.

Поняття, види стадій злочину (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
594 9520
Скачать документ

Курсова робота:

Поняття, види стадій злочинуЗміст

Вступ 4

1. Поняття злочину та його ознаки 6

2. Склад злочину 13

3. Поняття і види стадій злочину 19

4. Закінчений злочин 21

5. Незакінчений злочин і його види 23

6. Замах на злочин 27

7. Добровільна відмова від вчинення злочину 35

Висновок 41

Список використаних джерел 42

Вступ

Важливі й формальні завдання кримінального права. На першому місці тут є
законодавче визначення поняття злочину. Що таке злочин і чим він
відрізняється від інших порушень закону? Адже лише за вчинення злочину
особа підлягає кримінального відповідальності і кримінального покаранню
— найсуворішому державному примусові. На це запитання намагались
відповісти юристи всіх часів і епох, починаючи з юристів стародавнього
Риму, але задовільної відповіді на нього немає ще і сьогодні.

Найпоширенішим є визначення злочину як діяння (порушення закону), яке
заборонено під погрозою покарання. Найістотніший недолік такого
визначення поняття злочину полягає в тому, що воно не вказує — чому саме
це діяння заборонено законом. Головне в злочині — зло, що чинить він
особі та суспільству, про що добре видно з його української назви. Цю
головну ознаку злочину відмічали майже всі видатні юристи (Ч. Беккарія,
В. Блекстон, М. С. Таганцев, М.І.Ковальов), але в законодавчому
визначенні злочину вона чомусь не вказана.

У радянській кримінально-правовій літературі подана дуже поширена і така
ж безпідставна критика визначення поняття злочину в іноземних
законодавствах («буржуазних»), Але радянське законодавче визначення
поняття злочину ще гірше, бо воно зовсім не наукове і не юридичне. У
ст.7 Кримінального кодексу України 1960 р. злочин визначається як
«передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія чи
бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та
економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та
інші права і свободи громадян, а також інше посягання на правопорядок —
суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом».

Подвійна вказівка на суспільну небезпечність діяння в цьому визначенні
не робить його науковим, бо головний його зміст — це ідеологічний штамп
— «посягання на суспільний лад», на «політичну та економічну системи»,
оскільки ніякий окремий злочин не може посягати ні на суспільний лад, ні
на політичну чи економічну систему держави.

Отже, законодавче визначення злочину не має певних ознак, не вказує на
його суттєві відмінності від інших правопорушень, що занадто ускладнює
вивчення поняття злочину. К. Кенні радить початківцям перейти до
вивчення поняття злочину після вивчення інших інститутів кримінальним
права.

У Кримінальному кодексі України поняття злочину визначається краще, ніж
в чинному Кримінальному кодексі України, але і воно має істотні вади та
недоліки. В ст.11 «злочином визначається суспільне небезпечне, винне
діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під
загрозою покарання».

По-перше, таке визначення поняття злочину не дає відповіді на запитання
— чому саме це діяння заборонено кримінальним законом? За якими ознаками
кримінального закон відносить його до злочинів?

По-друге, це визначення не дає можливості відрізнити злочин від
адміністративного вчинку чи від цивільного делікту, які також бувають
суспільне небезпечними.)

1. Поняття злочину та його ознаки

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому
йому притаманні всі ті об’єктивні і суб’єктивні особливості, що
характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух
або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та
інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості —
прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її
цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною
сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві,
відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються
законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить
основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме
об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси
виступають критерієм, мірилом цінності чи анти цінності людської
поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та
інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно
розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного
розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому
поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати
конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам,
притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що
існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично
мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи
виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним
процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки
суспільному розвитку.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і
фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх
кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в
кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному.
Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи
правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього
поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки
злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як
кримінальне каране (злочинним є те, що каране, або злочинним є те, що
передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину,
протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільне
небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну
характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене
кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш
обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що
будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати
свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні,
типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні
формально-матеріальне визначення має перевагу— воно дозволяє відповісти
не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання,
чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і
правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:

«Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину
як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної
поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий
вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності.
Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії
або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства,
злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або
бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і
вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), —
не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є
лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18
КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може
наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю
і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки
злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість
діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки —
суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як
зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя
— передбачення діяння КК — формальна, що відбиває юридичну, нормативну
природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального
кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно
означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1
вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від
злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільне небезпечні діяння є
злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій
нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності
та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох
обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності,
протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину:
злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і
кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом
злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні
властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому,
що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним
законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.
Це — об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що
склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної
небезпечності діяння обумовлені об’єктивними закономірностями
суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними
процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК
суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки
називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз
різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо)
свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній
небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду
правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і
різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на
двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує
суспільне небезпечне діяння; по-друге, на право за стосовному, коли
орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну
небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить
до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її
ступеня виступають об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на
який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини,
мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити
об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість. Значення
суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому,
що вона, по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння
злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію
злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та
іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад
індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. З ч. 1
ст. 65 КК).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній
психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права —
принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за
наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне
ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності
вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу
або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і
психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може
бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і
зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв’язком
з характером діяння: об’єктом, на який вона посягає, способом,
наслідками та іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою
визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм
визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправні с т ь.
Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в
кримінальному законі. Кримінальна Протиправність тісно пов’язана із
суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної,
реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої
оцінки. Тому кримінальна протиправність — юридична, правова оцінка
суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна
небезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За
цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може.
Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки
злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в
кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає
лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено
законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів.
Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не
передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може
розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування
кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в ньому не
передбачене. Частина 4 ст. З КК прямо вказує, що застосування закону про
кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що кримінальні кодекси України 1922 і 1927 років
допускали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в
Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання
застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за
важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини.
Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному
законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК
вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася
якоюсь мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і
передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона
відкривала простір суб’єктивному розсуду право за стосовних органів в
оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення
закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення
аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину
без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України
1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не
містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший
принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх
вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. З КК
цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину
— його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання
за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за
своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності
діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно суспільне
небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання,
не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його
вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після
закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В.
Сташис справедливо писав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність
як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його
вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення
певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість
застосування в належних випадках (а не завжди) покарання».

