.

Економічні аспекти козацької ери в розвитку українського суспільства (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4876
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Економічна історія”

на тему:

“Економічні аспекти козацької ери

в розвитку українського суспільства”

1. Розвиток економіки в період формування козаччини

Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI
ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали
Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам,
Молдавському князівству.

Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського
королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава — Річ
Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській
державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний
поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої в
першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:

349

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували
Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української держави.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та
Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике
феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне
господарство.

Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів,
шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало формуватися козацьке
землеволодіння.

Державні маєтки “королівщини” об’єднувалися в староства — великі
господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо
них “ключів” — окремих груп поселень, об’єднаних адміністративне. У
Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5
поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на
королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий
рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не свідчив про
економічну могутність короля. Ця власність часто була формальною,
оскільки фактичними власниками землі були магнати та шляхта, орендарі
цих земель. Як форма землекористування існувала власне оренда, коли
маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило,
трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в
заклад кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення
боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони
були зумовлені як зрослою потребою держави в грошах, так і втягуванням
феодальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводило до
нагромадження значних коштів у великих землевласників. Наприклад, Я.
Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське староства
за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували
магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався
фонд державних земель.

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х
роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів
(Замойським, Потоцьким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше
поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст.
Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5
приватних поселень.

У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про
розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що виставлялися
під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств).
У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 “коні”, Радзівілл — 260,
Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був
Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині
59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів землями на
Київщині, Брацлавщині, Поділлі.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії
1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських
земель. У цьому самому році була проведена ревізія “пустопорожніх”
земель у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала королеві
повне й необмежене право роздавати “пустині, що лежали за Білою
Церквою”. Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте
силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали
на підданих. В Україні з’явилися латифундії “королев’ят” — українських і
польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські —
землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі,
Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки
Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з центром у Лубнах. У 30-х
роках XVII ст. у володіннях Я. Вишневенького було 50 міст і містечок, 40
тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території
України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів,
пожалувань короля, купівлі та захоплення земель. Права на придбані або
загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське
землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як
привілейованого стану та його остаточне відокремлення від “поспільства”
(селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сеймовою
ухвалою “про вивід шляхетства” до шляхетського стану включалися лише
нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих
князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис
шляхти.

Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра)
1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською
унією шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей.
Вона в основному була польського походження або спольщена. Українські
роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські,
Сагайдачні та ін.) були дрібними власниками. Деякі з них володіли одним
селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само
як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські дарування,
придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто
шляхта орендувала землю у магнатів.

На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і
250 магнатських маєтків.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося
перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення
землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення
магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна
шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за
умови виконання різних обов’язків, в основному військової служби. У
Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.

Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній
Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно
за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних
володінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським
магнатам і шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер
Оссолінський — Батурином і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським
староством.

У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних
городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у
південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих
українських людей.

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче
закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522
pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння
(“до живота”). У 30—50-х роках землі роздавалися до трьох “животів”,
тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс
прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на
рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби
магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа
гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях
за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі,
землеволодіння яких не було пов’язане з феодально-службовою залежністю
від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно
скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження
вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками
розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі
відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до “живота”,
або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.

Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського
землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох
частинах держави.

У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та
католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували
церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви
багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань
місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій
бік.

Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині
XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки
київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині.
Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі.
Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому
лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.

Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії
1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у
православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення
українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх
володінь на користь уніатської та католицької церков.

Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50
маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків
католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального
землеволодіння відбулися зміни, пов’язані з розвитком козацького
землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був
хутір. При козаках були “всякі пожитки” — луки, сіножаті, ниви, ставки,
пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння.
Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними
сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли
мед, курили горілку, торгували продуктами.

Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції
права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських
землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на
основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні
селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати,
дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово
підпадали в особисту залежність.

Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків,
зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського
господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та
їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам
без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.

Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де
вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.

Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ
до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині
та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському
і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На
Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.

З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов’язана
волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II
Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії
та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському
староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності
великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням
селянських повинностей.

Згідно з “Уставами на волоки” руйнувалося громадське землеволодіння. Всі
землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне
селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало
волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових
селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його
відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна
реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були
переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли
обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами —
півланом, “загородами” (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався
спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж
землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення
селян, але без будь-яких прав на землю.

Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі,
зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші
землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських,
забезпеченість селян землею погіршала.

Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.

Дворище було замінено “димом” — селянським господарством з
індивідуальною відповідальністю за примуси. Селянська влада за
німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт
призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і
отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільнялися
від примусів.

Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на
рухому власність, а продаж землі допускав лише між селянами одного
маєтку.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих
воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської
України вони з’явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така
система не склалася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і
Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освоїти колонізовані
землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм
слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом
15—ЗО років).

Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі.

Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На
всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової
станової власності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права
на землю і на працю виробників. Нешляхетської земельної власності не
могло існувати. Селян було позбавлено права на спадкове користування
землею. Вони поділялися на групи залежно від майнового стану і
господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і
виконували примуси з тяглом. Загородники “сиділи” на городах і мали
садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише
худобою. Гультяї працювали як тимчасові наймані робітники.

До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом),
які мали змогу широко розгорнути господарство. Найбільша кількість таких
повноланових господарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне
гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських землях.
Завдяки невеликій густоті населення там залишалося багато вільної землі.
До заможної групи належали також селяни, що займалися сільськими
промислами, — мельники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини —
отамани і “вибранці” (селяни, що належали до королівського війська і
мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни
іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували
собі волю.

Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків прискорили зменшення
селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних
селян. Про це свідчать дані люстриції 1564—1565 pp. усіх сіл державних
маєтків Руського і Волзького воєводств про співвідношення кметських
наділів і загальної кількості дворів:

На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів мали наділ більше
півлану, близько 33 % — півлану, до 20 % — менше чверті лану. Третину
селянства становили малоземельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст.
найпоширенішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той
мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім’ї і
створював сприятливі умови для відтворення робочої сили — селянина і
його реманенту як основи існування і розвитку фільварку.

Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права
селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати
права переходу. На українських землях у складі шляхетської Польщі
основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст.
Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ
без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд
в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило,
був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.

На українських землях Литовської держави відбувалися ті самі процеси.
Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували
право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли
купувати селян без землі. “Устави на волоки” 1557 p. юридичне закріпляли
належність селян феодалові: “Кметь і все його майно є наше”. Для
тяглових селян встановлювалася панщина в розмірі двох днів на тиждень з
волоки, для городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і
додатково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни
повинні були виконувати “шарварки” (роботи з будівництва), “толоки”,
“ґвалти”, жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст.
на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з
господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову
ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині,
південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими
набігами, панщини не було.

“Артикули” польського короля Генріха Валуа 1573 p. і третій Литовський
статут 1588 p. остаточно закріпачили селян, їм заборонялося самостійно
виступати на суді, свідчити як проти, так і за своїх панів. Практично
неможливим стало право переходу. “Похожі” селяни, які вважалися
вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході
сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало половині вартості селянського
господарства із землею, а також повернути позику, отриману при
поселенні. Шляхтич мав право протягом десяти років розшукати
селянутікачів, а спіймавши їх, зробити “отчичем”, тобто селянином, який
втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися
права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без
дозволу поміщика, повинні були коритися і щодо віросповідання.
Запроваджувалася необмежена панщина “з волі пана”. Шляхтич міг позбавити
селянина життя на свій розсуд.

У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для
волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У
північно-західній частині Київщини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд
з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що
здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала
запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну
роботу в точно зазначений строк.

Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечення квартирами, харчами й
фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження
шляхів, будівництво при млинах, ремонтування будинків, випасання худоби
тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми
або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на
ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали
шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни
повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і
коноплі, працювати на городі.

Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі
освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни
“сиділи” в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну
та грошову ренти. Строки “волі” минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і
саме в цей час почалося посилення кріпосництва.

У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків
за землю, знищення кріпацтва, перетворення їх на вільних землевласників.

У Закарпатській Україні феодальні повинності регламентувалися угорським
загальнодержавним законодавством. У XVI ст. максимальна величина панщини
становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були
будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з другої половини століття —
праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII
ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень.

На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За
користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні
податки на користь молдавського господаря і турецького султана.

Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях
відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього
та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження
фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатськошляхетське
землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в
поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів.
Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі,
північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській
Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в
слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної
і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як
зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права
селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання
чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби
українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини
XVII ст.

2. Економіка українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського
панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що
вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного
апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави
визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю
Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на
різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування
почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у
поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні
землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі
Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649
p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне
землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до
актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном,
худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б.
Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося
козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська
шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого
феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за
винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя.
Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати
православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян
привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути
вільними і не мати над собою “дідичних панів”, не визнавали
розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту
в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система
господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських
магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в
Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це
був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і
містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква
— 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного
фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової
частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним
розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники
і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних
монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти,
яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і
взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і
до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти
обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського
посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів,
які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на
землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в “Березневих
статтях” і “Жалуваній грамоті шляхті” (1654 p.) привілейованого
становища української шляхти: “… шляхта… чтоб при своих шляхетських
вольностях пребьівали”. З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських
універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби,
постоїв війська, забороняли кривдити та ін.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б.
Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими
маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто “виконав
присягу вірності” Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади,
яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою
православної церкви і духовенства, перебувало монастирське
землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б.
Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34
маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь.
Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові
маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися
права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння
продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю
залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної
власності.

