.

1. Державність. Період Б.Хмельницького. 2. Утворення та діяльність ЗУНР (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4917
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

1. Державність. Період Б.Хмельницького

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським
пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і
релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської
феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну
небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко
бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і
створити власну українську православну, тобто національну державу.

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта
стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їх
устрій та діяльність, а також в господарсько-політичне життя країни.
Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського
народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того,
Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових
кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись
передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став
Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім’ї українського
православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у
реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними
здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до
розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на
початку 1648 p. очолив війну за визволення України.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б
цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни.
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що
було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство
народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу
зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний
було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне
національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів українського
суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі
Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська
шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648
p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що
Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе
титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам
повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну
українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи
публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої
функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна
організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на
утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної
України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій,
що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій
пристосовувалася вже готова, перевірена практикою
військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В
екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та
мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки
загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною
політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була
підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона
зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове
оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у
Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав
із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом.
Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового,
сотенного.

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у
січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького —
головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через
рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою
звільненої України: “Правда, что я малый и незначительный человек, но
Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский”.

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого
1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому
разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону
корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець
підтверджує, що “…разних стран монархи отозвались з приязнью до
гетьмана и подарки прислали”. Надійшли подарунки і від московського
царя.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних
сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — “Статут про
устрій Війська Запорізького”. Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо
нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за
неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України,
яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося
прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена
територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та
значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до
р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну
р.Прип’ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала
приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська
земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація,
поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виникнув у 20-ті роки XVII
ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький
реєстровий полк, населення якої було зобов’язано утримувати цей полк на
свій кошт. Проте, починаючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як
територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена
влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором
територія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства —
Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 юлків та
272 сотні. У 165U р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро
української держави, де проживало 1,4—1,6 млн. населення.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну
одиницю.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з
традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за
часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у
виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям
з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє
твердити, що в українській державності була започаткована майбутня
республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що
глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних
інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому
претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним
супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта
міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У
1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з
сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За
договором 1649 р. турецького султана з “Військом запорізьким і народом
руським”, тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі
зобов’язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а
українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне
торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким
і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією,
Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки,
так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася
автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав
проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його
справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність.
Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім
договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою
завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в
Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали
шляхту, орендарів, урядників, знищували їх майно. Стали з’являтися
опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе
більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його
свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб
продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна
фактично і юридичне розірвала Білоцерківський договір і продовжувала
боротьбу з Польщею до повної незалежність від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав
єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він
проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян,
але не відмовлявся й від захисту інтересів старшината і шляхти. Так, він
пом’якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після
блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 p.) рішуче узяв курс на
створення незалежної держави.

Сміливий і волелюбний народ України розумів, що у визвольній війні з
Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзником могла
стати Росія, єдиновірний російський народ.

За роки виснажувальної війни, не раз обдурені своїми підступними
союзниками, Б.Хмельницький, козацтво, український народ все більше
переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не
зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у
високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському
собору, який був скликаний у 1651 p. Він не дав позитивної відповіді на
прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення
до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив
впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх
Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 p. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з
Польщею. Земський собор 1 жовтня 1653 p. прийняв рішення про розірвання
договору з нею і про те, що “гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско
Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую
руку…”. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив
до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним.
Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про
рішення Земського собору.

8 січня 1654 p. у день Богоявления у Переяславі зібралася військова
рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх
її соціальних верств: “…собралось великое множество всяких чинов
людей”. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників
погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим
вердиктом завершився процес зближення України і Росії у 1648—1654 pp.

Запорізьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було,
але вони раніше повідомили Б.Хмельницького, що готові “со всем
народом… что живет по обе стороны Днепра, под протекцию… российского
монарха”.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було
усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною
присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі
Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після
чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі
подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим
такий авторитетний дослідник, як Д.Дорошенко, твердить, що далеко не всі
групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу. Відмовився
присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати
присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І.Богун, Уманський
та Брацлавський полки.

Б.Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна
домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що
московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не
пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за
наполяганням старшини посли присягнули, щоб “выконання прысяги изъ
обоихъ сторонъ было”.

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з
Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного
організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало
свої умови царю.

Проект договору розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів
(статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти
викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них дуже докладно
перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших
суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну
допомогу України у її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих суплік
Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на
знак підданства зобов’язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору
з Росією, який був скріплений підписом Б.Хмельницького і його печаткою.
В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б.Хмельницького,
прохальні пункти. Переяславський чи московський договір. По суті в ньому
йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.

17 лютого 1654 p. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний
і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14
березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було
повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було
подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні зміст
його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили
кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б.Хмельницького
в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став
відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 p. посли
одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича
війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про
передачу Чигиринського староства “на гетьманську булаву”.

Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 p. і
Переяславської ради від 8 січня 1654 p. були закріплені письмовим
договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані
грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з
Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об’єднання українських
земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим,
гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.

Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави.
Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на
яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був
великий простір: на лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на
правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654
р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до
України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила “під високу
руку” російського монарха, оскільки складала невід’ємну частину України,
хоча й мала автономне становище.

Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної
держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України.
Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з
економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського
землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а,
отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску
феодальної експлуатації*.

Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та
управління — військово-адміністративна, військово-козацька і
полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман
Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним
правителем. Як такий, він, перш за все, був важливою складовою частиною
військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і,
насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його
дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 p. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З введенням
полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова
та сотенна адміністрація. У 1652 p. створюється Острозький полк, потім
Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували
переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася
спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини.
Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в
адміністративних і військових справах вона була підпорядкована
безпосередньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному
приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ратушні міста.
Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв
щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій
адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана,
яку вони визнавали.

Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статтей. Україна
вдається до активних дипломатичних зв’язків, про які Ро^ія не
повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з
Україною відносини як з самостійною державою. У документах, адресованих
гетьману Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави,
називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був
підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не
підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з
якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і
закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 p. — невтручання Росії
в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було
спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України
регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один
важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні
роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася
суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом
постійного обміну посольствами. Україна мала власний митний кордон з
Росією.

В 1656 p. цар порушив свій союзницький обов’язок, уклавши у жовтні
перемир’я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку
грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому великого смутку, але не зменшив
його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України.
Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на
ненадійність укладеного перемир’я, почав активніше проводити самостійну
політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв’язків з іншими
державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого
життя, прагнучи посилити гетьманську владу, він у цей час добивається
здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За
його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині
назвала наступником гетьмана його молодшого сина 16-річного Юрія,
незважаючи на те, що той був слабкий на здоров’я і не мав здібностей до
управління.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила
державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на
розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали
багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією,
міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного
об’єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його
верстви, процес політичної та економічної модернізації був
загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими
угрупованнями.

2) Утворення та діяльність ЗУНР

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у
Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій,
духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську
Національну Раду як політичного представника українського народу в
Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В
її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії
становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють
окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до
Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна
Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська
Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції
український народ презентуватимуть його власні представницькі органи,
оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної
України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком
існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене
питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на
той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше,
не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з
німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому
слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє,
політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині,
спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним
інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави
й її залежність від сторонніх чинників обережність Української
Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх
представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв
проголошення ЗУНР та її прагнення з’єднатися з Наддніпрянською Україною.
Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською
державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і
закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні
сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше
перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який
перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля
Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин
Українських січових стрільців схвалили від’їзд до Львова, але водночас
прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право
українського народу на самостійність, але жадання Української
Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився
з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної
держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено
Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині
від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави.
Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала
наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від
імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну
передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного
урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які
утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного
населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада
1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до
своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста —
військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське
управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з’явилися відозви Української Національної
Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини,
де, зокрема, відмічалось: “Волею українського народу утворилася на
українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава…
Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З
нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім
місті Львові і на цілій території Української держави”. Подібною за
змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона
інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так,
усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській
Національній Раді і наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1
листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання
проти української влади. Вже на початку з’ясувалося, що українці не були
до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу —
зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між
Галичиною і Польщею.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада.
Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада
1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема,
говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19
жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до
неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під
управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її
сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих
зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат
здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе
компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та
персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на
її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з
повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш
представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів,
присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено
утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний
Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання
Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий
орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента
(голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави
держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду;
оголошення амністії; затвердження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою
діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним
— з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені
судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення
краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців,
Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином
Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій
перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний
Секретаріат у складі: К.Левицький — прем’єр; Л.Цеге-льський — внутрішні
справи; В.Панейко — закордонні справи;

С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання;
Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький
— праця; І.Коровець — здоров’я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові
справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і
телеграф; І.Макух — громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об’єднання
Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада
було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити
заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі. Проте
боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким
військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було
направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову
допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під
командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців,
усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була
єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і
дисциплінований легіон Українських січових стрільців з’єднався з
січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б
локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український
національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти
гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними
партіями і гетьманом.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила
Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про
об’єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла
громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий
Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР
виявила бажання об’єднатися з Великою Україною як складова частина
цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР
притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано
за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був
укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками
повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час
настрої галичан схилялися у бік республіканців.

Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом
С.Голубовича.

Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла
Передвступний договір про об’єднання всіх українських земель в одній
державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в
Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу
— Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік
для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала
засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом.
Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де
було проголошено Універсал: “Віднині воєдино зливаються століттями
відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська
Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська
Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка”*.

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву
Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки
не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави
надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада
1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало
ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими
органами влади мали стати міські та повітові ком’ісари з дорадчими
органами при них — національними радами.

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали “Тимчасовий
закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки”. Значне
місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих
органів влади.

Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого
призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і
містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням;
де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити
розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні
ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у
громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися
на засадах загального і рівного виборчого права.

До обов’язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтереси
української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй
шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і
адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні
австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати
розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру;
5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і
службових осіб у повіті.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися
повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських
справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими
харчовими комітетами.

Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було
ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві
комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну
міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку
в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада
прийняла рішення про утворення корпусу української державної
жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа
військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку
Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена
від військової влади.

Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії,
які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю
підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії — команді
державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки
секретарства внутрішніх справ.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала
законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної
Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка
утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала
діяти як орган самооборони.

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську.
Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською
діяльністю і які зобов’язувалися служити українському народу і
українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР
залишили на своїх місцях.

Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо
перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було
створено 12 судових округів і 130 судових повітів*.

В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську
Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100
тис. чоловік.

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919
р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв
національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у
взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про
українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20
травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української
держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за
бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином
України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для
опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p.
Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні
землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд
ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями
за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а
наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне
захоплення землі каралося.

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об’єднатися
з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919
p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до
Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо.
Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що
входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у
власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту
проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести
світові, що українські війська перебувають під командою німецьких
старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду
ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени місії виявили
повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між
Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї
пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг
уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу
комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект
українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався
Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала
Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти
більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії.
Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено
реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив
Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон).
Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок
цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч,
щоб об’єднатись з військами У HP. Але об’єднати два уряди було неможливо
— цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором
недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали
перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи.

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка
дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних
інтересів.

Використана література

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття — С. 159—160.

Дорошенко. Історія України. – К., 1999.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В Історія української конституції, К, 1993.
-С. 125.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка.
1918—1923 pp. Коломия, 1993. — С. 19.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020