.

Україна в 20-Х роках 20 ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 7759
Скачать документ

Реферат на тему:

УКРАЇНА В 20-Х РОКАХ 20 ст.

План

Економіка України в умовах НЕПу. Відродження ринкових відносин.

Політика “українізації”. Духовне відродження.

Вступ

20-ті роки ХХ століття є динамічними, насиченими на події для України.
Вони сповнені і трагедій, і розквіту як соціально-економічного, так і
культурного. В даній роботі планується дослідити економіку України в
умовах нової економічної політики (НЕПу), відродження ринкових відносин
на Україні за більшовицької влади, політику “українізації” та духовне
відродження української нації.

1. Економіка України в умовах НЕПу.

Відродження ринкових відносин

Становище України на початку 20-х років було надзвичайно важким.
Українські землі знову потрапили під іноземне панування. На основній їх
частині була утворена Українська РСР, народ якої пережив небачені в
історії людства страхіття тоталітарного режиму. Репресивна машина
почала застосовуватися повним ходом проти селянства. Така антинародна
політика, а також літня засуха 1920 p. довели економіку України до
катастрофи. Почався голод. Міські робітники, денний пайок хліба яких не
перевищував 100 г, змушені були оголошувати страйки. На початку 1921 p.
вони спалахнули в Катеринославі, Харкові, інших містах України. Проти
продрозверстки збройне виступило селянство. Цей рух поширився на
Донеччині, Кременеччині, Полтавщині, Катеринославщині. Офіційна
пропаганда називала селянські виступи “куркульським саботажем”,
“політичним бандитизмом”. Від голоду, який охопив в 1921 p. південні
губернії України, загинуло близько 1 млн чол. Політика “воєнного
комунізму”, яка історично була першою формою командно-адміністративної
системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи.

Невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського,
економічною політикою більшовиків і примусило В. І. Леніна визнати
повний крах політики “воєнного комунізм” і перейти до нової економічної
політики (непу).

Запровадження непу повинно було врятувати економіку країни від повного
розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам
щодо піднесення продуктивності сільського господарства на основі
заінтересованості селянина в своїй праці. З цією метою в країні
запроваджувався натуральний податок, значно менший від продрозверстки,
розміри якого доводилися до селянина навесні (перед посівною), хоча ці
розміри протягом року могли збільшуватися. Всі надлишки зерна після
внесення податку залишалися

Реальний перехід до нової економічної політики (непу) в радянських
республіках, у тому числі й в УСРР, розпочався після прийняття Х з’їздом
РКП(б) (березень 1921 p.) рішення “Про заміну розверстки натуральним
податком”, яке лягло в основу цілої низки законодавчих актів, прийнятих
державними органами РСФРР, а потім продубльованих в УСРР. Так,
надзвичайна сесія ВУЦВК V скликання ухвалила 27 березня 1921 p.
постанову “Про заміну продовольчої розверстки натуральним податком”.
Податок був значно меншим у порівнянні з продрозверсткою. 29 березня
1921 р. Раднарком УСРР прийняв постанову “Про натуральний податок на
зернові продукти”, яка заздалегідь визначала селянам розмір податку на
зернові продукти врожаю 1921/22 p. 28 травня 1921 p. Раднарком УСРР
прийняв постанову “Про натуральний податок на хліб, картоплю та олійне
насіння”. Відповідно до цієї постанови розмір податку визначався для
кожного господарства окремо і обчислювався залежно від врожаю в певній
місцевості та від кількості ріллі і числа їдців у господарстві. З метою
зацікавлення селян у швидкому виконанні зобов’язань перед державою та
розгортання товарообміну Раднар-ком УСРР 19 квітня 1924 p. видав
постанову про вільний обмін, купівлю та продаж сільськогосподарських
продуктів, що залишалися у селян після виконання податку, а також
фабрично-заводських і кустарних виробів. Рішення про скасування
продрозверстки і запровадження натурального податку стимулювало розвиток
сільського господарства. Селянин знав заздалегідь, що у нього не будуть
вилучатися лишки, а існуватиме певний податок; лишками він зможе
розпоряджатися на свій розсуд, зокрема обмінювати їх на необхідні для
дальшого піднесення його господарства промислові товари. Згодом уряд
прийняв ще ряд законодавчих актів, котрі стимулювали відбудову
сільського господарства. Серед них важливе значення мала постанова ВУЦВК
від 19 квітня 1922 р. “Про відбудову та зміцнення сільського
господарства України”. У ній накреслювалася програма деякої допомоги
селянам. Провідне місце серед правових актів у галузі сільського
господарства посідав Земельний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК у
листопаді 1922 p. Відбудові сільського господарства сприяли заходи,
передбачені декретом ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923 р. про
запровадження єдиного сільськогосподарського податку. Одночасно
здійснювався перехід від натурального податку до грошового. Радянський
уряд неухильно проводив у законодавстві тверду класову політику,
підтримуючи бідноту. Так, захищаючи бідні верстви селянства, ВУЦВК 8
липня 1922 p. прийняв постанову “Про визнання недійсними кабальних угод
на хліб”, 1 листопада 1922 p. постанову “Про продовження строку для
закріплення майна, відібраного комнезамами”. Схвалюючи податкове
законодавство, уряд основний тягар податків перекладав на заможні
верстви сільського населення.

