.

Загальні умови і основні напрямки розвитку економічних досліджень в Україні (кінець 19 – початок 20 ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 7653
Скачать документ

Реферат на тему:

“Загальні умови і основні напрямки розвитку економічних досліджень в
Україні

(кінець 19 – початок 20 ст.)

План

1. Передумови та основні напрямки розвитку економічних досліджень на
кінець 19 ст.

2. Економічні дослідження на початку 20 ст. в Україні

Висновок

Список використаної літератури

1. Передумови та основні напрямки розвитку економічних досліджень на
кінець 19 ст.

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. В другій половині
XIX ст. відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній
структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток
капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.
Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи тання щодо
перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна
ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо
форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських
губерній. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток
світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба
представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р.
формуються ліберально-дворянський та револю ційно-демократичний напрями,
які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві
утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство»
(1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та
царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея
скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у
програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці
не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями:
революційно-демократич ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та
ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та
інші).

Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками
революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх
членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного
повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю
народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях,
заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю ційний шлях
розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту
народу в релігійно-християнському дусі і пере конання поміщиків у
необхідності проведення реформ.

В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із
засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва
він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за
повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження
зловживань В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння.
Поміщицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати
певний зиск її власникові.

Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпосницьку
спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформування аграрних
відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик
Харківської губ.).

В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й
державного життя. Він був прихильником конституційної монархії, свої
проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність
В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув’язнень,
заборони проживати у Моск ві й Петербурзі. З 1804 р. він живе у своєму
маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін
регламентує панщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину
грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після
передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонай
маною працею.

В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому.
Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення
способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В.
Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості,
він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє
наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до
розуміння необхідності капі талістичного способу розвитку промисловості.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині
дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету
Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії
генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У
численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні
сторони життя Новоросії: історія, етнографія, геогра фія, статистика,
економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистич ного опису
Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження міс тить величезний
матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який
свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток
капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А.
Скальковський намагався обґрунтувати й виправдати принципи економічної
політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її
дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського
уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така
політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України,
які переходили до капіталістичних форм господарювання і були
заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні
не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні
всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню
Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював
він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського
господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних
відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств
населення. Активізувала свою діяльність і українська національна
буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином,
ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі льна течія
сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими
суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії,
тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо го. Проте напівколоніальне
становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні
риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української
буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних
класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією,
яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга нізаційній формі
руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві
та інших містах України.

Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом
зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни,
позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині 70-х рр. у добу
загального революційного піднесення громадівці, незважаючи на заборони й
перешкоди, продовжували свою діяль ність нелегально. До 1879 р.
регулярно проводилися збори, посилювалися зв’язки з революційними
народниками. Якщо члени «Молодої громади» брали безпосередню участь у
революційній боротьбі народників, то члени «Старої громади» обмежувалися
лише матеріальною допомогою революціонерам.

Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Драгоманова займають
економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним
відносинам. Реформу 1861 р. М. Дра гоманов розглядав як позитивний акт,
вельми корисний для суспільства. Але водночас він підкреслював її
антинародну спря мованість, зазначав, що реформа була проведена в
інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали
лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала
селянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до
погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм
експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістич ні її
форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», писав М.
Драгоманов.

Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов убачав у
суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою
причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він,
«головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і
т.п.»”.

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував
капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей
шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку
продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні
сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися
в Росії. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва М.
Драгоманов намагається використати політичну економію. Високо оцінюючи
фундаментальні праці з полі тичної економії західних економістів, він
підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні
економічної думки.

Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід
зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст,
змикався з буржуазним лібералізмом.

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в
пореформений період було революційне народництво. На відміну від
революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали інтереси
дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні
народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого
спрямовувалась проти залишків кріпосництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні
був породжений тими самими соціально-економіч ними умовами, що й у Росії
в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили в
самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували
селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України
організаційно були міцно зв’язані з народницькими гуртками Росії. Але не
зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній
організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими
народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували
народницький рух в Україні, Вони залежали від двох факторів —
особливостей форм селянського землеволодіння на Україні і національних
моментів.

В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським
губерніям, що й зумовило певну різницю теоретичних засад російських та
українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства
останні бачили не в общині, а у зрівняль ному подушному переділі землі.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома
групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.

Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед різних верств
населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом
визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської
діяльності було розповсюдження літератури. Якщо серед робітників та
інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля,
«Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні
брошури, які були написані самими народниками.

Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при миритися з
кріпосницьким характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного
питання в інтересах селянства, за повну ліквіда цію поміщицького
землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і
землю».

Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою
пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз’яснення
непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї
братерства й рівності, закликали до повстання.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили
пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі
заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї
проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К.
Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени
гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянство, пропагуючи
вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила,
на думку народників, про негативне ставлення до приватної земельної
власності, про те, що селянам притаманні соціалістичні ідеали.
Українські народники, як уже зазначалося, надавали особливого значення
ідеї переділу землі. «Для нас, українців, — писав В.
Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою
програми тому, що общини в тому ви гляді, як вона існувала на півдні
Росії, ми не мали».

І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель,
історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій
спадщині належить і економічним питанням.

Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Гали чини,
становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земель на власність у
Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині»
(1897) та інших він дає глибокий аналіз феодаль них відносин у тім краї.

Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко розкриває
історію пограбування селянства як в процесі скасування кріпацтва, так і
після реформи 1848 р. Указом про скасування кріпацтва селянство було
позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування
лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян
встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело
до непосильної заборгованості і масового розорення селянства. За
підрахунками І. Франка, 1848 р. було продано з молотка 881 господарство,
а за період 1873— 1883 рр. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177
господарств щороку.

Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у
існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов’язковою
умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і
встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва.
Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без
насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від
найрадикальніших ліків — революції.

Великого значення надавав І. Франко політичній економії, підкреслюючи,
що вона «безперечно найважливіша з усіх наук». Якийсь час І. Франко
викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть
підготував, як він сам писав, «невеликий елементарний підручник економії
суспільної по Міллю, Чернишев ському і Марксу». Він переклав українською
мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати
як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і І. Франко
почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питан ням
політичної економії.

І. Франко не був видатним теоретиком у галузі політичної економії. Він
скоріше популяризатор економічної теорії і, зокрема, економічної теорії
К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього
підпорядковується іншим завданням. І. Франко хоче приве рнути увагу
суспільства до економічних проблем, до необхідності їх вирішення. На
науковому рівні, але доступно, він намагається розкрити трудящим причини
їхнього тяжкого економічного становища. Як писав сам І. Франко, за
цензурних утисків про економічні й політичні справи не можна було
говорити відкрито, а довелося «заходити з боків» і говорити про діла
менш дражливі, як-от «про історію грошей, теорію людності, історію
селянства і т. д.».

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в
Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв’язані з революційним
народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську
революцію. Критикуючи капіталізм, лібе ральні народники протиставляли
йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у
зміцненні дрібнотоварного вироб ництва вони надавали різним формам
кооперації.

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період
супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен ням класових
суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в
економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р.,
позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової
теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкається лише
побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної
корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і
саме в цьому полягає її позитивне значення.

М. Вольський прагне об’єднати всі відомі економічні теорії. На його
думку, «в усіх письменників з політичної економії, від Ксенофонта до
Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише віднайти середнє
пропорційне»4. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався
вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам
читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта.

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності, її він пояснює як
властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина
цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії,
якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця,
витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на
попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також
учень і послідовник М. Бунге професор Київського університету Д. І.
Піхно. Але згодом Бунге розробив тео рію цінності на засадах
психологічної школи і визначив цінність корисністю.

Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія
цінності», 1877). Питання цінності він називає основним у політичній
економії, від розв’язання якого залежать інші питання цієї науки. А.
Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння
теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ
останнього часу зароджується самостійна політико-економічна література.
А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і
зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з
погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що
економісти в своїх дослідженнях аналізували цінність або з погляду
споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів
А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа,
до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який
дав різні визначення цінності.

З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до
останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду
виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності
працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують
продуктивність таких факторів, як приро да й капітал.

