.

Україна в 20-х роках ХХ століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 9098
Скачать документ

Реферат на тему:

Україна в 20-х роках ХХ століття

1. Становище України на початку 20-х років. Нова економічна політика та
її законодавче оформлення

Наприкінці 1920 — на початку 1921 pp. стало зрозумілим, що утопічні ідеї
більшовиків про перемогу світової пролетарської революції в реальному
житті зазнали повного краху. Радянські республіки потрапили у міжнародну
ізоляцію з повністю зруйнованими першою світовою і громадянською війнами
промисловістю та сільським господарством. Вихід з цього становища
більшовики тепер шукали у встановленні мирних відносин з
капіталістичними країнами. Деякі зрушення в цьому напрямку мали місце.
Так, 7 грудня 1921 p. було підписано угоду між РСФРР і УСРР, з одного
боку, та Австрією — з другого, про встановлення економічних та
торговельних відносин, а 21 січня 1922 p. укладено договір про дружбу
між УСРР і Туреччиною. На початку 1922 p. було оголошено про ухвалене в
Канах рішення Верховної ради Антанти скликати в Генуї конференцію з
участю радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і
фінансових проблем. Оскільки інші радянські республіки на конференцію не
запрошувалися, вони доручили делегації РСФРР від їхнього імені укладати
й підписувати міжнародні договори та угоди.

Внутрішнє становище України. Зрозуміло, що ці та інші зовнішньополітичні
акції не могли скільки-небудь глибоко змінити внутрішнє становище в
Україні. На початку 20-х років воно було дуже складним. Загальні збитки
за воєнні роки склали 10 млрд. золотих карбованців. Найбільших руйнувань
зазнала важка промисловість. В Донбасі у 1920 p. понад 600 шахт було
затоплено. Занепав залізничний, річковий, морський транспорт. Значних
руйнувань зазнали легка та харчова промисловість.

У скрутному становищі перебувало сільське господарство республіки. Його
стан ускладнювався продовольчою розверсткою і забороною торгівлі селян.
У 1921 р. в республіці було вироблено лише 45 млн. центнерів зерна, що
становило 25% довоєнного збору. Розруха в сільському господарстві
призвела до величезного лиха — голоду.

Незважаючи на кризовий стан у сільському господарстві, повну
незацікавленість хліборобів у розширенні виробництва, більшовицьке
керівництво не відмовлялося в кінці 1920 p. від воєнно-комуністичної
доктрини, продовжуючи продрозверстку за допомогою озброєних робітничих і
червоноармійських загонів. У відповідь на ці акції властей селяни почали
чинити збройний опір. По всій Україні поширювався, селянський рух, який
офіційна пропаганда оголошувала “політичним бандитизмом”.

Нова економічна політика (неп). Дедалі ставала потреба якнайшвидше
змінити економічну політику більшовиків, яка грунтувалася на засадах
воєнно-комуністичної доктрини. Реальний перехід до нової економічної
політики (непу) в радянських республіках, у тому числі й в УСРР,
розпочався після прийняття Х з’їздом РКП(б) (березень 1921 p.) рішення
“Про заміну розверстки натуральним податком”, яке лягло в основу цілої
низки законодавчих актів, прийнятих державними органами РСФРР, а потім
продубльованих в УСРР. Так, надзвичайна сесія ВУЦВК V скликання ухвалила
27 березня 1921 p. постанову “Про заміну продовольчої розверстки
натуральним податком”. Податок був значно меншим у порівнянні з
продрозверсткою. 29 березня 1921 р. Раднарком УСРР прийняв постанову
“Про натуральний податок на зернові продукти”, яка заздалегідь визначала
селянам розмір податку на зернові продукти врожаю 1921/22 p. 28 травня
1921 p. Раднарком УСРР прийняв постанову “Про натуральний податок на
хліб, картоплю та олійне насіння”. Відповідно до цієї постанови розмір
податку визначався для кожного господарства окремо і обчислювався
залежно від врожаю в певній місцевості та від кількості ріллі і числа
їдців у господарстві. З метою зацікавлення селян у швидкому виконанні
зобов’язань перед державою та розгортання товарообміну Раднар-ком УСРР
19 квітня 1924 p. видав постанову про вільний обмін, купівлю та продаж
сільськогосподарських продуктів, що залишалися у селян після виконання
податку, а також фабрично-заводських і кустарних виробів. Рішення про
скасування продрозверстки і запровадження натурального податку
стимулювало розвиток сільського господарства. Селянин знав заздалегідь,
що у нього не будуть вилучатися лишки, а ісйуватиме певний податок;
лишками він зможе розпоряджатися на свій розсуд, зокрема обмінювати їх
на необхідні для дальшого піднесення його господарства промислові
товари. Згодом уряд прийняв ще ряд законодавчих актів, котрі стимулювали
відбудову сільського господарства. Серед них важливе значення мала
постанова ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. “Про відбудову та зміцнення
сільського господарства України”. У ній накреслювалася програма деякої
допомоги селянам. Провідне місце серед правових актів у галузі
сільського господарства посідав Земельний кодекс УСРР, затверджений
ВУЦВК у листопаді 1922 p. Відбудові сільського господарства сприяли
заходи, передбачені декретом ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923
р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку. Одночасно
здійснювався перехід від натурального податку до грошового. Радянський
уряд неухильно проводив у законодавстві тверду класову політику,
підтримуючи бідноту. Так, захищаючи бідні верстви селянства, ВУЦВК 8
липня 1922 p. прийняв постанову “Про визнання недійсними кабальних угод
на хліб”, 1 листопада 1922 p. постанову “Про продовження строку для
закріплення майна, відібраного комнезамами”. Схвалюючи податкове
законодавство, уряд основний тягар податків перекладав на заможні
верстви сільського населення.

