарубіжних країнах (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1 7512
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Форми держави в зарубіжних країнах

План

Вступ

1. Форма державного правління

2. Форма державного устрою

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є
форма держави, в якій виявляються особливості організації влади,
відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму. Форма
держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені
інституціональними і територіальними способами організації влади.

Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів.
Елементами форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного
права, є форма державного правління (інституціональш характеристики
організації влади) і форма державного устрою (територіальні
характеристики).

1. Форма державного правління

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади,
зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер
форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим
статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена
насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному
механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту.
Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і
виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки
зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і
послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск’є. Він
розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала
здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися
як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск’є розглядав поділ
влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як
розмежування політичних сил, що здійснюється в ім’я політичних свобод.
На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи
групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію
додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні
прихильники цієї ідеї.

Концепція Ш. Монтеск’є справила великий вплив на розвиток конституційної
теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в
конституційних актах періоду французької революції XVIII ст. Одне з
положень Декларації прав людини і громадянина 1789 p. визначало, що
«суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не
здійснений поділ влад, не має конституції». Характерно, що Декларація у
тій чи іншій формі була інкорпорована до змісту багатьох прийнятих за
два століття конституцій Франції, включаючи і чинну.

Принцип поділу влад є підґрунтям Конституції США 1787 p., хоча прямо в
її тексті він і не згадується. Цей принцип знайшов пряме відображення в
структурі американської конституції. Так, перші три з семи статей її
головного тексту присвячені організації і повноваженням органів
законодавчої, виконавчої і судової влад. Юридична форма закріплення
принципу поділу влад тут має вигляд структурно-функціонального
визначення кожного з вищих органів держави у нормах основного закону.

Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була
загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально
або номінальне сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх
конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний
принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному
рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними
засобами створити умови для переходу до нових форм державно-політичного
життя. З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше
прийнятих принципів організації влади і побудови державного механізму.

Що ж до сучасного розуміння принципу поділу влад, то його зміст, по
суті, має два тлумачення, які знаходять втілення в різних формах
правління і водночас відбивають власне факт їхнього існування.

Перше тлумачення поділу влад передбачає формальну ізольованість кожної з
них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. Таке
тлумачення поділу влад асоціюється з президентською республікою.
Класичним є варіант поділу влад за Конституцією США.
Президентсько-республіканська форма правління тут грунтується на
жорсткому поділі влад, який, проте, реально означає лише загальне
розмежування функціональної компетенції між сферами влади, а точніше —
між трьома вищими органами держави,

Особливістю практичної реалізації принципу поділу влад є її звичайне
доповнення у вигляді так званої системи стримувань і противаг. Ще Ш.
Монтеск’є писав, що розподілені влади повинні взаємно врівноважуватись.
Пізніше ідея стримувань і противаг набула широкого визнання в
конституційній теорії багатьох країн. Ця ідея пов’язувалася з
необхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й
забезпечити стабільність і сталість у діяльності державних інститутів.

Сама ж система стримувань і противаг, покладена в основу організації і
функціонування вищих органів держави, втілена в багатьох положеннях
Конституції США. Зокрема, остання визначає різні способи формування
органів усіх трьох влад: конгрес обирається виборчим корпусом, президент
— непрямими виборами, колегією вибірників, які, в свою чергу, обираються
народом, верховний суд формується спільно президентом і верхньою палатою
конгресу — сенатом. Ідея стримувань і противаг у її конституційному
оформленні пов’язується також з різними строками повноважень вищих
органів. Усе це покликане забезпечити самостійність відповідних сфер
влади.

Найголовнішим є те, що в межах системи стримувань і противаг, відповідно
до конституційних норм, створено структуру взаємодій і взаємообмежень
вищих органів держави, а звідси — трьох поділених влад. Так, у США
конгрес може притягати президента до відповідальності, використовуючи
процедуру імпічменту, а сенат — відхиляти кандидатури на зайняття
урядових або ряду інших федеральних посад, запропоновані президентом. У
свою чергу, президент може перешкодити введенню в дію прийнятого
конгресом закону, застосувавши вето. Члени верховного суду призначаються
президентом з «поради і згоди» сенату, тобто спільно законодавчою і
виконавчою владою. З іншого боку, верховний суд здійснює функцію
конституційного контролю законодавчої діяльності конгресу і
правотворчості президента.

Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній конституційній
теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли
виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин
владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цього
принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення
і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід грунтується
на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів
різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнення спільної
мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом
розподілу державних функцій.

Еволюція ідеї поділу влад супроводжується зміною відповідної практики.
Однією з таких змін є тяжіння до розширення функцій виконавчої влади.
Таке явище має місце за будь-якої форми правління. Воно є об’єктивним за
своїм характером, хоча його і не слід абсолютизувати.

Ніде практична реалізація відповідних теоретичних концепцій не призвела
до абсолютного поділу влад. Навіть у президентських республіках окремі
законодавчі та виконавчі функції розподіляються між різними за
формальним призначенням державними органами. До деякої міри це
стосується і судових функцій (окремі судові повноваження парламентів,
адміністративна юстиція тощо).

