РЕФЕРАТ
на тему:
“Історія України
та державотворення”
План
Вступ
1. Київська Русь як держава
2. Запорізька Січ як державотворення.
3. Україна 1917-1920 рр.
4. Період радянської України.
5. Україна на шляху до незалежності. Акт проголошення незалежності
України.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Не знаючи свого минулого, ми не матимемо майбутнього.
Науковці схильні виділяти дві основні складові тривалого процесу
державотворення в часі. Перший великий етап формування держави і права
України: від часу появи перших державних утворень на території України у
Північному Причорномор’ї і Приазов’ї (до нової ери) і закінчується
часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього
першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються
такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північного
Причорномор’я і Приазов’я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2)
становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII
ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4)
суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою
іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5)
формування Української національної держави та її розвиток у період
народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії
у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України
в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7)
кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина
XV111 ст.); 8) суспільно-політичний лад і право України у складі
Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад
і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга
половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на
початку XX ст. (до лютого 1917 p.).
Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1)
суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної
революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) українська національна державність
(листопад 1917—1920 pp.); 3) утворення Української радянської
республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної
інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної
політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період
тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право
України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і
право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8)
держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х —
перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у “Брежнєвський
період” неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10)
держава і право України в період “перебудови” (1985—1991 pp.). Другий
етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу
перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну
суверенну Українську державу.
А тепер спробуємо більш детальніше розглянути найголовніші етапи
становлення української державності.
1. Київська Русь як держава.
Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об’єднання південної
частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами
відбувався процес об’єднання північної частини східнослов’янських племен
навколо Новгорода на чолі зі словенами.
Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX
ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської
держави — Київської Русі.
Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних
центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до
882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави.
Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських
земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у
суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів
Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор’я. Першим
князем Київської держави став Олег.
Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним
результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку
східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також
рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною
спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням
об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні
політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного
консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність.
Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте,
місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з
межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії,
певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в
єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право,
закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.
Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості,
почуття патріотизму.
У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином,
простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного
ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та
північного ранньодержавних утворень, об’єднання цих утворень у
середньовічну державу з центром у Києві.
2. Запорізька Січ як державотворення.
Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного
гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу
українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів,
підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою
протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі.
Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі
і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми.
Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за
дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка —
січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним
вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.
Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть
після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен христия-
нин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до
цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й
приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ.
Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть
зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці
здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що
формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь
у досить бурхливих радах, у яких частіше пере- магала сторона, що
найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж
легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів,
писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом ста’ли вживати
як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу
нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних похо- дів старшина
користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної
кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців
налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою,
в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.
Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство,
бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових
шляхах між Річчю Пос- политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль
відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими
керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками
(черню) поступово виникли соціально-еко- номічні відмінності та
напруженість, які час від часу виливались у завору- шення.
Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після
Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом
Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він
присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на
устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і
вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день
обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання
природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика
проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької
соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні
представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який
передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із Генеральної
старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного
полку.
Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні
виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії
українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби
розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося
самовизначення українського народу.
Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження
національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.
Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків
поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу —
культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування
нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки
виникають концепції державно-політичного устрою українських земель,
народжується ідея української державності.
3. Україна 1917-1920 рр.
Важливий історичний період формування української державності – це
революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці
1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та
іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На
першому – етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.
В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку
(УНР).
Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах
окупації України австрійськими та німецькими військами.
Особливою проблемою в національному державному відродженні було
утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної
Української Народної Республіки (ЗУНР).
І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР.
Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На
жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного
державного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянських
збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України
та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією,
Чехословаччиною.
З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.).
3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії. 19 березня у Києві відбулася стотисячна
маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення
Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо
зазначених проблем.
4. Період радянської України
Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали
чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який би
проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську
державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення
Всеукраїнського з’їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого
комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її
підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та
інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще
вірили в більшовицькі лозунги. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху
встановлення радянської влади в Україні.
УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену
конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та
ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.
Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов
життя.
Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як
прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.
Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод
громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна,
соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення
економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким
оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного
життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.
5. Україна на шляху до незалежності
На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні
події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в
республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування
тоталітарної більшовицької системи і демократизації
соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився
перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації
ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70
років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи
державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з
величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях.
Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до
ринкових економічних відносин.
Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави.
16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет
України, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чим
відкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України.
Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним
завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція —
це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської
розбудови держави.
Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в
якісно нову смугу власної історії. В умовах глибокої
соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і
одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької
системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового
ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і
політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування
компартії в країні.
Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні
вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна
боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на
місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури.
Намітився перехід до ринкових економічних відносин.
Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави.
Висновки
Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за
створення своєї національної державності показує, що ця боротьба
відбувалася у виключно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти
прагненню агресивних сусідів запровадити на території України
колоніальний режим, ліквідувати не тільки паростки української
національної державності, але навіть таке державне утворення, як
українська козацька республіка і держава Богдана Хмельницького.
Українська національна державність бере початок від могутньої
середньовічної східнослов’янської держави — Київської Русі.
Ідея розбудови української національної державності розвивалася
одночасно із формуванням української народності. Вже Данила Галицького
сучасники не без підстав називали “українським королем”.
У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями
кримського хана формувалася й міцніла козацька держава — Запорізька Січ.
Вона й до сьогоднішніх днів зберігається у пам’яті народній як символ
української державності, яскравий взірець української державної ідеї,
зразок самореалізації народної волі.
Новий спалах боротьби та, на жаль, тільки тимчасові перемоги у
відродженні української національної державності почався після Лютневої
демократичної революції 1917 p. Важливою віхою на цьому шляху стало
проголошення Української Народної Республіки у листопаді 1917 p. Але
процес розбудови незалежної демократичної держави був припинений
тоталітарним радянським режимом. Сім десятиріч Україна входила до складу
колишнього Союзу РСР. її державність в цей період мала переважно
формальний характер.Лише у 1991 p. Україна остаточно стала незалежною
державою. Перебудовуються державні структури, формується нове
демократичне право, прийнято Конституцію суверенної України. На
політичній карті світу з’явилася нова незалежна країна європейського
рівня, визнана майже 140 державами.
Використана література:
1. Історія держави і права України. В 2-х книгах. – К., 2001.
2. Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України.- К, 2000.
3. Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. – С. 173.
4. Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
