.

Кримінально-правове діяння (дія або бездіяльність) (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
438 4855
Скачать документ

Курсова робота

Кримінально-правове діяння (дія або бездіяльність)

Зміст

Вступ

4

1.

Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння.

6

2.

Кримінально-правове діяння (дія або бездіяльність)

8

2.1

Суспільне небезпечна дія

11

2.2

Суспільне небезпечна бездіяльність

16

3.

Крайня необхідність

20

4.

Поняття фізичного примусу

25

5.

Поняття психічного примусу

26

Висновок

28

Список використаних джерел

30

1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння.

Обставини, про які йдеться, пов’язані з діями людини, що вчиняються за
наявності її свідомості та передбачення настання заборонених законом
наслідків, однак збіг певних чинників спонукають її вчиняти діяння яке
зовні нагадує злочин. Точніше, таке діяння за своїми зовнішніми ознаками
збігається з ознакою того чи іншого злочину, але вважається правомірним.

Діючий Кримінальний кодекс України до таких обставин відносить необхідну
оборону (ст. 36), уявну оборону (ст. 37), затримання особи, що вчинила
злочин (ст. 38), крайню необхідність (ст. 39), фізичний або психічний
примус (ст. 40), виконання наказу або розпорядження (ст. 41), діяння,
пов’язане з ризиком (ст. 42), виконання спеціального завдання з
попередженням чи розкриття злочинної діяльності організованої групи
чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Характерними ознакам обставин, що виключають злочинність діяння, є:

1) те, що дії за наявності таких обставин вчиняються з метою відвернути
небезпеку заподіяння тяжкої шкоди правоохоронним об’єктам;

2) те, що таке відвернення вчиняється, в одному випадку, шляхом
заподіяння шкоди тому, хто умисно вчиняє злочин, в іншому, – шляхом
спричинення шкоди одним цінностям, що охороняються законом, для
відвернення небезпечної шкоди, що загрожує іншим, більш важливим
цінностям;

3) те, що дії, вчинені за вищеназваних обставин, мають

2. Кримінально-правове діяння (дія або бездіяльність)

Термін «діяння» вживається в КК, теорії і судовій практиці в подвійному
значенні:

а) у статті 11 за допомогою цього терміна визначається поняття у, що,
таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як
синонім терміна «злочин»;

б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики
однієї з ознак об’єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності. При
аналізі цієї ознаки складу злочину має йтися саме про друге значення
терміна «діяння».

Діяння є обов’язковою ознакою кожного складу злочину. Стаття 2
встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою
суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого
кодексом. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 є дія або
бездіяльність.

Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак:

діяння повинне бути суспільне небезпечним і протиправним, конкретним,
свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке
визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним псинам,
охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу
заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпечність органічно притаманна
діянню, що й обумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання
його злочинним і караним. Дане положення безпосередньо випливає зі
статей 2 і 11 КК. Дія чи бездіяльність, яка не спричиняє шкоди об’єкту
кримінально-правової охорони або

не створює загрози заподіяння такої шкоди, не може розглядатися як
злочин, тому що вони позбавлені такої властивості, як суспільна
небезпечність. Матеріальна ознака злочину — суспільна небезпечність —
виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. У той
же час характер дії або бездіяльності, спосіб і засоби, за допомогою
яких здійснюється посягання, значною мірою визначають характер і ступінь
суспільної небезпечності злочину, тобто його тяжкість.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 1 1 означає, що злочином
визнається тільки те діяння, що передбачене кримінальним законом. Тому
для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія або
бездіяльність) було зазначено в диспозиції конкретної статті Особливої
частини КК, тобто заборонено кримінальним законом під загрозою
покарання. Ознака протиправності означає, далі, що діяння завжди порушує
певну норму кримінального закону.

Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт
поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі і
завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як
соціальна істота вступає до сфери, підвладної кримінальному закону,
тільки завдяки своїм діянням. Лише зовні виражена активність людини, її
вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом
правової оцінки. Поза своїми вчинками люди не вступають до сфери
правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання,
морально-психологічні якості людини, які б негативні вони не були, не
можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не можуть

тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть
отримати негативну кримінально-правову оцінку лише тоді, коли вони
об’єктивовані в конкретному акті поведінки особи — у дії чи
бездіяльності.