У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення
козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час
Переяславської ради 1654 p.:

“Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к
ним належит, что с теми йменнями вольньї били”.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва
і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний.
Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно
юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне
проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на
утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний
козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов’язком була
військова служба. Проте фактично в козачий “компут” можна було вільно
вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за
окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер
козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм
власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі
Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував
право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли
вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно
реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева
адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити
конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова.
Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було
обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь
Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена
спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне
не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох
формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало
Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського,
Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині.
Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських
панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці
враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих
козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—1657 pp.
відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої
вартості (млини, будинки).

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі
у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську
старшина отримувала на “ранг” (посаду) землі, села і містечка з
державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до
західноєвропейського бенефіція.

Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності
хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і
Жаботин, села Кам’янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського
царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське
староство.

За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише гетьману надавалося
право спадкового володіння. Військова старшина “для прокормленія”
отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилося
і на неї.

Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) старшина у землеволодінні
поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького,
який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував
прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих
землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і
змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням
пожалування земель. У Московській державі існували
феодально-кріпосницькі порядки (“Соборне Уложення” 1649 p.), і всі
звернення української старшини знаходили підтримку. Першими отримали
царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 p. —
переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С.
БогдановичЗарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддями”.
Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста
Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями.
Родина Золотаренків випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто
Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право
власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і
міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти.
Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки,
селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило
до загострення соціальних суперечностей.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої
свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького
стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба
здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В
ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань,
намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом
від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським
селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового
козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки
Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян.
Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як
рівноправні із спадковими козаками.

Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в
“Березневих статтях” так: “Кто пашеной крестьянин, тот будет должность
бьілую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего”.

Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних
військових селах і містечках, перебували “під правлінням сотенним, в
ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской”. За переписом 1666 p.,
який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи
оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові
села становили більше половини загальної кількості населених пунктів.
Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у
спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями,
лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без
регламентації держави і вільно користувалися результатами праці.
Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували
існуючу норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.

Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували
повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обов’язки
селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі
“звиклеє послушенство”. Власники землі намагалися отримати річний чинш,
данину медом, поступово притягували селян до обов’язкових робіт.
Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян “роботизну
віддавати”. Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити
гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося
виконувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт.
Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо
селянських земель. Існує думка, що земля належала селянам вільних
військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що
селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі
феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили
лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати
громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні
земельні володіння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельницького
в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого
становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат
(1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на
чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки,
забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні
привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території
західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте
і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду
фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або
замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід,
мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.

Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і
середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на
землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі
форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася
старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори,
млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна
і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна
власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції
привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження
феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча
селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на
юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали
вільними виробниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи
на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких
козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут
приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне
землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в “Березневих статтях”
1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в
складі Московської, пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються
в історико-економічній літературі порізному. Одні вчені вважають, що всі
перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той
час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна
власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але
продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська.
Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське
селянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали
не власниками землі, а як ті, що користувалися нею, добилися особистої
свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було
замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну
експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почалася в умовах, коли на
території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези
індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і
не було кріпосного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних
відносинах, знищено феодальну власність, крім монастирської та незначної
частини шляхетської, права на які практично не були реалізовані.
Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною
індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і
селянство вступали в товарно-грошові земельні відносини у вигляді
купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створювало умови для
інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення
козацько-селянських маєтків на господарства фермерського типу. Проте в
складі феодальнокріпосницької Російської імперії економічний розвиток
Української держави був позбавлений цих перспектив.

Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст.
Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська
Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської)
держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської,

Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської
та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої
поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський,
Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький,
Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні.
Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну
частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі
райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і
поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський,
Харківський, Ізюмський).

На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української
гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p.
запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське,
Новгород-Сіверське. Було ліквідовано козацьке самоврядування у
Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію,
з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла
Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно
було зруйновано. Внаслідок російськотурецьких війн (1768—1774 pp.,
1789—1791 pp.) Південне Причорномор’я і Крим були приєднані до
Російської держави. На українських землях запанували загальноросійські
порядки.

Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до
Російської держави відійшли Правобережна Україна і Волинь.

XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння
нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної
України на Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він
набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а
також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.

На територію Лівобережної і Слобідської України спрямовувався потік
утікачів із Росії. Переселялись також білоруси, молдавани, болгари,
серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії
вірменів і греків. Спостерігалися й зворотні процеси. Населення
Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися
землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець.
Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського
морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в
40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського
уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний
(народний) та спеціально організований характер, що визначався царським
урядом і місцевою владою,

Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування
національної території України.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст.
визначальними були зростання й зміцнення земельної власності
православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня
боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю
селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і
шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу
на наґромадженні земельних володінь і організації господарства.
Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна
власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й
старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в
гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї.
Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської
землевласності не існувало.

Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст.
становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини,
а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини
становила майже 21 тис. осіб.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського
землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв
зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував
практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок
наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та
одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького,
вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував
надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних
підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і
поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи
змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового
гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що
регламентували аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який
втручався в аграрні відносини в Україні. За “Коломацькими статтями”
(1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські
універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними
царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови
Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої
(1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного
значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева
адміністрація.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватноспадковій
та тимчасово-умовній. Спадкове (“зупольне”, “вічне”, “спокійне”)
володіння не залежало від службового становища, воно було об’єктом
купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що
фіксувалися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння
формувалося з царських та гетьманських надань на “ринг”, “до ласки
військової”, “на підпертя дому”. Строк, на який воно давалося,
визначався формулюваннями “до ласки нашої рейментарської і військової”
або “до смерті”. Рангові володіння формально вважалися власністю Війська
Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина
вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і
селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду “за
службу великому государю” з фонду вільних військових маєтностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на
початку XVIII ст. свідчать дані “Генерального слідства про маєтності”,
проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин.
Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському,
Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518
населених пунктів.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і
приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини.
Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення
прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар
наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які
отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в
Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин
землі.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло
монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення
козацько-селянських та громадських земель. За даними “Генерального
слідства про маєтності”, в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім
Стародубського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір’їв
посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір’їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське
землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728
p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне
право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква
домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у
вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір’я, поля, сіножаті
для ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За
гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати
селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами.
У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих
земель було “цехове товариство від старшого до меншого”. Багаті міщани
скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами
земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав
І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте
протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання
старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими
жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом
Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була
постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б.
Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д.
Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт “чисельність
козаків” у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в
компутах десяти полків (131 сотня) Лівобережної України було 55 240
козаків. У 1735 p. під час російсько-турецької війни головнокомандувач
російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних
козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II
при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис.
козаків, які можуть служити у війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п’ятьох полках було 3500 козаків, у
1723 p. в чотирьох полках, крім Острозького, — 75 898 козаків. Козаки
зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували,
освоювали шляхом займанщини нові землі. Цим правом користувалися
переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька
власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p.
новоприбулим надавалося: отаманові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5,
простим козакам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі,
крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при
виникненні земельних суперечок. У Слобожанщині займане право було
скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735
p.). Козацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів.
Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків
на землю та їх знеземлювання. Козацькі та селянські землеволодіння
розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську
адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно
розпоряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно працювати в своїх
маєтках: орати землю, косити траву, заготовляти сіно і дрова, доглядати
за худобою, брати участь у будівельних роботах, забороняла їм торгувати
горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову
службу, записувала в посполиті. Козаки давали старшині так звані
ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку натурою, з кінця
XVII ст. — грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про проведення в 1753 p.
ревізії в Лівобережній Україні, козацькоселянське населення за майновою
ознакою поділялося на:

1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин
землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або
товару на суму до 1 000 крб.;

2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20
десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях; 3)
малогрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а
доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до
4 десятин землі;

5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір’ях з городів або у
безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.

Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено
універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтверджено спеціальним
розпорядженням “Правління гетьманського уряду”, який затвердив царський
указ (1735 p.).

Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків “без всякой
подмоги” і виборних “с подмогой”, яких частково або повністю мали
забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що
мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або
“знатні” та “середні” промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки,
що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей посіву (2,5 десятини). До
підпомічників належали ті козаки, |^ які не мали грунтів, промислів, а
мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за
свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв’язку з тим, що крім
військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави,
охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І.
Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням
прав і привілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів
російської армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового
примусу. Козаки брали участь у так званих командираціях — будівництві та
ремонті каналів, фортець. На будівництві Ладозького каналу працювало 20
тис. козаків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в
спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.) брало участь 25
тис. лівобережних козаків, слобожани давали по одному козаку з 10
дворів. Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив
у 1751 p. звільнити лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13
тис. козаків були у від’їзді у зв’язку з військовою службою, в 1778 p. —
10 тис. Це призводило до запустіння господарств, в яких козаки жили та
утримували сім’ї. Вони були змушені залишати військову службу, виходити
з козацького стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти на
заробітки.

Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили
змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. “Решительньїе
пунктьі” (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і
селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp.
забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках
XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині.
Проте на практиці нічого не змінилося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К.
Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося
залишити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p.
спеціальною грамотою наказати гетьманові Розумовському оформити купчі
документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років
видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель
“отнятиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений”. Землі козакам
поверталися безплатно.

Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити
козаків у посполиті. Указ 1735 p. наказував Генеральній військовій
канцелярії визволити “закріпачених козаків” (козак, що був посполитим 15
років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був
змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував насильства та
зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p. після юридичного оформлення
кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію
державних селян: козаки зберегли особисту свободу та право на володіння
землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні
виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або
записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до
капіталізації їхніх господарств.

Використана література:

Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія
України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999.
— 737 с.

Субтельний О. Історія України. – К., 2001.

Українознавство. Енциклопедія в 4-х книгах. – К., 1994-1996.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020