2. Економічні дослідження на початку 20 ст. в Україні

Найбільш відомими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в
Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис»
(1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально
викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою
трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У
магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів»
(1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обґрунтування
психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він
високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під
впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією
суб’єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об’єктивна суспільна
цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав
він, визначається «величиною чуттєвого стану», який) породжується фактом
володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився
вплив соціальної школи в політичній економії. Суб’єктивно- психологічне
визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний
характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор
Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї
австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні
теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської
школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості,
завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий
характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся
«теорія експлуатації зависла у повітрі». У О. Білимовича цінність є
продуктом «оцінної діяльності суб’єкта». Величину цінності він зв’язує з
інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра нична
корисність», зв’язуючи ступінь задоволення потреб з кіль кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У
праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав
найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних
якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій
психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку,
проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв’язував їх з
нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб’єктивно-психологічної теорії цін ності
австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її
з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат ний український
економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим
ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних
проблем економіки. Самий тільки перелік його праць і тих питань, які він
вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би
багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім’ї в
Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном —
юридичний факультети Хар ківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г.
Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи,
захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта лістичного
виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у
різних сферах їх застосування, що й спричиняє  кризи. Він писав, що
причина криз криється «у сфері нагромадження і витрачання суспільного
капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах
застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях,
що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган- Барановського,
відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного
виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив
на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі
посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й
плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М.
Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М.
Туган-Барановського про «заощадження — інвестиції» як головну рушійну
силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими економічними школами,
М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з
них. Критичний аналіз політекономічних шкіл, і передовсім німецької
історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу
розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку
світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в
його працях з’являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії
вартості, назвав «фікцією» трудову вар тість і «малозначущою» категорію
додаткової вартості. М. Туган- Барановський заперечував марксистське
положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом прибутку
він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне
розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних
явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за
економічний детермінізм, за ігнорування пси хології людей, їхньої
моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських
благ» (1890), «Основна помилка абстрактної теорії капіталізму К. Маркса»
(1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму»
(1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної
економії» (1909) — учений намагався переорієнтувати політекономію в
Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та
неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність
господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний
аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього
синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи
економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокласичного
напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в
Туган-Барановського і Маршалла не були цілком ідентичними, вони свідчили
про єдність наукового пошуку обох визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму
в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним
питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його докторську
дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному.
Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку
західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок
М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу,
теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів,
представників математичного напряму в політичній економії, які
намагалися синтезувати ідеї класичної і психологічної шкіл.

1902 р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою
диференційного обчислення намагався довести слушність запропонованої М.
Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної
корисності господарських благ, що вільно відтворюються. Розробляючи цю
проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули
М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб’єктивному трактуванні ко
рисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

Першим у Росії й Україні глибоке обґрунтування принципів за стосування
математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний
нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості
використання математичних методів для еко номічних досліджень і вважав
за доцільне використовувати математику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р.
Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста- математика
В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив
на розвиток сучасних економ і ко-математичних досліджень, був Є.
Слуцький (1880—1948), викладач Київського ко мерційного інституту
(1913—1926). Він зробив визначний внесок у розвиток математичних,
математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і
елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим
посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував
в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету
споживача», яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті
вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових
доходів на селення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних
економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між
функцією попиту, рухом цін та доходів.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів,
зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в італійському журналі.
Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал»
(1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й
наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок
наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про
статтю Слуцького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були
опу бліковані в журналі «Economica »(1934), це не завадило йому визнати,
що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці
«Вартість і капітал». —Л.К.), належить, по суті, Слуцькому…».

Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і,
зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю,
присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцін ку його теорії поведінки
споживача .

1950 р. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову статтю,
присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали ве ликий і
сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії
поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку ос нов
праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально- праксеологічних
засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою
мовами, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про
необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла
принципи раціональної по ведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко
використані у творах зарубіжних економістів Р. Алле на, Дж. Хікса,
Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Висновок

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація
економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють
німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула
Київська психологічна шко ла, її представники розглядають явища
економічного життя з по гляду психології суб’єктів господарювання.
Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено
ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає
цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи
розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У
дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До теорії цінності» (1886),
«Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає
в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Підсумовуючи короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід
ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не
тільки запозичували економічні ідеї, теорії західних економістів і
розвивали їх з урахуванням соціально-еконо мічних особливостей розвитку
України, а й створювали наукові теорії, які стали надбанням світової
економічної думки.

Використана література

Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. – К., 1994.

Злупко С.М. Економічна думка України: тексти лекцій. – Львів, 1992.

Історія економічної думки України./ Р.Х. Васильєва та ін. – К., 1993.

Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. – К., 1999 .

История экономических учений. – ч.1. / ред. В.А.Жамин. – М., 1989.

История экономических учений. – ч.2./ ред. А.Г.Худокормов.- М., 1994.

Коропецький І.С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. – К.,
1995.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. – К., 2000.

Ядгаров Я.С. История экономических учений.- М., 1996, 1998.

Українська економічна думка: Хрестоматія. – К., 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020