Русифікація в Україні –
ідеологія і практика КПРС–КПУ
План
1. Загальні підходи КПРС до русифікації в Україні
2. Головні кроки русифікації на Україні
3. Мовне питання
4. Росіяни на Україні
Література
1. Загальні підходи КПРС до русифікації в Україні
Русифікація в Україні за радянських часів тривала наполегливо і довго.
Головним замовником такої русифікації виступала комуністична партія
Радянського Союзу, яка прагла знівелювати усі національні відмінності, в
тому числі і мовні. КПРС гадало, що у суспільстві, яке охоплює більше
ста різних народів, кожен з яких займає власну територію й має свою
виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні
інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформувати
відчуття спільної тотожності й мети. Для цього радянські ідеологи
постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити
наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські
риси. Серед них найважливішими були чотири поняття: розквіт —
твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий
прогрес; зближення, що відбувається між народами внаслідок створення в
СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття
радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності —
радянського народу. За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно
відомий порядок денний: русифікація. Оскільки росіяни переважали
чисельно, оскільки вони створили більшовицьку партію та радянську
систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня
мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як той
цемент, що тримає СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало, що чим
більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим
ставатиме почуття взаємної солідарності. Але багато західних учених і
неросійських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення,
злиття і радянський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі
означають русифікацію неросіян.
Як ми переконалися, саме русифікація України викликала найбільші
протести українських дисидентів. Вони відкидали твердження про те, що
переважання російської мови й культури виступає обов’язковим побічним
продуктом прогресивного й надихаючого завдання створення нового типу
«соціальної та інтернаціональної спільності — радянського народу». На
їхню думку, підкреслення ролі російської мови просто було старим вином у
нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба
доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм і
колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,—
писав він,— може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але
й також у формі «братства», що дуже характерно для російського
колоніалізму». Широко цитуючи Леніна, він намагався показати, що в
марксистсько-ленінській ідеології немає положень, що виправдовували б ту
перевагу, яку Кремль віддає російській мові.
2. Головні кроки русифікації на Україні
1919 рік.
Після завоювання України більшовиками – знищення національно свідомої
частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних
та усних творів, серед яких лише українських народних пісень – триста
тисяч.
1921 – 1923 роки.
Голод на Україні.
1922 рік.
Ліквідація ‘Просвіт’ на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях
проживання українців.
1929 рік.
Арешт українських науковців та духовенства – заміщення їх
російськомовними.
1932 рік.
Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди
‘світового співтовариства’, акція ліквідації українського народу. В
Україні, яка володіє 40% світового чорнозему, умертвлено голодом до 12
мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти
зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та
паспорти.
1933 рік.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості
українських письменників.
1938 рік.
Постанова ЦК КП(б) про обов’язкове вивчення в школах республіки
російської мови.
1939 рік.
Після ‘визволення’ Західної України – закриття частини українських і
відкриття російських шкіл.
1940 рік.
Депортація населення Галичини у Сибір.
1946 рік.
Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського
правопису, наближеного до російського. Голод на Україні.
1947 рік.
Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов
депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців
у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
1949 рік.
Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під
час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в
Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено за націоналізм 3%
комуністів на ХVІ з’їзді партії. На цілину – в Казахстан та Сибір –
вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
1958 рік.
Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову
викладання. 17.ІV.1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну
Постанову.
1961 рік.
ХХІІ з’їзд КПРС – нова програма партії про ‘злиття націй’ в єдиний
радянський, тобто російський, народ.
1962 рік.
Репресії проти захисників української мови.
1970 рік.
Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій
лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
1972 рік.
Друга після війни чистка і репресії проти українства. Усунення з посади
Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за недостатню боротьбу з
націоналізмом. Арешти.
1975 рік.
Нова цензура ‘Кобзаря’ Т.Шевченка.
1978 рік.
Колегія Міносвіти УРСР. Директива ‘Про вдосконалення вивчення російської
мови в українських школах’.
1979 рік.
Ташкентська конференція – ‘Російська мова – мова дружби народів’.
1983 рік.
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу ‘Про поліпшення
вивчення росіиської мови у школах республік’. Доплата за російську мову
викладання 15% та поділ класів.
3. Мовне питання
В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею створення нового
радянського народу, та українцями, котрі виступали за ‘збереження
власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через
питання мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію
рочііпірення вживання російської мови на Україні та обмеження
української. У здійсненні своїх цілей радянське керівництво могло
розраховувати на енергійну підтримку, зокрема, 10 млн росіян, що
проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» — українців за
походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також
переконливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й
найважливііпого народу в СРСР, єдиний засіб спілкування між різними
національностями, а також мова науки й міжнародних взаємин.
Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів,
щоб змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало
використання її в українських школах, а успішність у навчанні ставилася
в залежність від доброго володіння російською мовою. Те ж саме
стосувалося можливостей зробити кар’єру. Найцікавіші й найважливіші
публікації на Україні виходили російською мовою. в той час як українські
журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми. З падінням тиражу
цих видань власті (стримували зручний привід для їх закриття. Так, між
196^ і 1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою,
знизилася з 46 “о до 19 °о: між 1958 та 19^0 рр. відсоток книжок, що
публікувалися українською мовою, впав з ()0 до 24.
Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на
використання російської мови, а з української знущалися, як із
«селюцької». У ставленні до рідної культури та мови режим послідовно
виховував в українцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить
той факт, що не хто інший, як самі українці, часто вимагали, щоб їхні
діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській? Аби
чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,— можна
було часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім
комфортно в новому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до
життя в зрусифікованих містах. Деякі представники інтелігенції
жартували, що якби тоді стали проводити політику українізації, то євреї
змогли б українізуватися за один рік, росіяни на Україні підтримали б цю
політику десь через три роки, але знадобилося би принаймні десять років,
аби переконати честолюбного українського «хохла» користуватися рідною
мовою.
Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло
поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські
слідчі органи надали великого значення такій заяві свідка звинувачення
проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів, що С’тус — націоналіст, бо
він весь час розмовляв укоаїнською мовою».
Наскільки ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і 1979 рр.
чисельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4
до 89,1 “о. Сьогодні понад 2 млн українців вважають російську мову
рідною. Водночас лише один із кожних трьох росіян, що мешкають на
Україні, потрудився вивчити українську мову, Чи означає це, що зникнення
української є лише справою часу? Якщо такі тенденції продовжуватимуться,
на українську мову. звісно, чекає похмуре майбутнє. Песимісти
передбачали зникнення української мови протягом цього століття.
Оптимісти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення мова
не вмерла, то вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що становище
української мови не таке погане, як здається. Щоправда, у певних
регіонах, таких як Донецький промисловий пояс. Харківська область,
Причорноморське узбережжя, українською послуговуються в мінімальному
масштабі. Однак останніми роками вживання української мови, зокрема в
Києві, помітно зросло. На Західній же Україні українська мова набула
куди більшого поширення, ніж перед другою світовою війною. Проте мовне
питання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко
не вирішене.
4. Росіяни на Україні
Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на
Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні
українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну
спеціалістами» між республіками. Відтак коли на Україну прибували
величезні маси росіян, які мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж
великі маси освічених українців виряджалися на роботу в інші частини
СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росіянами). Ці гігантські
демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи СРСР і сприяти
зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що росіяни
взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки.
Експерти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно
поширеним переконанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило,
отримують найкращі призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є
Україна: тут добрий клімат, порівняно високий рівень
соціально-економічного й культурного розвитку, знайома культура та мова.
Неважко передбачити, що міграційні процеси спричинилися до значного
збільшення числа росіян, котрі мешкають на Україні. В 1923 р. в
республіці налічувалося ^ млн росіян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7
млн, а в 1970 р.— до 10 млн. Як завжди, росіяни мають тенденцію
зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо в Донецькому
промисловому районі та на Півдні. Сьогодні вони складають близько 21 “/о
мешканців України, а за впливом набагато переважають свою частку в
населенні.
Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком
переселення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари,
асимілювалися з російською національністю. Як ми вже бачили, подібне
відбувалося й з українцями. Цей процес підсилює високий відсоток
змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на етнічно мішані
припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у селах.
Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в
ізольованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних
етнічних груп.
З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна
вслід за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної
інтенсивно російської, а другої все ще переважно української. З точки
зору географії, «зрусифікована Україна» охоплює промисловий Донбас і
міста Півдня — території, що ніколи не були складовими історичної
України. Водночас у таких регіонах, як Правобережжя, частина Лівобережжя
та Західна Україна, що їх завжди залюднювали переважно українці, мова й
культура лишаються, особливо на селі, в основному українськими. Лінію
між російською й українською культурою та мовою на Україні можна також
провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної, економічної,
наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським.
Світ села — колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке
становище існувало за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої
тактики радянське керівництво потурало й до недавнього часу.
Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації.
Два покоління тому більшість східних українців ще називали себе
«малоросами», «хохлами» чи «місцевими», одне покоління тому багато
західних українців визначали себе лемками, гуцулами чи русинами, тобто в
термінах регіональної культури. Сьогодні ж їхні діти й онуки самі
проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не являють собою
різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. Навіть
неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на
Україні, виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян,
які прожили тут протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне
почуття територіального патріотизму.
Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у
напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський
доводить, що, хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні
(русифікаторські) течії, воно й стимулює «загострення в нього етнічної
свідомості». Стосовно зростання української присутності в Києві він
стверджує, що причиною цього є привабливість міста для всіх українців, а
також «дальша консолідація української нації та посилення етнічної
свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни
після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і
робили з абсолютним переконанням; українцями також оголошували себе все
більше дітей від змішаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови,
остаточний успіх Кремля в проведенні політики гомогенізації на Україні у
60-х — на початку 80-х років лишався під знаком запитання.
Література
Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. – К., 1999.
Лановик Б, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. –К., 2000.
Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997.
М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії України. –К., 1996.
Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. – Харків, 2000.
Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. – К., 1987.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