Діяння — це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком
пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного
світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи
тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів
були б суспільне небезпечними. Наприклад, дії, вчинені особами, які
страждають на психічну хворобу і є неосудними, не контролюються їх
свідомістю і, виходить, не можуть утворити дію чи бездіяльність у
кримінально-правовому розумінні. Суспільна небезпечне діяння, як ознака
об’єктивної сторони складу злочину, має бути вольовим, тобто проявом
волі особи. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад,
внаслідок нездоланної сили, фізичного примуса тощо, не може утворити
об’єктивну сторону складу злочину.

10

2.1 Суспільне небезпечна дія

Дія — це активна, свідома, суспільна небезпечна, протиправна поведінка
суб’єкта. Вона є найбільш поширеною формою суспільне небезпечного
діяння. Більше 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК,
можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою)
одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі
тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати
цілеспрямований характер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий
акт поведінки. Мета, як і об’єкт злочину, відокремлює дію, обмежує обсяг
і межі дії, визначає її предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла
утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються
свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси
випливає, що мимовільні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що
відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не
можуть утворити дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад,
рухи, внаслідок яких завдано шкоди охоронюваному законом благу, якщо
вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем
тощо.

З фізичної сторони дія може бути простою і складною. Прості дії містять
у собі одиничні (елементарні) акти поведінки людини, наприклад, завдання
удару. Складні дії характеризуються ускладненою структурою. Серед них
можна виділити ті, що складаються з кількох актів поведінки, кожний з
яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у ч. 2 ст. 186
встановлена кримінальна відповідальність за грабіж (відкрите викрадення
чужого

майна), поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи
здоров’я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства. Тут
мають місце дві дії — викрадення і насильство, кожна з яких, якщо
розглядати їх ізольовано, утворить самостійні злочинні дії, передбачені
окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну
об’єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов’язані з насильством
(ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373 та ін.). У зазначених випадках одна дія
виступає як спосіб здійснення іншої. Вони перебувають у нерозривному
зв’язку та органічній єдності і у сукупності утворюють складну дію, яка
і завдає шкоди об’єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з ряду тотожних актів
поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих на досягнення єдиного
злочинного наслідку (наприклад, крадіжка цілого, вчинена в кілька
прийомів), що утворять у своїй єдності злочини. До складних відносять,
зокрема, і дії у так званих триваючих злочинах, коли злочин,
розпочавшись одним актом поведінки (активною дією), потім продовжує
здійснюватися впродовж певного часу на стадії закінченого злочину,
наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї. У деяких випадках
складні дії утворюються з цілої низки вчинків, пов’язаних один з одним.
Це,

/

наприклад, зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст.
203), втягнений неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) тощо. Але
й у цих випадках має місце активна форма суспільне небезпечної
протиправної поведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в
кримінально-правовому розумінні.

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину всі дії

12

можна поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або

енергетичні) дії полягають у застосуванні мускульної, »

фізичної сили для вчиненим злочинного посягання (крадіжка, грабіж,
розбій, вбивство, нанесення тілесних ушкоджень тощо) і завжди спрямовані
на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу.
Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і
завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь
інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії)
виразних рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій відбуваються
такі злочини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів
характерним є поєднання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при
шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою
насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення
злочину, що являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що
використовуються при вчиненні злочину. Ці способи різноманітні.
Найчастіше зустрічаються:

фізичне насильство, психічне насильство (погроза насильством),
обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб,
загально небезпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають
форму і зміст даної дії, її інтенсивність і шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі
спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину,
наприклад, таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185),
відкрите викрадення такого ж майна при грабежі (ст. 186), заволодіння
чужим майном шляхом обману чи зловживання

13

довірою при шахрайстві (ст. 190). В інших випадкам злочин може бути
вчинений різними способами. Так, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115) і умисне
середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122) можуть бути вчинені
будь-якими способами: шляхом нанесення ушкоджень колючим чи ріжучим
предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом
нанесення ударів, побоїв тощо. У зв’язку з цим законодавець не вказує в
диспозиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчинення
злочину як на обов’язкову ознаку складу злочину.