Запровадження засад непу в сільському господарстві України позитивно
впливало на його відбудову. У 1925 p. загальна посівна площа в Україні
досягнула довоєнного рівня. Такого ж рівня досягла і середня врожайність
сільськогосподарських культур.

Складалися сприятливі умови для відбудови і розвитку промисловості, в
тому числі важкої. Але слід було негайно реорганізувати на засадах непу
управління націоналізованою промисловістю, надати державним
підприємствам господарсько-оперативної самостійності і перевести їх на
господарський розрахунок. Це пов’язувалося з тим, що реальний перехід до
нової економічної політики вимагав функціонування ринку і ринкових
відносин. Уже восени 1921 p. радянська держава використовувала
товарно-грошові відносини.

Під час впровадження непу поруч з розгортанням ринкових відносин
відбувався процес організації планового господарства, формувалася
система планових органів. 28 вересня 1921 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР
створили Українську економічну раду. У Положенні про цей орган
вказувалося, що він створювався при Раднаркомі УСРР для, об’єднання,
систематичного узгодження, планового керівництва, регулювання і контролю
роботи економічних наркоматів УСРР, уповноважених наркоматів РСФРР. УЕР
була найвищим господарським органом на території України. Почали
створюватися губернські економічні ради, а 28 вересня 1921 p. було
прийняте положення про ці ради. Одним з найголовніших завдань
економічної ради було створення єдиного господарського плану. Для
реалізації цього завдання при економічній раді у вересні 1921 p. була
заснована Українська державна загальнопланова комісія (Укрдержплан). 10
квітня 1925 p. уряд УСРР прийняв нове Положення про державну планову
комісію УСРР. На відміну від попереднього положення, згідно з яким
Держплан УСРР підлягав економічній раді, за новим Положенням Держплан
УСРР переходив до відання Раднаркому УСРР. Це, безумовно, підвищувало
роль і значення Держплану республіки в системі державних органів,
підсилювало планові засади у керівництві народним господарством. Слід
зазначити, що уряд лишав за собою контроль не тільки за важкою
промисловістю, а й за такими “командними висотами” в економіці, як
банки, транспорт, зовнішня торгівля.

Щоб прискорити відродження промисловості і налагодити обмін між нею і
сільським господарством, велику кількість дрібних підприємств держава
передала в оренду організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), а
також приватним особам, у багатьох випадках — колишнім власникам цих
підприємств. За станом на кінець листопада 1921 р. в Україні в оренду
було віддано 5286 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної й
інших галузей промисловості. Таким чином, з переходом до непу
створювалися умови для виникнення в Україні так званої нової буржуазії:
орендарів, приватних торгівців, комісіонерів та ін. Для
підприємців-приватників узагальнюючим стало слово “непман”. Але в цілому
економічні позиції непманів завдяки застосуванню владою різноманітних
обмежень (економічних і адміністративних) були слабкими. Так, на відміну
від державної промисловості приватні підприємства У роки відбудовчого
періоду занепадали. Хоч у цензовій промисловості України кількість
приватних заводів і фабрик зросла з 452 у 1922/23 pp. до 493 у 1924/25
pp., це зростання відбулося повністю за рахунок харчової промисловості,
яка налічувала в 1924/25 pp. 368 невеликих приватних підприємств. В усіх
інших галузях йшов інтенсивний процес згортання приватного сектора.
Наприкінці відбудовчого періоду в кам’яновугільній, металургійній і
цементній галузях промисловості не залишилося жодного приватного
підприємства. В продукції цензової промисловості частка приватних
підприємств скоротилася у 1924/25 pp. до 5,3%; у харчовій промисловості
— до 15,8%. Таке становище значною мірою було пов’язане з політикою
радянської влади стосовно приватних осіб в економіці. Намагаючись не
допустити значної концентрації приватного капіталу, держава активно
втручалася в приватногосподарський сектор, використовуючи податки.

