.

1.Первісний лад на території України. 2. Голод 1932-33 рр. на Україні, його причини та наслідки (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 5385
Скачать документ

Контрольна робота

з предмету: “Іторія економічних чень”

Первісний лад на території України

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів
світу. Перша людина з’явилася тут 1,5 млн років тому. Оскільки клімат
був суворий і холодний, люди селилися переважно в південній частині
України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в
Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в Донбасі,
Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки господарсько-побутових
комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами
звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ.
Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків,
лосів, оленів, птахів.

В Україні мезолітичні пам’ятки датуються IX—VI тис. до н.е. і
знаходяться по всій території

Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е. Найвідомішою
культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від
назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до
Південного Бугу, на Подніпров’ї, Волині, в Степовому Причорномор’ї. Для
поселень характерним було кругове розташування жител. Трипільці жили в
постійних будівлях чотирикутної форми. Будуючи хату, в землю вбивали
дубові стовпи, між якими закладали стіни з плетеної лози і обмазували
глиною. Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та
отвір для диму. Долівка була глиняна, в середині хати знаходилась велика
піч, навколо якої — лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як
усередині, так і ззовні. З’явилися протоміста площею до 400 га.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо,
пшеницю, вирощували майже всі садовогородні культури, відомі сьогодні в
Україні. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним
наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними
зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами.
Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней.
Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал —
кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини,
оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки
прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані
горщики сірого кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з’явився ткацький
верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки
каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли,
з’явилися кам’яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани,
волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної
революції стала досить розвинена система обміну. Є відомості, що
трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен
коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. В
неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього металу та
руда потрапляли на територію України з БалканоДунайського регіону.

Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших
країн, а з незапам’ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи
територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з
найдавнішими світовими культурами.

Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла, будівництва,
духовного життя, які так схожі з шумерською, мікенською культурами,
дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з
найцивілізованіших народів неолітичної доби.

Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Визначальними
рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий
розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного
та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки
бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися
мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Металургія на території
України розвивалася на привізній сировині.

Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е. став
визначальним моментом початку раннього залізного віку.

Початком залізної доби на території України вважають XII—VIII ст. до н.
е. Вона пов’язана з кіммерійською (кінець II — початок І тис. до н. е.),
скіфсько-сармато-античною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми
слов’янськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продуктивність
сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі основою господарства
було орне землеробство з використанням залізних знарядь праці.
Тваринництво стало свійським, виникло стійлове утримання худоби,
розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході
суспільного поділу праці ремесло почало відокремлюватися від сільського
господарства, стало самостійним видом господарської діяльності. Великого
значення набуло залізоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на
гончарному крузі. Поселення мали різноманітні житлові господарські та
виробничі будівлі. Населення України мало тісні економічні зв’язки з
стародавніми цивілізаціями Близького Сходу, Стародавньої Греції.
Головними постачальниками металу на територію України були Закавказзя та
Західна Європа. Тому ранній період залізної доби на українських землях
пов’язують з гальштадською культурою. Активними були відносини з
Візантією.

У період раннього заліза в Україні виділяється пшеворська культура (І
ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розташовувались на Волині,
Подністров’ї, Поділлі та Закарпатті. Як свідчать археологічні розкопки,
господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували
залізоплавильні горни. Використовували також інші сільськогосподарські
знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь,
гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець.
Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі,
будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в
розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважають,
що ця культура тісно пов’язана з зародженням слов’янства, тобто
безпосередньо створена нашими предками.

На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення
зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000
могильників. Люди селилися на просторах Полісся, Верхнього і Середнього
Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е.
Для економічної історії значення цієї культури особливе — завершується
багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей — землеробства і
ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки
з античними містами Північного Причорномор’я.

Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському
господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, у лісостеповій
смузі — орне. Розводили худобу, займалися мисливством і рибальством.
Виявлено чимало ремісничих майстерень, в тому числі ковальських,
гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються
залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів,
стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси,
кераміка, намиста, амфори. Хоч і з деяким застереженням, зарубинецьку
культуру можна вважати східнослов’янською.

Найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі —
України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII
ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію
України. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського
господарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день
вивчено понад 5000 пам’яток черняхівської культури, досліджено більше
ніж 200 поселень та могильників. Оселі розташовувалися на схилах ярів,
простираючись на 1,5—2 km. Поруч із глинобитними низькими мазанками
розташовувалися будівлі господарського призначення — комори, хліви,
пивниці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли жорна,
керамічні вироби, ювелірні прикраси.

На всій території України зустрічаються місця, де для виробництва посуду
використовували гончарні круги.

Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попередніх культурах,
було сільське господарство. Широко практикувалося двопілля. Вирощували
пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне
господарство стало переважати на великих площах, удосконалювалися
знаряддя праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпечувати
себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене
землеробство і тваринництво зумовили небувале піднесення промисловості.

В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізота
бронзоплавильних майстерень, у яких застосовувалися термічна обробка
металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві
торф’яно-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань виробів з заліза
і сталі. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному
матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор’я. З бронзи,
міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі,
голки, шпильки тощо.

Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток
торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих
розмірів досягли торгові зв’язки черняхівців з античним світом,
насамперед з Римом, територія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних
кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор,
тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях
черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко
трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.

В епоху бронзи на території України одночасно з іншими країнами виникли
найдавніші державні утворення. Вони визріли на існуючих тут численних
високорозвинених культурах. У III—IV н. е. черняхівська культура
зумовила появу могутнього племінного союзу — держави антів, яку М.
Грушевський та більшість сучасних істориків справедливо вважають
праматір’ю українців.

Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою
частиною еволюції людства. Провідною рисою господарського життя її
населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюючого
господарства мисливців і рибалок до відтворюючого
землеробсько-тваринницького господарства. Прогресу форм господарювання
сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне значення для
економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми
спільнотами.

Дослідження археологічних пам’яток дає можливість визначити
закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що
історичні періоди первісної доби для населення України та Близького
Сходу були спільними.

Голод 1932-33 рр. на Україні, його причини та наслідки

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в
найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим
республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні
1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в
грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи
супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту.
Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну
землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все,
селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично
йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них,
насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з
села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не
поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових
депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були
примусово переселені в необжиті райони Польського півострова та Сибіру.
На розселянювання хліборобів була спрямована і політика “ліквідації
куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких
господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до
українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані
25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати
аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було
насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки
колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей “куркулів” це
становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на
Північ і до Сибіру.

Отже, в результаті “соціалістичної колективізації” радянська влада
досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство
(куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян,
насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого
сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії
значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і
українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише
того, заради чого офіційно й була запроваджена “соціалістична
колективізація”, – створення високопродуктивного сільського
господарства, піднесення життєвого рівня населення.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929
року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще
страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого
хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних
територіях — у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Вороніжчині на
коліна.

Після непоганого врожаю 1930 р. на селі виникли серйозні проблеми з
укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. У збірнику
наводиться лист голови колгоспу «Спільна праця» Гришинського району на
Донеччині, двадцятип’ятитисячника Ю. С. Чорного. Звертаючись до ВУЦВК,
він повідомляв, що після виконання хлібозаготівельного плану в артілі не
залишається зерна, щоб забезпечити потреби людей і худоби в першій
половині 1931 р., тобто до нового врожаю. В такому становищі опинилися
сотні колгоспів. Щоб вижити, селяни змушені були харчуватися різними
сурогатами.

З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх
“лишків”. Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно
маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим
етапом непу”. Поняття “продрозкладка” замінювалося поширеним терміном
“план”.