Згідно з іншим тлумаченням відповідного принципу, незважаючи на їх
формальний поділ, влади повинні тісно співпрацювати і взаємодіяти.
Подібне тлумачення поділу влад найбільшою мірою відповідає природі
парламентарних форм правління. У країнах з такими формами правління
принцип поділу влад нерідко зазнає суттєвих коректив або навіть взагалі
заперечується. Багато теоретиків, виходячи з особливостей організації та
діяльності державного механізму, не бачить тут необхідності в чіткому
поділі влад. Вони посилаються при цьому на нібито властиве
парламентарним за формою правління країнам явище — часткову збіжність,
або частковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади,
що інколи призводить до «змішування влад». Подекуди в межах цих і
подібних концепцій поділ влад визначається тільки як незалежність суду.

Широкого визнання в країнах з парламентарними формами правління набули
концепції дифузії, дисперсії влади. Їхні автори фактично заперечують
жорсткий поділ влад. На їхню думку, владні повноваження здійснюються
різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами
далеко не завжди можна провести чітку грань за інституціональним і
функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Як вважають
ці автори, чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим меншою
є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного
і деспотичного правління, яке обмежує свободу особи.

Поняття поділу влад відоме і конституційній теорії країн з так званою
змішаною республіканською формою правління, зокрема Франції. Французькі
конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого поділу
влад. Проте, намагаючись пристосувати цей принцип до існуючих
державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття
законодавчої і виконавчої влади. Вони вважають, що термін «виконавча
влада» є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду не зводяться тільки
до виконання законів. Урядова, або управлінська, функція, на їхню думку,
вбирає в себе законодавчу функцію, а це призводить до того, що остання
більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Дещо інший підхід запропонував відомий французький учений Моріс Дюверже.
Він вважав, що різниця між законодавчою і виконавчою владою не має
значення, адже лідер партії парламентської більшості володіє тією й
іншою, оскільки керує урядом і контролює цю більшість. Тому, писав М.
Дюверже, говорити, що обидві ці влади розмежовані — фікція, а справжній
поділ влади має місце між урядом і опозицією.

Подібні теоретичні концепції певною мірою пов’язані із змістом
Конституції Франції 1958 p., яка грунтується на одному з варіантів
поділу влад. Цей варіант сполучає елементи жорсткого поділу з класичними
інститутами парламентаризму. Так, ст. 23 закріпила принцип несумісності
функцій члена уряду з депутатським мандатом, що властиве президентським
республікам. Водночас у ст. ст. 20, 49 і 50 зафіксований принцип
політичної відповідальності уряду, який характеризує парламентарні форми
правління.

Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різновидів. Кожен
з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає
визначенню загальних характеристик.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є
президентська республіка. Класичною президентською республікою
вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в
цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних
країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних
вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи
стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3)
поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4)
формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5)
відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність
інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами
міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її
класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента
і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого
розділеного правління, коли президент і парламентська більшість
репрезентують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків
практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській
республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості
для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає
певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади
залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із
взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне
управління державними справами.

Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму
державного правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за
умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у
державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме
президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому
активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонування
судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в
умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні
засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що
прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді
визначається як «суперпрезидентська» республіка.

Запроваджений у названих країнах варіант президентської республіки за
деякими ознаками навіть формально відрізняється від свого класичного
прототипу, яким є президентська республіка в США. На відміну від США, де
президент обирається непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як
правило, прямий характер. Конституції багатьох держав Латинської Америки
не припускають переобрання президента на наступний строк, хоч у практиці
відповідних країн таке обмеження далеко не завжди має реальне значення.
Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-президента, що, без
сумніву, сприяє посиленню особистої влади самого фактичного глави
виконавчої влади.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні
республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в
монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в
республіках — шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах.
Їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента,
монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних
повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у
сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду
парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже
номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна
та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити
парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6)
контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним
міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що
глава держави — президент — обирається не на загальних виборах, а
парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з
депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами
правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі
важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій,
яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в
ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії
або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут
звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або,
у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу
керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламентарні
форми правління нерідко визначаються як «правління партій». У будь-якому
випадку ефективне функціонування державного механізму за умови
сприйняття парламентарних форм правління здійснюється лише тоді, коли
суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема,
характеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.

Історично першою парламентарною формою правління була парламентарна
монархія. Парламентарна республіка є, по суті, її пізнішим варіантом.
Сама ж парламентарно-монархічна форма сформувалася шляхом еволюції
феодальної монархії, яка відбувалася протягом кількох століть під
впливом загальних соціально-економічних і політичних факторів. У процесі
цієї ево-люції абсолютна монархія поступилася місцем конституційній
монархії та її різновидам — послідовно дуалістичній і парламентарній.

Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в конституціях,
прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед слід
назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди,
Норвегію, Швецію та Японію. Наявність у більшості з цих країн такої
форми державного правління пояснюється еволюційним характером
суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних
інститутів. Не останню роль у збереженні тут монархічної форми відіграє
й те, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як
символ єдності народу.

Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління,
прийнята в ряді країн — колишніх колоніальних володіннях Великобританії.
Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Серед них насамперед
слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію. В останні десятиліття
внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед
країн, що розвиваються, помітно зменшилася.

Домініони не тільки сприйняли головні засади британської конституційної
моделі, а й зберегли певні, що існували ще за колоніальних часів,
державно-правові зв’язки з колишньою метрополією. Зокрема, всі вони
вважаються парламентарними монархіями, але власних монархів не мають.
Британський монарх є номінальним главою держави, а його функції в
кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор
формально призначається британським монархом за поданням уряду
домініону, хоча такий порядок узвичаївся не відразу. Наприклад, у Канаді
лише в другій половині 20-х років XX ст. відповідні призначення стали
робити за попередньою згодою місцевого уряду, а з 50-х років — тільки за
поданням останнього. Вирішальну роль у процедурі призначення
генерал-губернатора відіграє прем’єр-міністр, який фактично і визначає
її результати. Строк повноважень генерал-губернаторів — 5—6 років.