Запровадження принципу госпрозрахунку викликало необхідність перегляду
ряду найважливіших інститутів трудового права, в першу чергу скасування
трудової повинності і трудових мобілізацій, а також заміни системи
оплати праці. Замість зрівнялівки в постачанні, що існувала в роки
“воєнного комунізму”, поступово впроваджувався принцип оплати за
кількістю і якістю праці. В Україні було прийнято ряд законодавчих
актів, спрямованих на вдосконалення системи заробітної плати.

Одним з найголовніших складових елементів нової економічної політики
була торгівля. Тому не випадково держава значну увагу приділяла
законодавчому регулюванню торгівлі, як державної і кооперативної, так і
приватної. Тільки за період 1923—1924 pp. були прийняті такі правові
акти в галузі торговельного законодавства: постанова ВУЦВК і Раднаркому
УСРР від 3 січня 1923 р. “Про купівлю-продаж вроздріб із розстрочкою
платежу”, яка мала особливе значення для сільського населення, бо давала
змогу селянам купувати на пільгових умовах сільськогосподарські машини;
Положення Раднаркому УСРР від 23 лютого 1924 р. “Про товарні біржі”,
котре визначало структуру бірж; постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14
березня 1924 р. “Про боротьбу з дорожнечею”, що мала на меті зниження
цін; Інструкція про торгівлю, яка визначала коло осіб, які мали право
торгувати; постанова Раднаркому УСРР від 26 вересня 1924 р. “Про фірму”,
що встановлювала порядок функціонування фірм і зміст поняття фірми;
постанова Раднаркому УСРР від 2 жовтня 1924 р. “Про торговельний
реєстр”, яка вимагала від усіх торговельних і промислових підприємств
реєструватися в органах НКВТ УСРР.

У той час, коли розвиток державної і кооперативної торгівлі державними
органами стимулювався, регулювання приватної торгівлі з боку держави
було непослідовним і значною мірою зводилося до її всілякого обмеження і
витіснення. Основними методами впливу з боку держави на приватний ринок
були: вилучення деяких видів торгівлі з приватної сфери, монополізація а
руках держави торгівлі цілим рядом об’єктів; податкове обкладання
торгівлі і обмежене кредитування; економічне регулювання торгівлі шляхом
виходу державних торговельних органів на вільний ринок й використання
методів конкуренції та ін.

Для отримання намагань приватних торгівців порушити встановлені
законодавством рамки держава активно використовувала судові і
адміністративні органи. Під час непу значну роль у посиленні регулюючого
впливу на ринок з боку держави відігравало використання такої форми
організації обміну, як біржа, яка обмежувала приватний обіг, сприяла
впровадженню планових засад у розвиток товарообігу. В руках урядових
установ і держторговельних організацій біржі ставали одним з найбільш
дійових важелів із обліку й контролю приватної торгівлі. В Україні
формування біржового торгу припадає на 1923 р. На початку цього року в
Україні діяло 7 товарних бірж, у січні 1924 p. — вже 12. Правовою базою
для діяльності були: постанова РПО РСФРР від 23 серпня 1922 p. “Про
товарні біржі”, Інструкція щодо проведення в життя цієї постанови,
прийнята Всеукраїнською комісією із внутрішньої торгівлі (Комвнуторг), а
також Взірцевий статут товарної біржі, розроблений згаданою комісією.
Велике значення у зміцненні товарообігу та господарських зв’язків мала
ярмаркова торгівля. У грудні 1922 р. Раднарком УСРР прийняв постанову
“Про порядок відкриття ярмарок”.

Дискримінаційні заходи держави стосовно приватної торгівлі негативно
впливали на її стан. Так, вже у 1925/26 pp. частка приватного капіталу в
оптовому товарообігу України знизилася до 5,8%. Але в роздрібній
торгівлі в перші роки непу приватний капітал займав сильні позиції. Так,
за 1922/23 операційний рік 96,3% роздрібної торгівлі перебувало в руках
приватного капіталу.