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна
зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох
ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності —
характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

2.Склад злочину

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі
юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене
суспільна небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що
визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є
виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут
одержує свою реалізацію принцип:

«Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі». З іншого
боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільне
небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для
того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в
реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного
виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільне
небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної
відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання.
Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень
законності й обмеження прав громадян.

Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення
відповідних об’єктивних і суб’єктивних ознак визначає, які з вчинених
суспільне небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі
(та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю
сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин
(вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них
взагалі не мають безпосереднього відношення до розв’язання питання про
злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї
сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш
важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам
даного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно
ширше за обсяг тих юридичне значущих ознак, що визначають суспільне
небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину
виступах як більш широке поняття, бо він містить характеристику; не
одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при
встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не
шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і
зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину,
закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди
виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину,
що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину.
Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і
22 вимоги до суб’єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла
визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних
кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на
вимоги до загальної характеристики суб’єкта злочину. Так само, як немає
необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і необережності,
оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно
законодавцем закріплюються ознаки об’єктивної сторони. Це викликано тим,
що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим
злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються
вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині.
Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням
стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає
необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний,
типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині
КК у статтях 13-16,26-28.

Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об’єктивні і
суб’єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з
них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних
нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного, вчиненого
злочину.

Важливо зазначити і те, що склад злочину — це реально існуюча система
ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо
необ’єктивна реальність, то ЇЇ можна пізнати і використати в практичній
діяльності.

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в
той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки
зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому
тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему
юридичних понять і категорій. Так, у ст. 185 КК досить докладно
закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна.
Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії
(таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб’єкта
злочину, форму вини інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають
загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, деяких
і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту статей 18,19 і 22 випливає,
що суб’єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення
злочину виповнилося чотирнадцять років. Порівняльний же аналіз статей 24
і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання
наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Визнаючи місце
розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI «Злочини
проти власності»), слід зробити висновок, що об’єктом крадіжки є
відносини власності.

Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони
не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і
юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин — це
конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена 1.17
січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній обстановці, у
певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від
всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше,
шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей
злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від
всіх інших крадіжок.

Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду
(склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабіжу і т.д.), у якому
об’єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки.
Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються
тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади
вчинених ними злочинів тотожні, однакові.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і
складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за
обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш
загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки.
З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому
що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки
всіх злочинів даного виду.

Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права
виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття
складу злочину грунтується на теоретичному узагальненні типізованих
ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це
не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнені ознаки, що
характеризують об’єктивні і суб’єктивні ознаки всіх складів злочинів,
передбачених чинним кримінальним законодавством.

Різним є практичне призначення загального і конкретного складів
злочинів. Загальне поняття складу злочину, як наукова абстракція, є
засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх
конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію. Конкретний
же склад злочину містить всі описані -в законі ознаки певного виду
злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільне небезпечних діях особи
свідчить про те, що нею вчинений злочин.

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:

1) склад злочину являє собою певну сукупність об’єктивних і суб’єктивних
ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених
ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг
відповідальності за вчинений злочин.

У науці кримінального права вчення про склад посідає особливе місце.
Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність
або не злочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного
застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад
вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК «підставою кримінальної відповідальності є
вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад
злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі визначається
найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості
кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених
законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою
кримінальної відповідальності. Таким чинам, склад злочину є єдиною і
достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його
ознак у конкретному суспільна небезпечному діянні особи означає, що є
все необхідне для кримінальної відповідальності.

Тим самим склад злочину визначає і меж розслідування, тому що основним
завданням слідства саме і є встановлення об’єктивних і суб’єктивних
ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє
провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто
незлочинним суспільне небезпечним діянням; по друге, відмежувати один
злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу,
зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або
службових повноважень).

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація
(декриміналізація) суспільне небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і
вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого
законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації
діянь.

3.Поняття і види стадій злочину

Поняття стадій злочину. Винній особі не завжди вдається закінчити
задуманий і початий нею злочин з причин, що не залежать від її волі.
Наприклад, вбивця тільки придбав зброю для вчинення злочину і був
затриманий або, зробивши постріл у потерпілого, промахнувся чи лише
поранив його. У цих і подібних випадках виникає питання про
відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину.

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно
різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння
(дії або бездіяльності) і моментом його припинення.

У зв’язку з тим, що злочином є тільки суспільне небезпечне протиправне і
винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1
ст.11), кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме таке
діяння. Тому не є стадіями вчинення злочину той або інший стан
свідомості особи, її думки, прояв намірів, їх формування і виявлення. Це
ще не діяння, у якому об’єктивується умисел. Тільки суспільне небезпечні
діяння можуть бути заборонені кримінальним законом під загрозою
покарання, тільки вони можуть розглядатися як стадії вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами
реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть
міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом.