Порівняно менш поширеною є парламентарно-республіканська форма
державного правління. На європейському континенті до неї без будь-яких
застережень можна віднести Албанію, Грецію, Естонію, Італію, Латвію,
Словаччину, Угорщину, Чехію, ФРН та Югославію, хоч і названі країни
мають помітні відмінності. Майже винятком є форма парламентарної
республіки для конституційної практики країн, що розвиваються (наприклад
Індія).

Що ж до порядку заміщення посади президента в парламентарних
республіках, то він також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії,
Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та Югославії президентів
обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає парламент, а в
разі його невдачі — колегія вибірників. До складу цієї колегії входять
депутати парламенту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна
рада місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії
вибірників не менше одного представника. Для виборів президентів у
парламентарних рес публіках звичайно потрібна кваліфікована більшість у
першому турі й абсолютна або навіть проста більшість в усіх наступних
турах голосування.

У ФРН президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу
якої входять у рівній кількості члени нижньої палати парламенту і
делегати, обрані законодавчими органами суб’єктів федерації — земель. В
Індії до складу колегії, що обирає президента, входять виборні члени
обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів штатів. В
Італії президент обирається на спільному засіданні членів парламенту. У
виборах також беруть участь по три делегати від кожної з областей, які,
в свою чергу, обираються обласними радами. Від однієї з областей
обирається один делегат. Існують і інші варіанти заміщення політичної
посади президента в парламентарних республіках, але у будь-якому випадку
відповідні вибори проводяться за участю парламенту.

Значними особливостями характеризується республіканська форма правління,
прийнята в Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну
республіку. Але це не точно. Відповідну форму можна визначити як
директоріальну республіку.

На рівні федерації органом виконавчої влади в Швейцарії є союзна рада
(уряд), яка обирається строком на чотири роки на об’єднаному засіданні
палат парламенту. Кожний з членів союзної ради очолює окремий
департамент (міністерство). Зі складу союзної ради парламент щорічно
обирає президента союзу і віце-президента. Останні на цих посадах
здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент
веде засідання союзної ради. Водночас президент і віце-президент
виконують функції керівників окремих департаментів, включених до
структури уряду.

За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата
і членства у складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради можуть
брати участь у парламентських дебатах без права вирішального голосу.

Члени союзної ради (міністри) не йдуть у відставку у випадках, коли їхні
пропозиції не знаходять підтримки в депутатів представницького органу.
Більше того, швейцарська конституція не знає інституту політичної
відповідальності уряду перед парламентом, хоча союзна рада повинна
звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує
протягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між
законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союзної
ради звичайно обираються представники всіх основних політичних партій.
Характерно, що ні союзна рада, ні президент не мають права вето на
рішення парламенту. Не наділені вони і правом його розпуску.

У цілому прийнята в Швейцарії форма державного правління є унікальною.
Її особливості пов’язані з відмінним від інших розвинутих країн балансом
між законодавчою і виконавчою владою. Юридичні передумови існування цієї
форми правління доповнюються широким спектром політичних передумов. До
останніх у першу чергу належать глибокі демократичні традиції у сфері
державно-політичного життя країни, зумовлені загальними економічними і
соціальними факторами її розвитку. За словами відомого державознавця XIX
ст. А. Есмена, незважаючи на захоплення, яке швейцарська система
державного управління викликає у багатьох, вона не придатна для
пересадження на інший грунт. На сьогодні форма директоріальної
республіки залишається однією з головних індивідуальних ознак державного
ладу саме Швейцарії.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так
звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність
конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко
називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними)
або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської
і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу
держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними
повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого
боку, як і в парламентарній республіці, суб’єктами виконавчої влади є
прем’єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед
представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми
правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія,
Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія,
Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість
країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не
арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних
форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних
повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і
прем’єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною
республіканською формою правління мало чим відрізняються від
парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща,
Румунія, Франція) республік.

Конституції більшості відповідних держав припускають можливість
своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення
повноважень між президентом і прем’єр-міністром. Це пов’язано з
невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних
положень щодо виконавчої влади. Подібна якість основних законів не може
сприйматися однозначно. Як результат, статус президента і
прем’єр-міністра може змінювати ся залежно від суспільно-політичних
обставин, що склалися на даний момент, і навіть від авторитету
політиків, які займають відповідні посади.

Розглянуті форми державного правління не є характерними для переважної
більшості країн, що розвиваються. Пояснення полягає в тому, що форма
правління, як і будь-яка інша загальна ознака державного ладу, має
відповідати реаліям суспільно-політичного життя кожної конкретної
країни, потребам її розвитку, традиціям тощо.

На сьогодні в країнах, що розвиваються, існують як монархічні, так і
республіканські форми правління, хоча домінують останні. Найбільш
поширеною в молодих незалежних країнах є форма так званої монократичної
республіки. Президентська посада тут заміщується (за нечисленними
винятками) шляхом загальних виборів. При цьому президент звичайно сам
призначає віце-президента. Як правило, президент концентрує в своїх
руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допоміжним органом. У ряді
країн запроваджено посаду адміністративного прем’єр-міністра, який
виступає в ролі не глави уряду, а помічника президента. Адміністративний
прем’єр-міністр здійснює функції з координації діяльності міністерств і
діє лише в межах повноважень, делегованих йому президентом. У більшості
країн, що розвиваються, уряд формується президентом і несе перед ним
відповідальність. У переважній більшості країн президент має право
розпуску представницького органу.

