Курсова робота на тему:
Порядок впровадження дізнання у кримінальних справахПлан
Вступ
1.Поняття і система органів дізнання.
2.Порядок провадження дізнання у кримінальних справах.
2.1. Порушення кримінальної справи.
2.2.Оцінка та перевірка заяв і повідомлень про злочини.
2.3. Відмова в порушенні справи.
3.Затримання податковою міліцією підозрюваного у вчинені злочину.
Висновок.
Література.
1. Поняття і система органів дізнання
Орган дізнання. Згідно із ст. 101 КПК України органами дізнання є:
міліція; податкова міліція; органи безпеки – у справах, віднесених
законом до їх відання; командири військових частин, з’єднань, керівники
військових установ – у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм
військовослужбовцями та військовозобов’язаними під час проходження ними
зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками та
службовцями Збройних Сил України у зв’язку з виконанням службових
обов’язків або в розташуванні частини, з’єднання, установи; митні органи
– у справах про контрабанду; керівники кримінально-виконавчих установ,
слідчих ізоляторів, лікувальних та виховно-трудових профілакторіїв – у
справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені
працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в
розташуванні вказаних установ; органи державного пожежного нагляду — у
справах про пожежі та Порушення протипожежних правил; органи
прикордонної охорони – у справах про порушення державного кордону;
капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Дізнання – це заснована на процесуальному законі діяльність спеціально
уповноважених адміністративних органів, спрямована на запобігання та
розкриття злочинів, розшук та викриття винних.
У кримінально-процесуальному законі дано вичерпний перелік органів,
наділених правом провадити дізнання. Для них усіх функція дізнання не є
основним видом діяльності. З необхідністю провадити розслідування
злочинів вони зустрічаються лише у певних випадках, коли це потрібно та
неминуче. В таких випадках дії цих органів регулюються нормами
кримінально-процесуального закону, і вони виступають як органи дізнання.
Органи дізнання — це органи, уповноважені кримінально-процесуальним
законом порушувати та розслідувати кримінальні справи у зв’язку з
інформацією, що надійшла про вчинення злочину, та відсутністю можливості
у слідчого приступити до провадження слідства. Дізнання – це
розслідування, що здійснюється за необхідністю органами адміністративної
юрисдикції, які наділяються статусом органу дізнання.
Кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання включає:
– прийняття, реєстрацію, розгляд, перевірку заяв та повідомлень про
злочини та вжиття по них необхідних заходів або вирішення питання про
порушення кримінальної справи у разі безпосереднього виявлення ознак
злочину (ст.94-100 КПК У країни);
– провадження дізнання у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК
України);
– провадження дізнання у справах, про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст.
104 КПК України);
– досудову підготовку матеріалів у протокольній формі (ст. 425-431 КПК
України);
– провадження слідчих дій в порядку виконання окремих доручень слідчого
або іншого органу дізнання (ст. 114, 118 КПК України);
– участь в окремих слідчих діях, що провадяться слідчим (ч. 3 ст. 114
КПК України).
З числа названих видів процесуальної діяльності органу дізнання власне
дізнанням, як таким, вважається лише самостійна процесуальна діяльність
органу дізнання в межах порушеної кримінальної справи.
Побудова правової держави передбачає непримиренну боротьбу із
злочинністю. Для того, щоб ця боротьба була наступальною, необхідно в
першу чергу створити надійні гарантії правової та соціальної захищеності
слідчих, співробітників карного розшуку та підрозділів боротьби з
організованою злочинністю.
Дізнання здійснюється за правилами, встановленими
кримінально-процесуальним законом для провадження попереднього слідства,
за декотрими спеціально обумовленими винятками, доповненнями та
положеннями.
До числа загальних положень, що характерні для всіх форм дізнання та не
властиві попередньому слідству, можна віднести такі.
Особа, яка провадить дізнання, не користується процесуальною
самостійністю в тому обсязі, яким користується слідчий. При незгоді з
вказівками прокурора щодо питань про притягнення як обвинуваченого, про
кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи до
суду або про зупинення справи орган дізнання (особа, яка провадить
дізнання) має право оскаржити їх вищому прокурору, але не припиняючи
виконання цих вказівок. Такі вказівки прокурора обов’язкові до
виконання, так само як і вказівки про обрання, зміну або скасування
запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих
дій та розшук осіб, які вчинили злочин.
Повноваженнями по провадженню тих або інших процесуальних дій закон
наділяє не саму особу, яка провадить дізнання, а “орган дізнання”. Тому
для особи, яка безпосередньо провадить дізнання, обов’язковими є
вказівки керівника органу дізнання. Крім того, ті процесуальні
документи, в яких відображається рішення органу дізнання (рішення,
приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов’язковому
затвердженню керівником органу дізнання. Отже, затвердженню керівником
органу дізнання підлягають постанови особи, яка провадить дізнання, про
виконання таких процесуальних рішень і дій:
– порушення кримінальної справи;
– направлення заяви (повідомлення) за підслідністю;
– відмову в порушенні кримінальної справи;
– направлення кримінальної справи за підслідністю;
– закриття, зупинення, поновлення провадження у справі;
– розшук обвинуваченого;
– проведення обшуку, виїмки, освідування;
– накладення арешту на майно;
– обрання, зміну або скасування запобіжного заходу;
– притягнення особи як обвинуваченого;
– привід обвинуваченого, свідка, потерпілого або розшук обвинуваченого;
– відсторонення обвинуваченого від посади;
– етапування.
Керівник органу дізнання затверджує також протокол затримання.
Затвердженню керівником органу дізнання безсуперечно Підлягають всі
процесуальні акти, які має санкціонувати прокурор. Вони набирають сили з
моменту затвердження їх прокурором. Ті документи, які підлягають
затвердженню тільки керівником органу дізнання, набувають юридичної сили
з моменту їх затвердження останнім.
Низка процесуальних актів не потребує затвердження їх керівником органу
дізнання. Це протоколи всіх слідчих дій (за винятком протоколу
затримання); постанова про виділення або об’єднання кримінальних справ;
постанова про визнання особи потерпілою, цивільним позивачем або
цивільним відповідачем; постанова про приєднання речових доказів до
кримінальної справи; протокол явки з провиною та інші документи.
Складання таких документів віднесено до компетенції особи, яка провадить
дізнання, а не органу дізнання. Вони набирають законної сили з моменту
їх підписання особою, яка провадить дізнання.
2.Порядок провадження дізнання у кримінальних справах.
2.1 Порушення кримінальної справи
Порушення кримінальної справи – це акт застосування процесуального
права, що відкриває загальну можливість провадження всіх без винятку
слідчих дій та застосування засобів примусу.