Ступінь реалізації умислу відбивається в різних діяннях, які
характеризують кожну стадію з об’єктивно існуючими між ними достатньо
чіткими межами. Чим більшою мірою реалізований умисел, тим більшою мірою
здійснюється злочин, тим більшої шкоди може завдати чи завдає винний.
Так, ступінь реалізації умислу вбивці, який прицільно навів зброю на
потерпілого (незакінчений замах на вбивство), значно більший за той,
коли він лише придбав зброю для вбивства (готування до злочину).

Стадії вчинення злочину різняться між собою і моментом закінчення
злочинного діяння. Воно може бути закінчене винним, але його вчинення
може і не здійснитися, а отже припинитися на попередніх етапах
(готуванні або безпосередньому вчиненні злочину).

Види стадій вчинення злочину. КК визнає злочинними і караними три
стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин, що
разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3)
закінчений злочин. Ознаки готування до злочину і замаху на злочин
передбачені відповідно у ст.14 і ст.15, а закінчених злочинів — у
диспозиціях статей Особливої частини КК. Якщо злочин закінчений, то він
поглинає всі стадії його вчинення, вони не мають самостійного значення і
не впливають на його кваліфікацію.

4.Закінчений злочин

Поняття закінченого злочину. Закінченим злочином визнається діяння, яке
містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею
Особливої частини КК (ч. І ст.13).

У закінченому злочині існує єдність об’єктивної і суб’єктивної сторін.
Тут винний повною мірою реалізував умисел, завершив діяння, виконав усі
дії, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину, заподіяв шкоду
об’єкту.

Момент закінчення злочинів із матеріальним, формальним та усіченим
складом. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції
складу злочину, описання ознак злочинного діяння в законі. Законодавець
використовує три види конструкції складів злочину. У зв’язку з цим
розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складами.

Злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту,
коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини КК суспільне
небезпечний наслідок. Так, крадіжка, грабіж, знищення або пошкодження
майна є закінченими з моменту заподіяння майнової (матеріальної) шкоди
власності (статті 185, 186, 194), вбивство —з моменту позбавлення життя
іншої людини (статті 115-119), а тілесні ушкодження — з моменту завдання
різної тяжкості шкоди здоров’ю людини (статті 121-125 і ст.128).

Якщо в злочинах з матеріальними складами не настали зазначені і
диспозиції статті КК суспільне небезпечні наслідки, то може йтися тільки
про незакінчений злочин (готування до злочину або замах на нього).

Злочин із формальнім складом вважається закінченим з моменту вчинення
самого діяння незалежно, від настання суспільне небезпечних наслідків.
Так, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328) вважається
закінченим з моменту розголошення відомостей, що є державною таємницею.

Злочини з усіченим складом — це різновид злочинів із формальним
складом, тому вони є також закінченими з моменту вчинення самого
діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину
переноситься законодавцем на попередню стадію, тобто на стадію готування
до злочину або замах на злочин. По суті, в усічених складах законодавець
передбачає в Особливій частині КК відповідальність за замах на злочин, а
іноді і за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені
злочини. До такої конструкції законодавець вдається щодо
найнебезпечніших діянь з метою посилення боротьби з ними на ранніх
стадіях. Так, бандитизм (ст. 257) є закінченим злочином з моменту
організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи,
організації або на окремих осіб; розбій (ст. 187) — з моменту нападу з
метою заволодіння чужим майном; вимагання (ст. 189) — з моменту, коли
поставлена вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення
яких-небудь інших дій майнового характеру. Створення усічених складів
дає можливість запобігти пом’якшенню покарання за вчинене готування до
злочину або замах на злочин і розглядати стадії готування або замаху на
злочин як закінчений злочин.

При вчиненні злочинів з усіченим складом особа, як правило, не
зупиняється на стадії юридичне закінченого злочину, не припиняє його, а
виконує подальші діяння, що охоплюються цим же складом злочину та
спрямовані на той же об’єкт, і завдає йому шкоди. Розбіжність між
юридичним і фактичним закінченням злочину має значення при вирішенні
ряду питань, зокрема питання про можливість співучасті аж до закінчення
фактичного посягання на об’єкт, що перебуває під охороною закону, і т.
ін. Наприклад, бандитизм (ст. 257) є закінченим з моменту організації
озброєної банди, пособництво ж бандитизму може бути здійснено не тільки
в процесі створення банди, але й при вчиненні окремого бандитського
нападу.

5.Незакінчений злочин і його види

Поняття незакінченого злочину. Закінчений і незакінчений злочин —це
співвідносні поняття. З визначення закінченого злочину (ч. 1 ст. 13)
випливає, що не закінчений злочин — це умисне, суспільна небезпечне
діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв’язку з тим,
що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі
винного. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин
(ч. 2 ст. 13). У літературі незакінчений злочин нерідко називають:
попередньою злочинною діяльністю, розпочатим, незавершеним злочином,
невдалою діяльністю у вчиненні злочину.

При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не
реалізованим, об’єктивна сторона не розвинутою, шкоди об’єкту не
завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю,
об’єктивна сторона виконується, об’єкту завдається шкода.

Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) — це не
здійснена можливість завдання шкоди об’єкту посягання. Злочинна
діяльність припиняється у зв’язку з обставинами, що виникли всупереч
волі і бажанню суб’єкта.

Незакінчений злочин може бути вчинений шляхом як активної поведінки
(дії), так і пасивної (бездіяльності). Водночас особливості складів
багатьох злочинів виключають стадію готування до злочину або стадію
замаху на злочин чи ту й іншу разом.

Якщо певний мотив і (або) мета є обов’язковими ознаками складу
закінченого злочину, вони повинні мати місце й у незакінченому злочині.
Так, замахом на крадіжку буде вважатися спроба викрасти майно, яка
пов’язана саме з корисливою метою і мотивом.

