.

Історія України – як частина Всесвітньої історії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 6390
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Історія України –

як частина Всесвітньої історії”

План

Вступ

1. Перші внески України у світову історію

2. Вплив епохи Київської Русі на загальносвітову історію та культуру

3. Український вклад в світову історію після розпаду Київської Русі

4. Українська історії з другої половини XVIII ст. і до наших днів

Висновки

Використана література

Вступ

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни,
розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по
окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого
кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом. Іншою
суттєвою рисою географії краю є відсутність природних бар’єрів. За
винятком Карпатських гір на заході й невеликого Кримського кряжу на
півдні більшість території України — це рівнина, котра поступово спадає
з покритих лісом Галицького, Волинського та Подільського плато до
горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний
відкритий Причорноморський степ.

Однак, Україна не лежить скраю історії світу, історія України є важливою
складовою Всесвітньої історії. Переповнена трагізмом історія України
претендує на особливе місце та увагу не тільки сучасних українців, але й
інших народів.

1. Перші внески України у світову історію

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто
ставала об’єктом впливів різних, часом протилежних культур. Через
Причорномор’ я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації
— як античної, так і візантійської. Зате, знаходячись на західному кінці
великого Євразійського степу, Україна часто ставала жертвою нападів
войовничих кочовиків, і запекла боротьба з ними вичерпувала людські та
матеріальні ресурси. Пізніше тут з’явилися оборонці її кордонів —
козаки, котрі стали центральними постатями української історії та
культури. Неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю — серед
найзначніших в усьому світі, також лишили відбиток на населенні краю.
Власне, саме на території України розвинулися найбільш ранні
землеробські цивілізації Європи. І до зовсім недавнього часу
землеробство було символом українського способу життя. Якщо природа
виявлялася лагідною до України, то цього не скажеш про її історію. З
давніх-давен аж до новітніх часів через свої природні багатства й
незахищеність Україна — можливо, більше, ніж будь-яка інша країна Європи
— зазнавала спустошливих нападів і завоювань. У результаті тема
чужоземного поневолення й боротьби з ним стала домінуючою в її історії.
Розгортаючись на неозорій, відкритій і щедро прикрашеній сцені, ця
історична епопея була довгою, барвистою, сповненою бурхливих подій.  

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною
античної цивілізації Середземномор’я. Через грецькі колонії у
Причорномор’ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й
навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор’я
втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо
перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись
до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і
підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім
непотрібною, бо віч-на-віч звела їх із Філіппом Македонським, батьком
Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної
поразки кочовикам.

2. Вплив епохи Київської Русі

на загальносвітову історію та культуру

Дух князівських часів мав за основу місцеві народні елементи, виявлені у
багатому побуті і словесності, віруваннях і народній філософії. Ця
первісна культура розвивалася на власному грунті, проте зазнавала і
чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів, арабів,
персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив
Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі.
Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в
архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до
католицької церкви.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття
християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у
ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні
зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері
візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури. Так, наприклад, наприкінці XII ст. було написано
“Слово о полку Ігоревім” — перлину давньоруської художньої літератури.
Знайдено цей твір у рукописному збірнику кінця XV — початку XVI ст. в
одному з монастирів Росії. Збірник був переписаний у 1800 р. і
надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р.
Дослідники виявили, що “Слово” написане в 1187 р., а темою його є
трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського
князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору — слава і честь руської
княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад.
Цей епос сповнений мистецькими описами природи, самого походу, відваги й
мужності князів, фольклорними образами; всі картини сповнені чару
високої поезії.

“Слово” як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші
слов’янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів. Цей
твір входить в загальносвітову скарбничку світової історії та культури.