Стадія порушення кримінальної справи – це початкова стадія кримінального
процесу, зміст якої становить діяльність по прийняттю, реєстрації,
розгляду, перевірці заяв та повідомлень про злочини, прийняттю по них
рішень, з’ясуванню наявності або відсутності підстав для порушення
кримінальної справи.
Кримінальний процес починається з моменту прийняття уповноваженим на це
суб’єктом кримінального процесу офіційної заяви або повідомлення про
злочин, явки з повинною або безпосереднього виявлення ознак злочину.
Заяви та повідомлення про злочини є юридичними фактами, що породжують
кримінально-процесуальні правовідносини, дають початок кримінальному
процесу та його першій стадії – стадії порушення кримінальної справи.
Діяльність по розгляду заяв та повідомлень про злочини являє собою
систему правовідносин, що виникають між правоохоронними органами та
іншими учасниками кримінального процесу.
Згідно із ст. 4 КПК України суд, слідчий, орган дізнання та прокурор
зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в
кожному конкретному випадку виявлення ознак злочину. В силу ст. 97 КПК
України названі суб’єкти кримінального процесу повинні прийняти заяви та
повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі й у
справах, їм непідвідомчих.
Завданнями на стадії порушення кримінальної справи є: прийняття,
реєстрація, розгляд, перевірка заяв та повідомлень про злочини,
прийняття по них рішень, виявлення та попередження злочинів. Засобами
вирішення цих завдань є процесуальні дії, спрямовані на одержання
доказів та захист прав і законих інтересів громадян та юридичних осіб:
огляд місця події, отримання пояснень від громадян, витребування та
отримання предметів та документів, а також ревізія, контрольна закупка
та оперативно-розшукові дії.
Підсумковими рішеннями стадії порушення кримінальної справи є: рішення
про порушення справи; рішення про відмову в порушенні справи.
– Швидкий та всебічний розгляд заяв та повідомлень про злочини створює
оптимальні умови для вирішення слідчим задачі встановлення об’єктивної
істини та забезпечення захисту прав громадян і організацій. Несвоєчасне
порушення кримінальної справи ці умови погіршує: особи, зацікавлені в
результатах справи, отримують можливість приховати сліди злочину-та
.перешкоджати встановленню істини.
Для порушення кримінальної справи необхідні законні приводи (джерела
інформації про злочин) та достатні підстави (фактичні дані, що вказують
на наявність ознак злочину).
Приводи до порушення кримінальної справи – це передбачені законом
(ст.94 КПК України) джерела первісних відомостей про злочин, які
породжують кримінально-процесуальні правовідносини та зобов’язують
правоохоронні органи здійснити перевірку інформації, що міститься в них,
по суті.
Приводами до порушення кримінальної справи є :
1) заяви та повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, представників влади, громадськості або окремих, громадян;
2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,
які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з
поличним;
3) явка з повинною;
4) повідомлення, опубліковані в пресі;
5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим прокурором або судом
ознак злочину.
Всі перелічені приводи до порушення кримінальної справи охоплюються
терміном “заяви та повідомлення про злочини”.
Правильне процесуальне оформлення приводу до порушення кримінальної
справи дозволяє уникнути помилок при розв’язанні питання про порушення
справи.
Дотримання процесуальної форми отримання інформації про злочин дозволяє
використовувати її в майбутньому як докази у справі.
Заяви громадян та повідомлення організацій. Заяви або повідомлення
представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочин можуть
бути усними та письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який
підписують заявник та посадова особа, яка прийняла заяву. При цьому
заявник попереджується про відповідальність: за неправдивий донос, про
що відмічається в протоколі.
Письмова заява має бути підписана особою, від якої вона подається.
Анонімні заяви не можуть бути приводом до порушення кримінальної справи.
Вони лише є приводом для перевірки фактів, що в них містяться. Приводом
до порушення кримінальної справи може бути безпосереднє виявлення ознак
злочину самим органом, якому доручено перевірку.
Повідомлення про злочин можуть бути зроблені керівниками підприємств,
установ та організацій, посадовими особами, а також представниками влади
або громадськості, коли вони мають дані про вчинення злочину.
Такі повідомлення мають бути зроблені в письмовій формі та підписані
посадовою особою. До повідомлень можуть бути додані документи, що
підтверджують факт вчинення злочину, відомості про осіб, що його вчинили
(наприклад акт ревізії, виписка з історії хвороби тощо).
Закон не містить будь-яких вимог щодо оформлення листів громадян,
оскільки обмежувати ці види інформації процесуальними рамками неможливо
та недоцільно.
Явка з повинною – це особиста добровільна заява особи про вчинений нею
злочин органу дізнання або попереднього слідства, прокурору або суду.
При явці з повинною складається протокол (ст. 96 КПК України), в якому
докладно викладається зроблене повідомлення. При цьому встановлюється
особа того, хто з’явився, з’ясовується причина явки з повинною,
виясняються дані про співучасників злочину і коло осіб, які можуть
підтвердити обставини злочину. Докладне з’ясування обставин явки з
повинною необхідне тому, що явка може бути спонукана не тільки каяттям у
вчиненому, але й намаганням приховати більш тяжкий злочин або взяти на
себе чужу провину.
Явка з повинною є пом’якшуючою відповідальність обставиною, і тому від
правильного її процесуального оформлення залежить її подальше значення.
Повідомлення, опубліковані в пресі. Повідомленнями, опублікованими у
пресі, є статті, фельєтони, дописи, листи тощо, надруковані в газетах та
журналах. (Сюди ж цілком доречно було б віднести інформацію, оголошену в
радіо- та телепередачах, що теж є формою опублікування, до того ж, ця
інформація фіксується на матеріальних носіях.)
Матеріали стінної газети не є повідомленнями преси, і тому не можуть
бути використані як привід до порушення справи. Якщо такі матеріали
стануть відомі органу, який має право порушити кримінальну справу, то
приводом до її порушення буде виявлення ознак злочину самим органом.
Статті, дописи, листи, які редакціями не були надруковані, а переслані в
органи слідства, можуть бути приводом до порушення кримінальної справи
як повідомлення громадських організацій або державних установ.
Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом
ознак злочину як привід до порушення кримінальної справи означає, що ці
органи самі, без будь-чийого повідомлення виявляють злочин і порушують
кримінальну справу, використовуючи надані їм повноваження.
Органи дізнання здійснюють безпосереднє виявлення ознак злочину в
процесі адміністративної діяльності, а органи дізнання, наділені
оперативно-розшуковою юрисдикцією, – також у процесі
оперативно-розшукових заходів.
Виявлення злочинів є одним із завдань податкової міліції та служби
безпеки. У відповідності з Законом України “Про оперативно-розшукову
діяльність” для виконання вказаного завдання вони мають право: провадити
контрольні закупки; здійснювати безпосереднє візуальне спостереження в
громадських місцях із застосуванням засобів технічного документування;
опитувати громадян, вимагати документи та провадити інші
інформаційно-пошукові дії.
