.

Система і види покарань (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
815 17906
Скачать документ

Реферат на тему:

Система і види покарань

Система покарань

1. Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань
утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є
тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по
застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим
самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях
Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі
злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у
правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом
забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також
болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого,
наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін.
У ній значне місце посідають покарання, не пов’язані з позбавленням
волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс
покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами
конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості
вчиненого злочину і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним
законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих
у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі
низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не
може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави
застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов’язковий для суду. Інакше
кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права
відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з
погляду закону на даний момент система покарань є закінченою,
завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік,
то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК.
Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад,
застосувати таке покарання, як тюремне ув’язнення, заслання чи
звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за
ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш
суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи»
покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи,
навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в
касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст.
69 КК чи заміні покарання більш м’яким (ст. 82 КК).

2. Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, містить в собі такі види
покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу,
чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи;
службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт;
обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне
позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна
відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від
виконання громадських робіт карається за ст. 389 КК — арештом на строк
до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

3. Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за
певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація
має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо,

велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню
окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за
суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення
строку покарання та ін.

4. За порядком призначення покарань ст.52 КК підрозділяє всі покарання
на три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в)
покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання — не покарання, що призначаються у ви-році лише як
самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на
додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один
злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні
роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження
волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців,
позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначаються лише на
додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть.
Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До
них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові — це
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
і штраф.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових
покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд,
засуджуючи винного за ч. З ст. 368 КК (одержання хабара), може
призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до
нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні
посади і конфіскація майна.

5. За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються
на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до
будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання
призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися
до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні
призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних
покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців,
позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю.

6. За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на
строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення
волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі,
службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без
позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох
років, дисциплінарний батальйон — від шести місяців до двох років,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
— від двох до п’яти років, позбавлення волі — від одного року до
п’ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має
права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли
призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення
волі.

Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у
вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт,
вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад,
збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот
сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або
другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також
до військовослужбовців строкової служби.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи
на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави
відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і
обов’язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого
у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від
десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи — це покарання, яке широко застосовується на практиці.
Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб,
що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують
ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом
виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу,
де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і
певних право обмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому,
крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних
робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку,
на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку
покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без
дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до
виправних робіт тягне за собою судимість.

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової
поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду
включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ВТК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які
перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до
осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного
віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних
органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних
службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може
замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених
законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один
місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування
виправних робіт (ст. 389 КК).

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм
змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того,
що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається
військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк
від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від
десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного
засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції
статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також
тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме
за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш
двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування
підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк
покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння
чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для
військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст.
89 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах
ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття
цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст.
89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних
жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в
кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від
суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням
засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п’яти років. Воно не
може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають
дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку,
військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої
груп.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК)
є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до
військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому
направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову
частину — дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання
військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними
строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має
за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів,
військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного
ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження
вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не
перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони
повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час
перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не
зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув
військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в
дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого
військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи,
що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на
підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне
покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо
передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин
засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання
призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу
засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до
двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же
строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в
дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця
строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший
злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість
позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували
покарання у виді позбавлення волі.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — це покарання, що
полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі
установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення
злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і
ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного,
необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для засудженого.
Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи
пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в
розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому
людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний
вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці,
а у разі необхідності — до професійного і загальноосвітнього навчання, з
ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення
волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або
принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті
на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства,
а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених,
так й інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років
і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування
позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої
установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув’язнення КК не передбачає.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за
вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в
санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає
неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі
передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний
строк лише за злочини, пов’язані з умисним вбивством при особливо
обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у
віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що
були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент
постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої
допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України
визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування
смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не
підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України
прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено
позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст. 87 КК).

3. Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні
особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим.
Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний
засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення
таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас,
тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових
осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у
Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах,
військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони
України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник,
генерал-майор та ін.). В органах внутрішніх справ України встановлені
спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої
служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Податковій службі
України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор
податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та
ін.).

Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу»
встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої
віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають
посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1
ранг, а, наприклад, до сьомої категорії— 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також
встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і
Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого
класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються
фахівцям арбітражних судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі
суддям арбітражних судів, а також судовим експертам.

Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити
засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені:

він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який
орган присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого
наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

2. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому .безоплатному
вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою
власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі
злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо
передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого.

Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним
застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який
конфіскація передбачена як обов’язкове додаткове покарання, у вироку
повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання
(ч. 2 ст. 69 КК).

Закон розрізняє два види конфіскації майна : а) повну конфіскацію, яка
виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і б)
часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні зазначеної у вироку суду
частини майна.

У вироку суд обов’язково має вказати, чи все майно засудженого
конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна
суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т.ін.) або перелічити
предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою
сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона
обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній
власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють
майном разом з засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його
сім’ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не
підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану
спеціальну конфіскацію, що не є покаранням. Спеціальна конфіскація
полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями
і засобами вчинення злочину. В загальній формі вона передбачена в ст..81
КПК, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті
злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що
належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація
передбачена в деяких санкціях статей КК. Так, за ст. 201 обов’язковою є
конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 — конфіскація незаконно
зрубаних дерев і т.ін.

У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним
або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя
злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші
транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за
допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра),
підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК.

4. Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові

1. Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що
накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині
КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у
випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою
кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від
тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть
бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див., наприклад, ч. 2
ст. 204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості
вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму
штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин
громадських робіт за один встановлений законодавством України
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із
розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених
законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але
на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який
застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання
призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф
тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК);

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю (ст. 55 КК) може призначатися на строк від двох до п’яти
років як основне і на строк від одного до трьох років — як додаткове
покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення
винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає
неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права
займатися відповідною діяльністю.

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний
вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду.
Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких
пільг і переваг (пов’язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може
спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно
тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації
засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не
тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові
інтереси.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно
передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано
злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м’якого
покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК).

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо
зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад,
статті 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено.
У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дає йому право
застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за
засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною
діяльністю.

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть
призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті
КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю не пов’язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом
на підставі ст. 55 КК.

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати,
якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений.
Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися
в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади,
пов’язані з розпорядженням матеріальними цінностями.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі,
тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний
строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім
того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання
призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад,
до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання
вироком суду законної сили.

Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашуєть-ся з моменту
закінчення строку цього покарання (п. З ст. 89 КК).

Розділ 19. Призначення покарання

Принципи призначення покарання

1. Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою
злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише коли в
ході судового розгляду повністю буде доведено, що підсудний винний в
інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину у вироку суду буде дана
правильна кваліфікація, створюється законна підстава для призначення
покарання.

Призначення покарання грунтується на певних принципах, а саме:
законності покарання; визначеності покарання в судовому вироку;
обгрунтованості й обов’язковості мотивування покарання у вироку;
гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

2. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання
відповідно до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню
підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може
призначатися лише за вироком суду; система і види покарань, що можуть
бути призначені судом, вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань
може призначатися лише в порядку і межах, встановлених законом.

3. Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення
покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що
призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому вироку з
точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання. Такий принцип
дістав своє закріплення ще в 1922 р. Так, відповідно до ст. 339 КПК 1922
р. покарання у вироку повинно бути визначено таким чином, щоб не
виникало ніяких сумнівів при виконанні вироку щодо роду і розмірів
покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в ст. 309
КПК 1927 р. і міститься в чинному праві (ч. 6 ст. 335 КПК 1960 р.).
Кримінальний закон не знає винятків із цього правила. Більш того, ст. 73
КК встановлює, що строки покарання обчислюються в роках і місяцях, і
навіть, у ряді випадків, у днях.

4. Обґрунтованість покарання і обов ‘язковість його мотивування у вироку
полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це
необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане
необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду
слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75.

З обґрунтованістю покарання пов’язана обов’язковість його мотивування у
вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на єдності
злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву.
Покарання може бути призначене лише в обвинувальному вироку, що
констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що
обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний
елемент передбачає і мотивування покарання, що застосовується до
засудженого. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину,
так і констатація у вироку винності підсудного в певному злочині
неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й мотивування
призначеного ним покарання.

Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури
санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають
обов’язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Вимога
мотивування покарання закріплена в чинному законодавстві (ст. 335 КПК).
Закон приписує мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі
санкції (ст. 69). Без мотивування, при призначенні особі конкретного
покарання, неможливе урахування обставин, які пом’якшують чи обтяжують.

5. Гуманність покарання як принцип його призначення виявляється в тому,
що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань
засудженому або приниження його людської гідності (ч. З ст. 50).
Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і
керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя,
може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона
смертної кари, широке застосування покарань, не пов’язаних з
позбавленням волі, пільгові умови, встановлені в КК для відповідальності
неповнолітніх, — це прояв принципу гуманності покарання. Так,
позбавлення волі неповнолітнім може бути призначене на строк не більше
десяти років, саме відбування цього покарання призначається судом у
колоніях з полегшеним режимом, до них широко застосовується звільнення
від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, які пов’язані з
позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене
покарання до п’ятнадцяти років позбавлення волі.

Принцип гуманності виражений і в ст. 69, що надає суду право призначити
покарання більш м’яке, ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений
у законі і при описі переліку обставин, які пом’якшують і обтяжують.
Так, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують
покарання (ч. 2 ст. 66), то перелік обставин, які обтяжують, даний у ст.
67, є вичерпним і суду не надано права його поширювати. Гуманність
покарання полягає в тому, що при його призначенні широко враховуються
позитивні властивості особи підсудного, що може привести до пом’якшення
призначеного йому покарання.

6. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в
багатьох нормах закону. Вона полягає в обов’язковому урахуванні при
призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи,
головним чином, особи засудженого. Згідно з п. З ч. 1 ст. 65 при
призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину,
особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

При призначенні покарання слід розрізняти законодавчу і судову його
індивідуалізацію. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють
застосування покарань, враховує всю різноманітність життєвих ситуацій,
які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі намагається хоча
б у загальній формі сформулювати відправні положення, які б
індивідуалізували призначення покарання. Так, у самій системі покарань,
що існує в кримінальному законі, вже містяться елементи законодавчої
індивідуалізації. Адже встановлення «сходинки» покарань за ступенем
суворості і за іншими ознаками є свідченням того, що вони різняться між
собою і застосовуються за наявності необхідних для цього умов.
Визначаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, даючи суду
можливість призначити покарання більш м’яке, ніж передбачено законом,
законодавець уже прагне індивідуалізувати можливості призначення
покарання. Проте цих загальних положень закону ще не достатньо, щоб
подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними
обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова
індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з
урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудженого,
обставин, які пом’якшують і обтяжують, встановлених у справі.

Передбачені в КК додаткові покарання (конфіскація майна, позбавлення
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину кваліфікаційного класу)
поряд з основними покараннями дають суду

можливість повної реалізації індивідуального підходу при призначенні
покарання винному.

Основні вимоги принципу індивідуалізації полягають у тому, щоб до особи,
виходячи з конкретних обставин справи, призначалося покарання, необхідне
і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст.
65).

7. Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має
відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства,
переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо небезпечних
злочинців, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення
суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вчинили злочини невеликої
тяжкості, з урахуванням особи винних відповідно до принципу
справедливості

слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від
покарання.

У статті 372 КПК вказано, що призначене судом покарання визнається
невідповідним тяжкості злочину та особі засудженого, якщо за своїм
розміром воно є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і
суворості покарання. Отже, справедливість передбачає і відповідність
покарання тяжкості злочину, його суспільній небезпечності.

У чинному законодавстві дістала свого закріплення диференціація різних
за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим розмірів можливого за них
покарання. Так, згідно зі ст. 12, у якій дана класифікація злочинів,
виокремлюють особливо тяжкі злочини, за які відповідно до закону суд
може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять
років або довічне позбавлення волі. Суд може призначити за тяжкий та
особливо тяжкий злочин покарання у виді позбавлення військового
спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Водночас
тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і в цьому разі закон,
використовуючи альтернативні санкції, надає суду широкі можливості
призначити покарання відповідно до ступеня його тяжкості.

8. Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а
утворюють певну систему, перебуваючи у взаємозв’язку. Так, законність
покарання якнайтісніше пов’язана з обгрунтованістю покарання й
обов’язковістю його мотивування, із конкретністю покарання в судовому
вироку. Гуманність покарання і його індивідуалізація пов’язані не тільки
між собою, але й зі справедливістю покарання.

Названі принципи знаходять своє закріплення в нормах КК, що регулюють
призначення покарання, і насамперед у статтях 65-69, до розгляду яких ми
і переходимо.

2. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання — це ті встановлені законом
критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в
кожній конкретній справі. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа не
розглядалася, яке б покарання не призначалося винному, суд зобов’язаний
виходити з цих загальних критеріїв.

Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з
таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у межах, встановлених
у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за
вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3)
враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та
обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Розглянемо ці критерії.

1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті
Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції
статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. При
відносно-визначеній санкції, де зазначені мінімум і максимум покарання,
суд може призначити покарання лише в цих межах. При відносно-визначеній
санкції, де зазначений лише максимум покарання, мінімумом є та нижча
межа, що встановлена в Загальній частині (наприклад, для позбавлення
волі — 1 рік; для виправних робіт — 6 місяців). Проте закон знає два
винятки з цього правила, коли суду дається право вийти за межі санкції,
яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачений
у ст. 69, згідно з якою з огляду на обставини, що пом’якшують покарання
та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням
особи винного, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж
передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок передбачений
ст. 70, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це
може мати місце при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст.
70) або за сукупністю вироків (ст. 71). Про ці випадки йтиметься в § 6 і
7 даної глави.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК.
Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що
передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов
відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх
призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин,
суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини,
внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). При
призначенні покарання співучасникам злочину суд зобов’язаний врахувати
характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст.
68). Призначаючи покарання, суд зобов’язаний виходити з тієї його мети,
яка визначена в ст. 50, суворо керуватися системою і видами покарань,
передбачених у ст. 51. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів або
вироків, суд визначає його на підставі й у порядку статей 70 і 71 КК.
Суд зобов’язаний враховувати й інші положення Загальної частини КК,
зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання на підставі статей 44 і 74.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого
злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують
покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається ст. 12, яка
поділяє всі злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості,
тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої
тяжкості, суд може призначити більш м’яке покарання, зазначене в
альтернативній санкції, або, відповідно до ст. 74, взагалі звільнити
особу від покарання. Якщо ж вчинений злочин тяжкий або особливо тяжкий,
суд призначає покарання у виді позбавлення волі і на тривалі строки. У
деяких випадках за особливо тяжкі злочини може бути призначене довічне
позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. У
зв’язку з цим суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин,
на які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину. Так, якщо винний
заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах
санкції ч. 1 ст. 121 (від п’яти до восьми років позбавлення волі) йому
може бути призначене покарання, наближене до максимуму або навіть рівне
максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером
наслідків: що більш тяжкі наслідки, які заподіяні злочином, що більший
розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. Так,
особи, що заподіяли значну шкоду потерпілому, наприклад на суму 2000
грн., за шахрайські дії будуть покарані за ч. 2 ст. 190, за інших рівних
умов, суворіше ніж на суму в 500 грн.