Запровадження засад непу в сільському господарстві України позитивно
впливало на його відбудову. У 1925 p. загальна посівна площа в Україні
досягнула довоєнного рівня. Такого ж рівня досягла і середня врожайність
сільськогосподарських культур.

Складалися сприятливі умови для відбудови’і розвитку промисловості, в
тому числі важкої. Але слід було негайно реорганізувати на засадах непу
управління націоналізованою промисловістю, надати державним
підприємствам господарсько-оперативної самостійності і перевести їх на
господарський розрахунок. Це пов’язувалося з тим, що реальний перехід до
нової економічної політики вимагав функціонування ринку і ринкових
відносин. Уже восени 1921 p. радянська держава використовувала
товарно-грошові відносини.

На рубежі 1925—1926 pp. закінчувався так званий “відбудовний період”,
коли в економіці на засадах непу в республіці, як і в цілому в СРСР,
були здобуті певні успіхи. Це пов’язувалося з рішеннями XIV з’їзду
ВКП(б) (грудень 1925 p.). Реалізація накреслених більшовицькими з’їздами
програм призвела до згортання непу.

XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку
народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33
господарські роки. У травні 1929 p. проект першого п’ятирічного плану
затвердив V Всесоюзний з’їзд Рад. В УСРР перший п’ятирічний план
розвитку народного господарства України затвердив XI Всеукраїнський
з’їзд Рад (7—15 травня 1929 p.). Восени 1929 р. за ініціативою Сталіна
було взято курс на “великий перелом”, тобто невпинне підвищення
показників першого п’ятирічного плану в галузі індустріалізації і
колективізації сільського господарства.

Корективи до прийнятого V Всесоюзним з’їздом Рад першого п’ятирічного
плану розвитку народного господарства країни внесла верхівка ЦК ВКП(б)
на чолі зі Сталіним без погодження з верховним органом влади — з’їздом
Рад СРСР. Наслідки здійсненого наприкінці 1929 p. під тиском Сталіна і
його найближчого оточення повороту для народного господарства і долі
мільйонів громадян виявилися надто тяжкими. Таке “підхльостування”
індустріалізації обернулося невиконанням основних завдань п’ятирічки. На
початку 30-х років було повністю покінчено з приватним капіталом в
економіці країни. Процес витіснення ненманів найбільш активно відбувався
протягом 1928—1929 pp. Одним із основних засобів тиску на приватний
капітал в народному господарстві України була жорстка податкова політика
радянської влади. Але використовувались і запозичені від епохи “воєнного
комунізму” примусові заходи, наприклад, під час хлібозаготівельної
кампанії 1928 р. До селян — власників хліба, які ухилялися від здачі
хлібних лишків за державними цінами, органи влади застосовували
надзвичайні заходи, зокрема притягували до кримінальної
відповідальності. Згортання непу негативно позначалося на найважливішій
системі економічних відносин — відносинах між містом і селом.

Повною відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення
суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929 p., що
фактично означало початок реставрації воєнно-комуністичної політики. З
метою забезпечення успіху цієї небувалої в історії людства акції
партійно-державна верхівка на чолі зі Сталіним протиставила найбідніші
верстви села найзаможнішим та експропріювала останніх під гаслом
“ліквідації куркульства як класу” й “загострення класової боротьби”.
Наслідки сталінської колективізації були жахливими. Накладена на
колгоспи безрозмірна прод-розверстка, жорстка регламентація їхньої
господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації
продуктивних сил села й нарешті до голодомору початку 30-х років.
Організований ВКП(б) голодомор в Україні знищив мільйони людей*.

Зі згортанням непу створювалася суворо централізована
командно-адміністративна система керівництва народним господарством
України. Новий господарський механізм грунтувався на директивному
плануванні, а не на економічних засадах.

2. Державний лад України на початку 20-х років

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму
республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919р.

Відповідно до неї найвищими органами державної влади були Всеукраїнський
з’їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921—1922 pp. в їхній
роботі відбулися певні зміни. Так, Всеукраїнський з’їзд Рад, який за
Конституцією мав скликатися ВУЦВК не рідше як двічі на рік, став
збиратися лише один раз. За постановою V Всеукраїнського з’їзду Рад “Про
радянське будівництво” ВУЦВК

повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми
політичного та економічного життя. Президія ВУЦВК зобов’язувалася
публікувати проекти декретів не пізніш ніж за два тижні до сесії ВУЦВК.
Крім того, передбачалося скликати чергові сесії ВУЦВК не рідше ніж один
раз на два місяці. Проте періодичність сесій невдовзі була змінена.
Постановою Президії ВУЦВК від 8 березня 1922 p. вони мали скликатися не
менше трьох разів на рік і на більш тривалі строки. Подальшого розвитку
набули і конституційні положення про Раду Народних Комісарів щодо
посилення її ролі в усіх сферах життя країни та уточнення правового
становища уряду республіки. Раднарком як найвищий виконавчий і
розпорядчий орган державної влади здобував право розглядати і
розв’язувати всі невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі
заходи законодавчого характеру. Все це свідчило про те, що поглибився
процес посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої.

У зв’язку з переходом до мирної господарської діяльності Українську Раду
трудової армії було реорганізовано в Укреконом-раду, яка одержала статус
економічної комісії при Раднаркомі УСРР і була виключена з числа
законодавчих органів. Все це знайшло своє закріплення в Положенні про
Українську Економічну Раду від 28 вересня 1921 p.