Видами незакінченого злочину відповідно до ч. 2 ст. 13 є готування до
злочину та замах на злочин

Поняття готування до злочину, його об’єктивні і суб’єктивні ознаки.
Частина 1 ст. 14 передбачає, що готуванням до злочину є підшукування або
пристосування засобів знарядь, підшукування співучасників або змова на
вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов
для вчинення злочину.

При готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спрямовані на
об’єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. Суб’єкт ще не
виконує того діяння, яке є необхідною ознакою об’єктивної сторони складу
злочину. З об’єктивної сторони готування до злочину може проявлятися в
різних діях, але спільним для них є те, що всі вони полягають лише у
створенні, умов для вчинення злочину, який, однак, не доводиться до
кінця з причин, які не залежать від волі винного (наприклад, винного
затримали органи влади).

3 суб’єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим
умислом, тобто особа усвідомлює, що створює умови для вчинення певного
злочину і хоче створити такі умови. При цьому винний має умисел не
обмежуватися лише готуванням до злочину, а вчинити такі дії, які
призведуть до закінчення злочину

Види готування до злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 14 готування до
злочину проявляється: а) у підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення
злочину; б) пристосуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; в)
підшукуванні співучасників; г) змові на вчинення злочину; г) усуненні
перешкод; д) іншому умисному створенні умов для вчинення злочину.

Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії з
придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку, засобів чи
знарядь для вчинення злочину тощо. Спосіб підшукування засобів чи
знарядь може бути як злочинним, так і незлочинним. Під засобами вчинення
злочину слід розуміти предмети матеріального світу, що застосовуються
при вчиненні злочину. Вони або необхідні для вчинення злочину, або
полегшують чи прискорюють його вчинення (наприклад, підроблені документи
для шахрайства, одурманюючі речовини для зґвалтування тощо).

Знаряддя вчинення злочину — це предмети, призначені для безпосереднього
виконання дій, що утворюють об’єктивну-сторону складу закінченого
злочину (наприклад, зброя, відмички тощо). Так, під знаряддям злочину
стосовно корисливих посягань на приватну власність слід розуміти такі
предмети чи технічні засоби, які умисно використовуються для викрадення
майна чи заволодіння ним, а також для полегшення вчинення або
приховування злочину.

Засоби і знаряддя вчинення злочину можуть бути призначені за своїм
характером лише для досягнення злочинної мети (наприклад, виготовлена
отрута для вбивства) або використовуватися і для інших потреб
(наприклад, папір та фарби для фальшивомонетництва і живопису).

Пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії
по виготовленню або зміні предметів, внаслідок чого вони стають
придатними або більш зручними чи більш ефективні ми для відповідного
застосування.

Підшукування співучасників —це будь-які дії по притягненню, залученню до
вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора,
підмовника або посібника.

Змова на вчинення злочину — це згода двох або більше осіб у спільному
вчиненні злочини.

Усунення перешкод — це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину,
здійсненню злочинного умислу.

Нарешті, інше умисне створення умов для вчинення злочину — це
різноманітні дії, що створюють можливість для вчинення злочину
(наприклад, підготовка місця вчинення злочину, сховища для приховування
викраденого тощо).

Слід мати на увазі, що поняттям умисного створення умов для вчинення
злочину охоплюються всі зазначені в законі підготовчі дії, які названі
законодавцем через їх найбільшу поширеність.

Відмежування готування до злочину від виявлення умислу. Під виявленням
умислу розуміють прояв особою тим чи іншим засобом (усно, письмово,
іншим шляхом) наміру вчинити певний злочин. Відповідно до ст.11 злочином
є передбачене Кодексом суспільне небезпечне протиправне і винне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. При виявленні умислу
відсутня сама дія або бездіяльність, тому виявлення умислу не
розглядається як стадія вчинення злочину і не тягне за собою
кримінальної відповідальності.

Від виявлення умислу слід відрізняти такі самостійні злочини, як погроза
вбивством, знищенням майна тощо (наприклад, статті 129,195, 266). У цих
випадках карається не самий умисел, а суспільне небезпечне діяння
(погроза), навіть якщо в погрожуючого і не було наміру в подальшому
реалізувати цю погрозу, бо тут заподіюється безпосередня шкода особі,
суспільній безпеці, громадському спокою тощо.

6.Замах на злочин

Поняття замаху на злочин, його об’єктивні та суб’єктивні ознаки.
Відповідно до ст. 15 замахом на злочин є вчинення особою з прямим
умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на
вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини
Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведемо до кінця з причин, що не
залежали від її волі.

Об’єктивними ознаками замаху є: а) вчинення діяння, безпосередньо
спрямованого на вчинення злочину; б) не доведення злочину до кінця; в)
причини не доведення злочину до кінця не залежать від волі винного.

Під діянням, безпосередньо спрямованим на вчинення злочину, слід
розуміти таке діяння, що безпосередньо посягає на об’єкт, що знаходиться
під охороною кримінального закону, створює безпосередню небезпеку
заподіяння йому шкоди. Тут вже починається виконання об’єктивної сторони
злочини у, і, частіше за все, вчиняються діяння, передбачені диспозицією
певної статті Особливої частини КК (наприклад, проникнення в житло з
метою викрадення майна, спроба запустити двигун з метою заволодіння
автомобілем тощо).

Не доведення злочину до кінця вказує на незавершеність його об’єктивної
сторони. Вона не отримує свого повного розвитку, тобто повною мірою не
здійснена. Особа або не виконує всіх дій, що утворюють об’єктивну
сторону (наприклад, вбивця не встиг завдати удару потерпілому або
натиснути на курок), або не настають наслідки, зазначені у відповідній
статті КК (наприклад, смерть потерпілого не настала через те, що вбивця
промахнувся або завдав лише незначного поранення).

Замах на злочин — це невдала спроба посягання на об’єкт, діяння винного
не спричиняє йому шкоди, злочин не доводиться до кінця з причин, які не
залежать від волі винного, переривається, не завершується всупереч
бажанню особи довести його до кінця.