Перехід до нової економічної політики супроводжувався зміцненням таких
галузей державного господарства, як фінанси і кредит. Нормалізації
економічного становища значною мірою сприяла грошова реформа. У жовтні
1922 р. уряд увів банківські білети (червінці), що забезпечувалися
золотом, валютою, ходовими товарами. Але сталий червінець спочатку
обслуговував тільки потреби оптової торгівлі і розрахунки між державними
установами та підприємствами. У роздрібній торгівлі і сільському
господарстві продовжував функціонувати несталий радзнак, що за
відсутністю інших ресурсів використовувався державою для покриття
бюджетного дефіциту. Із зміцненням змички між промисловістю і сільським
господарством, з поліпшенням фінансового становища держави з’явилася
можливість завершити реформу. У лютому 1924 p. згідно з декретом ЦВК і
Раднаркому СРСР в обіг надійшли державні казначейські білети вартістю 1,
3, 5 крб. золотом. Радзнак було вилучено повністю.

На рубежі 1925—1926 pp. закінчувався так званий “відбудовний період”,
коли в економіці на засадах непу в республіці, як і в цілому в СРСР,
були здобуті певні успіхи. Це пов’язувалося з рішеннями XIV з’їзду
ВКП(б) (грудень 1925 p.). Реалізація накреслених більшовицькими з’їздами
програм призвела до згортання непу.

XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку
народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33
господарські роки. У травні 1929 p. проект першого п’ятирічного плану
затвердив V Всесоюзний з’їзд Рад. В УСРР перший п’ятирічний план
розвитку народного господарства України затвердив XI Всеукраїнський
з’їзд Рад (7—15 травня 1929 p.). Восени 1929 р. за ініціативою Сталіна
було взято курс на “великий перелом”, тобто невпинне підвищення
показників першого п’ятирічного плану в галузі індустріалізації і
колективізації сільського господарства.

Корективи до прийнятого V Всесоюзним з’їздом Рад першого п’ятирічного
плану розвитку народного господарства країни внесла верхівка ЦК ВКП(б)
на чолі зі Сталіним без погодження з верховним органом влади — з’їздом
Рад СРСР. Наслідки здійсненого наприкінці 1929 p. під тиском Сталіна і
його найближчого оточення повороту для народного господарства і долі
мільйонів громадян виявилися надто тяжкими. Таке “підхльостування”
індустріалізації обернулося невиконанням основних завдань п’ятирічки. На
початку 30-х років було повністю покінчено з приватним капіталом в
економіці країни. Процес витіснення ненманів найбільш активно відбувався
протягом 1928—1929 pp. Одним із основних засобів тиску на приватний
капітал в народному господарстві України була жорстка податкова політика
радянської влади. Але використовувались і запозичені від епохи “воєнного
комунізму” примусові заходи, наприклад, під час хлібозаготівельної
кампанії 1928 р. До селян — власників хліба, які ухилялися від здачі
хлібних лишків за державними цінами, органи влади застосовували
надзвичайні заходи, зокрема притягували до кримінальної
відповідальності. Згортання непу негативно позначалося на найважливішій
системі економічних відносин — відносинах між містом і селом.

Повною відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення
суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929 p., що
фактично означало початок реставрації воєнно-комуністичної політики. З
метою забезпечення успіху цієї небувалої в історії людства акції
партійно-державна верхівка на чолі зі Сталіним протиставила найбідніші
верстви села найзаможнішим та експропріювала останніх під гаслом
“ліквідації куркульства як класу” й “загострення класової боротьби”.
Наслідки сталінської колективізації були жахливими. Накладена на
колгоспи безрозмірна продрозверстка, жорстка регламентація їхньої
господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації
продуктивних сил села й нарешті до голодомору початку 30-х років.
Організований ВКП(б) голодомор в Україні знищив мільйони людей.

Зі згортанням непу створювалася суворо централізована
командно-адміністративна система керівництва народним господарством
України. Новий господарський механізм грунтувався на директивному
плануванні, а не на економічних засадах.

2. Політика “українізації”. Духовне відродження

Багато істориків називають цей період культурною революцією або часом
національного відродження України. Цей багатогранний спалах творчої
енергії став можливим завдяки тому, що зайняла насамперед збереження
політичної гегемонії та внутрішньою боротьбою за владу комуністична
партія ще не встигла підпорядкувати собі культурну діяльність. Поширення
українсько мовної освіти створило українській культурі таке широке
підґрунтя, якого вона давно не мала в Східній Україні. Вперше українська
культура могла розраховувати підтримки з боку держави, оскільки такий
важливий заклад, як Наркомат освіти (НКО) очолювали в цей час українські
патріоти Гринько, Шумовський та Скрипник.

