Реферат на тему:
Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях
у другій половині ХІХ століття
Культурна та діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на
Лівобережжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В
інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак
зацікавленості українською народною культурою. На Правобережжі кілька
польських шляхтичів, такі як Тимко Падура, Міхаль Чайковський, Зоріян
Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі бачили козацьке минуле
України й мріяли про час, коли українське селянство, забувши про минулі
образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у відновлену Польську
Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської
культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених
причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак
українофільства.
Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.— значить
говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною
соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в
Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала
синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже
400 студентівукраїнців Львівського університету та інших закладів 295
навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася
філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов’я.
Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43
книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою, 40 належало
перу священиків. Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на
Західній Україні стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені,
письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика
інтелігентом. Величезну більшість духовенства становили бідні сільські
священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над
селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як
Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали
заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у
культурному житті. Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному
розвиткові духовенства перешкоджали його природна консервативність,
рабська відданість династії Габсбургів. Тонкий прошарок освічених
західних українців — людей за суттю своєю провінційних і консервативних
— із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, примножуючи свої
обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро
дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди.
Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними
західними ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина
можливість для цього відкривалася у контексті польського руху. Тому в
1830-х роках незначна кількість молодих українських семінаристів
приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися за
відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось
ледве більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.
Привабливість престижної польської культури була настільки сильною
навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників
церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й
матеріального становища західноукраїнської верхівки вони стали
наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував
українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися
«мовою селянства».
Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше
послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з
селянами.
Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної
та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов’янських,
латинських, польських та німецьких елементів, яку тоді видавали за
літературну українську мову) в середовищі освічених людей стала
ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у
Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися
не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в
університеті викладалися німецькою мовою, студенти факультету вважали
дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й
радо пішли на заміну української німецькою.
Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта
також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі
українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови
для народу. Вони часто спілкувалися з польськими й особливо чеськими
інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного
розвитку йшли далеко попереду інших слов’ян Австрійської імперії.
Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого середовища,
невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі
ближче сприймати нову ідею української нації.
Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми
з’явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс ті Перемишлі — центрі
греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де
проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовенства.
Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто
відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців
роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для
російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях
України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі
здібності яких були не дуже високими, брали приклад із харківських
романтиків.
Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван
Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав
справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого
зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так
зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати
серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті
панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось
неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не
тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім
міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни
могли б навернутися до римо-католицтва.
І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та
букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його
поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української
інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні —
організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання,
яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою
західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити»
місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з
численними церковнослов’янськими домішками.
Отриманий внаслідок цього штучний мовний гібрид мало сприяв спростуванню
тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.
Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька
західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів,
збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед
представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та
Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та
Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латинською чи польською
мовами, їхні праці мали обмежений вплив.
У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної
свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді
ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім
лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та
організаторський талант. Разом із двома близькими товаришами —
високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом Головацьким —
він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони
організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести
український діалект, звільнений від церковнослов’янських та чужомовних
«вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню думку,
можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити
його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену
індивідуальність. Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати
простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею —
здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його
товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу
церкви.
Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця»
встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський,
Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад
наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського
інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця»,
й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими
досвідченими «будителями народу» й палкими слов’янофілами, як словаки Ян
Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел
Гавлічек. Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила
публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні,
вірші, історичні статті на місцевому діалекті.
Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони
засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний».
Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо
достатньо клопоту з одним народом, а ці божевільні тут хочуть відродити
давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і
греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію
альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений
видавати його у далекому Будапешті. З 900 привезених до Львова
примірників майже всі конфіскувала поліція. Лише невелика частина
потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою реакцією й
переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян
Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише
Головацький послідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням
цілей «Руської трійці». Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого
початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який
показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна.
Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але невідворотний процес
переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління
західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість
своїх членів із народу. Як ми пересвідчилися, поширення ідей
національного відродження було процесом тяжким і повільним.
На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп
української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові
української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького
етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в
аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не
було соціальних верств, чутливих до нових ідей.
До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й
культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих
українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові
престижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж,
підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня
діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації»
не здавалися. Із самого початку процесу поширення національної
свідомості між Східною й Західною Україною спостерігалися важливі
відмінності.
На Лівобережжі, де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам’ять про
часи автономії, діяльність, спрямована на піднесення національної
свідомості, мала багатообіцяючий початок.
Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що
як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він
зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога.
У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно
консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося
драматичних відступів, і попри свою в’ялість зростання національної
свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний
розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після
століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти
посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.
Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали
справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем
багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому
з’явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові
скористатися нею. Наростання національного руху в Галичині мало великий
вплив на взаємини між’ східними та західними українцями. Фактично, саме
такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та
Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль
П’ємонта, або бази національного відродження.
Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали
фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із
збільшенням числа і цих часописів і закладів активізувалася й участь у
них східняків. На початку XX ст. східні українці часто були
кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники
обох регіонів нерідко разом працювали і в НТШ, студенти Російської
України не раз їздили слухати українські літні курси і в Галичині, а
українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц
і і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя
українців на захоЦ і ді, репресована царатом українська інтелігенція
Російської імперії бачила, як те, про д1 ] що вона могла лише мріяти,
ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на
українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних
інтелектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим
ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої
20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською
конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з
поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців
невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня
національного руху. Польсько-українська конфронтація Із
прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих
двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало
не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності
Галичини, аби вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то
українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині
провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи
суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Українці
вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників
обстоювали статус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці —
«неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем. У
зв’язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і
конфлікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На
відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з
невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та
інтелігенції. На початок XX ст. польськоукраїнський конфлікт із боротьби
між двома національними елітами виріс у конфронтацію між двома народами,
що набирала загрозливих масштабів. Звісно, робилися спроби досягти
компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван
Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін,
закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім’я
спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися
виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися,
що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час
від часу робив спроби врегулювати суперечки Відень, сподіваючись
остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше
пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що мала початися
у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом
Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та
генерал-губернатором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з
іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та
освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але
коли виявилося, що ці поступки обмежуються кількома новими гімназіями й
що уряд провінції продовжує маніпулювати виборами, угоду було розірвано
й обидві сторони відновили політичну війну.
Подальші намагання досягти порозуміння закінчувалися подібним чином.
В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська
конфронтація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське
питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих
реформ. У зв’язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у
великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і
актуальним було селянське питання. На початку століття багато селян вже
не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв’язання своїх
труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з
деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)
розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис.
сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини.
Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його
учасників допомагали численні місцеві комітети. Перелякані цією
несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики
закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,
страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської
думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців
витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло
об’єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами,
було з помітним успіхом використане для поглиблення національної
ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемогою селян. Поміщики
мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення
страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залучивши їх
до політичної ^оротьби. Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним,
був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував
зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони
швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання
української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало постійною
практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х
років українські студенти організували ряд заходів протесту.
Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули
вимогу створити окремий український університет. Ця ідея заволоділа
уявою українського суспільства, навіть селян, і на підтримку
студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас
українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті
неодноразово виступали з пристрасними закликами до уряду розв’язати це
питання. Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше
десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала
загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між
собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти
стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти
університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910
р. у запеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка.
Тепер Відень зрозумів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у
наступні п’ять років відкрити окремий український університет. Проте
війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди. Та, на
думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча
реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи
представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні
можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій
жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд
незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної
слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували
списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час
їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно,
бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб
перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до
в’язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури
сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 рр.— у період
губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором». Коли
українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені
послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито
багнетами, ЗО тяжко поранено й понад 800 заарештовано. Але й у цьому
питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,
всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано
систему курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції
продовжував фальсифікувати результати виборів, число українських
делегатів як у віденському парламенті, так і в галицькому сеймі постійно
зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а
після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало ІЗ, а в
1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представленими,
значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів. 12
квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український
студент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей
випадок свідчив про те, що українсько-польські відносини сягнули
небезпечної межі. Проте зростаюча напруженість мала глибше коріння.
Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на
чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського.
Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу
селянських організацій і здобули собі велику популярність у міських
середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою
стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку
українців. Передчуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого
польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині
не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є
невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських
націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам
у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали
вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух
із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які
поступки. Очолювані власною національно-демократичною партією, українці
поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували
організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у
парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою
зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де
перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну
вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до
трибуни, заповненої високими особами, кинувся гонець і оголосив новину
про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от
мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.
Використана література:
Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
Полонська Н. Нариси з історії України. – К., 1999.
Словник-довідник з історії України. – К., 2002.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