Причини не доведення злочину до кінця можуть бути різними (опір жертви,
невміння користуватися зброєю, затримання злочинця тощо). Якщо злочин не
доведений до кінця з власної волі особи, кримінально-караний замах
відсутній внаслідок добровільної відмови (ст. 17).

З суб’єктивної сторони замах на злочин можливий тільки з прямим умислом.
Якщо особа не хотіла вчинення злочину, вона не може і здійснити замах на
нього, тобто зробити спробу вчинити його. При замаху на злочин особа
усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає його
суспільне небезпечні наслідки і хоче довести розпочатий нею злочин до
кінця з настанням зазначених наслідків. Пленум Верховного Суду України у
своїй практиці виходить з того, що замах на вбивство може бути вчинено
тільки з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті
потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від
його волі обставин.

Відповідальність за замах на злочин можлива лише при умислі на вчинення
певного конкретного злочину. Так, у справах про замах на зґвалтування
необхідно встановлювати, чи діяв підсудний з метою вчинення статевого
акту і чи було застосоване фізичне насильство або погрозу з метою
подолання опору потерпілої. У зв’язку з цим слід відрізняти замах на
зґвалтування від інших злочинних посягань на честь, гідність і
недоторканість особи жінки (насильницьке задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, заподіяння тілесних ушкоджень тощо).

Види замаху на злочин. Замах поділяється законом на закінчений і
незакінчений.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 замах на вчинення злочину є закінченим, якщо
особа виконала усі дії, які вважало необхідними для доведення злочину до
кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її
волі. Цей замах нерідко називають невдалим. Так, К., коли був викритий у
підробці документа, запропонував слідчому хабара і поклав на стіл
конверт з грошима. Слідчий конверт не взяла, а запросила до кабінету
свого співробітника і склала протокол огляду конверта, у якому були
гроші. Або ще приклад: винний з метою вбивства зробив постріл у
потерпілого, але промахнувся чи лише його поранив. Тут він зробив усе,
щоб вбити потерпілого, однак смерть не настала з причин, що не залежали
від його волі, тому злочин (вбивство) не був доведений до кінця.

Відповідно до ч. З ст. 15 замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо
особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які
вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Наприклад: злодій
був затриманий як тільки проникнув у житло, або при нападі з метою
вбивства з рук винного була вибита зброя. Цей замах іноді називають
перерваним.

Отже, такий поділ проводиться за суб’єктивним критерієм, тобто за
ставленням самого винного до вчинених ним дій, його власним уявленням
про ступінь виконання ним злочинного діяння.

Деякі криміналісти для поділу замаху на закінчений і незакінчений злочин
пропонують використовувати об’єктивний критерій, тобто ступінь виконання
об’єктивної сторони, і вважають, відповідно, незакінченим той замах, у
якому не були виконані усі дії, необхідні для закінчення злочину, а
закінченим замахом — виконання усіх дій, необхідних для закінчення
злочину. Але об’єктивний критерій не придатний для розмежування
незакінченого і закінченого замаху, бо в разі, коли злочинні наслідки не
настали, об’єктивно не було виконане, як правило, усе те, що необхідне
для їх настання. Таким чином, тут завжди констатується незакінчений
замах на злочин і не залишається місця для закінченого замаху, бо завжди
якихось дій винного було недостатньо для доведення злочину до кінця.
Отже, не усе було зроблено для спричинення наслідків.

Не можна використовувати для поділу замаху на закінчений і незакінчений
і змішаний критерій, тобто одночасне застосування об’єктивного і
суб’єктивного критеріїв. Формула змішаного (об’єктивно суб’єктивного)
критерію, яка пропонує визнавати закінчений замах на злочин там, де
зроблено усе, необхідне для вчинення злочину, є не вдалою, оскільки
ставить поняття закінченого замаху в повну залежність від розсуду
суддів.

Залежно від придатності об’єкта і засобів посягань розрізняють придатний
замах на злочин і непридатний. Непридатний замах на злочин, у свою
чергу, поділяється на замах на непридатний об’єкт і замах з непридатними
засобами. Таким же може бути й непридатне готування до злочину.

Замах на непридатний об’єкт (він може бути закінченим або незакінченим)
має місце тоді, коли об’єкт не має необхідних властивостей (ознак) або
він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до
кінця. Особа припускається фактичної помилки, що і позбавляє її
можливості довести злочин до кінця. Це, наприклад, спроба крадіжки з
порожнього сейфа чи порожньої кишені; постріл у труп, помилково
прийнятий за живу людину; викрадення предмета, помилково прийнятого за
бойові припаси чи наркотичні засоби.

Замах із непридатними засобами (він також може бути як закінченим, так і
незакінченим) має місце тоді, коли особа помилково чи через незнання
застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслідок їх об’єктивних
властивостей, неможливо закінчити злочин.

При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно не придатними
для заподіяння шкоди.

Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких
умов (обставин) не може привести до закінчення злочину (наприклад,
спроба отруїти людину речовиною, помилково прийнятою за отруту).

Відносно непридатними є ті засоби, які лише за даних конкретних обставин
не можуть привести до виконання задуманого (наприклад, спроба вчинити
вбивство з вогнепальної зброї, що виявилася зіпсованою). Наявність
непридатного замаху визнається нашою судовою практикою. Так, Пленум
Верховного Суду України роз’яснив, що, якщо особа викрала непридатну до
використання вогнепальну зброю, бойові припаси або вибухові речовини,
помилково вважаючи їх такими, що можуть бути використані за
призначенням, вчинене слід розцінювати як замах на викрадення зазначених
предметів.