Однак, головним поштовхом до відродження були наслідки Української
національної революції. Хоч для розвитку культури відчутної втратою
стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої
плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих
людей були аполітичними й вірили в ідею « мистецтво для мистецтва »,
інші належали до палких революціонерів, пов’язані з боротьбистами та
українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної
держави, то багато хто з них став шукати в розвитку культури
альтернативний засіб впровадження національної самобутності свого
народу.

В 1923 р. на XII з’їзді партії було покладено початок політиці
кооперації. Приймається рішення добитися, щоб у партію та державний
апарат ішли не росіяни, щоб службовці вивчали i користувалися
місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний i національний
розвиток наших народів. Український різновид цієї політики називався
українізацією.

Компанія українізації охопила всі галузі життя Радянської України.
Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського
режиму радянська влада приділяла велику увагу розвитку шкільництва.

Найбільш вражаючих ycпixiв було досягнуто в ліквідації неписьменності.
Під час революції письменними були близько 40% міського населення,
через 10 років – уже 70%. На селі протягом цього періоду письменність
зросла з 15 до понад 50%. Масова освітня компанія велася українською
мовою.

Рушійною силою українізації системи освіти став НКО на чолі з
М.Скрипником, який його очолював з 1927 по 1933 р. Він домігся того, що
в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80% загальноосвітніх
шкіл i 30% вищих учбових — закладів вели навчання виключно українською
мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Успіх цих заходів був тим більш вагомим, якщо врахувати труднощі, які
стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих учителів.
Програма українізації включала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис.
Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника на те, щоб спробувати
запросити кілька тисяч учителів з Галичині. Однак Москва дозвіл на це не
дала, можливо тому, що радянське керівництво лякала висока національна
свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша
проблема, що особливо гостро відчувалась у вищих навчальних закладах,
полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів
вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською» мовою. Однак,
навіть i у вузах українські студенти стали переважати. Швидка
українізація освіти сприяла зростанню настроїв національного оптимізму.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко
придушував царський режим i для якої перші роки радянської влади не були
сприятливими. У 1922 р. з ycix публікованих в Україні книжок лише 27%
виходили українською мовою, цією ж мовою виходили близько 10 газет,
журналів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина
книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 377 виходили рідною мовою.
Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих
частинах військового резерву в Україні – передусім внаслідок скарг
Скрипника на те, що Червона Армія с засобом русифікації. Існували навіть
плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці
проекти підтримали такі відомі військові діячі котрі не були українцями,
як М. Фрунзе та Й. Якір.

Свіжі настрої в розвитку української культури особливо виявилися в
літературі. Спроба створити пролетарську культуру в Росіян привела до
виникнення літературної організації «Пролеткульт», що спираляла на дві
корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити,
відкинувши традиції и зразки минулого, по-друге, утворенні цієї культури
повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста,
«Пролеткульт» не мав великого – впливу серед населення України. Однак
його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні
різноманітних літературних організацій.

В 1922 р. в Харкові під керівництвом С. Пилипенка з’явилася перша з
масових літературних організацій «Плуг». Заявивши, що для мас (а в
Україні це насамперед означало – для селян) треба створювати таку
літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу
письменницьких гуртків, які охопили понад 200 письменників i тисячі
початківців.

Через piк В. Еллан-Блакитний організовує літературну групу «Гарт», що
також прагнула працювати для створення пролетарської культури в Україні.
Проте члени «Гарт» сторонилися ідеї «масовості», побоюючись, що вона
призведе до знищення мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникли також невеликі групи
ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та
художників. Серед символістів най визначним був П. Тичина, футуристів
очолював М. Семенко. М. Рильський та М. Зеров були провідними серед не
класиків.

Оскільки марксистські та немарксистські групи друкували свої журнали, в
яких висловлювали власні погляди, то скрізь точилися гocтpi літературні
дискусії.

Коли в 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того року багато
його колишніх членів (серед них драматург М. Куліш, Л. Понг, Ю.
Яновський) утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» (Вільна
академія пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим. Стурбовані
тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український
провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським
письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони
закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової
культури, до незалежності української культури від Москви.

Противниками «Вапліте» були не лише прихильники «Плуга». 3 критикою її
виступило керівництво КП(б)У. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів
М. Хвильового. Для боротьби з поширенням буржуазно-соціалістичних ідей в
літературі в 1927 р. було утворено про радянську організацію ВУСПП
(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) i посилено контроль
компартії за літературною діяльністю.