Монократична республіка практично повністю відкидає принцип поділу влад.
Тут відсутні функціональний розподіл між вищими органами держави та
більш-менш збалансована система стримувань і противаг. Водночас для
монократичної республіки характерною є також відмова від багатьох засад
парламентаризму, зокрема від участі парламенту у формуванні уряду та від
інституту відповідальності уряду перед представницьким органом.
Президент концентрує в своїх руках усі основні владні повноваження. Його
конституційний статус посилюється тим, що він, як правило, очолює
правлячу партію, яка е єдиною в країні. В умовах юридичне або фактично
встановленого однопартійного режиму відбувається зрощення партійного
апарату з державним механізмом. Це також відбивається на позиціях
президента і може сприйматись як характерна ознака значної частини
моно-кратичних республік.

У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова форма
правління, як абсолютна монархія (Оман, Саудівська Аравія). Для деяких з
цих країн характерна історично перехідна форма — дуалістична монархія
(Йорданія, Кувейт, Марокко тощо). Загальною ознакою дуалістичних
монархій є те, що тут реальні владні повноваження розподілені між
монархом і парламентом, хоча монарх звичайно зберігає домінуючі позиції.

Крім монархій, у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми
правління. Найбільш цікавою серед них є теократична (ісламська)
республіка, прикладом якої може бути Іран. Конституція цієї країни
встановила засади побудови державного механізму, які за багатьма
ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними
республіканськими формами. Однак поряд з такими інститутами, як
президент і парламент, вона фіксує наявність так званого керівника.
Останній наділений верховною духовною і політичною владою і здійснює
функції вождя нації, яка сприймається як громада мусульман.
Неординарними слід визнати і деякі інші конкретні форми державного
правління, прийняті у зарубіжних країнах.

Отже, характер форми правління в тій чи іншій країні відображає
особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про
конституційне визначені взаємовідносини вищих органів держави,
насамперед органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях
прямо визначається форма правління. «Політичною формою Іспанської
держави є парламентарна монархія», — записано в ст. 1 Конституції
Іспанії. «Формою державного ладу Ірану є ісламська республіка»,—
свідчить ст. 1 Конституції Ірану. У Конституції Греції зазначено, що тут
прийнята форма парламентарної республіки (ст. 1). У такому або у більш
загальному вигляді форма державного правління визначена в основних
законах Болгарії, Данії, Ісландії, Латвії, Литви, Молдови, Норвегії,
Румунії та інших. Однак у переважній більшості випадків про характер і
особливості форми правління можна говорити, лише проаналізувавши ті
розділи конституцій, в яких ідеться про повноваження вищих органів
держави. Багато дає і вивчення відповідної державно-політичної практики.

2. Форма державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який
визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових
частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях
політико-територіальної організації (устрою) держави та її
адміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасного
конституціоналізму відомо дві форми державного устрою — федеративна та
унітарна.

Федерація — це держава, територія якої складається з територій її членів
— суб’єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно
кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20. Протягом
останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися
Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В
Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як
Чехо-Словаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося
реформування державного устрою такої країни, як Бельгія.

Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає
виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося,
територія федеративної держави розглядається як сукупність територій
суб’єктів федерації — штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія,
Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Канада,
Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів
(Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації.
Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до
суб’єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 p. краї, області,
міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також
автономна область і автономні округи. І хоч усі названі суб’єкти
визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною
конституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб’єктів —
федеральною конституцією і статутами цих суб’єктів, прийнятими
відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід
додати, що деякі суб’єкти російської федерації входять до складу інших,
наприклад, автономні округи у складі країв і областей.

Проте всі суб’єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій
визначення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями.
Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма
відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами,
державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з
багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов’язане і те, що за
суб’єктами федерацій не визнається право виходу — так зване право
сецесії.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у
тому, що суб’єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто
можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним
основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного
суб’єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих
і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб’єктів
федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним
розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири
основних принципи розмежування відповідної компетенції.

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і
Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера
компетенції суб’єктів утворюється шляхом передачі їм так званих
залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до
виключно федеральних.

Так, ст. 1 (розділ восьмий) Конституції США містить перелік законодавчих
повноважень федерального конгресу, до яких віднесені встановлення і
стягнення податків, мита та інших федеральних зборів; регулювання
торгівлі із зарубіжними країнами і між штатами; карбування грошей,
регулювання грошового обігу і визначення одиниць мір та ваги; поштова
служба; розвиток науки і ремесел та захист авторських і винахідницьких
прав; федеральна судова система; оголошення війни; повноваження у сфері
оборони тощо (усього 18 пунктів). Розв’язання решти питань, згідно з
десятою поправкою до Конституції США, віднесено до компетенції окремих
штатів.

Проте на практиці баланс повноважень між штатами і федерацією ще більше
зміщений на користь останньої. Значну роль у розширенні компетенції
федеральних органів відіграє теорія про домислювані повноваження. Ця
теорія грунтується на досить абстрактному тлумаченні положення тієї ж
ст. 1, яке встановлює право федерального конгресу «видавати закони,
необхідні для здійснення як вищеназваних, так і всіх інших прав» уряду
США. З цього робиться висновок, що всі нові об’єкти законодавчого
регулювання мають бути віднесені до компетенції федерації.