Законом України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” право
проведення оперативно-розшукової діяльності надане Митному комітету
України з метою виявлення джерел та каналів збуту наркотиків, здійснюючи
при цьому оперативні закупки та контрольовані поставки. Співробітники
податкової міліції наділені правом провадити огляд транспортних засобів,
вантажу та особистих речей водія та пасажирів.
Факти злочину можуть бути виявлені під час огляду пасажирів перед
посадкою на повітряне судно та при виконанні інших адміністративних дій.
Слідчий безпосередньо виявляє ознаки злочину, щодо якого не було
порушено кримінальної справи, в процесі провадження слідчих дій, а суд –
у процесі судового розгляду.
Про безпосереднє виявлення ознак злочину співробітники органів дізнання
складають рапорт або інший документ, що прирівнюється до повідомлення
посадових осіб та підлягає розгляду нарівні з іншими приводами до
порушення справи.
Інша інформація про злочини: повідомлення громадян по телефону,
повідомлення про спрацювання охоронної сигналізації, інформація
негласних співробітників, повідомлення по радіо та телебаченню,
інформація медичних установ про надходження до них осіб з ознаками
кримінальних травм та інша інформація, яка не має характеру офіційних
повідомлень та заяв про злочини, не може бути приводом до порушення
кримінальної справи і не породжує кримінально-процесуальних відносин.
Однак вона підлягає перевірці в адміністративному порядку. Вона може
бути підставою для виїзду на місце події, проведення
оперативно-розшукових заходів, призначення ревізії, проведення
контрольних закупок та інших перевірочних дій. Якщо в процесі
перевірочних дій будуть виявлені ознаки злочину, складається рапорт про
безпосереднє виявлення ознак злочину.
Офіційні заяви та повідомлення про злочини (приводи до порушення справи)
у відповідності з Інструкцією про порядок прийому, реєстрації, обліку та
розв’язання в органах внутрішніх справ заяв, повідомлень та іншої
інформації про злочини і події підлягають реєстрації в Книзі обліку
інформації про злочини і події, яка ведеться в черговій частині
податкової міліції. При реєстрації заяв та повідомлень на них
проставляється штамп реєстрації із зазначенням дати реєстрації та
порядкового номеру реєстраційного запису. Дані відомості засвідчуються
підписом чергового органу податкової міліції . Строк розгляду заяв та
повідомлень обраховується з моменту їх реєстрації.
Відмова в прийомі заяв і повідомлень про злочини за будь-якими мотивами
неприпустима. Працівники податкової міліції зобов’язані приймати заяви
та повідомлення про злочини в будь-який час і в будь-якому місці, якщо
вони перебувають при виконанні службових обов’язків. Отримані заяви
негайно передаються до чергової частини для реєстрації та належної
перевірки.
Отримавши заяву чи повідомлення про злочин, слідчий або співробітник
органу дізнання зобов’язаний у найкоротший строк визначити, чи є
необхідність вжиття негайних заходів з попередження, припинення злочину,
надання допомоги потерпілим та збереження слідів і в необхідних випадках
вжити таких заходів.
2.2 ОЦІНКА ТА ПЕРЕВІРКА ЗАЯВ І ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗЛОЧИНИ
Згідно із ст.97 КПК України за заявою або повідомленням про злочин, що
надійшли до правоохоронного органу, слідчий, орган дізнання, прокурор
або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з
рішень: про порушення справи, про відмову в порушенні справи, про
передачу заяви або повідомлення за підслідністю або підсудністю.
Одночасно вживаються всі можливі заходи, щоб запобігти злочину. Якщо
необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин, тоді така
перевірка провадиться в строк не більше десяти днів без проведення
слідчих дій (за винятком огляду місця події).
Розгляд заяв та повідомлень про злочини полягає в оцінці їх за формою та
змістом. При цьому з’ясовуються такі обставини:
– чи є заява або повідомлення про злочин, що готується або вчинений,
приводом до порушення кримінальної справи;
– чи є у фактах, про які повідомлено, ознаки злочину;
– чи є в діях, про які повідомлено, будь-який конкретний склад злочину;
– за якою статтею може бути кваліфікований злочин;
– чи нема підстав для відмови в порушенні справи;
– якими фактичними даними підтверджуються названі, вище обставини;
– чи э необхідність у проведенні додаткових перевірочних дій,
спрямованих на з’ясування тих або інших обставин;
– чи не підлягає заява або повідомлення передачі за підслідністю в іншій
орган;
– до чиєї юрисдикції належить розв’язання заяви або повідомлення по
суті;
– чи до держані права заявника та інших зацікавлених осіб і які
додаткові заходи треба вжити до їх захисту;
– чи є сукупність одержаних відомостей достатньою для. прийняття
підсумкового рішення, передбаченого законом.
У необхідних випадках проводиться перевірка заяв і повідомлень про
злочини, яка полягає у провадженні процесуальних й інших передбачених
законом та підзаконними актами дій по збиранню, дослідженню, перевірці й
оцінці доказів.
Діяльність слідчого та органу дізнання по розгляду заяв і повідомлень
про злочини є діяльністю кримінально-процесуальною. Вона докладно
регламентується кримінально-процесуальним законом і тому має
процесуально-правову природу. При цьому очевидно, що сам кримінальний
процес починається з моменту прийняття органом дізнання, слідчим,
прокурором або судом заяв та інших повідомлень про вчинений або
підготовлюваний злочин, названих у законі як приводи до порушення
справи. Вони мають значення юридичних фактів, Що породжують
кримінально-процесуальні правовідносини, які дають початок кримінальному
процесу.
Основній зміст діяльності по перевірці заяв та повідомлень про злочини
полягає у встановленні наявності або відсутності в події, що
досліджується, ознак злочину. Тобто така діяльність має пізнавальний
характер. Пізнання в кримінальному процесі може здійснюватися не інакше
як у формі доказування. У стадії, що розглядається, без доказування
неможливо вирішити питання про наявність або відсутність підстав до
порушення справи або відмови в її порушенні.
Цілком очевидно, що процес доказування буде найбільш результативним у
разі максимального його наближення за часом до події злочину (отриманню
повідомлення про нього). Пов’язувати діяльність по доказуванню з
провадженням лише слідчих дій за порушеною кримінальною справою –
значить штучно відкладати пізнавальний процес, формалізувати його
всупереч об’єктивно існуючим закономірностям.
Нарешті, передбачені законом засоби перевірки заяв і повідомлень про
злочини включають одну із слідчих дій – огляд місця події, а у своїй
сукупності можуть бути засобами отримання різних доказів, дозволяють
здійснити їх перевірку, визначити віднесеність до справи та
достовірність.