Безпосереднє управління більшістю промислових підприємств перейшло до
губраднаргоспів, діяльністю яких керував Укрраднар-госп згідно з єдиним
державним господарським планом. Відбулися також зміни організаційної
структури наркоматів, уточнювалися їхні завдання, компетенція.

Нові умови потребували перебудови роботи й місцевих органів влади.
Законодавчим актом, спрямованим на дальше зміцнення Рад як місцевих
органів державної влади, уточнення їхніх взаємин із вищими органами та
посилення їхньої ролі в умовах мирної господарської діяльності, стала
постанова V Всеукраїнського з’їзду Рад про радянське будівництво.
Встановлювалося, що рішення місцевих з’їздів Рад можуть скасовуватися в
разі необхідності лише вищими з’їздами Рад, їхніми виконкомами та ‘ВУЦВК
і його Президією. Ніякі інші органи влади та управління такого права не
мали. Обмежувалося право губвиконкомів припиняти проведення в життя
розпоряджень окремих наркоматів. Важливе значення мало положення про те,
що центральні відомства повинні були провадити всі справи через місцеві
Ради та їхні відділи. Тим самим місцеві Ради й виконкоми визнавалися
єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.

ЗО березня 1921 p. Президія ВУЦВК видала постанову “Про регулярні
перевибори Рад і про скликання в установлені строки з’їздів Рад”. Згідно
з нею перевибори місцевих Рад — міських, сільських і селищних,
волвиконкомів, а також сільських і волостних КНС — проводяться через
кожні шість місяців, а з’їзди Рад губерній і повітів скликаються не
менше двох разів на рік. У березні 1922 p. ВУЦВК знову розглянув
питання, пов’язані з виборами та діяльністю Рад. Своєю постановою він
встановив, що перевибори місцевих Рад і скликання місцевих з’їздів Рад
провадяться один раз на рік.

У січні 1922 p. розпочалася робота з підготовки реформи
адміністративно-територіального устрою УСРР, де все ще зберігалися
волості, повіти і губернії. Постановою ВУЦВК “Про
адміністративно-територіальний поділ України” від 1 лютого 1922 p.
закладалися правові основи адміністративно-територіальної реформи УСРР.
ВУЦВК поставив завдання підготувати зміну
адміністративно-територіального поділу республіки за єдиним планом на
основі наукових даних і господарсько-економічних вимог.

Дійсний перехід до нової економічної політики змушував відмовитись від
методів воєнного комунізму, беззаконня, позасудової репресії тощо.
Важливе значення у цьому відводилося перебудові судової системи і
створенню державної прокуратури — органу з нагляду за дотриманням
законності на території всієї республіки.

28 червня 1922 p. ВУЦВК затвердив Положення про прокурорський нагляд.
Прокуратуру УСРР очолював як прокурор республіки народний комісар
юстиції УСРР М.О.Скрипник. Місцевими органами прокуратури були
призначувані прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у
тому числі в повітах, що також призначалися і звільнялися прокурором
УСРР. 2 жовтня 1922 p. було прийнято Положення про адвокатуру.

Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 p.,
якою затверджувалося Положення про судоустрій УСРР. Існуючі до цього
судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних
складах, Виший судовий контроль наркомю-сту УСРР) скасовувались,
утворювалася єдина система судових установ, яка складалась з трьох
ланок: народний суд (у складі або постійного нарсудді, або постійного
нарсудді і двох нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.

Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 p. була скасована Українська
надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та
злочинами за посадою Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії. При
наркоматі внутрішніх справ УСРР утворилося Державне політичне управління
для боротьби з контрреволюційними виступами, шпигунством, контрабандою
тощо. Справи про злочини проти радянського ладу підлягали згідно із
законом розгляду в судовому порядку. На жаль, на практиці досить швидко
від цього відмовилися. Поновилися свавілля, позасудові репресії
(”трійки”, особливі наради тощо). Поступово знову одержали поширення
методи “червоного терору”*.

3. Україна і утворення Союзу РСР

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус
“самостійних” держав, були тісно пов’язані між собою, причому роль
центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі
інші республіки. Прагнення до об’єднання зумовлювалося економічними
зв’язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу,
однаковою політичною структурою, а також активною об’єднавчою політикою
безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі
якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і
називалися центральними, як, наприклад, ЦК КП(б)У, насправді
користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в
РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б). Республіки
формально розцінювали ці зв’язки як федеративні.

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних
наприкінці 1920 p. — на початку 1921 p. союзних договорів між РСФРР та
іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 p. представники РСФРР Ленін і
Чичерін та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про
воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У
ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають “незалежність і
суверенність” кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи
Необхідність “згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах
їхнього господарського будівництва”. Для практичного здійснення цих
завдань об’єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і
морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, пошт і телеграфів. За договором об’єднані наркомати входили
до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх
“уповноважених”. Керівництво об’єднаними наркоматами

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. “Про уповноважених РСФРР
при Раднаркомі УСРР” встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР
уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до
складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності
вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед
відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної
радянської влади УСРР. Права і обов’язки уповноважених визначалися
окремими положеннями, виданими і затвердженими урядами РСФРР і УСРР
протягом 1921 p.

Договірні зв’язки з самого початку мали передумови нерівноправності
республік. Надання державним органам РСФРР загаль-нофедеративних функцій
управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що
давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів
України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Подальше зростання централізації управління призводило до посилення
керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань.
Важливе значення у цьому мало об’єднання господарської діяльності РСФРР
та УСРР.