Широко тлумачиться і положення ст. 1 Конституції США про регулювання
торгівлі між штатами. Верховний суд визначив, що це положення охоплює
всі питання, що потребують «єдиного правового регулювання». Як
результат, федеральний конгрес привласнив собі право видавати
законодавство у сфері торговельних і трудових відносин, а також охорони
природи.

Однак було б спрощенням стверджувати, що США розвивались і розвиваються
тільки в напрямі надання федеральним органам все більших повноважень за
рахунок штатів. Діалектика процесів, що відбуваються у взаємовідносинах
федерації та її суб’єктів, тут набагато складніша. Вона виявляється в
наявності і взаємодії двох тенденцій: у потягу до більшої централізації,
розширення компетенції федерації, з одного боку, і в тяжінні до
зміцнення позицій штатів, з іншого. Ці тенденції відображають певні
економічні й суспільно-політичні інтереси.

Федерації, в яких розмежування компетенції здійснюється шляхом
визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових
повноважень її членам, прийнято називати децентралізованими. Але така їх
характеристика е досить умовною. Зокрема, в конституціях відповідних
латиноамериканських федерацій встановлене так зване право інтервенції.
Це право реалізується федеральними органами (звичайно президентом) з
метою запобігання виникненню «внутрішньої або зовнішньої загрози»
державній владі або ліквідації такої загрози, а також забезпечення
«збереження республіканської форми правління».

Невизначеність відповідних конституційних формулювань дає змогу органам
федерації активно втручатись у здійснення владних повноважень її
суб’єктами. Найчастіше приводом для втручання є обрання небажаного для
федеральних органів губернатора штату (провінції). Масштаби практики
втручання найбільшою мірою залежать від політичного режиму, що існує в
тій чи іншій країні.

Характерно, що прообразом відповідних статей основних законів
латиноамериканських федерацій було положення ст. 4 Конституції США, де
визначена можливість втручання федеральних органів у справи штатів для
захисту від «внутрішнього насильства» і на прохання їхніх органів. Але
на відміну від США, де до того ж подібні випадки завжди були винятками,
в латиноамериканських країнах відповідні інтервенції можуть
здійснюватися не тільки на вимогу суб’єктів федерацій, а й з власної
ініціативи федеральних органів.

2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції — сферу
федерації і сферу суб’єктів федерації. Для цього встановлено два
переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального
парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний
принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у
державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають
бути віднесені до компетенції федерації.

3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це
робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої
конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати
рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб’єктами
федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих
питань, які не включені до двох відповідних переліків.

Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної
діяльності, завжди залишається за ф.едерацією. Її органи взагалі можуть
паралізувати діяльність органів суб’єктів. Так, у ст. 72 Основного
закону ФРН прямо вказано, що «у сфері конкуруючої компетенції землі
володіють правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки
федерація не використовує свої права законодавства». Тут послідовно
проводиться лінія на встановлення верховенства федеральної влади над
землями: «Федеральне право має перевагу над правом земель» (ст. 31).
Крім того, згідно зі ст. 37, федеральний уряд може за згодою парламенту
застосувати заходи примусу, щоб спонукати землі до виконання їхніх
«федеральних обов’язків». Зважаючи на неясність змісту цієї статті,
слід, однак, підкреслити, що вона чітко проводить принцип субординації
між федерацією та її суб’єктами.

Аналогічний принцип покладений в основу розмежування компетенції органів
влади федерації та її суб’єктів у Росії. Тут конституція встановила
сферу виключної компетенції федерації і сферу спільної компетенції. •
Проте і в останній сфері вирішальну роль об’єктивно відіграє федерація.
Як записано в ст. 76, «за предметами спільного ведення Російської
Федерації і суб’єктів Російської Федерації видаються федеральні закони і
закони та інші нормативні правові акти суб’єктів Російської Федерації,
що приймаються відповідно до федеральних законів (виділено мною. — В.
Ш.)». А далі прямо сказано, що акти суб’єктів федерації не можуть
суперечити федеральним законам, прийнятим з питань, які віднесені до
сфер виключної компетенції федерації і спільної компетенції. У випадках
виникнення такого протиріччя діє федеральний закон.

Конституція Росії також визнає наявність сфери так званих залишкових
повноважень, які перебувають поза предметно визначеними сферами
виключної компетенції федерації і спільної компетенції. Але тут
домінують суб’єкти федерації: в цитованій статті основного закону прямо
застережено, що у випадку виникнення протиріччя між федеральним законом
і нормативно-правовим актом суб’єкта, виданим з питань, які віднесені до
сфери залишкових повноважень, діє нормативно-правовий акт суб’єкта
федерації.

4. Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в
такій федерації, як Індія. Її конституція встановила три предметні сфери
компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів
і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей
індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту
відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що віднесені до законодавчої
компетенції федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими є і
два інших переліки конституційних повноважень.

У випадках, коли будь-яке з питань у переліку повноважень федерації
частково збігається з питаннями, зазначеними в інших переліках,
пріоритетною вважається компетенція відповідного федерального органу.
Так само й у сфері конкуруючої компетенції, коли виникає колізія між
федеральним законом або намірами законодавців і відповідною практикою на
рівні штатів. До сказаного слід додати, що залишкові повноваження, які
не знайшли свого конкретного відображення в конституції, здійснюються
федеральними органами.