Всього в Україні в 20-х роках діяло понад 40 літературно-художніх
організацій, була серед них організація, створена вихідцями із Західної
України, які емігрували на Наддніпрянщину, «Західна Україна». Перші
п’єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» Л. Курбас. У
новій тоді галузі кінематографії – світової слави зажив О. Довженко.

Крім літературно-художніх в середині 20-х poкiв в Україні існувало 16
різних добровільних товариств i організацій, які об’єднували людей за
інтересами, наприклад: «Техніка – масам», «Геть неписьменність», «Друзі
радіо» i ін

Експеримент i новаторство поширилися також i в освіті. Поставивши метою
збудувати новий соціально економічний устрій, радянський уряд сприяв
створенню нових типів шкіл i підходів у викладанні, що прискорило б
розрив із «буржуазним минулим». Радянська педагогія обстоювала
необхідність пов’язувати освіту з прищепленням людині комуністичних
цінностей ідеології. Тому згодом. у школах було запроваджено програми, в
яких особливе значення надавалося поєднанням праці й навчання
колективному навчанню й технічній освіті.

Водночас до другорядних було віднесено гуманітарні дисципліни и цілком.
заборонено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії
знаменитого педагога А. Макаренка, що вважав оточення вагоміше у
розвитку дитини, ніж спадковість.

Очевидним було те, що урядові вдалося зробити освіту доступною, ніж
будь-коли. Навчання у загальній семирічній школі, а також у
професійно-технічних i середніх учбових закладах було безплатним,
причому до нього широко заохочували дітей селян i робітників. Завдяки
цьому вже між 1923 i 1925 рр. чисельність школярів в Україні зросла із
1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-i роки виріс
із 24 до 57%. Однак, неписьменними ще лишалися мільйони дорослого
населення i понад 40% дітей шкільного віку. Тому в 30-i роки робота по
лікнепу продовжувалось. До Великої Вітчизняної війни вона не була
закінчена.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети були реорганізовані
в численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного,
технічного, агрономічного, педагогічного профілю, які готували
спеціалістів вищої кваліфікації. Хоч за навчання в більшості цих
інститутів треба було платите дітей бідних селян i робітників, що
становили більшість студентів, всі оплати звільняли. Наприкінці 20-х
років в інститутах України навчалось майже 40 тис. студентів, з них
українці становили 53%, росіяни – 20%, євреї -22%.

1920-i роки стали періодом відродження науки в Україні. Прагнучи
продемонструвати свою прогресивність, радянський уряд сприяв розвиткові
науки. У 1919 р. він не лише кооптував створену в Києві урядом
Скоропадського Академію наук, а й навіть оголосив її своїм дітищем. Під
впливом цих змін, повертається на Україну патpiapx української науки М.
Грушевський так само зробили й багато інших учених, які проживали за
кордоном чи в Західній Україні.

Першим президентом Академії став славетний вчений В. Вернадський, дуже
багато зробили для її розвитку С. Єфремов, А. Кримський.

Великим досягненням України в 20-х роках першої половини 30-х poків був
розвиток культури національних меншостей, які населяли республіку. Тут
особлива заслуга НКО України на чолі з Скрипником. 3 1924 до 1939. років
працювала в республіці національна комісія по справах неписьменності.
Результатом її роботи зусиль уряду України було створення 12
національних районів: німецький, болгарський, польський, 600
національних сільрад, з них 167 російських, 153 німецьких, 115
польських, 86 єврейських i ін.

Вже в 1931 р. із 380 районів України 25 були національними, на території
яких працювали 995 національних сільрад де діловодство велось рідною
мовою.

В 1925 р. на Україні працювало 255 польських шкіл, 324 єврейських 53
єврейських робітничих клубів, 12 польських, 6 латинських, 56 німецьких
будинків культури, 16 німецьких хат-читалень i т.д.

Все це були позитивні результати українського відродження 20-х років.
Однак, це було лише домінуючою тенденцією, а не загальнодержавною. Вже з
самого початку 20-х років старі методи насилля i адміністрування часів
воєнного комунізму поступово починають відроджуватись в Україні i в
кінці 20-х років проходить різкий поворот в житті республіки. Період
відносної децентралізації в культурі, свободи думки та творчості
завершується. Поступово проходить злиття культур, уніфікація освіти,
зниження рівня системи освіти національних меншостей. Цей поворот
остаточно завершився в 1933 р., коли населенню України було зламано
національний хребет не тільки фізично з допомогою голоду, але й пройшов
злом духовний.