Після врожаю 1930 року, було здано по 4,7 центнера з гектара –
рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися
уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити “стрибок” в
індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації
привели в шоковий стан. Хоч грізне слово “продрозкладка” не вживалося, в
колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок
зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення
заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві –
злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на
присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня
1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином.
Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер.
Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників
розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та високими податками,
тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на
Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням
понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули
в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією
заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи
сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого
зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила
молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку
громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

Вже протягом січня — листопада 1930 р. держава витиснула з селянського
сектора України (колгоспи та одноосібники) 400 млн. пуд. хліба, стільки
зерна, скільки республіка ніколи не заготовляла. Через те що технічна
сторона стягування розкладки у колгоспному селі відпала, Сталін на XVI
з’їзді партії привселюдно оголосив, що зернову проблему «ми вже
розв’язуємо в основному з успіхом». Та успіх цей забезпечувався підривом
продуктивних сил сільського господарства. Виявилось, однак, що в
подібних економічних обставинах поведінка сільського товаровиробника є
схожою, незалежно від того, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені
працювати в громадському господарстві, колгоспники тільки імітували
працю. Абсолютна матеріальна незаінтересованість призводила до
колосальних втрат.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала “поденщина”.
Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників в сім’ї.
Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930р. “Про оцінку і облік
праці у колгоспах” висловився за впровадження нової економічної
категорії – трудодня, який давав змогу враховувати не тільки кількісні,
а й якісні результати роботи. У 1930-1931рр. в колгоспах створювалися
тимчасові бригади – на період сільськогосподарської кампанії.
Непостійний склад бригад і незакріпленність робочої худоби, реманенту,
земельних ділянок тягли за собою знеособлення і зрівнялівку. Під час
збиральної кампанії і обмолоту запанував цілковитий розгардіяш і
безладдя. Бригади розпалися, на роботу виходив хто хотів, праця
організована не була. Планів не мали. Роботу зволікали. Хліб осипався,
просапних не збирали зовсім. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з
поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З
кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою
партійні організації не стали на належній висоті. Нечисленність
сільської парторганізації і специфіка складу(переважали члени партії,
які займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші
спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого
принципу в її побутові. А життя вимагало розв’язати питання про
організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв “положення про осередок ВКП(б) у
колгоспах”. Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної
колективізації обов’язково мали бути перетворені на колгоспні.
Найпоширенішими були міжколгоспні організації, які об’єднували по 5-6, а
іноді більше 10 колгоспів у кількох населених пунктах. З жовтня 1930р.
до кінця п’ятирічки на Україні через кожних два дні з’являлася нова
машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932р. в республіці діяло їх 592 –
обслуговували половину колгоспів, переважно великих. Та розгортання
мережі – лише частина справи. Активно впливати на
організаційно-господарське зміщення колгоспів МТС ще не могли.

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського
господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспі об’єдналася
більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і
деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на
поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя
колгоспників, який залежав від ”залишкового” принципу плати праці.

В сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан.
Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяно було понад
2 млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на
розсадник бур’янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина
посівів загинула. На площах, що залишилися, урожай був невисокий,
незважаючи на задовільні погодні умови.

В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично
прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.
Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися
запаси продовольства насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза
голоду.

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня
1932 року там заборонила українізацію. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК
СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про
негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в
Центрально-Чорноземній області й Казахстані.

Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника
Чемберлена, що Радянський уряд покористувався голодом як засобом
національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що
ставили опір його політиці”.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани
хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в
Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий
на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова “Про охорону соціалістичної
власності”, згідно з якою за “присвоєння” навіть жмені зерна з
колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки
держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам
ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з
400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на
експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів
хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається
невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей
голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як
радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з
грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси,
заготовлені переважно на присадибних ділянках, в багатьох районах
України почався повальний голод. Його жертвами стали десятки тисяч
селян. Друкується багато документів приймальні голови ВУЦВК, куди
голодуючі зверталися за порятунком. Ці свідчення важко читати. Однак
найбільше вражає документ, в якому розповідається про матір, яка
зарізала малолітнього сина, щоб його м’ясо обміняти на яйця і
прогодувати інших своїх дітей.