Чинний кримінально-процесуальний закон передбачає такі засоби отримання
доказів у стадії порушення кримінальної справи:
а) безпосереднє отримання заяв та повідомлень про злочини;
б) явка з повинною;
в) отримання пояснень від громадян;
г) вимога або отримання предметів та документів;
д) провадження огляду місця події;
е) проведення ревізій та аудиторських перевірок.
Ревізія – це метод перевірки фінансово-господарської діяльності
підприємств, установ і організацій, їх посадових та матеріально
відповідальних осіб щодо достовірності обліку та звітності, виявлення
недостач, розтрат, надлишків, привласнень та крадіжок грошових коштів і
матеріальних цінностей. Ревізії проводять органи державної
контрольно-ревізійної служби України, які мають право розглядати заяви,
листи та скарги громадян, наділені правами вимагати необхідні документи,
проводити зустрічну перевірку та аналіз документів бухгалтерського
обліку тощо. Ревізія за ініціативою контрольно-ревізійної служби
проводиться не частіше одного разу на рік. Ревізія за дорученням
правоохоронних органів може бути проведена в будь-який час.
Відповідно до Закону України “Про державну податкову службу України”
податкова міліція має право вимагати від відповідних
посадових осіб проведення інвентаризацій та ревізій, вилучати документи,
зразки сировини та продукції, опечатувати каси та приміщення – місця
збереження цінностей.
Крадіжки та інші зловживання з матеріальними цінностями та грошовими
коштами можуть бути викриті також у процесі аудиту.
Аудит – це перевірка документів бухгалтерського обліку та звітності,
здійснювана незалежними особами або недержавними аудиторськими фірмами у
відповідності із Законом України “Про аудиторську діяльність”.
;-
За результатами ревізії складається акт ревізії, а за результатами
аудита – аудиторський висновок. Передані слідчому чи органу дізнання,
зазначені документи, поряд з документами бухгалтерського обліку та
звітності, можуть мати значення доказів, що вказують як на наявність,
так і на відсутність ознак злочину або інших обставин, що підлягають
з’ясуванню.
У стадії порушення кримінальної справи різні докази можуть бути отримані
в процесі здійснення оперативно-розшукових дій, а потім передані в
кримінальний процес для використання в процесуальному доказуванні.
Різні докази можуть бути отримані також органами адміністративної
юрисдикції в процесі адміністративного провадження, а потім в
аналогічному порядку передані слідчому або органу дізнання.
Однак, як свідчить практика, названих засобів інколи буває недостатньо
для розв’язання основного завдання стадії порушення кримінальної справи
– визначення наявності або відсутності ознак злочину. Для вирішення
даного питання часто-густо виникає необхідність у провадженні тих або
інших експертиз. Наприклад, судово-медичної – для визначення тяжкості
тілесних ушкоджень, товарознавчої – для з’ясування вартості викраденого
тощо.
Не можна не зазначити принагідно, що сьогодні настав час реформувати
стадію порушення кримінальної справи. По-перше, для розв’язання завдань,
що стоять перед даною стадією, дійсно, не вистачає процесуальних
засобів. По-друге, багато з передбачених законом засобів отримання
доказів у стадії порушення справи носять непослідовний, суперечливий та
штучний характер.
Візьмімо, наприклад, таку дію, як отримання пояснення від громадян. Чим
вона відрізняється від допиту свідка? Практично однією формальністю: при
допиті громадяни попереджаються про відповідальність за відмову від
давання показань та давання неправдивих показань, а під час давання
пояснень – ні. Не попереджаються тому, що такого роду відповідальність
передбачена щодо свідка.
Уявімо, що громадянин, який дає пояснення, виходячи з принципу “що не
заборонено законом, те дозволено” та вважаючи, що його брехня буде
безкарною, сказав неправду. Днем пізніше слідчий порушив кримінальну
справу та викликав його для допиту як свідка. Перше, що робить слідчий,
– попереджає свідка про відповідальність за відмову від давання показань
та за давання заздалегідь неправдивих показань. Як бути громадянину?
Відмова від давання показань тягне за собою покарання. А сказати правду
– то чи не посадять за ту брехню, яку сказав учора?
Або підійдемо до проблеми з іншого боку. Наприклад, два громадянина
стали очевидцями злочину. Один без затримки, виконуючи свій
громадянський обов’язок, з’явився в орган дізнання та зробив заяву.
Безперечно, він попереджався про відповідальність за заздалегідь
неправдивий донос. Другий з’явився за запрошенням, і в нього взяли
пояснення. Парадоксально, але ніякої відповідальності за давання
неправдивих відомостей він не несе. Але ніс би, якщо б з’явився в орган
дізнання першим та виступив як заявитель. Де ж логіка? Як бути з
рівністю громадян перед законом?
Крім цього склався ще один нонсенс. Те, що в стадії порушення
кримінальної справи забороняє робити слідчому кримінально-процесуальний
закон, те саме дозволяє робити оперативному працівникові Закон “Про
оперативно-розшукову діяльність”. По суті у слідчого менше процесуальних
засобів перевірки заяв та повідомлень про злочини, ніж у оперативного
працівника для перевірки анонімних листів та іншої неофіційної
інформації.
Отже, реформа необхідна. Але реформувати стадію порушення кримінальної
справи шляхом розширення переліку дозволених до провадження слідчих дій
– такий підхід малоперспективний. Якщо дозволити провадження експертизи,
то чому слід забороняти отримання зразків для порівняльного дослідження
або освідування? Якщо заборонити затримання, то як запобігати злочину?
Питань виникне багато.
– На мою думку, найбільш логічним було б перетворення стадії порушення
кримінальної справи у спеціальну форму дізнання. Суть пропозиції в
наступному. В передбачені законом строки орган дізнання перевіряє заяву
або повідомлення про злочин, використовуючи свої повноваження, надані
йому Законами України “Про міліцію” ,“Про державну податкову службу” та
“Про оперативно-розшукову діяльність”. У необхідних випадках він може –
закон повинен таке право надати – провадити будь-які слідчі дії, не
пов’язані із застосуванням заходів примусу. Якщо перевірку заяви
здійснює слідчий, то він дотримується названих правил. При цьому йому
треба дозволити використовувати повноваження органу дізнання, причому аж
до здійснення (самостійно або шляхом давання окремих доручень)
оперативно-розшукової роботи.
Викладена пропозиція обумовлює необхідність перейменування стадії
порушення кримінальної справи в стадію дізнання.
Уявляється, що термін “дізнання” найбільшою мірою підходить для
визначення діяльності по перевірці заяв та повідомлень про злочини.
Дізнання означає діяльність по отриманню знань, здобуванню відомостей
про будь-що. Дізнаватися – означає з’ясовувати або розгадувати що-небудь
шляхом вивчення, розпитування, розкривати, розгадувати таємницю,
дошукуватися, докопуватися до суті, вивідувати, розвідувати, прознавати
про будь-що”.