Відповідно до Положення про Держплан при Раді Праці і Оборони РСФРР від
8 червня 1922 р. на нього покладалася розробка єдиного державного плану,
який “поширюється як на всю РСФРР, так і на союзні радянські
республіки”. Таким чином, Держплан перетворювався в загальнофедеративний
орган.

Поступово у державних органах РСФРР зосереджується управління
найважливішими галузями української промисловості. В рішеннях їх
Всеросійського з’їзду Рад та IV Всеросійського з’їзду раднаргоспів була
розроблена єдина система управління промисловістю всієї договірної
федерації. Промисловість розподілялася на загал ьнофедеративну і
місцеву. ВРНГ РСФРР у цій системі безпосередньо керував
загальнофедеративною промисловістю усіх республік. Раднаргоспи республік
ставали обласними органами ВРНГ. На цій основі центральне управління
кам’яновугільної промисловості Донбасу було підпорядковано безпосередньо
Головному паливному комітету РСФРР. Діючі в Україні великі трести
(“Укрметал”, “Південсталь”, “Сільмаштрест” та ін.) також
підпорядковувалися відповідним органам державного управління РСФРР.
Здійснювалася також централізація управління шляхами сполучення,
зв’язком, торговельним флотом тощо. Такі ж процеси підпорядкування
українських галузей виробництва органам РСФРР відбувалися в легкій
промисловості, торгівлі. У 1922 p. управління транспортом і зв’язком на
території України повністю перейшло до органів РСФРР.

Договірна федерація, яка розвивалася в 1921—1922 pp., мала істотні вади.
В її основу відразу ж було покладено принцип нерівності суб’єктів
об’єднання. РСФРР мала серйозні переваги над іншими договірними
республіками, привласнюючи собі права союзного центру. Так,
Всеросійський з’їзд Рад і ВЦВК ставали загаль-нофедеративними
представницькими органами, залишаючись разом з тим органами влади однієї
з республік. Союзні функції надавались Раді Праці і Оборони, Держплану і
ВРНГ РСФРР, деяким російським наркоматам. В об’єднаних галузях
державного управління нормативні акти РСФРР були обов’язковими в
Україні. Все це грубо порушувало федеративну форму, яка передбачала
утворення нових союзних структур у вигляді двопалатного представницького
органу, федеральної виконавчої влади тощо. Але ніяких спроб створити
подібні органи не було зроблено. Пропозиція голови Раднаркому УСРР
Х.Раковського, який ще у 1919 p. пропонував утворити федеративну Раду
Республік як верховний орган державного управління союзу республік*,
залишалася поза увагою. Виходячи з формальних ознак державного
об’єднання радянських республік у 1921—1922 pp., деякі автори навіть
вважали, що “відносини РСФРР із союзними радянськими республіками
побудовані на основах конфедерації”.

Спробою захистити певною мірою суверенні права республік було уведення
представництва договірних республік у вищих органах влади РСФРР. Так, у
роботі IX і Х Всеросійських з’їздів Рад відповідно у грудні 1921 p. і в
грудні 1922 p. брали участь представники інших республік. До складу
Всеросійського ЦВК уже в червні 1920 p. було включено 30 членів України.

Проте це не розв’язувало цілковито проблеми захисту суверенітету
національних республік. Вони так і не здобули повноцінного і рівного
представництва в органах влади, де вирішувалися справи, що безпосередньо
їх торкалися.

Союзний договір регулював державні взаємовідносини УСРР і РСФРР у
загальних рисах. Вони були недостатньо визначеними. Відсутність чіткого
розмежування функцій центру і республіки, протиріччя стосовно сфер
компетенції загальнофедеративних і республіканських структур породжували
конфлікти між управлінськими органами України і Росії.

Деякі відомства РСФРР не рахувалися з потребами України, приймали
рішення без участі належних органів. Об’єднані наркомати фактично були
комісаріатами РСФРР і не враховували інтересів України, ігнорували її
специфічні особливості. За таких умов порушення суверенних прав УСРР
було практично неминучим.

Ситуація, що склалася на цей час у взаєминах РСФРР із національними
республіками, була цілком закономірною. Становлення радянської федерації
відбувалося не шляхом створення спеціальної мережі установ для
розв’язання спільних для всіх республік завдань, а перетворенням вищих
органів влади РСФРР у союзні. Зосередження в органах влади РСФРР
керівництва важливими галузями діяльності всіх незалежних республік було
проявом намагання побудувати союз республік за типом РСФРР: перетворити
незалежні республіки в автономні у складі РСФРР. Надання національним
республікам статусу автономних мало призвести до поглинення України та
інших республік Російською Федерацією. Так поступово визрівала в надрах
партійного і державного апарату ідея “автономізації”. Тому не дивно, що
в березні 1921 р. на X з’їзді РКП(б) Сталін називав Російську Федерацію
“живим утіленням” майбутнього державного союзу радянських республік.

Українські керівники одними з перших звернули увагу на хиби, притаманні
системі договірних відносин. Х.Раковський ще в червні 1921 p. надіслав
телеграму Леніну з проханням врегулювати взаємовідносини між наркоматами
РСФРР і УСРР. На відсутність розмежування функцій центру і республік, що
призводило до неминучої плутанини, вказував нарком освіти УСРР
В.Затонсь-кий*. У 1922 р. на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У систематично
розглядалися питання, пов’язані з уточненням взаємовідносин між окремими
відомствами УСРР і РСФРР, зокрема між Центроспіл-кою і Вукоопспілкою,
між ДПУ обох республік, між Наркомзак-справ УСРР і РСФРР та ін. У
березні 1922 p. з метою уточнення прав і обов’язків УСРР у її відносинах
із РСФРР створюється спеціальна комісія з членів ЦК РКП(б) і КП(б)У.
Вона провела ряд засідань, розробила кілька угод щодо окремих
наркоматів. Аналогічні пропозиції про визначення та удосконалення
зв’язків між республіками і РСФРР надходили також від Білорусії,
закавказьких республік.