Значення поділу замаху на злочин на види. Поділ замаху на злочин
необхідний насамперед для призначення покарання. Закінчений замах на
злочин за ступенем реалізації умислу своїми ознаками ближчий до
закінченого злочину, і тому він завжди більш небезпечний, ніж
незакінчений замах на злочин. Між ними існує різниця в ступені
реалізації умислу і, виходячи з цього, у виконанні об’єктивної сторони
злочину. У закінченому замаху на злочин суб’єкт виконав (закінчив) усі
заплановані ним дії, зробив усе, що вважав за необхідне для доведення
злочину до кінця, а при незакінченому замаху на злочин винний не зробив
усього, що він вважав за необхідне для доведення злочину до кінця. У
злочинах із матеріальними складами в закінченому замаху на злочин
відсутня лише одна ознака об’єктивної сторони — суспільне небезпечний
наслідок, хоча суб’єкт вже повністю здійснив діяння, достатнє для
спричинення наслідку. При незакінченому ж замаху на злочин у злочинах з
матеріальним складом не тільки відсутній суспільне небезпечний наслідок,
а й не завершене, повністю не виконане саме діяння, яке може його
спричинити. При незакінченому і закінченому замаху на злочин суспільно
небезпечний наслідок не настає з різних причин. При незакінченому замаху
на злочин він взагалі не може настати, оскільки винний не закінчив саме
діяння, необхідне для спричинення наслідку, а при закінченому замаху на
злочин суспільне небезпечний наслідок міг настати, бо винним виконані
усі дії для його спричинення.

Поділ замаху на злочин на закінчений і незакінчений має значення і при
вирішенні питання про добровільну відмову від доведення злочину до
кінця. Добровільна відмова при незакінченому замаху на злочин можлива
завжди, а при закінченому — тільки в окремих випадках. Нарешті,
специфічні-особливості непридатного замаху інколи можуть бути підставою
для пом’якшення покарання чи для повного звільнення від кримінальної
відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 11. Так, у зв’язку з відсутністю
суспільної небезпечності не тягнуть за собою кримінальної
відповідальності замахи з використанням марновірних (забобонних) засобів
та замахи з використанням непридатних через повну неосвіченість
(неуцтво) винного засобів. Перші з них полягають у здійсненні таких
дій, які, на думку особи, повинні через потойбічні сили заподіяти шкоду
конкретній людині чи предмету (наприклад, закляття, ворожба). Другі,
тобто замах з абсолютно непридатними засобами, застосованими винним
через свою повну неосвіченість, полягають у тому, як очевидно із самого
визначення замаху, що ця особа внаслідок зазначених обставин застосовує
для заподіяння шкоди абсолютно нешкідливі засоби (наприклад, спроба
отруїти висушеним м’ясом гадюки тощо).

Відмежування замаху на злочин від закінченого злочину. Замах на злочин
відрізняється від закінченого злочину об’єктивною стороною. При замаху
на злочин вона не завершена, відсутні деякі її ознаки (або не доведене
до кінця діяння, що утворює об’єктивну сторону складу злочину, або
відсутній суспільне небезпечний наслідок), а при закінченому злочині
об’єктивна сторона повністю виконана. Тому визнання здійсненого діяння
замахом або закінченим злочином залежить від опису об’єктивної сторони
злочину в диспозиції закону.

Відмежування замаху на злочин від готування до злочину. Замах на злочин
відрізняється від готування до злочину характером вчинених діянь, а
злочин із матеріальним складом — і близькістю настання суспільне
небезпечних наслідків. При замаху на злочин діяння безпосередньо
спрямоване на вчинення злочину, а при готуванні до злочину лише
створюються умови для вчинення злочину При замаху на злочин створюється,
як правило, безпосередня небезпека заподіяння шкоди об’єкту, бо
здійснюється діяння, яке безпосередньо може призвести до закінчення
злочину, в тому числі і до настання наслідків у матеріальних складах
злочинів. При готуванні ж до злочину в усіх випадках створюється лише
опосередкована небезпека, оскільки дії при готуванні до злочину ніколи
не можуть самі по собі, без вчинення інших дій, заподіяти шкоду об’єкту,
призвести до закінчення злочину і настання зокрема суспільне небезпечних
наслідків у злочинах із матеріальним складом. У зв’язку з цим замах на
злочин порівняно з готуванням до злочину, за інших рівних умов, має
більший ступінь суспільної небезпеки.

Підстави кримінальної відповідальності за незакінчений злочин. Поняття
злочину охоплює не тільки закінчений злочин, але й готування до нього і
замах на нього як суспільне небезпечні діяння. Однак готування до
злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної
відповідальності (ч. 2 ст. 14). Закон, як відомо, виключає
відповідальність і за закінчений злочин, який хоча формально і містить
ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через
малозначність (ч. 2 ст. 11) не становить суспільної небезпеки. Тим
більше, не є злочином замах, що не становить суспільної небезпеки
(наприклад, замах на знищення або ушкодження майна, що не має цінності).

Стаття 2 встановлює, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є
вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад
злочину, передбаченого Кодексом. Така ж підстава кримінальної
відповідальності існує і за готування до злочину й замах на злочин.
Інакше кажучи, підставою відповідальності за готування до злочину і за
замах на злочин може бути лише встановлення в діянні особи складу
злочину. При готуванні до злочину і замаху на злочин має місце склад
незакінченого злочину, відповідно — склад готування до злочину або склад
замаху на злочин.

Кваліфікація незакінченого злочину. Відповідно до ст. 16 кримінальна
відповідальність за готування до злочину і за замах на «Почин настає за
ст. 14 або ст. 15 і за тією статтею Особливої частини КК, що передбачає
відповідальність за закінчений злочин, до якого суб’єкт готувався або на
який вчинив замах. Наприклад, готування до умисного вбивства
кваліфікується за ст. 14 і ч. 1 ст. 115, а замах на вбивство — за ст. 15
і ч. 1 ст. 115. Практика вважає, що, коли обман покупців вчинений у
незначних розмірах, але матеріалами справи встановлено, що умисел
винного був спрямований на обман покупців у значних розмірах і не був
здійснений з обставин, що не залежали від нього, вчинене слід
кваліфікувати як замах на обман покупців у значних розмірах, тобто за
ст. 15 і ч. 1 ст. 225.