Принципи розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами
відіграють вагому роль у визначенні політико-правового статусу
відповідних державних утворень. Проте найбільше значення тут мають
фактичний обсяг і предметний зміст владних повноважень, віднесених до
органів суб’єктів тієї чи іншої федерації, а також характер практики
реалізації цих повноважень, що залежить від економічних і
суспільно-політичних умов, які супроводжують виникнення і розвиток
кожної конкретної федерації. Однак завжди найважливіші повноваження,
природа яких пов’язана із самою суттю державного суверенітету, надані
федеральним органам.

Найширшою за обсягом і предметним змістом слід визнати компетенцію
суб’єктів децентралізованих федерацій. Відомо, що так звані класичні
федерації (США, Швейцарія) утворилися на засадах міждержавного союзу.

Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної
держави). Саме утворення союзу було результатом дій окремих держав —
майбутніх суб’єктів федерації. В Австралії до утворення федеративної
держави спричинилося об’єднання самоврядних колоній, які згодом стали
штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волевиявлення
населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був
різним. Саме до вищеназваних країн має бути віднесений термін «союзна
держава», який часто невиправдано застосовується до всіх без винятку
федерацій.

За своєю політичною і юридичною природою федерації, що утворилися на
союзних засадах, відрізняються від конфедерацій, хоч, як зазначалося,
між ними нерідко існував еволюційний зв’язок. Конфедерація є
міждержавним об’єднанням з певними, визначеними звичайно в установчому
акті цілями. Члени конфедерації передають об’єднанню частину своїх
суверенних прав, на підставі чого конфедерація може виступати як окремий
суб’єкт міжнародного права. Проте конфедерація не наділена якістю
суверенності. Незважаючи на передачу частини прав, суверенними
залишаються тільки держави — члени відповідного об’єднання. Спільні
органи, що формуються в конфедерації, наділені обмеженою компетенцією
(звичайно у сфері міжнародних відносин). До того ж держави-члени мають
право скасовувати акти цих органів і право виходити зі складу
конфедерації.

Класичними прикладами конфедерацій вважаються США з 1776 до 1787 p.,
Швейцарія до 1848 p., Германський союз з 1815 до 1867 р. Практика
конфедеративних об’єднань відома і новітній історії. Зокрема, за останні
40 років були утворені і самоліквідувалися такі конфедерації, як
Об’єднана Арабська Республіка (Єгипет і Сирія) та Сенегамбія (Сенегал і
Гамбія). У розвинутих країнах подібного не траплялося.

Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія —
об’єднання двох держав під спільною короною одного монарха. В XIX ст.
унія мала місце між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 p. — між
Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 p. — між Данією та Ісландією. У
конкретних випадках унія мала різний юридичний характер і наслідки, але
завжди й учасники зберігали право діяти самостійно у сфері зовнішньої та
внутрішньої політики і залишалися суверенними державами.

Конфедерація є гнучкою і багатоваріантною формою міждержавного
об’єднання. Окремі конфедерації мало чим відрізнялися від міжнародних
організацій. Відмінність тут можна було простежити лише на рівні намірів
тих, хто об’єднується, проголошених у відповідних документах, і змісту
повноважень, наданих спільноутвореним органам. Однак на сьогодні така
відмінність майже відсутня. Це, зокрема, пояснюється наслідками процесу
міждержавної інтеграції та утворенням таких складних за своїми
характеристиками міждержавних об’єднань, як Європейський Союз, динаміка
політичної еволюції якого не дає змоги на сьогодні чітко відмежувати
його від традиційних міжнародних організацій та конфедерацій.

Іноді можна знайти реальне сполучення якостей федералізму і
кон-федералізму. В наші дні прикладом такого сполучення є Об’єднані
Арабські Емірати (ОАЕ). За чинною Конституцією 1971 p., OAE визнаються
федеративною державою, до складу якої входять сім еміратів. Згідно зі
ст. 1, кожна незалежна арабська держава може за певних умов приєднатися
до ОАЕ. Самі ж ОАЕ проголошені «частиною великої арабської батьківщини»
(ст. 6). За основним законом емірати суверенні. При цьому зберігається
дія всіх міжнародних договорів, підписаних окремими еміратами до
створення ОАЕ, а при укладанні нових договорів, що зачіпають інтереси
або «особливе становище» конкретного емірату, федеральний уряд повинен
враховувати позицію останнього.

Певні якості конфедералізму притаманні і державному устрою Югославії. У
ст. 7 Конституції цієї держави записано, що суб’єкти федерації в межах
своєї компетенції можуть «підтримувати міжнародні стосунки, засновувати
власні представництва в інших державах і вступати до міжнародних
організацій». Водночас республіки — члени федерації можуть укладати
міжнародні договори відповідного характеру. У ст. 2 зазначено, що до
складу Югославії можуть бути прийняті інші республіки на умовах,
встановлених її конституцією. Останнє положення є своєрідним натяком на
можливість реінтеграції держав — колишніх суб’єктів федерації, що
існувала донедавна.

Що ж стосується федерацій, утворених на союзних засадах, то значення цих
засад втрачає свій сенс майже відразу після завершення відповідного
процесу. Розширення складу федерацій тут звичайно відбувається на основі
інших принципів. Так, у США новоутворені штати входили до складу
федерації на підставі прийняття конгресом спеціального закону. Частина з
цих штатів була створена шляхом перерозподілу територій колишніх
суб’єктів федерації, інші — внаслідок окупації і захоплення спірних
територій або територій сусідніх держав. Територію деяких нових штатів
було просто куплено в іноземних держав.