Основний суб’єкт даної стадії – орган дізнання. Саме цими органами
розглядаються 82% всіх заяв та повідомлень про злочини. Їх розгляд став
основною функцією дізнання.
З іншого боку, існуюча назва даної стадії (“порушення справи”) не
відповідає змісту діяльності, що здійснюється в її межах (прийом,
розгляд та розв’язання заяв та повідомлень про злочини). Підсумковим
рішенням такої стадії може бути як порушення справи, так і відмова в
порушенні справи.
Стадія порушення справи фактично є вже частиною попереднього
розслідування. В її рамках здійснюється доказування, в тому числі й
шляхом провадження слідчих дій (огляд). Саме поняття “порушити справу”
не означає почати її спочатку. Порушити справу – означає активізувати
розслідування. Таке можливе шляхом переходу від однієї його форми –
дізнання, до іншої – попереднього слідства.
Викладене утворює логічні передумови для встановлення пропонованого
порядку діяльності по розгляду заяв та повідомлень про злочини. Переваги
такого підходу автором докладно не розглядаються, бо вони здаються
очевидними. Достатньо нагадати, що відпадає непотрібне дублювання. Якщо
в розглянутій стадії замість отримання пояснення провадитиметься допит
свідка, у багатьох випадках відпаде необхідність його повторного
виклику. А це означає – він не буде відірваний від виконання своїх
трудових обов’язків. Будуть заощаджені гроші та папір, а головне – час.
Комплексне використання процесуальних та оперативно-розшукових засобів
при перевірці заяв та повідомлень про злочини дає можливість ефективно
працювати по розкриттю злочинів по так званих “гарячих слідах”. Заборона
застосовувати в даній стадії міри примусу слугуватиме гарантією від
безпідставного вторгнення у сферу прав людини, які охороняються законом.
Викладене дозволяє запропонувати ряд змін до кримінально-процесуального
закону.
Частину 3 ст. 97 КПК України доцільно викласти в такій редакції:
.
“Якщо необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до
порушення кримінальної справи або вирішення питання про відмову в
порушенні справи, така перевірка здійснюється шляхом проведення дізнання
в строк не більше семи днів. Особа, яка проводить таке дізнання, має
право в разі необхідності та наявності до того підстав провадити
будь-які невідкладні слідчі та інші процесуальні дії, які не пов’язані
із застосуванням заходів примусу до громадян. Органи дізнання та слідчі
під час дізнання вправі використати права, надані їм Законом України
“Про оперативно-розшукову діяльність”.
У ст. 103 КПК України необхідно вказати, що дізнання здійснюється у
двох формах або розрізняється в залежності від того, чи діють органи
дізнання по перевірці заяв або повідомлень до порушення кримінальної
справи, чи ж здійснюють невідкладні слідчі дії після порушення
кримінальної справи.
У разі реалізації даної пропозиції відпадає необхідність у застосуванні
такого засобу перевірки заяв та повідомлень, як отримання пояснень від
громадян.
Як і раніше, залишається дискусійним питання про удосконалення правових
основ та практики провадження витребування, а також отримання предметів
та документів. “Витребування необхідних матеріалів як один з правових
засобів перевірки заяв та повідомлень про вчинення злочину, – зазначають
В.В. Ніколюк, В.В. Кальницький та В.Г. Шаламов, – може бути прикладом
непослідовного нормотворення: крім загального дозволу, на витребування
матеріалів конкретних приписів у статті немає”.
Отже, вони вважають за необхідне доповнити гл. 16 КПК України статтею
“Витребування та отримання добровільно виданих доказів” такого змісту:
“Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право витребувати від
будь-яких громадян, посадових осіб, підприємств, установ і. організацій
та отримати витребувані або добровільно видані предмети, документи та
інші матеріали, що мають значення для справи.
Громадяни та посадові особи зобов’язані видати предмети документи та
інші матеріали, що витребуються слідчим, органом дізнання, прокурором
або судом. Вони несуть відповідальність за відмову від видачі,
приховання або умисне знищення з метою перешкодження встановленню істини
предметів, документів та інших матеріалів, що витребуються, у
відповідності з законом. Витребуючи предмети, документи та інші
матеріали, що мають значення для справи, слідчий, орган дізнання,
прокурор та суд попереджають громадян та посадових осіб про
відповідальність за відмову від видачі, за приховання або знищення
предметів, документів та інших матеріалів.
Безпосереднє отримання предметів, документів та інших матеріалів, що
витребуються або добровільно видані, провадиться у присутності не менше
двох понятих за правилами здійснення виїмки з додержанням положень ст.
181 цього Кодексу за такими винятками. При отриманні предметів,
документів та інших матеріалів, що витребуються, не допускаються злом
або відкривання замкнених сховищ і приміщень та примусове вилучення
предметів, документів та інших матеріалів, які витребуються, а також
здійснення пошукових дій для встановлення місця знаходження таких.
Витребування та отримання добровільно виданих доказів може,
здійснюватися до та після порушення кримінальної справи.
Про вилучення предметів, документів та інших матеріалів, що
витребуються, складається протокол отримання доказів, що витребувалися.
У разі отримання доказів, наданих громадянами та посадовими особами за
своєю ініціативою, складається протокол добровільної видачі доказів.
Протокол складається за правилами ст. 85 цього Кодексу, а в разі
застосування технічних засобів – з урахуванням вимог ст. 851 та 852
цього Кодексу. В протоколі обов’язково вказується, який предмет або
документ вилучений, індивідуальні ознаки речі, що вилучається, та
обставини вилучення.
Якщо предмети, документи чи інші матеріали, що мають значення для
справи, вислані поштою, до справи долучаються поштові документи.
Розпакування поштового відправлення та огляд його змісту проводиться у
присутності понятих за правилами Огляду речового доказу, про що
складається протокол огляду”.
При здійсненні правозастосовної діяльності дії з витребування та
отримання предметів, документів та інших матеріалів мають виконуватися у
відповідності з викладеними правилами.
Під час перевірки заяв та повідомлень про злочини може виникнути
необхідність застосування спеціальних знань у будь-якій області науки,
техніки, мистецтва чи ремесла.
Оскільки проведення експертизи у стадії порушення кримінальної справи
чинним законодавством не передбачено, слідчий має право доручити
спеціалісту проведення попередніх досліджень, довідка про які може
долучатися до матеріалів справи та мати значення доказу в розумінні
документа.
У разі необхідності визначення характеру та ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень в стадії порушення кримінальної справи може бути проведене
судово-медичне дослідження, за результатами якого у відповідності з п.
3.11 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи складається
“Акт судово-медичного огляду”. Даний документ набуває сили доказу, якщо
інформація, що в ньому міститься, має ознаки віднесеності до справи,
допустимості та достовірності.