Якщо діяння, вчинені особою при готуванні до одного злочину або замаху
на нього, містять у собі ознаки іншого закінченого злочину, все вчинене
слід кваліфікувати як незакінчений злочин за ст. 14 або ст. 15 та
відповідною статтею Особливої частини КК і за сукупністю — за інший
закінчений злочин. Тут закінчений склад одного злочину одночасно є
готуванням до іншого злочину або замахом на нього. На приклад, незаконне
придбання пістолета для вбивства кваліфікується як незаконне придбання
вогнепальної зброї за ч. 1 ст. 263 і як готування до убивства за ст. 14
та ч. 1 ст. 115. У разі викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів
чи вибухових речовин або їх незаконного носіння, збереження, придбання,
виготовлення з метою І; вчинення іншого злочину вчинене кваліфікується
як сукупність закінченого злочину і як готування до вчинення іншого
злочину.

7.Добровільна відмова від вчинення злочину

Поняття добровільної відмови від вчинення злочину і її ознаки. Згідно з
ч. 1 ст. 17 «добровільною відмовою є остаточне припинення особою за
своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому
вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця».

Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення особою
готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення
злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлені на
можливості довести злочин до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину або замаху на злочин означає
остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і
безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і
відсутність умислу продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні
злочину, його призупинення, тимчасова відмова від доведення його до
кінця не створюють добровільної відмови від вчинення злочину, оскільки
не припиняється загроза, небезпека заподіяння шкоди об’єкту, який
охороняється кримінальним законом. Наприклад, злодій, який усвідомив, що
не зможе відчинити сейф з грошима тим інструментом, що є у нього, і
припиняє розпочатий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути
визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Тільки
остаточна відмова від доведення злочину до кінця свідчить про
добровільну відмову від вчинення злочину.

Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення
посягання при невдалій спробі вчинення злочину, оскільки винним зроблено
все, що він вважав за необхідне для закінчення злочину, але з не
залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця. Наприклад,
немає добровільної відмови від спроби повторного пострілу в потерпілого
у зв’язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній
відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл утворив
закінчений замах на вбивство, через це добровільна відмова повністю
виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована тільки
при призначенні покарання. Верховний Суд України вважає, що, коли
відмова сталася вже після закінчення всіх дій, які винний вважав за
необхідне виконати для доведення злочину до кінця, його дії слід
кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, що його винний хотів
учинити.

Друга ознака добровільної відмови — це не доведення злочину до кінця з
власної волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої
відмови (добра воля), але й текст ч. 1 і 2 ст. 15, де замах на злочин
визначається як діяння, що не було доведено до кінця з причин, які не
залежали від волі винного. При добровільній відмові від вчинення злочину
особа свідомо, зі своєї волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива
добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може
належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але о статечне
рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа,
яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.

Нарешті, важливою ознакою добровільної відмови є наявність у особи
усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що
причини (обставини), які він не в змозі перебороти (подолати) для
закінчення початого їм злочину, відсутні і їй вдасться в даних
конкретних умовах його завершити. Наприклад, винний з ціною зґвалтування
довів потерпілу до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої або
наркотики, і, усвідомлюючи, що він може безперешкодно довести злочин до
кінця, пожалів жертву і відмовився від продовження злочину. Практика
Верховного Суду України в таких справах виходить з того, що “для
визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що
особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася
від цього і з власної волі припинила злочинні дії”.

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення
злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного
здійснення, — це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне
посягання (наприклад, злодій намагався відкрити сейф з коштовностями,
але не зміг).

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця визначається за
суб’єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має
значення, чи існувала насправді така можливість. Наприклад, якщо суб’єкт
з метою крадіжки грошей проник у помешкання каси, але, злякавшись
відповідальності, сейф зламувати не став і залишив касу, не знаючи при
цьому, що в сейфі не було грошей, то йдеться про добровільну відмову,
хоча реальної можливості вчинення крадіжки в даній ситуації взагалі не
було.

Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Мотиви
добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різними:
усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх
перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину тощо. Ці
мотиви не мають значення для добровільної відмови від злочину.

Стадії вчинення злочину, на яких можлива добровільна відмова від
злочину. Добровільна відмова від злочину можлива тільки в незакінченому
злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки в цьому випадку
особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку заподіяння
шкоди об’єкту, який охороняється кримінальним законом. Добровільна
відмова виключається на стадії закінченого злочину, оскільки є всі
елементи складу злочину і відмовитися від завершеного посягання вже
неможливо, воно незворотне.

Таким чином, поняття закінченого злочину і добровільної відмови від
злочину є взаємовиключними. Так, добровільна відмова від одержання
хабара може мати місце тільки до його прийняття. Тому наступне
повернення хабара незалежно від мотивів не звільняє службову особу від
кримінальної відповідальності за цей злочин.

На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива у всіх
випадках, причому у формі простої (чистої) бездіяльності. Утримання від
подальших дій з створення умов для вчинення злочину усуває небезпеку для
об’єкта, який охороняється кримінальним законом і виключає можливість
вчинення злочину. При цьому можуть бути зроблені і якісь дії в
ліквідації створених умов для вчинення злочину. Проте вони не
обов’язкові і не мають значення для встановлення добровільної відмови
(наприклад, особа знищує придбану зброю, або пристосований засіб, або
знаряддя злочину).

На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при
готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від
подальших дій, які були безпосередньо спрямовані на вчинення злочину.