Також на той час великою славою користувалися київські ювеліри за своє
витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні.
Це знамениті київські “зміївники”, лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Також не відставала Київська Русь у галузі науки. Так, першим відомим
нам в світовій історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя.
Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру
освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом почала
лікувати хворих, за що в народі одержала назву “Добродії”. В 1122 р.
виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час
коронації ім’я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої
доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх
часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при монастирях і
запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також
викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна
патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування хворих, Євпраксія
написала грецькою мовою трактат “Алімма” (Мазі). Трактат служив
своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках
XII ст. вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей
великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох
частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної
діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні
присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними
зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був
вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві,
архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому
середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та
матеріальний світ східних слов’ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток
культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам
процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських
та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового
живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх
її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для
подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст.
через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на
економічному і культурному розвитку України. Однак не варто забувати, що
стримування татарських орд на території України давало хорошу нагоду для
розвитку інших західноєвропейських держав. Хто знає, як розвивалися
зараз країни Євросоюзу, коли б на їх території так часто зявлялися
татарських орди, як на теренах України.

3. Український вклад в світову історію

після розпаду Київської Русі

Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно
пов’язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України,
яка входила тоді до Великого князівства Литовського.

Але і в скрутні часи знаходилися сили і люди, які розвивали українську
науку та духовність. Значення і рівень вищої освіти в Україні підняв
Петро Могила, об’єднавши в 1632 р. школу Києво-Печерської лаври з
братською школою і створивши навчальний заклад, який стали називати
Києво-Могилянським колегіумом, а пізніше, з 1694 р., Києво-Могилянською
академією. Новий навчальний заклад мав за основу західноєвропейський
зразок.

У цьому навчальному закладі викладалися арифметика, граматика, музика,
нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови.
Щорічно в академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з
Білорусії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн.
Вчилося багато росіян, зокрема Михайло Ломоносов. У 1698 р. цар Петро
наказав патріархові: “Священники у нас ставятся, грамоти мало умеют …
й для того в обучение хотя бы послать 10 человек в Киев в школы”.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром.
Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639—1640 рр.
та Інокентія Гізеля в 1645—1647 рр. (“Підручник логіки” та “Загальний
нарис філософії”), не обмежувались лише викладом концепцій,
загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно
розробляли проблеми логіки, психології та інших наук.

Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що
українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у
всьому слов’янському світі, демонструвала зв’язок української культури
із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і
Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського
суспільства та здійснила величезний вклад у справу формування
української еліти.

Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки політичний статус України,
але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура
розвивалася під охороною держави.Оскільки в державі провідні позиції
посіли козаки і козацька старшина, за межами України утверджувалося
поняття про українців як про “козацьку націю”. Постать героя-козака,
захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського
пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, а козацька
тема — головною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба,
яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах
козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за
Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного
масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою
Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у
васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень
автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого
самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського
князівства — васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські
магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан
культури. Українська культура того часу спромоглася на таку силу і
оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки
протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у
Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку. І в цьому, як пише
І.Огієнко, немає нічого дивного, бо “так скрізь буває в житті: народ з
більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого сусіду, а
сусіда переймає все краще”.

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської
угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених
людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди
вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича
Петра.

Українські книжки “посунули” на Москву ще більше за людей. Книжки до
читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це
йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в
бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих
грамотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах,
на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари,
селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві,
навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу
нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських
книгарів стали нумерувати кожну сторінку; так само далі стали відривати
в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було друковано вкупі,
навіть знак переносу слів (дефіс) запозичили у нас. Заголовок книжки в
Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували
ці заголовки з початку книжки.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї
літератури стояв українець Ф. Прокопович. Так званий класицизм в
московську літературу був занесений з України. Також українці в
XVII—XVIIIст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували
театри. Так, українці ставили свої п’єси і утворили шкільні театри в
Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не
зменшився. Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті.

Українці заклали в Москві Слов’яно-греко-латинську академію на зразок
своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII
ст. набирали з українців.