2.3 Відмова в порушенні справи
У відповідності з вимогами ст. 99 КПК України за відсутності ознак
злочину та підстав до порушення справи, а рівно за наявності обставин,
що виключають провадження у справі, слідчий, орган дізнання, прокурор та
суд відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що виносять
мотивоване рішення.
Згідно із ст. 6 КПК України кримінальну справу не може бути порушено за
такими обставинами:
1) за відсутністю події злочину;
2) за відсутністю в діянні складу злочину;
3) ( цей пункт виключено на підставі Закону №2670-3 від12.07.2001)
4) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за
вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих осіб;
5) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільне небезпечного
діяння одинадцятирічного віку;
6) за примиренням потерпілого з обвинуваченим у справах, які порушуються
не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених
частинами 2, 4 ст. 27 КПК України;
7) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не
інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право
порушувати справи і в разі відсутності скарги потерпілого (ч. 3 ст. 27
КПК України);
8) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження у справі
необхідне для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших
осіб за нововиявленими обставинами;
9) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав
законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж
підстави;
10) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання,
слідчого, прокурора про закриття справи по тому самому обвинуваченню;
11) якщо про відмову в порушенні справи по тому самому факту є
нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора;
Обставини, які згідно з законом виключають порушення кримінальної
справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на
групи.
Перша група включає підстави, які констатують, що злочину не було
вчинено. Сюди відносяться: відсутність події злочину, відсутність складу
злочину, недосягнення особою до моменту вчинення суспільне небезпечного
діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність.
Друга група охоплює підстави, що кличуть за собою відмову в порушенні
кримінальної справи з огляду на інші обставини, що обумовлюють
звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання. Особа
звільняється від кримінальної відповідальності за скінченням строку
давності, з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею
злочин, або у зв’язку з помилуванням даної особи, а також у разі смерті
особи, яка вчинила злочин.
Третю групу складають підстави, що кличуть за собою відмову в порушенні
кримінальної справи з огляду на відсутність волевиявлення потерпілого
щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності. Тут відмова в
порушенні справи мас місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо
справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням
потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п. 6 ст. 6 КПК
України).
Четверта група об’єднує підстави, які констатують неможливість
повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких
компетентні державні органи прийняли рішення. Сюди входять такі
підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи
постанови суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність
постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи затим
самим обвинуваченням (п. 9-10 ст. 6 КПК України).
Відсутність події злочину (п. 1 ст. 6 КПК України) є підставою, що кличе
за собою відмову в порушенні справи в тих випадках, коли взагалі не було
події, про яку надходила заява (повідомлення), або сама подія мала
місце, але не може бути визнана подією злочину. Прикладами відсутності
події злочину можуть бути такі ситуації: смерть людини сталася внаслідок
дії стихійних сил природи (під час повені, грози тощо); за результатами
перевірки заяви про зґвалтування виявилося, що насильницького акту
взагалі не було.
Відсутність в діянні складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК України).
Дана підстава застосовується, коли встановлено, що подія, з приводу якої
надійшли заява або повідомлення, мала місце, була результатом вчиненого
особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином,
оскільки:
а) відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об’єкт, об’єктивна
сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона);
б) наявні обставини, які виключають суспільну небезпеку діяння. До них
належать: необхідна оборона, крайня необхідність та затримання злочинця.
Слід мати на увазі, що в ряді статей Кримінального кодексу України
передбачаються спеціальні умови, лише за наявністю яких може настати
кримінальна відповідальність за певні дії. Такими умовами для різних
складів злочину є попереднє вчинення аналогічних дій раніше,
обов’язковий мінімальний розмір заподіяної діянням шкоди, наявність
спеціального попередження адміністративних органів у зв’язку з вчиненням
такої дії.
Закінчення строків давності притягнення до кримінальної
відповідальності, передбачених ст. 48 КК України. Відмова у порушенні
кримінальної справи у зв’язку із закінченням строку давності зазвичай
пов’язується з тим, що притягнення до кримінальної відповідальності
через довгий час після вчинення злочину є недоцільним, оскільки
правопорушник за цей час втратив суспільну небезпечність. Проте за цією
підставою не може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи за
заявою або за повідомленням про злочин, за який за законом може бути
призначена смертна кара. Не застосовуються строки давності до
військових, нацистських злочинців та тих громадян, які в період Великої
Вітчизняної війни проводили активну каральну діяльність, брали участь у
вбивствах людей.
Необхідно враховувати, що плин давності припиняється, коли особа, яка
вчинила злочин, приховається від слідства чи суду. В таких випадках плин
давності поновлюється з моменту затримання особи або явки її з повинною.
При цьому така особа не може бути притягнута до відповідальності, якщо з
часу вчинення злочину минуло 15 років і за цей час вона не вчинила
ніякого іншого злочину, що перервав плин строку давності.
Плин строку давності переривається, якщо особа вчинює новий злочин, за
який їй може бути призначене позбавлення волі на строк понад два роки.
Амністія та помилування – це акти вищого органу державної влади. Вони,
не відміняючи закону, який встановлює відповідальність за цей або інший
злочин, звільняють осіб, які вчинили ці злочини, від кримінальної
відповідальності, а також повністю або частково від покарання,
передбачають заміну призначеного судом покарання більш м’яким або зняття
судимості.
Смерть особи, яка вчинила злочин, робить провадження у кримінальній
справі безпредметним. Відмова у порушенні кримінальної справи може мати
місце тільки тоді, коли дані, отримані в ході перевірки, підтверджують,
що діяння, яке досліджується, є злочином і було вчинено саме цією
особою.
Третя група підстав до відмови в порушенні кримінальної справи
відноситься до справ приватного обвинувачення. Законодавець встановив
дві такі підстави: примирення потерпілого з обвинуваченим та відсутність
скарги потерпілого.
У практиці зустрічаються випадки, коли слідчі органів внутрішніх справ
та працівники дізнання, отримавши заяву від громадянина і встановивши в
ході перевірки, що вона відноситься до категорії приватного
обвинувачення, не направляють її за належністю до суду, а виносять
постанову про відмову в порушенні кримінальної справи і роз’яснюють
потерпілому його право звернутися безпосередньо до суду в порядку
приватного обвинувачення. Така практика є незаконною.
В п.9 ст. б КПК України говориться, що кримінальна справа не може бути
порушена “щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав
законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж
підстави”.
Згідно із ст. 403 КПК України , вирок , ухвала або постанова суду ,що
набрали законної сили,є обов’язкові для всіх державних та громадських
установ, підприємств та організацій, посадових осіб та громадян і
підлягають виконанню на всій території України.
У відповідності з п. 10 ст. 6 КПК України не допускається порушення
кримінальної справи “щодо особи, про яку є нескасована постанова органу
дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж
обвинуваченню”.
Як і вирок суду, постанова органу розслідування та прокурора, винесена у
відповідності із законом, має властивість загальнообов’язковості та
стабільності.