Утворення Союзу РСР. 11 серпня 1922 p. оргбюро ЦК РКП (б) створило
комісію для підготовки до чергового пленуму ЦК питання про взаємозв’язки
договірних республік. До складу комісії увійшли В.Куйбишев (голова),
Г.Орджонікідзе, Х.Раковський, Г.Сокольников, Й.Сталін, в також
представники від національних республік. Україну представляв
Г.Петровський.

Сталін подав комісії проект резолюції, цілковито побудований на ідеї
“автономізації”. Його й надіслали в республіки для обговорення.
Сталінський проект підтримали Арменія і Азербайджан. Грузія рішуче
виступила проти, Білорусія утрималась. Гострі заперечення проект
викликав в Україні з боку Х.Раковського і Г.Петро-вського, яких
підтримали деякі члени ЦК КП(б)У. Проте, перший секретар ЦК Компартії
України Д.Мануїльський без погодження з ЦК КП(б)У 4 вересня 1922 p.
надіслав листа Сталіну, в якому повністю підтримав ідею “автономізації”.
З жовтня 1922 p. політбю-ро ЦК КП(б)У нарешті висловилося проти
“автономізації”, за незалежність УСРР у складі союзної держави, але
водночас, підко-рюючись партійній дисципліні, давало згоду на вступ УСРР
до складу РСФРР на умовах “автономізації”, якщо на цьому буде наполягати
ЦК РКП(б).

24 вересня 1922 p. комісія оргбюро прийняла запропонований Сталіним
проект резолюції “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками і
затвердила його в основній редакції. Це рішення, підкреслювалось у
постанові, “не публікується, а передається національним Цека як
циркулярна директива, для його проведення в радянському порядку через ЦВ
або з’їзди Рад згаданих вище республік до скликання Всеросійського
з’їзду Рад, на якому декларується воно, як побажання цих республік”.
Йшлося про те, шоб суто партійне рішення, прийняте при зачинених дверях,
нав’язати представницьким органам національних республік, видати його
нібито за їх власне бажання.

26 вересня 1922 p. проект резолюції, матеріали його обговорення в ЦК
компартій республік і протоколи .засідань, комісії оргбюро ЦК РКП(б)
були надіслані в Горки Леніну, який через хворобу не брав участі в
роботі комісії. Ознайомившись з усіма документами, Ленін у листі
Л.Каменеву для членів політбюро ЦК РКП(б) виступив проти сталінського
проекту “автономізації” і запропонував принципово інший шлях об’єднання,
утворивши “новий поверх у вигляді федерації незалежних республік, де
найвищим органом Союзу буде загальнофедеральний ЦВК”.

Резолюція оргбюро була перероблена у відповідності з ленінськими
зауваженнями, хоч Сталін і назвав їх прямолінійно “національним
лібералізмом”. Визнавалося об’єднання радянських республік у “Союз
Соціалістичних Радянських Республік”, найвищим органом якого називався
Союзний ЦВК, а виконавчим — Союзний Раднарком. У такій редакції
резолюцію й подали на пленум ЦК РКП(б), котрий 6 жовтня 1922 p. прийняв
постанову “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими
соціалістичними республіками”, де вищим органом Союзу визнавався тепер
Всесоюзний з’їзд Рад, який обирає федеральний ЦВК.

ЗО грудня 1922 р. у Москві відкрився І Всесоюзний з’їзд Рад, який
ухвалив рішення про утворення Союзу РСР і в основному затвердив
Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими
документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР —
утворюють одну союзну державу. Договір визначав структуру
загальносоюзних верховних органів влади та їх компетенцію.
Встановлювалося, що народні комісаріати розподілятимуться на союзні,
союзно-республіканські і республіканські. Остаточне затвердження
Декларації про утворення СРСР і Союзного договору було перенесено на II
Всесоюзний з’їзд Рад. Це викликалося необхідністю перевірки постанов, що
приймаються, потребою їх доопрацювання.

І з’їзд ^Рад обрав Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371
члена і 138 кандидатів. 88 членів ЦВК СРСР представляли УСРР. Обрано
було також чотирьох голів ЦВК, у тому числі від України —
Г.Петровського. Так закріплювалося утворення єдиної союзної держави —
Союзу РСР.

4. Перебудова державного апарату УСРР

у зв’язку з утворенням СРСР

Підготовка союзної Конституції 1924 р. У 1923 p. згідно з рішеннями
1 Всесоюзного з’їзду Рад розгортався процес дороблення Договору і
Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції.

Уже перша сесія ЦВК СРСР (ЗО грудня 1922 p.) обрала Президію ЦВК СРСР і
доручила їй підготувати проекти положень про ЦВК СРСР, про Раду Народних
Комісарів і Раду Праці та Оборони СРСР, про наркомати CPCP. 24 лютого
1923 p. було створено спеціальну комісію ЦК РКП(б) для розробки проекту
Конституції Союзу РСР. Участь у цій роботі брали і керівні партійні та
радянські грацівники УСРР, які намагалися захистити державний
суверенітет республіки. З цією метою при ВУЦВК і Раднаркомі УСРР
створилася конституційна комісія для участі в розробці основних питань
будівництва Союзу РСР, для вироблення проектів про загальносоюзні
органи, про Верховний Суд СРСР та ін. М.Фрунзе було доручено включитися
в роботу над проектом про взаємини об’єднаних наркоматів СРСР і УСРР.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична
боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально обмежити
суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим
акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської
“автономізації”.