При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб
вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи.

Суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають
дуже важливе значення при призначенні покарання. Соціальний статус
особи, ступінь її небезпечності для суспільства, що знаходить свій вияв
у вчиненні злочину (спосіб життя, родинний стан, стан здоров’я,
наявність психічних аномалій, які не утворюють неосудності, поведінка
особи до і після вчинення злочину, наявність попередніх судимостей,
ставлення до праці, моральний вигляд, здійснення поганих або, навпаки,
шляхетних вчинків, ставлення до людей, авторитет у колективі, де винний
працював, та інші обставини), завжди враховуються при призначенні
покарання, впливають на вибір його міри.

Важливе значення при призначенні покарання мають обставини, які
пом’якшують та обтяжують покарання.

3. Обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання

Під обставинами, які пом’якшують та обтяжують покарання, мають на увазі
різного роду чинники, що стосуються особи винного і вчиненого ним
злочину, які відповідно зменшують або підвищують суспільну небезпечність
злочину і злочинця, отже, і ступінь його відповідальності.

Обставини, які пом’якшують та обтяжують, мають велике значення при
призначенні покарання. Врахування обставин, які пом’якшують, дає суду
право: а) призначити покарання ближче до мінімуму санкції статті КК, за
якою кваліфікований злочин; б) при альтернативній санкції призначити
менш суворий вид покарання, передбачений в ній; в) виходячи зі ст. 69,
застосувати покарання більш м’яке, ніж передбачено законом. Наявність
обставин, які обтяжують, навпаки, надає суду можливість:

а) призначити покарання, рівне максимуму санкції статті КК або наближене
до цього максимуму; б) при альтернативній санкції призначити більш
суворе з зазначених видів покарання; в) виключити застосування ст. 69.

У статті 66 визначені обставини, які пом’якшують покарання:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю
злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної
шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших
обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну,
службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з
вчиненням злочину у випадках, передбачених в КК.

Перелік передбачених законом обставин, які пом’якшують покарання, не є
вичерпним, що дає суду можливість враховувати як обставини, що
пом’якшують, і такі, що в законі прямо не зазначені (ч. 2 ст. 66), проте
суди широко враховують при призначенні покарання (наприклад, бездоганна
трудова діяльність, зразкова поведінка до вчинення злочину, поганий стан
здоров’я, наявність на утриманні підсудного непрацездатних членів сім’ї
тощо).

Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом’якшують
покарання. Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка
пом’якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п.1 ч. 1 ст. 66.

Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67. Це;

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на Грунті расової, національної чи релігійної
ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або
громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що
перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у
стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій
чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає
психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного
стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загально небезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння
або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих
засобів.

Частина 3 ст. 67 не надає суду права при призначенні покарання за злочин
вважати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч.І цієї
статті. Перелік цих обставин є вичерпним і розширенню ні за яких умов
підлягати не може.

Тим часом у практиці нерідко є спроби розширити перелік обставин, що
обтяжують, за рахунок таких, як, наприклад, невизнання підсудним своєї
вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому
злочині тощо. Така практика неприпустима.

Встановлюючи вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання, закон
(ч. 2 ст. 67) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину,
не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 ст. 67 обставин, за винятком
обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує
покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку. Так, суд може не
визнати повторність злочину обставиною, що обтяжує, через тривалий
розрив у часі між злочинами, які її утворюють.

У зв’язку з характеристикою обставин, які пом’якшують та обтяжують
покарання, великого значення набуває мотивування покарання в судовому
вироку. Стаття 334 КПК зобов’язує при винесенні вироку мотивувати обране
судом покарання і вимагає, щоб суд на водив у вироку мотиви обраної міри
покарання. Мотивування покарання повинно бути конкретним, відповідати
принципу індивідуалізації покарання. Не можна визнати задовільними такі
мотивування покарання у вироку, як, наприклад: «При обранні міри
покарання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, а також дані про
особу», «ступінь винності і дані, що характеризують особу підсудного»
тощо.

Обставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у формулюваннях,
зазначених у відповідних пунктах ст. 67, із конкретизацією стосовно
справи, яка розглядається. Необхідність такої конкретизації полягає в
тому, що ряд обставин описується в законі в узагальненому вигляді
(наприклад, вчинення злочину неповнолітнім; заподіяння злочином тяжких
наслідків тощо). Зазначені в законі обставини, що пом’якшують, також
необхідно наводити у формулюваннях тексту ст. 66, а не зазначені в
законі, але ті, що враховуються судом, повинні викладатися чітко і
конкретно, щоб було зрозуміло, чому суд дійшов висновку про призначення
винному менш суворого покарання.

У вироку суд має право посилатися як на мотив обрання ним певної міри
покарання тільки на ті обставини, які були досліджені і підтверджені в
судовому засіданні. Таким чином, будь-які з обставин, які пом’якшують
або обтяжують покарання, повинні бути предметом розгляду в судовому
засіданні, і лише за умови, що ці обставини будуть із вирогідністю
встановлені, підтверджені, вони можуть бути покладені в основу і
включені в мотивування вироку.

Кожна обставина, що пом’якшує та обтяжує, не повинна розглядатися
ізольовано, закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх
сукупності, що і є підставою вибору судом конкретної міри покарання. У
такій сукупності одна обставина підкріплює другу, друга нейтралізується,
третя виступає як більш вагома, четверта — як менш вагома тощо.

Важливе практичне значення при урахуванні обставин, що пом’якшують та
обтяжують покарання, має ситуація, коли одна і та ж обставина, як ознака
простого або кваліфікованого складу конкретного злочину, водночас
передбачена в диспозиції статті Особливої частини і у статтях 66 або 67.

Так, у ст. 116 передбачена відповідальність за вбивство, вчинене в стані
сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок
протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з
боку потерпілого. Така обставина і впливає на кваліфікацію вбивства. Але
в п. 7 ст. 66 ця ж обставина передбачена як така, що пом’якшує
покарання. Чи може суд, кваліфікуючи дії винного за ст. 116, водночас
при призначенні покарання визнати таке сильне душевне хвилювання,
відповідно до п. 7 ст. 66, як обставину, що пом’якшує покарання? Або: чи
може суд, визнаючи особу винною у повторній крадіжці (ч. 2 ст. 185),
водночас, при призначенні їй покарання, визнати повторність, відповідно
до п. 1 ст. 67, обставиною, що обтяжує покарання? Практика при вирішенні
цього питання довго була суперечливою. Новий КК у ч. З ст. 66 і ч. 4 ст.
67 вирішив це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, яка
пом’якшує або обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини
КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще
раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує
або обтяжує. І це правильно. Адже, наприклад, врахувати двічі — при
кваліфікації злочину і при призначенні покарання — ту саму обставину, що
обтяжує, — це значить порушити відомий принцип права: non bis in idem
(не можна судити за те саме двічі).

4. Призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у
співучасті

Розвиваючи положення статей 65-67, ст. 68 регулює питання про
призначення покарання за незакінчений злочин, тобто за готування або
замах на злочин, а також за злочин, вчинений у співучасті.

При призначенні покарання за готування або замах на злочин, крім
урахування ступеня тяжкості злочину, суд враховує: 1) ступінь здійснення
злочинного наміру і 2) причини, внаслідок яких злочин не був доведений
до кінця.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначає, до якої стадії був
доведений злочин — до стадії готування чи до стадії замаху. За готування
до злочину за загальним правилом призначається більш м’яке покарання,
ніж за замах. Якщо йдеться про замах, слід враховувати, був він
закінченим (так званий невдалий замах) чи незакінченим (так званий
перерваний замах). Так, особі, яка стріляла в потерпілого з метою його
вбити, але лише поранила його (закінчений замах), за інших рівних умов
буде призначено більш суворе покарання, ніж особі, яка з цією метою лише
навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла, бо була
затримана (незакінчений замах).

Слід також встановлювати, чому підготовчі дії або замах винний не довів
до кінця (через неосвіченість, хвилювання, невміння, непридатність
застосовуваних знарядь або через опір жертви, неможливість відкрити
сховище, затримання тощо). Невміння як причина не доведення задуманого
злочину до кінця може тягти за собою більш м’яке покарання, ніж
припинення злочину через перешкоду або опір, що чинив потерпілий.

При призначенні покарання співучасникам суд, крім загальних засад,
враховує 1) характер і 2) ступінь участі кожного з них у вчиненні
злочину.

Характер участі визначається тієї роллю, що її виконав співучасник
злочину: був він організатором злочину, його виконавцем, підбурювачем чи
пособником. Підбурювачу, наприклад, буде призначене покарання більш
суворе, ніж пособнику. Підбурювач схилив до злочину, пособник лише
сприяв цьому. Ще більш суворе покарання повинно бути призначене
співучаснику, який поєднував дві чи більше ролей при вчиненні злочину
(він був, наприклад, організатором і виконавцем, підбурювачем і
пособником).

Ступінь участі в злочині означає інтенсивність дій співучасника. Можна
бути активним виконавцем злочину, а можна виконувати цю роль,
підпорядковуючись іншим співучасникам, можна бути пособником, який дав
знаряддя для вчинення крадіжки, і пособником, який лише зазначив місце,
де цю крадіжку можна вчинити. Таким співучасникам за інших рівних умов
буде призначене різне за суворістю покарання, причому активному
виконавцю або фізичному пособнику — більш суворе.

5. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

1. Конструюючи санкції статей КК, законодавець намагається надати суду
максимальні можливості для індивідуалізації покарання. Проте
різноманітність життєвих ситуацій, різні комбінації обставин, що
пом’якшують покарання, виняткові обставини конкретної справи можуть
привести до висновку, що навіть призначення покарання, яке дорівнює
мінімуму санкції статті, або найбільш м’якого виду покарання при санкції
альтернативній, є надто суворим, різко не відповідає обставинам справи і
таким чином не відповідає тій меті, що сформульована в ст. 50. Маючи на
увазі зазначені ситуації, ч. 1 ст. 69 встановлює: «За наявності
декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь
тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд,
умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або
злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від
найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього
Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання,
не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не
має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої
для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу».

Насамперед відзначимо, що ця стаття не може застосовуватися при
призначенні покарання за злочини невеликої тяжкості. Ними відповідно до
ст. 12 визнаються злочини, за які в законі передбачене покарання у виді
позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м’яке
покарання. Це положення легко зрозуміти: по-перше, всі санкції за ці
злочини альтернативні і дають можливість суду обрати найбільш м’яке з
них, по-друге, всі санкції, що передбачають позбавлення волі за ці
злочини, обмежують позбавлення волі максимальним строком до двох років і
дають можливість суду призначити покарання на срок від одного до двох
років позбавлення волі, не вдаючись до правил, зазначених у ст. 69.
Нарешті, за вчинення злочинів невеликої тяжкості можливе широке
застосування звільнення від покарання на підставах, зазначених у статтях
44 і 74 КК.

Стаття 69 передбачає два випадки призначення більш м’якого покарання,
ніж передбачено законом: а) призначення покарання, нижче від найнижчої
межі; б) перехід до іншого, більш м’якого виду покарання.

2. Призначення покарання, нижче від найнижчої межі, полягає в тому, що
суд призначає засудженому покарання того виду, який зазначений у санкції
(в альтернативній санкції — один із видів покарань із декількох, у ній
передбачених), але це покарання призначається в розмірі нижче від
найнижчої межі, тобто нижче мінімуму санкції статті, що передбачає
відповідальність за злочин, у вчиненні якого визнаний винним підсудний.
Так, наприклад, якщо в санкції ч. 2 ст. 186 за грабіж визначене
покарання у виді позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років,
суд може, керуючись ст. 69, призначити це покарання на строк нижче
чотирьох років. Проте нижче мінімуму даного виду покарання,
встановленого в Загальній частині КК (у нашому прикладі нижче одного
року), покарання згідно зі ст. 69 не може бути призначено.

3. Перехід до іншого, більш м’якого виду покарання, ніж передбачено в
санкції статті, за якою кваліфіковані дії винного, зустрічається
частіше, ніж призначення покарання, нижче від найнижчої межі, оскільки
більшість санкцій в КК містять вказівки лише на вищу межу покарання
(побудовані за правилом — «до такого строку»). При переході до іншого
виду покарання суд призначає покарання, не зазначене в санкції, але
більш м’яке за своїм видом, виходячи з порівняльної суворості покарань,
зазначених у переліку ст. 51. Так, виходячи з цього переліку, від
позбавлення волі можна перейти до виправних робіт, а від них — до
штрафу.

4. Закон чітко визначає підстави застосування ст. 69 — це декілька
обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості
вчиненого злочину й особи винного. Обставинами, що пом’якшують
покарання, слід вважати такі, що зазначені в ст. 66, а також інші
подібні обставини, наявні в справі. Так, у практиці обставинами, що
дають підстави застосувати ст. 69, вважають запобігання шкідливим
наслідкам і добровільне відшкодування шкоди, вчинення злочину внаслідок
збігу тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, визнання
вини, активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні
злочину, наявність на утриманні дітей чи батьків, хворобу засудженого
або його рідних, несприятливі умови роботи, неправомірну поведінку
потерпілого, службову залежність тощо.

При урахуванні особи винного беруться до уваги зразкова поведінка в
побуті до вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна
характеристика та ін.

Рішення суду у вироку про застосування ст. 69 повинно бути обов’язково
мотивоване. Мотиви повинні бути викладені в описовій частині вироку. У
резолютивній же його частині зазначається остаточна міра покарання з
посиланням на те, що вона застосовується в порядку ст. 69.

6. Призначення покарання за сукупністю злочинів

1. Як уже йшлося в розділі XIII цього підручника, при сукупності
злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з яких передбачений
різними статтями або різними частинами статті Особливої частини КК, за
жоден з яких її не було засуджено. У зв’язку з цим можливі різні підходи
до призначення покарання за таку сукупність. Існують різні законодавчі
системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна вирізнити
такі:

а) система повного (абсолютного) складання покарань;

б) система обмеженого складання покарань;

в) система поглинення;

г) система обов’язкового або факультативного підвищення покарання;

д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.