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засоби і
знаряддя: зброю, технічні пристосування, механізми, підроблені документи
та ін. У цих випадках винний застосовує закладені в засобах вчинення
злочину додаткові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність
і вражаючий ефект дії. Такі способи вчинення злочинів завжди свідчать
про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не обмежена. Досить
встановити, що вчинено суспільне небезпечну дію (як активну форму
поведінки особи), передбачену кримінальним законом як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК різним чином. У
більшості випадків у диспозиції описується один вид злочинної поведінки,
наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185), погроза
вбивством (ст. 129). Досить часто в диспозиції вказуються в альтернативі
кілька дій, кожна з яких утворює об’єктивну сторону злочину. Наприклад,
бандитизмом (ст. 257) закон визнає: організацію озброєної банди з метою

14

нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а
також участь у такій банді або у, вчинених нею нападах. У подібних
випадках, для констатації об’єктивної сторони відповідного складу
злочину досить встановити хоча б одну з дій, альтернативне зазначених у
законі. Нерідко в КК дається загальна характеристика дії, наприклад, у
складі хуліганства (ст. 296). У таких випадках для з’ясування ознак
діяння варто вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описуванні дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію,
наприклад, заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації
шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства
(ст. 192). В інших випадках для з’ясування ознак дії необхідно
звернутися до підзаконних нормативних актів (бланкетна диспозиція),
наприклад, порушення правил безпеки на вибухонебезпечних
підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273), порушення
правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274) та ін.

Різні прийоми описування дій у статтях Особливої частини КК обумовлені
не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншого злочину, ступінь
конкретності описування якого залежить від характеру самої дії, об’єкта
посягання, способів вчинення злочину, засобів, що
використовуються, та ін. Чим чіткіше описана дія в законі, тим більше
гарантій правильного застосування кримінального закону при розгляді
конкретних кримінальних справ.

15

2.2 Суспільне небезпечна бездіяльність

і Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що

полягає у не вчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і
могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за
своїми соціальними та юридичними властивостями, тобто вона суспільне
небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною
стороною. При бездіяльності особа не робить певної дії, яку вона за
даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання
заподіянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. На практиці
злочинна бездіяльність зустрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом
бездіяльності вчиняються такі злочини, як залишення в небезпеці (ст.
135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя
стані (ст. 136), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та
здоров’я дітей (ст. 137).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою
поведінки людини. Однак дана характеристика стосується не
будь-якої поведінки особи в момент вчинення злочину (наприклад,
диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування — треба було
побачитися з знайомим — і не виконав своїх обов’язків щодо забезпечення
безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих
конкретних дій, що ця особа повинна була і могла вчинити в даних
конкретних умовах. Звідси випливає, що обов’язковою умовою
кримінальної

16

відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї

обов’язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних

і умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов’язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різних
підстав:

а) з закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов’язок надати
допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, — ст.
136) або з іншого (наприклад, підзаконного) нормативного акта — у
злочинах, описуваних у бланкетних диспозиціях;

б) з професійних або службових функцій (наприклад, ненадання допомоги
хворому медичним працівником — ст. 139, службова недбалість — ст. 367);

в) з договору (наприклад, порушення обов’язків щодо охорони майна — ст.
197;

г) з родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати аліментів на
утримання дітей — ст. 164, ухилення від сплати коштів на утримання
непрацездатних батьків — ст. 165);

д) з попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює
небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана надати їй
допомогу (наприклад, човняр, що взяв на себе обов’язок перевезти людей
через річку, повинен надати допомогу пасажирам, які опинилися у воді і
почали тонути внаслідок того, що човен перевернувся з причин
перевантаження або шторму).

Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що
особа в даній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто
виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Так,
якщо лікар

17

повинен був з’явитися до хворого і надати йому допомогу, але не міг
цього зробити внаслідок повені і розливу ріки, він не може нести
відповідальність за ст. 139. Так само ненадання допомоги потопаючому
особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну
відповідальність за ст. 136 за ненадання допомоги особі, що перебуває в
небезпечному для життя стані, тому що тут відсутня можливість надати
таку допомогу.

Отже, при оцінці можливості (чи неможливості) виконати покладені на
особу обов’язки слід враховувати конкретну обстановку, умови місця і
часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховуються і її
суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в одиничному акті не
вчинення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити,
але може являти собою і кілька (множинність) актів пасивної поведінки,
що має місце, наприклад, при службовій недбалості, коли службова особа
неодноразово не виконує покладені на неї обов’язки (ст. 367). Злочинна
бездіяльність може відбуватися одноактне (одномоментно) і протягом
певного, тривалого проміжку часу, зокрема, при триваючих злочинах,
наприклад при ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей — ст.
164.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну
бездіяльність настає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов’язок вчинити активні дії,
якими було б відвернене настання суспільне небезпечного наслідку;

б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити
відповідні активні дії і запобігти

18

заподіянню суспільне небезпечних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може «

поєднуватися з активними діями, за допомогою яких суб’єкт ухиляється від
виконання обов’язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт
змішаної поведінки — активні дії тут виступають способом вчинення
злочинної бездіяльності. Проте об’єктивну сторону злочину утворить
злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отримати самостійну правову
оцінку (кваліфікацію) при наявності в них ознак самостійного злочину.

3. Крайня необхідність

Однією з важливих обставин, що виключає злочинність діяння без якої
немислимі фізичний та психічний примус є крайня необхідність.

Крайня необхідність – це такий збіг обставин, за якого виникла
безпосередня небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна, лише
заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові. Інакше кажучи,
правомірним вважається заподіяння (за наявності загальної небезпеки)
шкоди одним цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду
більш значним цінностям, які теж охороняються правом. Частиною першою
ст.39 передбачено, що “не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення
небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом
правом цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересом чи
інтересам держави, якщо цю небезпеку у даній обстановці не можна було
усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення
меж крайньої необхідності”.

Об’єктом захисту при крайній необхідності є: особисті блага людини, її
права та майно, блага та права інших осіб, блага та цінності
громадянського суспільства чи держави.

Умови, що визначають правомірність крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об’єктові захисту; 2) небезпека,
що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не
минула; 3) небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без
заподіяння

20

шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом; 4) шкода має
завдаватися так званим третім особам, якщо шкода завдається зазіхачеві,
то вчинене розглядається за правилами про необхідну оборону; 5) особа
завдає шкоду, будучи зобов’язаною або вимушеною до цього
об’єктивними обставинами; 6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж
відвернена шкода.

Джерелом небезпеки, що зумовлює стан крайньої необхідності, можуть бути:
а) стихійні сили природи (громовиця, землетрус, пожежа, повінь, гірські
лавини, дії джерела підвищеної небезпеки, затоплення тощо). Наприклад,
крайня необхідність має місце у випадку, якщо за розпорядженням капітана
судна, що зазнало аварії, цінний вантаж викидається за борт з метою
зменшити вагу судна і зберегти життя людей, судно або більш цінний
вантаж; б) суспільне небезпечна поведінка людини (наприклад, створення
аварійної ситуації, що може спричинити тяжкі наслідки); в) фізіологічний
стан людини (голод, хвороба тощо); г) порушення роботи технічних чи
автоматичних систем, що спричинило аварію або катастрофу; д) напад
тварин; е) збіг обставин, що зумовлює необхідність одночасного виконання
певних обов’язків.

Небезпека має бути дійсною, тобто існувати фактично, а не уявно.
Помилковість особи щодо дійсного характеру небезпеки не породжує
кримінальної відповідальності, якщо людина не усвідомлювала і не могла
усвідомлювати помилковість свого припущення. Якщо ж особа, яка
припустилася помилки, могла усвідомлювати відсутність реальної небезпеки
(не виявила належної обачливості), відповідальність має настати за
необережний злочин.