Позиція українського керівництва була викладена М.Фрунзе на лютневому
(1923 p.) Пленумі ЦК РКП(б). Він вимагав відділення органів управління
Союзу від існуючих органів РСФРР, розширення бюджетних прав республік та
ін. Захистити суверенні права України намагався також В.Затонський, який
наполягав на тому, щоб республіки були самостійними в галузі фінансів.
Якнайширшу адміністративну і господарську автономію окремих республік
відстоював Х.Раковський.

Основна боротьба відбулася на XII з’їзді РКП(б) 17—25 квітня 1923 p. З
доповіддю “Національні моменти в партійному й державному будівництві”
виступив Сталін. Представники української делегації висловили ряд
критичних зауважень. Особливе значення мав виступ Х.Раковського, який
вніс від української парторганізації поправку до запропонованої Сталіним
резолюції стосовно норм представництва й складу другої палати ЦВК СРСР.
Згідно зі сталінською резолюцією до Ради Національностей передбачалось
обирати по чотири представника від союзних і автономних республік, а
також по одному — від національних областей. За таким розкладом
виходило, що РСФРР матиме в цій палаті 64—72’голоси, Закавказька
федерація — 12, а УСРР та БСРР — по чотири голоси. Х.Раковський
наполягав на тому, щоб до другої палати входили тільки представники
союзних реслублік. Проте його поправку з’їзд відхилив.

Після XII з’їзду РКП(б) в Україні продовжувалась робота по доопрацюванню
Союзного договору. Комісія при Раднаркомі УСРР на чолі з Х.Раковським
підготувала свій проект Союзного договору, який повинен був захистити
суверенні права республік.

Остаточно питання про характер Союзу було вирішено на четвертій нараді
ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками національних республік і
областей в червні 1923 p. Надії на серйозні зміни, на захист
суверенітету України виявилися марними. Основні положення українського
проекту договору зазнали тут нищівної критики з боку Сталіна, який
безпідставно звинуватив авторів проекту, і в першу чергу Раковського, в
бажанні “домогтися чогось середнього між конфедерацією і федерацією з
перевагою на бік конфедерації”.

Декларацію і Союзний договір 1922 р. не було доопрацьовано. Резолюція
четвертої наради фактично спрямовувалася на утворення централізованої
федерації*.

Після цього розширена комісія Президії ЦВК СРСР виробила текст союзної
Конституції і надіслала його до союзних республік на розгляд та
ратифікацію. ВУЦВК 2 липня 1923 p., розглянувши проект Конституції СРСР,
постановив: “Зазначений проект Конституції Союзу Радянських
Соціалістичних Республік в цілому затвердити”. Проект Конституції був
також схвалений ЦВК РСФРР, ЗСФРР та БСРР.

6 липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про
затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому
чинності. Схвалений текст Конституції було вирішено “винести на
остаточне затвердження II з’їздом Рад Союзу РСР”

Затвердження союзної Конституції потребувало розробки цілого ряду
положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з
найвищими органами влади і управління союзних республік, які
забезпечували практичне здійснення основних принципів Конституції Союзу
РСР.

Участь у такій роботі брав уряд України. Так, 10 жовтня 1923 p. ВУЦВК
створив свою комісію, на яку покладалося завдання розглянути основні
конституційні питання, пов’язані з утворенням СРСР, і перш за все
з’ясувати взаємовідносини як з законодавчими органами СРСР, так і з
окремими союзними наркоматами.

Конституційна комісія підготувала проект постанови ВУЦВК “Про центральні
органи Союзу СРСР”, яким було схвалено положення про ЦВК та Раднарком
СРСР, про наркомати СРСР та про директивні наркомати. Представникам УСРР
доручалося відстоювати на сесії ЦВК СРСР поправки і пропозиції стосовно
прерогатив ЦВК СРСР і ЦВК союзних республік, пропозиції щодо положення
про загальносоюзні наркомати, про взаємини між об’єднаними і
необ’єднаними наркоматами тощо.

III сесія ЦВК СРСР 6 листопада 1923 p. затвердила положення про
центральні органи влади СРСР, про Верховний Суд СРСР і тимчасове
положення про місцеві фінанси. Проте в процесі будівництва єдиної
союзної держави досить часто виникали непорозуміння, наприклад у зв’язку
з постановою Президії ВРНГ СРСР про вилучення трестів “Південсталь” і
“Південмаштрест” з відання українського Раднаргоспу та підпорядкування
їх ВРНГ СРСР. Українська економічна рада заявляла про свою незгоду з
рішенням Президії ВРНГ СРСР. Серйозні зауваження викликав порядок
проходження проектів загальносоюзних декретів. Показово, що проти
українських зауважень першим щоразу виступав ЦК КП(б)У, намагаючись
показати свою відданість союзному партійному центру.

Х Всеукраїнський з’їзд Рад (квітень 1927 p.) приділив увагу розвитку
сільського господарства, необхідним змінам у Конституції УСРР, політиці
пожвавлення роботи Рад та ін. І Всеукраїнська конференція КП(б)У
(жовтень 1926 p.), виходячи з рішень XIV з’їзду ВКП(б), накреслила ряд
заходів щодо прискорення темпів індустріалізації і підвищення питомої
ваги важкої промисловості в народному господарстві республіки. Х
Всеукраїнський з’їзд Рад, виконуючи ці партійні директиви, повинен був
конкретизувати їх і надати їм державно-правової форми.