При системі абсолютного складання керуються правилом: скільки злочинів,
стільки й покарань, які і підлягають повному складанню. Ця система була
закріплена в одному з перших кодексів XIX ст. — Баварському уложенні
1813 р. Встановлена вона й у багатьох КК окремих штатів США, де
закріплений принцип послідовного відбування покарань, призначених за
кожний злочин. Звідси — вироки на такі терміни (наприклад, понад 90
років), що перетворюються, по суті, на довічне позбавлення волі.

Система обмеженого складання з’явилася з метою пом’якшити жорстокість
системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань
обмежується певною межею. Наприклад, чинне Голландське уложення 1881 р.
припускає додавання покарань, але за умови, щоб сума їх не перевищувала
найбільш суворе з них більше як на одну третину. Така ж система і в КК
Італії 1930 р.

Щоб усунути суворість систем складання, з’явилася система їх поглинення,
за якою більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що
входять у сукупність, поглинає менш суворе. У ряді законодавств ця
система застосовується при призначенні покарання в разі ідеальної
сукупності злочинів (наприклад, у Фінляндії, а також КК УРСР 1922 р. —
ст. 29).

Прагнучи якось усунути хиби системи поглинення, коли особа по суті
відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе
покарання, багато КК почали вводити систему обов’язкового або
факультативного підвищення покарання, призначеного за сукупністю. Суд,
призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення, зобов’язаний,
зважаючи на закон або на власний розсуд, підвищити це покарання до
певної межі. Так, у Швейцарському КК 1950 р. суд, призначивши покарання
за найбільш тяжкий злочин, може підвищити його (але не більше ніж
наполовину) понад максимум покарання, передбаченого за це діяння. Суд
зв’язаний, крім того, максимумом даного виду покарання.

Найбільш поширеними в законодавствах є змішані системи, які більшою
мірою забезпечують індивідуалізацію покарання. В них застосовуються
одночасно система обмеженого складання і система поглинення або
сполучення цих систем із системою обов’язкового або факультативного
підвищення покарання. Така система, наприклад, закріплена в КК ФРН 1871
р. в редакції 1975 р.

2. Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена й у
ст. 70 КК України. У частині 1 цієї статті сказано: «При сукупності
злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний
злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш
суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового
складання призначених покарань». Звідси очевидно, що призначення
покарання за сукупністю злочинів проходить два етапи: а) призначення
покарання окремо за кожен із злочинів, що входять у сукупність; б)
визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів.

1) Призначення покарання окремо за кожен зі злочинів, що утворюють
сукупність, — це важлива вимога ст. 70 КК, відступ від якої є
неприпустимим. Такий порядок призначення покарання дає можливість без
якихось ускладнень застосувати амністію чи помилування до кожного
окремого злочину. У разі перегляду вироку в касаційній чи наглядовій
інстанції є можливість за наявності до того підстав пом’якшити
покарання, призначене за окремий злочин, або взагалі виключити його з
вироку.

Суд, призначаючи покарання за кожний із злочинів, керується загальними
засадами призначення покарання (ст. 65), а також враховує обставини, які
пом’якшують та обтяжують покарання, зазначені в статтях 66 і 67. Такий
підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його
щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не
один, а два чи більше злочинів.

2) Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів відбувається
на підставі принципів поглинення або складання. Це значить, що суд
призначає остаточне покарання шляхом:

а) поглинення менш суворого покарання більш суворим;

б) повного або часткового складання призначених покарань у межах,
зазначених у законі.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК,
за якими кваліфіковані злочини, а конкретні покарання, призначені в
межах цих санкцій за кожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе
покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за
ч. 1 ст. 185 (крадіжка) покарання у виді позбавлення волі на строк два
роки, а за ч. З ст. 296 (хуліганство) — на строк чотири роки, то більш
суворе — чотири роки позбавлення волі поглинає менш суворе — два роки
позбавлення волі. За сукупністю і визначається остаточне покарання —
чотири роки позбавлення волі. Така ж ситуація може виникнути і при
призначенні за злочини, що входять до сукупності, різних видів покарань.
Так, якщо за один із злочинів суд призначив виправні роботи на строк
шість місяців, а за іншими — два роки позбавлення волі, то, застосовуючи
принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за
сукупністю призначає покарання позбавлення волі на два роки. При
порівнянні в цих випадках суворості покарань суд керується тією
послідовністю, в якій види покарань перелічені в ст. 51.

Якщо хоча б за один зі злочинів призначене покарання у виді довічного
позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів
призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покарання
довічним позбавленням волі.

Принцип складання покарань згідно зі ст. 70 наочно викреслює покарання
винного за кожен з вчинених ним злочинів. Складання покарань,
призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в
будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж
будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання
за сукупністю дорівнює сумі покарань, що складаються: при частковому —
до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів,
приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Складання покарань обмежене в ч. 2 ст. 70 певними межами. Остаточне
покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених
санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш
суворе покарання, тобто воно не може перевищувати вищої межі більш
суворої санкції. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 покарання у
виді одного року позбавлення волі, а за ч. З ст. 296 — у виді трьох
років позбавлення волі, то відповідно до принципу повного складання він
має право призначити остаточне покарання за сукупністю — чотири роки
позбавлення волі, оскільки максимум санкції ч. З ст. 296 — п’ять років.
Якщо ж суд призначив за ч. 1 ст. 185 два роки позбавлення волі, а за ч.
2 ст. 296 — чотири роки, то можливе лише часткове складання, а саме: до
чотирьох років позбавлення волі суд може приєднати тільки один рік
позбавлення волі з покарання, призначеного за ч. 1 ст. 185, і визначити
покарання — п’ять років позбавлення волі, тобто в межах максимуму
санкції ч. З ст. 296 КК.

Проте, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним
тяжким або особливо тяжким злочином, суд може призначити остаточне
покарання за сукупністю в межах максимального строку, встановленого для
даного виду покарання в Загальній частині КК. (ч. 2 ст. 70). Йдеться про
позбавлення волі на певний строк, максимум якого визначений у ст. 63, —
п’ятнадцять років. Тому, якщо, наприклад, особа засуджена судом за
хуліганство за ч. 4 ст. 296 до семи років позбавлення волі і за
крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185), — до п’яти років
позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити шляхом повного
складання і призначити винному дванадцять років позбавлення волі. Тут
суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених
статтях закону за хуліганство і крадіжку, оскільки хуліганство в цьому
випадку є умисним тяжким злочином, але загальна сума покарань не
перевищує п’ятнадцяти років — максимуму даного виду покарання. Тому слід
чітко розрізняти максимум санкції конкретної статті КК і максимум даного
виду покарання. У наведеному прикладі максимум санкції за хуліганство
сім років, за крадіжку п’ять років, максимум позбавлення волі як виду
покарання — п’ятнадцять років.

Слід також мати на увазі, що санкція особливо тяжких злочинів за своїм
максимумом (п’ятнадцять років) часто збігається з максимумом,
встановленим для даного виду покарання в Загальній частині. У цьому разі
покарання пятнадцять років поглинає інші покарання, призначені за окремі
злочини.

З. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється ч.
З ст. 70. Згідно з нею до основного покарання, призначеного за
сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання,
призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Отже: а) визначаючи покарання за кожний зі злочинів, що входять до
сукупності, суд повинен призначити не тільки основне, але й додаткове
покарання, якщо, звичайно, його застосування передбачено законом; б)
призначивши остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд приєднує до
нього додаткове (додаткові) покарання, призначене за окремий злочин
(злочини), що входять до сукупності; в) якщо ці додаткові покарання
одного виду, вони приєднуються до основного шляхом поглинення менш
суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового складання в
межах зазначених ст. 70 межах; г) якщо ці додаткові покарання різних
видів, то кожне з них приєднується до основного покарання, призначеного
за сукупністю, і виконується самостійно.