В окремих, утворених на союзних засадах федераціях суб’єкти наділені
порівняно широкою за обсягом і важливою за значенням компетенцією.
Характерно, що в ст. З Конституції Швейцарії декларовано суверенність
кантонів, «оскільки їхній суверенітет не обмежений союзною
конституцією». Подібні положення можна знайти в конституціях частини
американських штатів. І хоча ці положення є конституційними фікціями,
саму їх наявність слід сприймати як підтвердження значущості повноважень
органів суб’єктів відповідних федерацій. Іноді ці органи наділені
повноваженнями навіть у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Наприклад, американські штати беруть участь у міжнародних справах, хоча
вона і обмежується вирішенням окремих питань неполітич-ного характеру.
Відповідно до Конституції США, «жодний штат не може вступати в договори,
союзи або конфедерації» (ст. 1, розділ десятий). Однак за згодою
федерального конгресу штати можуть ставати учасниками договірних
відносин з іноземними державами, якщо ці відносини не суперечать
політиці федерації. У деяких випадках вони самостійно укладають угоди з
державами, з якими межують. Предметом таких угод є здебільшого питання
співробітництва в галузі поліцейської діяльності і прикордонного
контролю.

Конституція Швейцарії за кантонами залишає «право укладати із
зарубіжними країнами договори з питань господарської діяльності,
сусідських відносин і поліції» (ст. 9), обумовивши, що такі договори не
повинні зачіпати інтересів федерації та інших кантонів. У Канаді також
припускається можливість участі провінцій у міжнародних справах. Проте в
усіх випадках зовнішньополітична компетенція суб’єктів федерацій
обмежується другорядними питаннями, і сама наявність такої компетенції
аж ніяк не свідчить про те, що відповідні державні утворення наділені
міжнародною правосуб’єктністю.

Вужчими за обсягом є владні повноваження органів суб’єктів таких
федерацій, як ФРН та Австрія. Реалізація ідей федералізму тут має певну
історичну традицію, а в Німеччині вона була ще й пов’язана з формуванням
єдиної держави внаслідок об’єднання окремих, політичне організованих
територій. У XIX ст. Німеччина еволюціонувала від конгломерату
феодальних володінь до конфедерації, а потім і до єдиної імперії.
Остання являла собою своєрідну федерацію. Федеративний устрій було
сприйнято і в так званій Веймарській республіці, що утворилася після
першої світової війни.

В Австрії федеративний устрій, встановлений за чинною Конституцією,
певною мірою пов’язаний з політико-територіальною організацією
Австро-Угорської імперії другої половини XIX — початку XX ст. Починаючи
з 60-х років XIX ст. ця організація характеризувалась автономією окремих
регіонів — країв. Автономію в ті роки мали Буковина й Галичина, де були
створені крайові сейми та деякі інші владні структури. Практика
автономізації сприяла формуванню чинників федералізму.

На відміну від розглянутих країн, федеративна форма державного устрою в
країнах Латинської Америки, а також у країнах, що розвиваються, майже
завжди мала і має, по суті, штучну природу. Відповідні федерації
звичайно утворювались директивно, за рішенням центральних органів. При
цьому в деяких випадках форму державного устрою змінювали по кілька
разів (Аргентина, Мексика). В результаті іноді важко визначити різницю
між обсягом і значенням компетенції суб’єктів вказаних федерацій та
повноваженнями органів автономій, утворених в деяких унітарних державах
(наприклад, в Іспанії, Італії).

Особливості федеративної форми державного устрою визначаються
політико-правовим статусом суб’єктів як державних утворень. Проте у
багатьох федераціях територія держави не є сумою територій відповідних
утворень, оскільки, крім державних утворень — повноправних суб’єктів
федерацій, є одиниці, що не мають такого статусу. Наприклад, у США
виділений федеральний округ Колумбія, де розташована столиця цієї
держави. В Канаді, крім десяти провінцій, до складу федерації включено
дві спеціальні територіальні одиниці — Північно-Західні території та
Юкон. Є подібні одиниці в Австралії, Бразилії, Індії та в деяких інших
федераціях.

За своєю політико-правовою природою подібні територіальні одиниці не є
державними утвореннями. Функції державного управління тут здійснюються
на засадах, близьких до засад автономії або місцевого самоврядування, що
позначається на обсязі повноважень відповідних органів. Відрізняється
також організація влади: якщо в державних утвореннях вона в цілому
відображає принципи, прийняті на федеральному рівні, то для
територіальних одиниць, які не мають такого статусу, характерна більш
жорстка субординація щодо федеральних органів.

Іншою формою державного устрою є унітарна форма. Держава звичайно
вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її території не
наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує лише
одна конституція, одна система права і одна система органів влади.
Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. Її складові
частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальні одиниці — це частини території держави,
організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного
управління. Вони є територіальною базою для здійснення функцій такого
управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць
здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні
цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні
функції.

Адміністративно-територіальні одиниці не є суто географічним явищем. Це
матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій
частині державної території. Існує кілька систем
адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними
є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція).
Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої
особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної
форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються
централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило,
вирішуються на рівні суб’єктів.