На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише
в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням
суспільне небезпечних наслідків є певний проміжок часу, у ході якого
особа контролює розвиток причинного зв’язку, може втрутитись і
перешкодити настанню суспільне небезпечного наслідку. Наприклад, особа
штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення його життя, а
потім врятувала його; суб’єкт залишив ввімкнену електроплиту з метою
зробити пожежу, а коли пожежа виникла, загасив вогонь. Добровільна
відмова в цих випадках можлива лише завдяки активним діям.

Якщо зазначеного проміжку часу між діянням і наслідком немає або
розвиток причинного зв’язку вже закінчився, добровільна відмова на
стадії закінченого замаху неможлива; тут може мати місце лише відмова
від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин. Наприклад, суб’єкт,
бажаючи вбити, зробив постріл у потерпілого, але не влучив. Тут від
замаху на вбивство вже відмовитися не можна; можлива лише відмова від
повторного замаху на життя потерпілого.

Підстави виключення кримінальної відповідальності при добровільній
відмові від злочину. Відповідно до ст. 17 добровільна відмова від
злочину є самостійною підставою виключення кримінальної відповідальності
за незакінчений злочин, оскільки шляхом добровільної відмови особа
усуває створену нею небезпеку, не дає Їй реалізуватися, перетворитися на
фактичне заподіяння шкоди об’єкту, перешкоджає закінченню злочину.

Правові наслідки добровільної відмови від злочину. Згідно з ч. 2 ст. 17
«особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця,
підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично
вчинене нею діяння містить склад іншого злочину». Звідси випливає, що
особа, що добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не
підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до
злочину або замах на злочин. Отже, ця норма має велике значення в
попередженні закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і
завершення розпочатого особою злочину. Положення зазначеної норми про
добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для
попередження злочинів.

Якщо в діянні (діях або бездіяльності), яке вчинене особою до
добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину,
кримінальна відповідальність настає за це посягання, а за добровільно
припинене готування або замах відповідальність виключається. Наприклад,
особа, яка незаконно виготовила зброю для вбивства і добровільно
вимовилася від нього, але зброю не здала органам влади, не підлягає
відповідальності за готування до вбивства, але відповідатиме за ст. 263
за незаконне виготовлення зброї. Так само особа, яка заподіяла
потерпілій тілесне ушкодження з метою зґвалтування і добровільно
відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не відповідає за замах
на зґвалтування, але відповідатиме за заподіяне тілесне ушкодження

Діяльне каяття при вчиненні злочину. Під діяльним каяттям слід розуміти
такі дії особи, які свідчать про осуд нею вчиненого злочину і про
прагнення загладити його наслідки.

Об’єктивною ознакою діяльного каяття є певна активна поведінка особи,
яка вчинила злочин, а суб’єктивною ознакою — осуд винним своїх дій (тому
ці дії і мають таку назву). Діяльне каяття може проявитися в різних
видах, а саме: а) запобіганні шкідливих наслідків вчиненого злочину; б)
відшкодуванні заподіяного збитку або усуненні заподіяної шкоди; в)
сприянні розкриті злочину; г) з’явленні із зізнанням; д) інших подібних
діях, що пом’якшують наслідки вчиненого злочину і відповідальність за
нього

Відмінність діяльного каяття від добровільної відмови від доведення
злочину до кінця. Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому
злочині. Діяльне каяття має місце як при незакінченому, так і при
закінченому злочині. Добровільна відмова може виявитися й у
бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення
злочину, а діяльне каяття завжди потребує тільки активної поведінки.
Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим
умислом. Діяльне ж каяття може бути як в умисних, у тому числі вчинених
з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.

При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної,
відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення
злочину, що свідчить про відсутність в її діянні складу злочину, При
діяльному каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило,
розглядається як обставина, що пом’якшує покарання. Навіть якщо особа
при діяльному каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної
відповідальності (наприклад, ст. 45), то не у зв’язку з відсутністю в її
діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.

Висновок

У такий спосіб карне право формує поняття злочину, узявши за
основу його визначення матеріальну ознаку. Вказівка на те, що злочин є
не просте діяння заборонене законом, а дія чи бездіяльність по своєму
змісту небезпечна для інтересів суспільства, для суспільних відносин.
Найважливішою ознакою злочину карне право вважає матеріальну ознаку.
Розгорнуте матеріальне поняття злочину дається так – “Злочином
визнається винне, суспільне небезпечне діяння, заборонене КК під
погрозою покарання.” Спираючись на законодавче визначення поняття
злочину наука карного права встановлює, що будь-які злочини
характеризуються сукупністю ряду обов’язкових ознак. Такими ознаками є:

1 .Суспільна небезпека;

2.Карна протиправність;

3.Винність;

4. Караність діяння.

Список використаних джерел

1. Кримінальне право України, Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та
ін.; К.: Право, 1997р. – 368 с.

2. Кримінальний кодекс України 2001 р.

3. Конституція України 1996 р.

4. Кримінальне право України / Загальна частина, Бажанов М.І., Сташиса
В.В. Тація В.Я., ;Київ-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002р. – 198с.

5. Кримінальне право України, Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А.;
К.: Наукова думка, 1995р.

6. Кримінальне право України, Матишевський П.С., Яценко С.С.; Київ:
Юрінком, 1996р.-288с.

7. Кримінальне право України / Загальна частина, Матишевський П.С.,
Яценко С.С.; К.: “А.С.К.”, 2001р. – 210с.

8. Кримінальний кодекс України / Науковий коментар, Коржанський М.Й.;
К.:”Атіка”,2001р. -98с.

9. Науково – практичний коментар Кримінального кодексу України: за
станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1
січня 1997р., В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьєва, С.С. Яценка. – К.: Юрінком,
1997р.-960с.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020