XI з’їзд Рад у травні 1929 p. вже мав змогу підбити підсумки
індустріалізації і затвердити перший п’ятирічний план розвитку народного
господарства УСРР. На цьому ж з’їзді було прийнято нову Конституцію
Української С PP.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган
державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з’їздами Рад у цей час
відігравав важливу роль.

У зв’язку з остаточним затвердженням у січні 1924 p. Конституції СРСР
необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів
державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого
завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 p.
Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність
скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи
організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше
прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є вищим
законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР.

Важливе місце посідав також затверджений постановою ВУЦВК у липні 1926
p. Наказ про порядок роботи Президії ВУЦВК, який визначав її склад і
регламентував порядок скликання і ведення засідань тощо. Один з розділів
Наказу присвячувався Малій Президії ВУЦВК, що відігравала роль
внутрішнього допоміжного і підготовчого органу.

У 1926—1929 pp. ВУЦВК, як і Всеукраїнський з’їзд Рад, чимало уваги
приділяв розвитку промисловості (курсу на індустріалізацію), сільському
господарству, культурному будівництву. Так, 23 листопада 1926 p. ВУЦВК
своєю постановою доручив уряду УСРР вжити необхідних заходів до повного
здійснення загальної освіти дітей віком 8—11 років. Багато уваги ВУЦВК
приділяв питанням державного будівництва, удосконаленню роботи місцевих
органів влади. ВУЦВК заслуховував на своїх сесіях звітні доповіді
окружних виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.

Рада Народних Комісарів і народні комісаріати УСРР. Утворення СРСР і
“затвердження його Конституції” призвели до серйозних змін у системі
органів державного управління Української С PP.

12 жовтня 1924 p. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР,
згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим органом державної
влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його
заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі,
праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури республіки,
робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров’я, соціального
забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР
Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР
із правом дорадчого голосу. Слід зазначити, що Положення 1924 p. уперше
так докладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були означені і
предмети відання Раднаркому УСРР.

Значно розширилась нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926—1929 pp. За
цей період він видав велику кількість важливих постанов як самостійно,
так і спільно з ВУЦВК.

Уряд України повинен був звітувати перед союзними органами. Президія ЦВК
СРСР мала право скасовувати рішення українських установ. Траплялися
випадки, коли республіка опротестовувала перед ЦВК СРСР рішення союзних
органів, які порушували суверенні права УСРР. Із утворенням СРСР виникла
необхідність внести зміни до системи органів галузевого управління всіх
союзних республік, у тому числі і УСРР. У цей час наркомати Союзу РСР
поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) — єдині для всього Союзу
і об’єднані (директивні), органами яких у союзних республіках були
однойменні наркомати. До загальносоюзних належали наркомати: закордонних
справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів
сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища
рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів,
робітничо-селянська інспекція (РСІ).

Республіканськими залишались наркомати земельних справ, охорони
здоров’я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

Виходячи з такого розподілу наркоматів, ВУЦВК у вересні 1923 p. схвалив
постанову “Про перетворення центральних установ”. Наркомзаксправ УСРР
був реорганізований в управління уповноваженого Наркомату закордонних
справ СРСР в Україні. В той же час управління уповноважених наркомату
фінансів РСФРР і наркомату праці РСФРР при Раднаркомі УСРР
перетворювались відповідно в народні комісаріати фінансів і праці УСРР.
У листопаді 1923 р. Укрекономраду реорганізували в Українську економічну
нараду при Раднаркомі УСРР. Розвиток торгівлі за умов непу викликав
необхідність створення наркомату торгівлі УСРР. У червні 1924 p. був
ліквідований наркомпрод УСРР, а його апарат переданий наркомвнуторгу
УСРР. Збирання єдиного сільськогосподарського податку покладалося на
наркомат фінансів УСРР та його органи. У серпні 1923 p. наркомат
держконтролю УСРР було реорганізовано в наркомат робітничо-селянської
інспекції.

Всі ці перетворення вели в кінцевому підсумку до посилення централізації
в управлінні. Особлива роль в цьому належала загальносоюзним наркоматам
— наркоматам з “безроздільною владою”. Надійними провідниками директив
союзного центру були і директивні наркомати.

Практична робота по перебудові держапарату створила умови для вироблення
Загального положення про народні комісаріати УСРР, яке було затверджено
ВУЦВК 12 жовтня 1924 p. Закріпивши систему органів галузевого державного
управління, Загальне положення визначало 11 народних комісаріатів,
розподіляло наркомати на загальносоюзні і директивні, визначало статус
уповноважених загальносоюзних наркоматів при уряді УСРР, перелічувало
предмети відання та межі повноважень наркоматів УСРР.

Надалі РНК УСРР здійснювала великий обсяг роботи в галузі керівництва
народним господарством республіки. Так, чимало уваги приділялося Вищій
Раді Народного Господарства УСРР, під керівництвом якої перебувала вся
республіканська і місцева промисловість України. З квітня 1929 p. було
затверджено Положення про ВРНГ, в якому докладно визначалася її
структура.

У 1927—1929 pp. було прийнято ряд положень про наркомати землеробства,
фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юстиції тощо, де чітко
визначалися права, обов’язки і структура народних комісаріатів.

13 липня 1927 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову про
розширення прав робітничо-селянської інспекції. Рішення наркомату РСІ
УСРР ставали тепер остаточними і обов’язковими для всіх державних
установ і підприємств. 23 січня 1929 p. було прийнято Положення про
народний комісаріат РСІ УСРР. Нове Положення розширило значною мірою
компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні
розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з
документами і матеріалами державних установ і підприємств та ін.