Існуючі системи адміністративно-територіального поділу в основному
склалися ще в XIX ст., хоча вони постійно еволюціонують. У 60—80-х роках
XX ст. в багатьох розвинутих країнах були проведені реформи
адміністративно-територіального поділу. Щ реформи характеризувалися
двома підходами: скороченням кількості наявних територіальних одиниць
шляхом збільшення їх розмірів або створенням нової, укрупненої ланки
адміністративно-територіального поділу — регіону. Проблема
регіоналі-зації пов’язувалася з необхідністю практичного розв’язання
питань реалізації загальних соціально-економічних програм на
національному і місцевому рівнях, узгодження інтересів, підвищення
ефективності в роботі державного механізму тощо. В теоретичному плані
регіоналізація нерідко розглядається як складова більш широкого процесу
децентралізації влади. Існують різні погляди на юридичну природу
регіону.

Усе це ускладнює визначення такого явища, як автономія. Звичайно
автономія супроводжує унітарну форму державного устрою і за таких умов
розглядається як засіб децентралізації. За своєю юридичною природою
автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що
звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих
повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць
відмінний від правового положення звичайних
адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається
не всім, а лише окремим частинам держави. Виняток становлять автономії в
Іспанії та Італії.

Автономії утворюються за адміністративним і національним принципами з
урахуванням історичних та географічних факторів. Прикладами
адміністративних автономій є більшість областей в Іспанії та Італії, а
також автономні області в Португалії (острови Мадейра та Азорські). До
національних автономій слід віднести Гренландію і Фарерські острови в
Данії, Аландські острови в Фінляндії, Басконію і Каталонію в Іспанії, а
також області Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія і Валь
д’Аоста в Італії. Існують національні автономії і в деяких інших країнах
(Молдова, Узбекистан та інші). У Росії вони мають особливий статус.
Входячи до складу країв і областей, які є суб’єктами федерації,
автономна область (Єврейська) і автономні округи самі включені до
федерації як рівноправні суб’єкти.

Своєрідністю відзначається політико-територіальна організація
Великобританії. У Північній Ірландії (Ольстері) віднедавна
представницький орган та інші органи автономії розпущені. Управління
територією здійснює британський уряд. У Шотландії з початку XVIII ст.
представницького органу взагалі не існує. Водночас тут прийнятий принцип
спеціального представництва цього національно-історичного регіону в
британському парламенті. До того ж Шотландія має власну судову систему і
регіональний орган виконавчої влади.

Характеризуючи особливості організації автономій за рубежем, слід
зазначити, що у кожній відповідній одиниці утворюються представницькі
органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції.
Представницький орган автономії формує виконавчі органи, які несуть
перед ним політичну відповідальність. Водночас діяльність цього органу
досить ефективно контролюється центральною владою, зокрема, глава
держави звичайно має право розпускати його.

В Італії таке право президент реалізує за умов, якщо обласна рада діє не
у відповідності до конституції або грубо порушує закон. Він може
розпустити раду і в разі її недієздатності, а також з міркувань
національної безпеки. У Португалії президент наділений правом розпуску
представницьких органів автономії або припинення їхньої діяльності, якщо
така діяльність суперечить конституції. У всіх країнах, де є автономії,
діють призначені центральною владою її представники (губернатори,
спеціальні міністри, урядові комісари тощо). До їхньої компетенції
віднесено здійснення від імені держави управління в автономній одиниці і
координації діяльності всіх існуючих тут владних структур.

Компетенцію органів автономій звичайно встановлюють спеціальні закони,
прийняті національними парламентами. У Фінляндії такий закон може бути
змінений у порядку, встановленому для конституційних законів. У Молдові
статус автономій має бути визначений органічними законами.

В Іспанії, Італії і Португалії компетенція органів автономій визначена і
в спеціальних актах — статутах. Як зазначалося, порядок введення цих
статутів дещо різниться, але у будь-якому випадку відповідні процедури
потребують взаємодії представницьких органів автономії та національного
парламенту. Так, в Іспанії розроблені в автономіях проекти статутів
приймаються парламентом у вигляді органічних законів. В Італії статути
вводяться рішенням обласних рад, а парламент лише їх затверджує. Для
цього він приймав звичайні або конституційні закони.

В Росії компетенцію органів автономних одиниць встановлює федеральна
конституція і статути, прийняті законодавчими органами самих автономій.
Згідно з конституцією, за поданням законодавчих і виконавчих органів
автономної області, автономного округу може бути прийнятий федеральний
закон про автономну область чи автономний округ. Відносини автономних
округів, що входять до складу краю чи області, можуть бути врегульовані
федеральним законом і договором між органами автономного округу і,
відповідно, органами краю чи області.

Зміст і обсяг повноважень органів автономій у різних країнах не
однакові. Найширшою і найзмістовнішою компетенцією наділені органи
автономних областей Іспанії та Італії. Зокрема, в Іспанії, за винятком
енергетики, оборонної та атомної промисловості, всі питання економічного
розвитку областей вирішуються органами автономій у відповідності до
вимог загальнодержавної економічної політики. Заслуговують на увагу і
такі повноваження, як право португальських автономій брати участь у
переговорах про укладення окремих міжнародних договорів або право
датських автономій вирішувати питання їх віднесеності до процесу
європейської інтеграції.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади,
зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер
форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим
статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена
насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному
механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту.
Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і
виконавчої влади.

Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який
визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових
частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях
політико-територіальної організації (устрою) держави та її
адміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасного
конституціоналізму відомо дві форми державного устрою — федеративна та
унітарна.

Список використаної літератури

Хессе К. Основы конституционного права. – М„ 1981.

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. — К., 1995.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.

Шаповал В.М. Конституційні системи зарубіжних країн. — К., 1992.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.:
АртЕк, Вища шк., 1998. — 264 с.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020