Про український вплив на Москву професор П.А.Безсонов писав: “Пришельцы
(малороссы) заняли здесь самые видные й влиятельные места, от иерархов
до управлення консисторий, … от воспитателей семьи царской до
настоятелей монастырей, до ректоров, префектов й учителей йми же
прозктированых школ…”

Українська держава в кінці XVIII ст. впала перед наступом краще
мілітарне і економічно зорганізованої Московської держави, але все те,
що український народ створив за недовгий час своєї державності, не
пропало, а залишилось у спадщину наступним поколінням.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так,
арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656
рр., писав: “У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти”.

XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато
українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах.
Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні
віяння.

4. Українська історії з другої половини XVIII ст. і до наших днів

Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти
ознаки занепаду. Поезія великого Тараса “перевернула свідомість”
багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані
вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, “як
щось зовсім нове і нечуване”. Т. Шевченко завершив процес формування
новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст,
проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній
поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого
мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд
народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість
українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Українська
культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була
невід’ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона
унаочнила двома процесами: по-перше, об’єднанням навколо шевченківського
ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович,
С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але
й на культуру слов’янських та багатьох інших європейських народів.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет.
Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту
вчених зі світовим ім’ям у галузі природничих та технічних наук, таких,
як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І.
Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо
гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед,
українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М.
Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з’являються праці П. Юркевича, С.
Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів “Київської
громади” у діяльності Південно-російського відділення “Русского
географического общества” (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало
семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найсла-ветнішій
європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи
з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію
краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М.
Лисен-ко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й
поширювала передусім українська література.

Початком нової доби в українській літературі було опублікування “Енеїди”
І. Котляревського в 1798р. На світовий рівень підніс українську
літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав
національне і загальнолюдське, “став велетнем у царстві людської
культури” (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-ро-мантиком.
Прикладом романтизму є твори “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”.
Творами реалістичного спрямування є його поеми “Кавказ”, “Наймичка” та
ін.

Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу,
національне самоутвердження (“Гайдамаки”).

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст.
пов’язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії
світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний
критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою
комплексного вивчення зв’язків української та світової культур.

69 років, з 30 грудня 1922 року до 24 серпня 1991 року Україна
перебувала в складі СРСР – державному утворені, яке виникло на руїнах
колишньої Російської імперії.

Формально – друга за розмірами і рівнем розвитку Україна була
самостійною республікою з чітко окресленою територією, економікою і
культурою, з своїм адміністративним центром, судовою системою,
управлінським апаратом. Вона мала власну Конституцію, Герб, Гімн, прапор
– символи, які нібито відображали національну самобутність українців їх
держави.

Фактично, з утвердженням жорстокого централізму і одноосібної влади,
Україна перетворилася в звичайну провінцію підпорядковану московському
центру з його грубим диктатом і дріб’язковою опікою. Українці змушені
були заплатити страхітливу ціну за соціалістичні експерименти, які в
кінцевому підсумки відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу.

Перебуваючи в складі СРСР Україною прокотились кілька хвиль масових
репресій:

Перша (1929-1931 рр.) пов’язана з колективізацією.

Друга (1932-1934 рр.) викликана голодом, правлінням Постишева, вбивством
Кірова.

Третя (1936-1938 рр.) породжена політичним недовір’ям;

Четверта (1939-1940 рр.) обвинуваченням західноукраїнського населення в
націоналізмі.

Арешти, допити, суди йшли щоденно. Кількість репресованих не
встановлено, але про їх число можна судити по цифрі “виявлених” в
Україні з 1930 р. по 1941 р. (понад 100) всілякого роду “центрів”,
“блоків”, “організацій”.

Починаючи з 1933 р. почалося справжнє гоніння на українську інтелігенцію
– еліту народу. Жертвами репресій стали: С.Єфремов, В.Чехівський,
А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас та сотні інших.

В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол.,
із них 19 академіків. Розгрому піддалась спілка письменників: 89 чол.
розстріляно, 64 заслано, а 83 змушено емігрувати. Масові репресії
прокотилися по освітянській ниві. В 1933 р. за політичними мотивами було
звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників
облвно і 90% керівників районної ланки та кожен десятий вчитель.
Руйнівний смерч пронісся в збройних силах, навіть партії. Із 102 членів
і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали
в 1933 р. репресовано 100.