Підстави для відмови в порушенні кримінальної справи можуть бути
поділені на дві такі групи: а) реабілітуючі – ті, що виходять з факту
невинності особи у вчиненні злочину та відсутності в її діях складу
злочину; б) нереабілітуючі – ті, що звільняють від покарання за іншими
підставами.
Реабілітуючі підстави відмови у порушенні справи вказані в п. 1, 2, 5 ч.
1 ст. б КПК України, а нереабілітуючі – в інших її пунктах. У разі
відмови в порушенні кримінальної справи за нереабілітуючими підставами
потрібна згода прокурора або рішення суду.
Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи оформляється у
відповідності з вимогами ст. 99, 130 КПК України та складається з
вступної, описово-мотивувальної та резолютивної частин.
У вступній частині постанови вказуються дата, час, місце винесення
постанови, ким вона винесена і з якого приводу.
Описова частина постанови містить чітко викладені підстави до відмови в
порушенні справи. Це рішення має бути обов’язково обґрунтованим, з
посиланням на відповідну норму кримінально-процесуального закону
(відповідний пункт ст. б, п. 2 ст. 97 та ст. 99 КПК України), якою
керуються орган дізнання, слідчий, прокурор, приймаючи рішення про
відмову в порушенні кримінальної справи.
Якщо для висновку про відмову в порушенні кримінальної справи необхідний
аналіз статті кримінально-правової норми, то в описовій частині
постанови слід посилатися і на відповідну статтю кримінального кодексу.
В резолютивній частині постанови формулюється рішення про відмову в
порушенні справи. Тут також має бути зазначено долю речових доказів –
предметів, документів та інших матеріалів, вилучених при перевірці, а
також викладено порядок оскарження прийнятого рішення. Копія постанови
обов’язково вручається заявникові та іншим зацікавленим особам.
Постанову слідчого та органу дізнання про відмову в порушенні
кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокурору, а якщо
така постанова винесена прокурором – вищому прокурору. Скарга подається
особою, інтересів якої вона торкається, або її представником протягом
семи днів з моменту отримання копії постанови.
У разі незгоди прокурора відмінити постанову про відмову в порушенні
кримінальної справи скарга на цю постанову подається особою, інтересів
якої вона торкається, або її представником до суду в порядку,
передбаченому ст. 236′ КПК України.
Постанова судді або ухвала суду про відмову в порушенні кримінальної
справи може бути оскаржена особою, інтересів якої вона торкається, або
її представником протягом семи днів з дня отримання копії постанови або
ухвали до вищого суду.
3. ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
У відповідності із ст. 94 КПК України “справа може бути порушена тільки
в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак
злочину”.
Підстава до порушення кримінальної справи має містити два необхідних
елементи: 1) наявність ознак злочину в події, що стала відомою органу
дізнання, слідчому, прокурору або суду; 2) наявність достатніх даних, на
основі яких встановлюються ознаки злочину.
Що слід розуміти як ознаки злочину?
Виходячи із змісту ст. 7 Кримінального кодексу України, злочином
вважається суспільне небезпечне та протиправне діяння, за вчинення якого
передбачена кримінальна відповідальність.
Злочином може бути тільки діяння, тобто дія або бездіяльність. Злочином
є тільки суспільне небезпечне діяння. Суспільна небезпечність – якість,
що виявляється в тому, що такою дією заподіюється або створюється
загроза заподіяння шкоди об’єктам, які перебувають під охороною
кримінального закону. Злочином є тільки таке протиправне та суспільне
небезпечне діяння, відповідальність за вчинення якого передбачена чинним
кримінальним законом.
На підставі викладеного під “даними, які вказують на присутність ознак
злочину”, слід розуміти докази, що вказують на те, що діяння, яке
розглядається, є суспільне небезпечним, протиправним та карається
кримінальне.
Достатніми даними, які вказують на наявність ознак злочину, слід вважати
наявність доказів, що підтверджують реальність конкретного посягання на
конкретний об’єкт кримінально-правової охорони (наявність об’єкта та
об’єктивної; сторони конкретного складу злочину). В кожному конкретному
випадку питання про достатність даних для порушення справи розв’язується
компетентною особою за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням всієї
сукупності первісних матеріалів.
Безперечно, що на. момент порушення кримінальної справи не завжди є
можливість встановити, хто вчинив злочин і ступінь провини кожного з
його учасників. Але закон цього і не вимагає. На практиці багато справ
порушуються за фактом вчиненого злочину (пограбування, крадіжки, розбою,
вбивства тощо), що є припустимим та правомірним.
Однак у ряді випадків злочин може бути вчинений лише певними суб’єктами,
у зв’язку з чим їх виявлення входить в поняття “встановлення ознак
злочину” (ухилення від сплати податків, хабар, переслідування за
критику, порушення правил торгівлі, ухилення від лікування венеричного
захворювання, дезертирство та ін.). Тут закон пов’язує можливість
кримінальної відповідальності тільки з діями осіб, які мають особливий
статус (суб’єкт підприємництва, посадова особа, хворий,
військовослужбовець тощо), В такому разі ознаки злочину будуть містити в
собі й дані про суб’єкт злочину, а кримінальна справа порушується щодо
конкретної особи за конкретною статтею Кримінального кодексу України.
Дані, що вказують на наявність ознак злочину, мають бути достатніми, а
це значить, що вони повинні з достовірністю вказувати на наявність
названих обставин складу
Таким чином, кримінальна справа порушується за наявністю приводів до її
порушення (ст. 98 КПК України) та за відсутністю обставин, що виключають
її порушення (ст. 6 КПК України).
Приймаючи рішення про порушення кримінальної справи, слідчий, орган
дізнання, прокурор або суддя виносять постанову, а суд – ухвалу.
Говорячи про прийняття будь-якого процесуального рішення, мають на увазі
ряд моментів:
а) який орган має право прийняти рішення про виконання цієї дії та
реалізувати її;
б) в які строки має бути прийнято та реалізовано рішення;
в) які конкретні дії мають передувати прийняттю рішення і в якій
процесуальній формі виконуватися;
г) як документально має бути оформлено прийняте рішення;
д) які можуть бути наслідки прийнятого рішення, хто і яким чином може
його оскаржити, хто може відмінити прийняте рішення;
. ;
е) які правовідносини виникають у зв’язку з прийнятим рішенням, які
права при цьому мають учасники процесу;
ж) які наслідки настають у разі визнання рішення незаконним.
Приймаючи рішення, необхідно зважити всі обставини, що мають значення,
визначити юридичну процедуру прийняття та виконання прийнятого рішення.
Є декотрі особливості взаємодії слідчого та працівників органу дізнання
у стадії порушення кримінальної справи. Так, у відповідності з відомчою
інструкцією ДПА України, реалізація оперативних матеріалів з порушенням
справи може бути здійснена як слідчим, так і оперативним працівником.