В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш
вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які займали керівні
посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування
директивам вищих органів, поступово формувалися елементи
алміністративно-командної системи.

30 квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи
термінового проведения повної українізації радянського апарату”. Усі
радянські, профспілкові і громадські організації закликались до нового
напруження сил для повного завершення плану українізації державного і
господарського апарату. Всі державні установи і державні
торговельно-промислові підприємства переводились на діловодство
українською мовою “ступенево, але не пізніше як 1 січня 1926 року”. В
усіх республіканських відомствах, у місцевих органах засновувалися
відомчі комісії з українізації. Було організовано також всеукраїнську
центральну комісію з керівництва українізацією.

Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося
провадити Л.Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у
травні 1925 р. в республіку з завданням “зміцнити партійну організацію
України”. В Україні він протягом 1925— 1928 pp. був генеральним
секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес “українізації”
був для більшовицької партії лише тактичним засобом “зближення” з
українським народом.

На кінець 1925 p. було досягнуто успіхів у справі “українізації”
держапарату та культурно-освітніх установ. 78% шкіл соціального
виховання на той час було переведено на українську мову, технікуми
українізовано на 39% і т. д. Завершилась українізація сільського
держапарату. Щодо центрального, окружних і районних апаратів. то в них
вже працювало понад 50% українців.

Поряд з українізацією радянського і господарського апарату провадилася
значна робота щодо розвитку культури інших національностей, що проживали
в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів. З цією метою було
організовано Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК
і такі ж комісії на місцях. Практикувалося залучення трудящих інших
національностей до радянського будівництва шляхом виборів до Рад,
проведення національних конференцій, розгортання культурно-освітньої
роботи мовами цих національностей, проведення справ у судах їхньою
рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацменшин
створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці.

Процес українізації викликав хвилю національного відродження, а
найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гуманітарних наук,
українського театру і літератури. Непередбаченим і небажаним для
правлячої партії наслідком українізації виявилося невпинне зростання
ролі української інтелігенції, яка незабаром зазнала нищівного удару.
Першим постраждав талановитий український письменник М.Хвильовий. Слідом
за ним під удар попав нарком освіти УСРР О.Шумський, який вважав, що
процес українізації йде дуже повільними темпами. Потім настала черга
відомого економіста М.Волобуєва.

Період, коли стало можливим здійснення політики коренізацп
(українізації), був обмежений. З формуванням наприкінці 20-х років
командно-адміністративної системи під гаслами інтернаціоналізму та
дружби народів у країні була реанімована з царських часів політика
русифікації. Курс на злиття націй, примарною ознакою якого став висновок
партійних теоретиків про формування нової історичної спільності —
радянського народу, відзначався насильницькою асиміляцією націй в СРСР,
занепадом національних культур, традицій і звичаїв.

Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середовищі і в
суспільстві в цілому будь-які прояви національної специфіки як ворожі
інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х
років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на
захист національних інтересів союзних республік, відстоював право на
вільний розвиток економічного, культурного й духовного життя всіх
народів СРСР.

Висновки

Нова економічна політика і деяка демократизація державно-правового життя
були обумовлені кризою, продиктованою “воєнним комунізмом”. На жаль, ця
нова політика тривала недовго. Запекла боротьба за владу, що точилася
між вождями правлячої більшовицької партії та держави після смерті
Леніна, закінчилася у 1927 p. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва
Сталіна та екстремістське настроєної партійної верхівки призвів до
згортання непу і демократичних елементів у державно-правовому житті.

Натомість формувалася та міцніла командно-адміністративна система
управління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання
бюрократизму і посилення позицій його носіїв — партійно-державної
номенклатури, яка ставала своєрідним каркасом усього
соціально-економічного і політичного ладу республіки. Її представники
обіймали усі керівні посади в партійних, державних, господарських,
профспілкових, кооперативних та інших ланках усіх рівнів.

Наслідком таких процесів був тоталітаризм або просто сталінізм, усі
негативні та злочинні прояви якого відчула на собі Україна.

Серйозні зміни у політичному розвитку України були викликані в цей
період утворенням в 1922 р. СРСР, який дуже скоро, не змінюючи своєї
форми “союзу республік”, став перетворюватися на жорстко централізовану
державу. Вже з моменту підписання Союзного договору розпочався процес
все більшого обмеження, а потім — і ліквідації державного суверенітету
УСРР.

Суперечливий характер мав і розвиток українського права. На початку 20-х
років було проведемо кодифікацію права, покликану перш за все
забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формування
командно-адміністративної системи управління все більше і більше стала
переважати тенденція посилення примушування як основного методу
регулювання суспільних відносин, що найбільш чітко виявлялося у
кримінальному праві. Законодавство України стрімко інтегрувалось в
загальносоюзне законодавство, для якого були характерними виключний
централізм і відсутність гуманістичних начал

Використана література:

Історія України: курс лекцій. Кн. 2. XX століття. К, 1992. — С. 218.

Голод 1921—1923 років в Україні: 36. док. і матеріалів. К., 1993. — С.
5.

Борисов ЮС., Курицын В. М, Хван Ю.С. Политическая система конца 20—30-х
годов. О Сталине и сталинизме // Историки спорят. 13 бесед. — М., 1988.
— С. 263.

Рибалка I. К. Сталінщина і розселянювання країни // УЇЖ. — 1989. *N«
11.— С. 19.

Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історія Української РСР. — С. 163;

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020