За розмахом знищення населення власної країни сталінська практика не має
рівних у світовій історії. Мова йде про десятки мільйонів громадян.
Мабуть не було в Союзі такої родини, якої б не торкнулося чорне крило
репресій. Навіть дружини найвищих посадових осіб в державі: Голови
Верховній Ради СРСР М.І.Калініна і голови Ради Міністрів В.М.Молотова
перебували у в’язницях.

Вся ця кривава вакханалія творилася під прапором захисту соціального
експерименту побудови соціалізму – найсправедливішого суспільства – від
внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Чи можна відкинути ці страхіття української історії з світової історії?
Ні! Українські трагедії – це загальносвітові трагедії, які потрібно
пам’ятати і знати сучасним поколінням!

Під час Другої світової війни народ України приймав безпосередню участь
у військових діях. Саме на території України прогодили важкі бої
фашистських та радянських військ. В 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах
партизанських загонах і групах прорадянського спрямування налічувалося
до півмільйона українських бійців. Понад 100 тис. вояків нараховувала
УПА. Вони дезорганізували тилові комунікації, зривали економічні і
політичні заходи окупантів, здійснювали диверсії , вели розвідувальну й
ідеологічну роботу.

За літо 1941р. – осінь 1944 р. партизани України здійснили на
транспортних артеріях ворога близько 5 тис. великих операцій і масу
дрібних диверсій. Партизанами підірвано 4959 залізничних ешелонів, 1566
танків і бронемашин, знищено 211 літаків, 915 складів, 248 вузлів
зв’язку і т.д.

Україну сміло можна віднести до одних з найголовніших вкладників у
загальносвітову перемогу над фашистською силою.

А що сьогодні? Чи українська історія має ту силу і яскравість, щоб можна
було її віднести до загальносвітової історичної скарбниці?

Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно
скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України
24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес
дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру.

1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили
Акт проголошення незалежності України.

8 грудня 1991 р. Президенти Росії, України і Білорусії підписали угоду
про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних
Держав (СНД). Україна безпосередньо взяла участь у розвалі радянської
імперії.

Сьогодні Україну визнають всі країни світу, вона підтримує дипломатичні
звязки з сотнями країн світу, веде культурний обмін, здійснює економічні
та політичні звязки з державами світу. Щоправда сьогодні відношення
світових держав до України різнобарвне, від повного ігнорування до
іронізації українських спроб ввійти в світовій простір. Однак не
дивлячись на це, Україна приймає участь у багатьох міжнародних
організаціях, залучає своїх громадян до різноманітних
загальноєвропейських та світових справ і продовжує вносити свою часточку
у всесвітню історію.

Висновки

За географічним вектором українська історія та культура — це,
безперечно, історія та культура європейського типу. А тому в українській
національній історії та культурі так чітко виступає європейський
індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу, крізь
козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду виявити свою
політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису: схильність
віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами держави,
схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати дії
своїх вождів.

Україна внесла чимало до загальносвітової історії. Щоправда предки
зробили в цьому плані дещо більше, ніж сучасники. Але ще не вечір.
Хочеться вірити, що Україна ще не сказала своє останнє слово в світовій
історі

ї.Використана література

1. О.Д.Бойко. Історія України. – К., 1999.

2. В.Й.Борисенко. Курс української історії. – К., 1998.

3. В.І.Семененко, Л.О.Радченко. Історія України. – Харків, 2000.

4. Б.Лановик, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. – К., 2000.

5. К.І.Рибалка. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.

6. Н.Яковенко. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. – К., 1977.

7. Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997.

8. М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії України. – К., 1996.

9. Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. –Т.І. – К., 1993; – Т.2. – К., 1995; – Т.3. – К., 1999.

10. В.Ф. Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. Історія України від
найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020