В ocвiтi вводиться єдиноначалля, єдині підручники, навчальні програми.
Уніфікується наука, в ЦК КП(б)У створюється спеціальний відділ культури
i пропаганди, який бере в свої руки все духовне життя країни. В 1933 р.
в ЦК КП(б)У та обкомах партії створюються відділи шкіл. В 1934 р. були
ліквідовані вci письменницькі організації, створюється єдина спілка
письменників, панівним літературним методом зображення дійсності стає
«соціалістичний реалізм».

Враховуючи те, що ставлення до українізації серед комуністів у значній
мірі було ворожим i зневажливим, швидко відбувається процес її
згортання. Це i не дивно, адже в 1926 р. лише 37% працівників
партапарату були українцями, з них лише 29% добре володіли рідною мовою.

В ході розкуркулювання зі шкіл було вигнано тисячі i тисячі дітей
«куркулів», дітей священиків. Розпочалось варварське руйнування пам’яток
минулого: в 30-і роки було зруйновано в Києві Михайлівський Злотоверхий
собор (XII століття) церкву Богородиці Пирогощі (ХІІ ст.), Нікольський
військовий собор (XVII ст.) ін. Розпочалась нічим не оправдана
антирелігійна боротьба. Особливо ці процеси набули масового розмаху в
час насильницької колективізації.

«Саморозпустилась» Українська Автокефальна Православна Церква, її
ієрархи на чолі з митрополитом по звинуваченню в співучасті по справі
«Спілки Визволення України» були репресовані. Якщо за 1924 – 29 рр. в
Україні закрито 364 молитовні будинки, то протягом тільки
листопада-грудня 1929 р. – січня 1930 р. – 202. На 1936 р. в Україні
припинили свою роботу 78—80% наявних церков. Після 1935 р, в Києві,
зокрема, залишилось лише 2 невеликі церкви.

Механізм репресій, який роздавив Україну, пройшовся по працівниках
культури найважче. В республіці було репресовано 40% вчителів що
становить коло 56 тис. чоловік. Деякі педагоги доведені до відчаю трав
лею та цькуванням закінчували життя самогубством. Був відсунутий від
роботи А. Макаренко за свою «ідеологічно шкідливу» педагогічну теорію.

Були організовані публічні масові політичні процеси над інтелігенцією
України з метою зламати їx, залякати i по слушно поставити на службу
новому режиму. Перший такий показовий процес був інсценований у Києві в
1921 р. по справі ЦК Української партії есерів, в основному судили тут
інтелігенцію потім в 1926 р.- суд в Києві над меншовиками, де також
судили інтелігенцію. Після цього майже щорічно (як за планом)
проводились такі акції. Деяку частину українських літераторів i митців
«пожаліли» i вислали за кордон. Так протягом вересня-грудня 1922 р.
було відправлено з України 300 чол., в 1923 р. – на Північ випровадили
на переселення ще 70 чол.

Найбільшим грандіозним політичним процесом над українською інтелігенцією
був процес по справі «Спілки визволення України», де було осуджено 45
чол. на чолі з віце-президентом АН України С, Єфремовим, 20 з них були
священиками, або їхніми дітьми.

По cпpaвi «Українського національного центру» був заарештований М.
Грушевський, потім його «помилували», відправили в Москву і (такий
прийом був застосований і до Довженка). Так на Україну відомий учений не
повернувся.

В 1934 р. в Києві проходив процес «Білогвардійського терористичного
центру», де були засуджені 37 чол., серед них відомі українські
письменники родини Крушельницьких, Г. Косинка, Фольківський, Влизько,
Буревій. В 1935 р. були арештовані М. Куліш, М. Зеров i iн. Всього
протягом 30-х років було арештовано біля 500 літераторів, художників,
інших митців, 150 із них загинули. Соловки були перетворені на «центр
української культури», сюди були відправлені відправлені, Вороний,
Плужник, Зеров, Ірчан, Яворський, художники Пилипенко, Калужницький,
скульптор Нищенко, актор Гладков та ін.

На жаль художня інтелігенція сама активно включалась у провокування
репресій, виспівування праці арештантів на Біломор-Каналі, майже вci
процеси зразу як по команді в газетах друкувались схвальні відгуки
відомих діячів культури України, виспівувались дифирамби «вождю народів»
Сталіну.