4. Частина 4 ст. 70 поширює принципи призначення покарання за сукупністю
злочинів на випадок, коли після постановлення вироку в справі буде
встановлено, що засуджений винний ще і в іншому злочині, вчиненому ним
до постановлення попереднього вироку. У строк покарання, остаточно
призначеного за сукупністю злочинів, у цьому разі зараховується
покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком суду за
правилами, визначеними в ст.72.

Ця норма має велике значення, оскільки нерідко злочини, що складають
сукупність, можуть бути розкриті в різний час, і засудження винного за
ці окремі злочини, відповідно, відбувається не за одним, а за двома або
більше вироками, які постановляються також у різний час. Так, якщо
особа, яка вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один
з них, а вирок за інший злочин вже постановили після вироку у першій
справі. Уявімо, що особа була притягнута до відповідальності і засуджена
за ч. 2 ст. 296 за хуліганство, вчинене ним у грудні 2001 р. Після
постановлення вироку у цій справі з’ясувалося, що засуджений ще в жовтні
2001 р. вчинив крадіжку, передбачену ч. 1 ст. 185. Така ситуація
повністю підпадає під поняття сукупності злочинів, що міститься в ч. 1
ст. 70. Справді, особа вчинила два злочини, кожний з яких передбачений
самостійною статтею КК, і обидва вони вчинені до засудження хоча б за
один з них. Ось чому до таких випадків і застосовуються ті ж правила
призначення покарання, що визначені законом для сукупності злочинів.

Призначення покарання в порядку ч. 4 ст. 70 УК проходить такі три етапи:

1) суд виносить вирок за другий злочин, тобто призначає покарання за
злочин, розкритий останнім;

2) з урахуванням раніше постановленого вироку суд призначає остаточне
покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або
шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за обома
вироками, причому це складання відбувається лише в межах, встановлених у
ч. 2 ст. 70;

3) в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів,
зараховується покарання, фактично відбуте за попереднім вироком.

7. Призначення покарання за сукупністю вироків

1. Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений
після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив
новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків:

а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання;
б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин
вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання.
Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження
особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену
небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків
становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де
обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б
за один з них.

Відповідно до ч. 1 ст. 71, «якщо засуджений після постановлення вироку,
але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання,
призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту
частину покарання за попереднім вироком». Конкретизуючи ці положення, ч.
2 ст. 71 встановлює межі остаточного покарання за сукупністю вироків. У
ній значиться: «При складанні покарань за сукупністю вироків загальний
строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого
для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При
складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання,
остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати
п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо
тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти
років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років».

Таким чином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд призначає
покарання за такими правилами:

1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;

2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту
частину покарання за попереднім вироком; 3) остаточна міра покарання
визначається в межах максимуму даного виду покарання.

Розглянемо ці правила.

1) Призначення покарання за знов вчинений злочин відбувається за
загальними засадами, тобто в межах санкції статті КК, що передбачає
відповідальність за цей злочин. Причому як обставину, що обтяжує
покарання, суд враховує те, що винний вчинив злочин у період відбування
покарання (п. 1 ст. 67), тобто має місце рецидив.

2) До призначеного нового покарання суд приєднує повністю або частково
невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Таким чином, відбута
частина покарання за попереднім вироком взагалі не враховується. Отже, в
остаточне покарання за сукупністю вироків входить покарання, призначене
за новий злочин, і покарання, не відбуте повністю або частково за першим
вироком. Звідси очевидно, що остаточне покарання за сукупністю вироків
ні в якому разі не може бути меншим, ніж покарання, призначене за новим
вироком, або невідбута частина покарання за першим вироком.

3) Визначення остаточної міри покарання за сукупністю вироків обмежено
відповідними межами. Цією межею є максимум даного виду покарання,
зазначений у Загальній частині КК. Так, при складанні покарань у виді
позбавлення волі остаточне покарання не повинно перевищувати п’ятнадцяти
років, а за особливо тяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти
п’яти років. Щодо інших видів покарань це означає, що міра остаточного
покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні не повинна
перевищувати двох років, у виді виправних робіт або службового обмеження
для військових — двох років, у виді позбавлення права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю — п’яти років. Такі максимуми цих
видів покарань встановлені Загальною частиною КК.

Отже, при сукупності вироків суд може призначити остаточне покарання,
вийшовши за межі максимуму санкції статті КК, що передбачає найбільш
тяжкий зі злочинів, які входять до сукупності. Суду не надані лише права
виходити за межі максимуму даного виду покарання, а в разі, коли один із
злочинів є особливо тяжким, — за межі двадцяти п’яти років позбавлення
волі.

При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі і будь-яких
менш суворих покарань остаточний строк покарання, призначений за
сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань
довічним позбавленням волі. Це єдиний випадок, коли при сукупності
вироків застосовується принцип поглинення.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71,
стосується не тільки основних, але й додаткових покарань.

Отже, незалежно від того, призначене додаткове покарання лише за одним
(попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного
покарання за сукупністю повинно бути приєднане покарання додаткове.
Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд при їх складанні
повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині
КК. Наприклад, позбавлення права обіймати певні посади має межу — три
роки.

У разі ж призначення різних додаткових покарань (наприклад, за одним
вироком як додаткове покарання призначене позбавлення права обіймати
певні посади, а за другим — конфіскація майна) обидва ці покарання
приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за
сукупністю, і використовуються самостійно.

2. У практиці зустрічаються випадки, коли особа після винесення вироку в
справі, але до повного відбуття покарання, вчиняє не одне, а два або
більше злочинів. У подібних ситуаціях, а їх передбачає ч. 5 ст. 71, має
місце об’єднання сукупності вироків і сукупності злочинів. Тут слід
керуватися при призначенні покарання статтями 70 та 71. Передусім, суд
повинен на підставі ст. 70 призначити покарання за вчинені особою нові
злочини. Призначивши покарання за кожний з них окремо, суд може
застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або
вдатися до складання (повного або часткового) покарань. Таким чином,
буде призначене покарання за сукупністю злочинів. Потім вже на підставі
ст. 71 суд до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, приєднує
повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком
у тих межах, що передбачені в ч. 2 цієї статті.

8. Правила складання покарань і зарахування строку ув’язнення

1. При призначенні за окремі злочини, що утворюють сукупність злочинів
або сукупність вироків, різних видів покарання виникає питання, як
застосувати принцип складання цих покарань. Так, за один злочин особа
була засуджена до позбавлення волі, а за інший до виправних робіт, або
за один з них — до обмеження волі, а за інший, наприклад, — до арешту і
т.д. Частина 1 ст. 72 у такому випадку встановлює жорстке правило: при
складанні в цих випадках менш суворе покарання переводиться в більш
суворе. Причому закон формулює і співвідношення окремих видів покарань,
визначає «шкалу» їх еквівалентів.

1). Одному дню позбавлення волі відповідають:

– один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
або арешту;

– два дні обмеження волі;

– три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт;

– вісім годин громадських робіт.

2). Одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
або арешту відповідають:

– два дні обмеження волі;

– три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт.

3). Одному дню обмеження волі відповідають:

– три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт.

4). Одному дню обмеження волі або арешту відповідають:

– вісім годин громадських робіт.