Небезпека вважається невідворотною, якщо її

21

неможливо було усунути іншим, більш ощадливим способом, крім того, який
був застосований у даних конкретних умовах. Отже, крайня необхідність
має вважатися відсутньою, якщо в особи була можливість запобігти загрозі
небезпеки без заподіяння шкоди стороннім благам або можна було
застосувати менш небезпечний спосіб дій, але особа не використала ні
тієї, ні іншої можливості.

У стані крайньої необхідності шкода завдається стороннім особам, не
причетним до джерела небезпеки (до створення небезпеки). Тому заподіяння
шкоди в цьому випадку допускається лише за умови, що більша шкода
усувається шляхом заподіяння меншої шкоди. Саме ця обставина виключає
суспільну небезпечність і протиправність дій, вчинених у стані крайньої
необхідності.

Проблема співвідношення двох цінностей щодо їх порівняльної важливості є
дуже складною, особливо при порівнянні однорідних цінностей. Наприклад,
при порівнянні благ волі і благ щодо тілесної недоторканності або при
порівнянні шкоди, заподіяної особистим благам, із шкодою, заподіяною
суспільним благам.

У законі взагалі немає будь-яких (об’єктивних або суб’єктивних) ознак
такої відмінності. Тому, вирішуючи питання про співвідношення заподіяної
і відверненої шкоди, необхідно виходити з конкретних обставин самої
події, враховувати характер І розмір спричиненої І відверненої шкоди, а
також пріоритетність благ або цінностей.

Отже, питання про те, яку шкоду визнавати значною, а яку менш значною,
вирішує суд у кожному окремому випадку на основі об’єктивних і
суб’єктивних критеріїв з урахуванням конкретних обставин певної події.

22

У житті іноді виникають ситуації, коли людина опиняється перед
необхідністю водночас виконувати два покладені на неї обов’язки. Такі
випадки прийнято називати колізією правових обов’язків.

При колізії правових обов’язків має виконуватися той із них, який має
відвернути більш значну шкоду. Таке положення прийнято розглядати як
стан крайньої необхідності. Наприклад, лікар зобов’язаний надати медичну
допомогу всім потерпілим під час автомобільної аварії, але в першу чергу
він має надати таку допомогу людині з більш тяжкими травмами.

Перевищенням меж крайньої необхідності вважається умисне заподіяння
шкоди певним благам або цінностям, якщо така шкода явно не відповідала
характеру реальної небезпеки й була значно більшою, ніж відвернута
шкода.

Більш лаконічно це положення викладено в законі. У ч. З ст. 39
говориться «перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіянню
шкоди правоохоронним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж
відвернена шкода». Разом з цим закон зазначає, що особа не підлягає
кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності,
якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що
загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій
небезпеці.

Крайня необхідність відрізняється від необхідної оборони за такими
ознаками: а) при крайній необхідності шкода завдається третім особам
(стороннім благам), при необхідній обороні — нападникові; б) заподіяння
шкоди третім особам у стані крайньої необхідності допускається за умови,
що іншим шляхом не можна було запобігти загрозі

небезпеки. За необхідної оборони людина, на яку було вчинено напад, має
право активно захищатися незалежно від того, що вона могла уникнути
посягання чи звернутися за допомогою до представників влади; в) якщо у
стані крайньої необхідності заподіяна шкода має бути менш значною, ніж
відвернена шкода, то у стані необхідної оборони заподіяння шкоди тому,
хто вчиняє напад, має бути лише необхідним у даній конкретній обставині.

24

4. Поняття фізичного примусу

Під фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї
людини на нішу (насильство — застосування фізичної сили, заподіяння
ударів, побоїв, тілесних ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю
особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена
можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті
насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не
вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації. Якщо
фізичний примус був непереборним (наприклад, зв’язаний охоронець не міг
перешкодити злочинцям вчинити крадіжку, або касир видав злочинцям гроші
внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву
його волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психофізичну єдність
діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер, через що особа
не може керувати своїми вчинками. У разі непереборного фізичного примуса
у особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні,
внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст.
40)’.