Однак у всіх випадках порушенню кримінальної справи має передувати їх
спільний розгляд. При цьому матеріали безпосереднього виявлення органом
дізнання ознак злочину, як правило, спільно обговорюються слідчим та
оперуповноваженим. Слідчий має право повернути такі матеріали органу
дізнання на додаткову перевірку. В цьому разі він складає письмовий
висновок із зазначенням обставин які заважають порушенню справи, а також
заходів, які підлягають виконанню з метою усунення допущених прогалин.
У ст. 98 КПК України, яка визначає порядок порушення кримінальної
справи, говориться: “При наявності приводів і підстав, зазначених у ст.
94 цього Кодексу, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя
зобов’язані винести постанову, а суд – ухвалу про порушення кримінальної
справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю
кримінального, закону, за ознаками якої порушується справа, а також
дальше її спрямування”.
Рішення має бути прийняте у строк до трьох днів, а у виключних випадках
(коли потрібна перевірка матеріалів) – до десяти діб.
Під час складання постанови про порушення кримінальної справи необхідно
виходити із загальних вимог, яким має відповідати постанова слідчого та
органу дізнання, викладених у ст. 130 КПК України.
Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді та ухвала суду
складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та
резолютивної (постановляючої).
У вступній частині зазначаються дата винесення постанови, місце (місто,
селище), посада, звання особи, яка виносить постанову, його прізвище,
матеріали, які розглядалися під час винесення постанови.
В описово-мотивувальній частині постанови вказується джерело відомостей
про злочин, що слугує приводом до порушення справи, а також куди і коли
ці відомості надійшли. Далі викладаються фактичні дані, що вказують на
наявність ознак конкретного злочину, тобто підстава до порушення справи,
час, місце та інші обставини вчинення злочину.
Після зазначення в описовій частині постанови, за я кою, (якими) статтею
кримінального закону кваліфікується злочин має йти посилання на статті
кримінально-процесуального закону, якими керується орган дізнання,
слідчий, прокурор або суд, приймаючи рішення порушити кримінальну
справу.
В силу ст. 113 КПК України, якщо справа порушена слідчим та прийнята ним
до свого провадження, то складається єдина постанова про порушення
справи та прийняття її до свого провадження. У такому разі в
описово-мотивувальній частині постанови вказується, що при цьому слідчий
керувався також положеннями відповідних правових норм.
У резолютивній частині постанови міститься рішення про порушення
кримінальної справи. Ця частина постанови випливає з описової частини, є
її логічним продовженням та розвитком. В ній обов’язково зазначається
стаття Кримінального кодексу України, за ознаками якої кваліфікується
діяння, що підлягає розслідуванню, кому і куди направляється справа або
ким приймається до свого провадження.
Постанова слідчого, прокурора, судді, рівно як і ухвала суду про
порушення кримінальної справи набирає законної сили з моменту її
винесення та підписання. Постанова особи, яка провадить дізнання, про
порушення кримінальної справи підлягає затвердженню керівником органу
дізнання та набирає юридичної сили з даного моменту,
Копія постанови про порушення кримінальної справи направляється слідчим
та органом дізнання в добовий строк прокурору. Прокурор здійснює нагляд
за своєчасністю розгляду заяв та повідомлень про злочин, законністю та
обґрунтованістю прийнятих рішень про порушення або про відмову в
порушенні справи. При цьому він може перевіряти відмовні матеріали та
порушені справи, проводити їх звірку з записами про заяви та
повідомлення про злочини, зробленими в черговій частині органів
внутрішніх справ.
Якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а в
разі, якщо за цією справою ще не провадилося жодної слідчої або
процесуальної дії, може відмінити постанову про порушення кримінальної
справи, що по суті означає відмову в її порушенні. Рішення прокурора
може бути оскаржене особами, інтересів яких воно торкається, до суду.
3. Затримання податковою міліцією підозрюваного у вчиненні злочину.
Податкова міліція вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні
злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення
волі, лише при наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після
його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу,
що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі
буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у
вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа
намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або
коли не встановлено особи підозрюваного.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину,
орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав,
мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень
затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в
порядку, передбаченому частиною другою статті 21 КПК, права мати
побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується
особою, яка його склала, і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається
затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також
надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання
негайно повідомляє одного з його родичів.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:
1) звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні
злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання
було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і
другою цієї статті;
2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не
зв’язаний з триманням під вартою;
3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому
запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
У разі оскарження затримання до суду скарга затриманого негайно
надсилається начальником місця попереднього ув’язнення до суду. Скарга
розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання
запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного
заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження.
Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення
сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання
розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.
Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 1652
КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність
затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним.
Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і
начальнику місця попереднього ув’язнення.
На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана
апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її
захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє
виконання постанови суду.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше
сімдесяти двох годин.
Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про
застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи
попереднього ув’язнення, начальник місця попереднього ув’язнення
звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про
це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.
4. Строки провадження дізнання
Строки провадження дізнання
У справі про злочин, що не є тяжким, або особливо тяжким, дізнання
провадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту
встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено,
дізнання зупиняється з додержанням вимог, передбачених статтею 209 КПК.
У справі про тяжкий, або особливо тяжкий злочин дізнання провадиться у
строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
У разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку,
передбаченому статтею 1652 цього Кодексу, дізнання провадиться у строк
не більше п’яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.
Дізнання у справах закінчується складанням постанови про направлення
справи для провадження досудового слідства, яка затверджується
прокурором.
За наявності обставин, передбачених статтею 6 цього Кодексу, орган
дізнання закриває справу мотивованою постановою, копію якої в добовий
строк надсилає прокуророві.
Оскарження дій і постанов органів дізнання
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені прокуророві.
В разі надходження скарги прокурор зобов’язаний розглянути її протягом
десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду.
Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої
інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті,
якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Література
Белозеров Ю.Н. Возбуждение уголовного дела. – М., 1976.
Зеленецкий В.С., Финько В.Д., Белецкий А.З. Прокурорский надзор за
исполнением законов органами внутренних дел при приеме, регистрации,
учете и разрешении заявлений и сообщений о преступлениях. – М., 1988.
Кузнецов Н.П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела.
-Воронеж, 1983
Николюк В.В.. Кальницкий В.В., Шаламов В.Г. Истребование предметов и
документов в стадии возбуждения уголовного дела. – Омск, 1990.
Сердюкоа П.П. Доказательства в стадии возбуждения уголовного дела.
-Иркутск, 1986,
Щерба С.П., Хштчева Г.П., Донковцев Н.Н., Чувилев А. А. Рассмотрение
органами дознаний заявлений и сообщений о преступлениях. – М., 1987.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