15 квітня 1932р. завідуючий приймальною інформував Лозовський райком
партії про стан артілі ”Червоний Жовтень”: у колгоспі 70 дворів, 260
їдців, хліба вистачило тільки до 1 лютого, колгоспники вживають як їжу
винятково буряк, через що хворіють, було чотири випадки голодної смерті,
хворих – 50 чоловік. 25 квітня в Решетилівський райком партії надійшла
інформація за скаргою групи громадян хутора Степового Піщанської
сільради: план хлібозаготівель виконано, проте вони залишилися зовсім
без хліба, нема й картоплі, люди пухнуть з голоду. 25 квітня в
приймальну надійшов лист з артілі “12 Жовтень” Дворічанського району: в
громадському господарстві було 300 коней, а залишилося 5, селяни кидають
артіль і розбігаються. Ті, хто залишився, пухнуть з голоду. Тоді ж група
колгоспників артілі “Трактор” Сумського району написала: в
хлібозаготівлі взяли все зерно, колгоспники не мають хліба й картоплі,
без фуражу залишилася худоба. Балтійський моряк, який побував у
відпустці в селі Петрушки біля Києва, писав: непрацездатним хліб не
видають, запаси його, в тому числі страховий фонд, передано в
хлібозаготівлі, є випадки голодної смерті. 14 травня приймальня одержала
листа від жителя Остерського району такого змісту: “Я хочу жити, але не
можу, вмираю з голоду. Як у нас в селі Крихаєві, так і по цілому району
Остерському справжня голодовка: пуд муки ржаної 100 крб., пуд картоплі –
20 крб., і то ніде не купиш і багато випадків: дядько купив пуд, дав 100
крб., а від нього міліція відібрала. У Крахові одкрився тиф голодний,
приїхала бригада з району лікарів, закрили школу і ну ліквідувати тиф.
Навезли з району продуктів, підкормили хворих і не стали вмирати з
голоду. В селі умерло з голоду три душі здорових, багато дітей і старих.
В Остерському районі зареєстровано захворювання тифом по 15 селах, в
Крихаєві було 90 випадків, з них четверо померло”.

Сталін сліпо вірив у дієвість обов’язкових постанов, незалежно від того,
чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що
проблему жнив 1932р. можна розв’язати прийняттям закону, в якому були б
передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК
ВКП(б) від 5 липня 1932р. “Про збиральну кампанію 1932 року” висувалася
вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований
хліб не міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення
колгоспників дозволялося вже при обмолоті видавати аванси в рахунок
натуральної частини доходів в обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба.
Це був певний крок уперед від ”залишкового” принципу оплати трудоднів:
раніше хліб на трудодні видавали тільки взимку, після виконання
заготівельного плану. 1932р. було заскиртоване більше скошеного хліба,
ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале
зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів. На
засіданні Раднаркому УРСР 11 листопада 1932р. вказувалося, що поширення
польових мишей набуває розмірів стихійного лиха. Щоб не вмерти з голоду
колгоспники ціною надлюдської праці розкрили мишачі нори на площі 120
гектарів. У результаті вдалося одержати 17 центнерів доброякісного
зерна. В кожній норі було від 2 до 6кг пшениці.

В 1932р. втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні
колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До першого листопада від
селянського сектора України надійшло лише 136млн пудів хліба. Мляво
відбувалися заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси
хліба та інших видів продовольства швидко танули. Це викликало
скорочення і без того низьких норм видачі продуктів за картками для
робітників та службовців. Різко зменшився хлібний експорт, що призвело
до майже десятикратного збільшення дефіциту зовнішньоторговельного
балансу порівняно з 1929 роком. Зростання короткострокової
заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі
радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими
наслідками, і з поточних рахунків іноді доводилося розплачуватися
валютою, одержаною від продажу національних художніх цінностей. Саме
тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів
великих художників.

Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності
надзвичайних комісій надісланих Сталіним у листопаді 1932р. до Харкова,
Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені
партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з
прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20
листопада 1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою –
“Про заходи по посиленню хлібозаготівель”. Постановами передбачалося, що
в артілях, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад
встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати
повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика натуральних
штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами – на
випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та
одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних
заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі
створені в колгоспах натуральні фонди – насіннєвий, продовольчий і
фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях
заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну
блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було
продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село
Гаврилівка загинуло майже повністю. Лише з 15 грудня 1932р. було
дозволено продавати газ, сірники та інші промтовари у селах, за винятком
82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 р., сільське господарство
виявилося неспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в
зерні навіть ціною зниження селянського споживання до злиденного рівня.
Втрати під час збирання цього врожаю вперше позначилися на
хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на
елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку.
Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібних господарств
України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд. хліба. Як і до утворення
колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різниця
полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а криза
обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси
товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.

Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного скорочення
централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове
постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит
зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої
короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам за
імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла
холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів
зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні
комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека — Кагановича
(Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у
селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане
зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за
імпортовану техніку, а також в державну торгівлю — або нормовану (по
картках), або комерційну. Цим самим було пом’якшено наслідки кризи у
промисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили
напризволяще.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі,
мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор.
Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці
радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були
економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру.
В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору
зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи
власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для
достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були
розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви,
а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок
Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму,
стоять на постановах про знищення України голодом.

Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі,
коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території
України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь
великих запасів продовольства.

Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до
абсолютно неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував,
де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17
лютого цей ”досвід” поширився на всю республіку у формі спеціальної
урядової постанови.

Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК
ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП
(б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна.
Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці
державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів
надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн.
пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пуді
продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці
заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про
голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті
дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто
на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до
початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін
говорив про успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском
відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і
промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового
елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край
різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від
голоду.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що прямі втрати
населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тисяч чоловік.
1933р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні
демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в
1932-1934 рр. 5млн чоловік. Не менше мільйона загинуло на Кубані. Голод
у 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво
воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і
накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації
сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодована
обійшлася країні й народові.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного
висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав
ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження
справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У
часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими
конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово «голод».

Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за
просочування негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності
охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці.
По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф «цілком
таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно
означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна
внаслідок авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому
фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно
прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці
рішення й призвели до голодомору.

Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було в 1932
р. відновити в правах торгівлю, що стало єдиним нововведенням у
взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для
колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку.
Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий
продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною.
Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом
дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933
року. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати
без ринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами
попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона
дістала благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі
бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня
1933 р., після виконання хлібозаготівельного плану а урожаю 1932 р.
Державну комерційну торгівлю розпочато без прийняття спеціального
закону.

У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс
сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися
обов’язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим
поставкам було надано характер додаткових зобов’язань. Всім зерном,
виробленим понад твердо зафіксований податок, селяни діставали змогу
вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах
колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в
розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади
заборонялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них
зобов’язання здавати зерно в кількостях, що перевищували погектарні
норми, визначені в законі про обов’язкові поставки.

Значення нових законів не треба переоцінювати. Відмовившись від
продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився лише у
вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як
і раніше, формувався по закупками з ринку, а шляхом примусу, через
обов’язкові поставки, що зберігали натуральну форму, їх розміри й ціни,
як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися
державою. Отже, нееквівалентність обміну між містом і селом зберігалася,
хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929— 1932 рр.

Чи можна вважати, що декларовані в 1932—1933 рр. фундаментальні зміни у
виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні
підприємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р.
паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов
адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму
було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли
забезпечувати свій прожитковий мінімум лише працею в- громадському
господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське
господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності
праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці
рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка
будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі
між працівником і державою. Така система відносин властива кріпосництву.

Використана література:

Історія економіки світу та України. Підручник. – К., 2001.

Історія України: нове бачення. Т2/В.Ф.Верстюк, О.В. Гарань, В.М.
Даниленко та ін.—1996.—494с.

С. В. Кульчицький “Трагедія голоду 1933” ; т-во “Знання” ;К. 1989;

С. В. Кульчицький, М. Котляр; “Довідник з історії України”; видавництво
“Україна” ; К. 1996;

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020