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила
які-небудь суспільне небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що
не виключало можливості особи керувати своїми діями, то в цьому випадку
питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої
необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен
розглядатися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).

25

5. Поняття психічного примусу

Психічний примус — це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити
тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під
загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи
моральної шкоди. У разі психічного примуса має місце погроза або
залякування особи, яка піддалася примусу, для того, щоб примусити її
діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує.
Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, до деякої міри обмежена,
внаслідок чого вона відчуває ускладнення у виборі того чи іншого
варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного характеру
навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством.
У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус,
цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший
варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільне небезпечне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного примусу, за
загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але
розглядається як вчинене при пом’якшуючих обставинах при застосуванні
покарання (п. 6 ст. 66).

Дія або бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть
за собою кримінальну відповідальність лише за умови, що мав місце стан
крайньої необхідності. Інакше кажучи, вчинення суспільне небезпечного
діяння під впливом психічного насильства (погрози) виключає
кримінальну відповідальність лише тоді, коли уникнути в даній конкретній
обстановці заподіяння шкоди, якою

26

погрожували, було неможливе, і якщо при цьому не було допущено
перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39).

27

Висновок

Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що фізичний та психологічний
примус є актуальною темою і відіграє значну роль в кримінальному праві,
адже визначення в певному суспільне небезпечному діянні присутність
злочину або його відсутність може значно вплинути на подальшу долю
суб’єкту злочину, а головне не порушити букви закону.

Основною метою написання курсової було висвітлення поняття фізичного та
психічного примусу та його роль в кримінальному праві, що ми й
намагались зробити.

Як відомо фізичний та психологічний примус належить до обставин, що
виключають злочинність діяння, тобто діяння що вчиняються людиною за
наявності її свідомості та передбачення настання заборонених законом
наслідків, однак збіг певних чинників або при наявності психофізичного
впливу спонукають її вчиняти певне діяння. Дані діяння за своїми
зовнішніми ознаками мають схожість з діянням, передбаченими кримінальним
законом як злочин, але за певних ознак вважаються правомірними.

Також більш докладно було розглянуто таке поняття як діяння (дія та
бездіяльність) яке допомагає глибше зрозуміти суть фізичного та
психологічного примусу, допомагає визначити наявність чи відсутність
обставин які притаманні тим, що виключають злочинність діяння або
оспорюють її і доказують все-таки присутність об’єктивної сторони
злочину.

Були також висвітлені самі поняття дія чи бездіяльність їх види,
елементи суть та приклади які пов’язують теорію з практикою.

Як відомо особа яка вчинила злочин за наявності

28

психофізичного примусу в любому випадку попадає в такі умови крайньої
необхідності, що й спонукало її зробити те чи інше суспільне небезпечне
діяння, тобто в такі умови при яких усунення небезпеки неможливе без
заподіяння шкоди іншим цінностям.

Отже, як ми бачимо, все, що було розглянуто вище, має той чи інший
зв’язок з психічним або фізичним примусом і відіграють важливу роль при
визначенні його суті.

29

Список використаних джерел

1. Кримінальне право України, Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та
ін.; К.: Право, 1997р. – 368 с.

2. Кримінальне право України / Загальна частина, Бажанов М.І., Сташиса
В.В. Тація В.Я., ;Київ-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002р. – 198с.

3. Кримінальне право України, Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А.;

К.: Наукова думка, 1995р.

4. Кримінальне право України, Матишевський П.С., Яценко С.С.; Київ:

Юрінком, 1996р. – 288с.

5. Кримінальне право України / Загальна частина, Матишевський П.С.,
Яценко С.С.; К.: “А.С.К.”, 2001р. – 210с.

6. Кримінальний кодекс України / Науковий коментар, Коржанський М.Й.;

К.: “Атіка”, 2001р. -98с.

7. Науково – практичний коментар Кримінального кодексу України: за
станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1
січня 1997р., В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьєва, С.С. Яценка. – К.: Юрінком,
1997р.-960с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020