Так, якщо особа засуджена за один із злочинів до позбавлення волі до
трьох років, а за інший до виправних робіт на один рік, то суд
зобов’язаний перевести менш суворе покарання (виправні роботи) у більш
суворе (позбавлення волі), керуючись зазначеною вище шкалою у
співвідношенні 1:3. У нашому випадку один рік виправних робіт дорівнює
чотирьом місяцям позбавлення волі. Тому суд приєднує чотири місяці до
трьох років, призначених за інший злочин, і за сукупністю визначає
покарання три роки і чотири місяці позбавлення волі.

2. Виникає питання, що, до речі, має і велике практичне значення, про
призначення покарання за сукупністю вироків, якщо особа засуджена за
кожним вироком до службових обмежень для військовослужбовців або до
виправних робіт, але з різними відсотками утримань із заробітку
(грошового утримання). Розміри утримань із заробітку складанню не
підлягають. У цих випадках, призначивши покарання, наприклад, за
останнім вироком, у виді виправних робіт з утриманням із заробітку
певного відсотка в прибуток держави, суд повністю або частково приєднує
до призначеного покарання за останнім вироком невідбутий строк службових
обмежень, призначених за попереднім вироком, залишаючи на цей строк
розмір утримань, який був визначений для цього виду покарання (ч. 2 ст.
72).

3. Проте можливі ситуації, коли різновиди! основні покарання, призначені
за окремі злочини, не співвідносяться між собою ні в якому еквіваленті.
Досить уявити собі випадок, коли за один із злочинів як основне
покарання призначене позбавлення права обіймати певні посади строком на
три роки, а за інше — позбавлення волі на строк два роки, або випадок,
коли за один із злочинів призначений штраф, а за інший — позбавлення
волі. Звичайно, застосування в цих випадках принципу поглинення менш
суворого покарання більш суворим можливе, але воно призведе до того, що
каральний вплив і особливо спеціальні попереджувальні можливості
поглинених покарань (позбавлення права обіймати певні посади або штрафу)
не будуть використані, водночас їх складання внаслідок їх повної
нееквівалентності неможливе. Отже, вони складанню не підлягають і
виконуються самостійно, тобто з моменту вступу вироку в законну силу, і
одне покарання (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади) і
друге (наприклад, позбавлення волі) виконуються одночасно.

Саме це встановлено у частині 3 ст. 72: «Основні покарання у виді штрафу
і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю
вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають, а виконуються
самостійно». Додаткові різновиди покарання, як про це вже говорилося, в
усіх випадках виконуються самостійно. Таким чином КК закріплює ще один
(крім принципів поглинення і додавання) принцип призначення покарання за
сукупністю злочинів і за сукупністю вироків — принцип самостійного
призначення і виконання покарання. Внаслідок того, що він стосується
лише двох покарань різних видів, принцип цей, який конкретизує принцип
складання, є щодо нього підпорядкованим.

4. Нарешті, слід мати на увазі, що практично дуже часто особа до
призначення покарання, у тому числі і за сукупністю злочинів і вироків,
знаходилася в попередньому ув’язненні. У цьому разі ч. 5 ст. 72 наказує
суду при засудженні особи до позбавлення волі зараховувати попереднє
ув’язнення в строк покарання з розрахунку день за день, а при засудженні
до інших видів покарань — відповідно до шкали еквівалентів покарань,
зазначених вище і передбачених ч. 1 ст. 72. Якщо ж особа засуджується до
інших покарань, у цій шкалі не зазначених (наприклад, до штрафу або до
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю), суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити
покарання або повністю звільнити засудженого від відбування покарання.

Розділ 19.Звільнення від покарання та його відбування

1. Поняття звільнення від покарання та його види

1. За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа
може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В
аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли
своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального
впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та
кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної
відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже
засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом
(крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію
чи акта про помилування — ч. 1 ст. 74 КК).

Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета
може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його
частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним
(важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання
обвинувального вироку). Звільнення від покарання жодною мірою не
підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання
недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїть перед ним.

2. КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все
об’єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги
в зв’язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов’язане з
пред’явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати
протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою
скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування
покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовно-дострокове
звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від
відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до
трьох років (ст. 83 КК); до безумовних — звільнення від покарання на
умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв’язку із закінченням
строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна
невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК), звільнення від
покарання за хворобою (ст. 84 КК).

3. Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у
разі прийняття нового закону, що виключає або пом’якшує призначене особі
покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та
КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші
нормативно-правові акти мають зворотну дію у разі, коли вони пом’якшують
або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з
моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання,
в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають
судимість. Якщо новий закон пом’якшує караність діяння, за яке
засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що
перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі
покарання, встановленого цим законом.

Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча
можуть бути (особливо амністія) й умовними.

2. Звільнення від покарання у зв’язку з втратою особою суспільної
небезпечності

1. Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або
середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання,
якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного
ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна
вважати суспільне небезпечною. Таке звільнення особи від покарання має
місце при констатації судом того, що вона вже не є суспільне
небезпечною, а відтак, що до неї недоцільно застосовувати кримінальне
покарання. Тому оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль.

Для визнання особи такою, що більше не вважається суспільне небезпечною,
необхідно констатувати, що після вчинення нею злочину вона поводилася
бездоганно і сумлінно ставилася до праці. Це повинно мати місце протягом
відносно тривалого часу. Тільки в цьому разі можна говорити про
формування в особи позитивних стійких навичок і установок, які б
свідчили про її виправлення і недоцільність відбування нею покарання.
При цьому суд ураховує три обов’язкові обставини: а) особа вчинила
злочини невеликої або середньої тяжкості; б) особа після вчинення
злочину поводилася бездоганно і сумлінно ставилася до праці; в) на час
розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільне небезпечною.

2. Бездоганна поведінка означає, що особа не тільки не вчинювала
будь-яких протиправних діянь, а й сумлінно виконувала різноманітні
обов’язки (фахові, службові, цивільні, військові, сімейні і т.ін.),
додержувалася загальновизнаних норм поведінки в суспільстві. Проте не
можна розглядати як бездоганну поведінку один лише факт, наприклад,
дійового каяття без оцінки подальшої поведінки особи.

3. Під сумлінним ставленням до прані розуміється відповідальне та
позитивне ставлення винного до роботи, підвищення освітнього рівня і
кваліфікації в будь-якій сфері і т.ін.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від КК 1960 р., який не містив
вказівки на ступінь тяжкості злочину, при вчиненні якого було можливо
звільнення від покарання з урахуванням втрати особою суспільної
небезпечності, КК 2001 р. чітко встановлює, що звільненню в зв’язку з
втратою суспільної небезпечності можуть підлягати тільки особи, що
вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості (ст. 12).

Звільнення від покарання у разі втрати особою суспільної небезпечності
застосовується тільки судом. Суд постановляє обвинувальний вирок (без
призначення покарання) і звільняє особу від покарання. Таким вироком
особа визнається винною у вчиненні злочину і тим самим засуджується
судом від імені держави.

Звільнення від покарання з підстав, зазначених в ч. 4 ст. 74 КК, є
правом, а не обов’язком суду, і носить безумовний характер. Особа, яка
звільнена від покарання, у цьому разі визнається такою, що не має
судимості (ч. З ст. 88 КК).