Інтелігенція була розгромлена, деградована, щоби вижити пристосовувалась
до страшних умов Сталінської дійсності. Вагомі здобутки в розвитку
української культури 20-х років були знищені, деякі з них (створення
національних культурно-освітніх закладів, національних вищих навчальних
закладів та ін.) втрачені.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського,
економічною політикою більшовиків і примусило В. І. Леніна визнати
повний крах політики “воєнного комунізм” і перейти до нової економічної
політики (непу).

Запровадження непу повинно було врятувати економіку країни від повного
розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам
щодо піднесення продуктивності сільського господарства на основі
заінтересованості селянина в своїй праці. Запровадження засад непу в
сільському господарстві України позитивно впливало на його відбудову. У
1925 p. загальна посівна площа в Україні досягнула довоєнного рівня.
Такого ж рівня досягла і середня врожайність сільськогосподарських
культур.

Складалися сприятливі умови для відбудови і розвитку промисловості, в
тому числі важкої. Під час впровадження непу поруч з розгортанням
ринкових відносин відбувався процес організації планового господарства,
формувалася система планових органів. Щоб прискорити відродження
промисловості і налагодити обмін між нею і сільським господарством,
велику кількість дрібних підприємств держава передала в оренду
організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), а також приватним
особам, у багатьох випадках — колишнім власникам цих підприємств. Одним
з найголовніших складових елементів нової економічної політики була
торгівля. Тому не випадково держава значну увагу приділяла законодавчому
регулюванню торгівлі, як державної і кооперативної, так і приватної. У
той час, коли розвиток державної і кооперативної торгівлі державними
органами стимулювався, регулювання приватної торгівлі з боку держави
було непослідовним і значною мірою зводилося до її всілякого обмеження і
витіснення. Основними методами впливу з боку держави на приватний ринок
були: вилучення деяких видів торгівлі з приватної сфери, монополізація а
руках держави торгівлі цілим рядом об’єктів; податкове обкладання
торгівлі і обмежене кредитування; економічне регулювання торгівлі шляхом
виходу державних торговельних органів на вільний ринок й використання
методів конкуренції та ін.

Перехід до нової економічної політики супроводжувався зміцненням таких
галузей державного господарства, як фінанси і кредит. Нормалізації
економічного становища значною мірою сприяла грошова реформа. Повною
відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення
суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929 p., що
фактично означало початок реставрації воєнно-комуністичної політики.Зі
згортанням непу створювалася суворо централізована
командно-адміністративна система керівництва народним господарством
України. Новий господарський механізм грунтувався на директивному
плануванні, а не на економічних засадах.

Компанія українізації охопила всі галузі життя Радянської України.
Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського
режиму радянська влада приділяла велику увагу розвитку шкільництва.
Найбільш вражаючих ycпixiв було досягнуто в ліквідації неписьменності.
Свіжі настрої в розвитку української культури особливо виявилися в
літературі.

Експеримент i новаторство поширилися також i в освіті. Очевидним було
те, що урядові вдалося зробити освіту доступною, ніж будь-коли. Навчання
у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних i середніх
учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували
дітей селян i робітників. Великих змін зазнала також вища освіта.
Університети були реорганізовані в численні інститути народної освіти
(ІНО) медичного, фізичного, технічного, агрономічного, педагогічного
профілю, які готували спеціалістів вищої кваліфікації. Хоч за навчання в
більшості цих інститутів треба було платите дітей бідних селян i
робітників, що становили більшість студентів, всі оплати звільняли.
Великим досягненням України в 20-х роках першої половини 30-х poків був
розвиток культури національних меншостей, які населяли республіку. Все
це були позитивні результати українського відродження 20-х років. Однак,
це було лише домінуючою тенденцією, а не загальнодержавною. Вже з самого
початку 20-х років старі методи насилля i адміністрування часів воєнного
комунізму поступово починають відроджуватись в Україні i в кінці 20-х
років проходить різкий поворот в житті республіки. Період відносної
децентралізації в культурі, свободи думки та творчості завершується.
Поступово проходить злиття культур, уніфікація освіти, зниження рівня
системи освіти національних меншостей.

Список використаної літератури:

Гунчак Т. Україна в першій половині 20 ст.: Нариси політичної історії. –
К., 1993.

Історія України. Курс лекцій. – К., 1994. – Ч.3.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя. – К., 1997.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Україна і світ. Історія господарства. – К., 1994.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020