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1 .Відомий багато років нашому праву інститут засудження з випробуванням
(умовне засудження і відстрочка виконання вироку) трансформований новим
КК в один із видів звільнення від відбування покарання — звільнення від
відбування покарання з випробуванням. У ст. 75 КК зазначено, якщо суд
при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для
військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк
не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та
інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення
засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про
звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд
ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання,
якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового
злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

2. КК 2001 р. значно розширив порівняно з КК 1960 р. коло покарань, при
призначенні яких можливо звільнення від відбування покарання з
випробуванням. Якщо раніше умовне засудження було можливе лише при
призначенні позбавлення волі і виправних робіт, то тепер відповідно до
ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо
при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службові
обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі,
причому при засудженні до позбавлення волі таке звільнення можливо при
призначенні покарання на строк не більше п’яти років. Що стосується
додаткових покарань, то ст. 77 КК допускає можливість не тільки
призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу.

Крім того, для звільнення з випробуванням потрібно встановити достатню
для цього підставу. Стаття 75 КК описує цю підставу в загальному виді,
надаючи суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. В
законі зазначено, що звільнення з випробуванням може мати місце тоді,
коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного
та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування
покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів
належить вчинене винним діяння (ст. 12 КК). Тяжкість злочину потім
повинна бути конкретизована з урахуванням значущості об’єкта і предмета
посягання, характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його
вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін.

Ураховуються також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи
вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов’язковому
врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину.

Не менш важливе значення має врахування даних, що характеризують особу
винного. Їх можна розмежувати на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчинення
злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення
до праці або навчання, поведінка в побуті, заслуги перед Батьківщиною та
ін.;

2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину: ініціатива,
готування, організація злочину, фактична роль у його вчиненні та ін.;

3) обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення
злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особи: стать, вік, стан здоров’я, наявність
на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру:
доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресивність, навички і
схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спиртними напоями і
т.ін.

Далі підлягають урахуванню інші дані, що, зокрема, пом’якшують
покарання, наприклад, вчинення злочину під впливом примусу, погрози або
внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності;

незначний ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок
збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або
жінкою в стані вагітності, особою в стані сильного душевного хвилювання;
усунення або прагнення добровільно усунути наслідки злочину або
відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або
злочинної діяльності організованої групи; з’явлення із зізнанням, щире
каяття та ін.

Всі ці обставини, що утворюють у своїй єдності підставу для звільнення
від відбування покарання з випробуванням, повинні обов’язково
враховуватися судом в їх конкретному вираженні та у своїй сукупності.
Тільки таке комплексне їх урахування може забезпечити обґрунтований
висновок суду про можливість виправлення засудженого без реального
відбування покарання.

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов’язано
з встановленням у вироку іспитового строку, що є невід’ємною його
ознакою.

Іспитовий строк — це певний проміжок часу, протягом якого здійснюється
контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування
призначеного покарання зобов’язаний виконувати покладені на нього
обов’язки та інші умови випробування. Іспитовий строк містить у собі
погрозу реального виконання покарання, якщо засуджений не буде
виконувати умови випробування, і можливість остаточного звільнення від
відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені
на неї обов’язки. Значення іспитового строку полягає і в тому, що тільки
протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється
контроль з боку органів виконання покарання. Далі, іспитовий строк
дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує
йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату
якого залежить його подальша доля — звільнення від відбування
призначеної основної міри покарання або реальне її відбування.
Тривалість іспитового строку встановлена ч. З ст. 75 КК у межах від
одного року до трьох років. Критерієм його тривалості в кожному випадку
має бути час, необхідний для того, щоб засуджений довів своє виправлення
без реального відбування основного покарання. Цей критерій необхідно
визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і
строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу
засудженого, та ін. Перебіг іспитового строку починається з моменту
оголошення вироку, і він не підлягає скороченню в заохочувальному
порядку.

4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути
пов’язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов’язків,
передбачених законом. Стаття 76 КК містить вичерпний перелік таких
обов’язків: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у
потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне місце
проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3)
повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця
проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації
в ці органи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або
захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. У разі
необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька
обов’язків. Контроль за виконанням таких обов’язків значно посилює
попереджувальний вплив на засудженого і тим самим підвищує ефективність
звільнення з випробуванням.

5. Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням
(ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового
строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими.
Сприятливі: 1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного
винному покарання і 2) погашення у зв’язку з цим судимості;
несприятливі: 1) направлення засудженого для реального відбування
призначеного покарання і 2) призначення покарання за сукупністю вироків
у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для держави, самого засудженого і його близьких є
сприятливий наслідок, тобто звільнення від відбування призначеного
покарання. Таке звільнення здійснюється судом після встановлення, що
іспитовий строк пройшов благополучно, засуджений виконав покладені на
нього обов’язки, не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже було
зазначено, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає
із попереднього наслідку — звільнення від відбування призначеного
покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у
разі призначення винному додаткового покарання, строк якого перевищує
тривалість іспитового строку, — з дня відбуття цього додаткового
покарання (п. 1 ст. 89 КК).

Несприятливі наслідки настають для засудженого в двох випадках. Перший —
коли засуджений направляється судом для реального відбування призначеної
міри покарання через те, що він не виконав покладених на нього
обов’язків або систематично вчиняв правопорушення, що потягли за собою
адміністративні стягнення. При невиконанні покладених на засудженого
обов’язків суд у кожному випадку повинен з’ясувати причини їх
невиконання. Другим несприятливим наслідком є вчинення засудженим
протягом іспитового строку нового злочину. Відповідно до ч.З ст. 78 КК
суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього
повністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з
випробуванням. Тобто тут застосовуються правила призначення покарання за
сукупністю вироків, установлені статтями 71 і 72 КК.

4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і
жінок, які мають дітей віком до семи років

1. Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з
випробуванням, передбачений ст. 79 КК. Він за багатьма ознаками не
відрізняється від звільнення від покарання з випробуванням,
встановленого в ст. 75 КК, але має свої особливості. Насамперед таке
звільнення застосовується лише відносно вагітних жінок і жінок, які
мають дітей віком до семи років. Крім того, таке звільнення можливе щодо
жінок, які засуджені до обмеження волі або позбавлення волі, за винятком
тих, кому позбавлення волі призначено на строк більше п’яти років за
тяжкі і особливо тяжкі злочини.

Серед умов, що створюють підставу такого звільнення, на перший план
виступає вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи
років.

Необхідно також відзначити, що закон надає суду право звільнити таку
засуджену від відбування не тільки основного, а й додаткового покарання
у разі, якщо воно було призначено.

2. Тривалість іспитового строку теж має свої особливості. Вона
визначається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179
КЗпП) може бути звільнена від роботи в зв’язку з вагітністю, пологами і
доглядом за дитиною до досягнення нею семирічного віку.

3. Мають свої особливості і правові наслідки такого звільнення. Вони
можуть бути сприятливими і несприятливими.

Сприятливі наслідки полягають у звільненні засудженої від відбування
основного і додаткового покарання і погашенні судимості, якщо іспитовий
строк минув успішно.

Несприятливі наслідки можуть бути двох видів. Перший із них полягає в
тому, що суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для
відбування покарання згідно з вироком суду. Це може мати місце тоді,
коли жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла
з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не
виконує покладених на неї судом обов’язків, систематично вчинює
правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать
про її небажання стати на шлях виправлення. Другий вид несприятливих
наслідків — це вчинення жінкою протягом іспитового строку нового
злочину. В цьому разі суд призначає їй покарання за правилами,
встановленими в статтях 71 і 72 КК.

5. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків
давності виконання обвинувального вироку

1. Обвинувальний вирок з тих чи інших причин (внаслідок стихійного лиха,
втрати документів тощо) може своєчасно не приводитися у виконання. У
цьому разі його наступне виконання може виявитися недоцільним з точки
зору як спеціального, так і загального попередження. Засуджений за цей
час може виправитися, тому застосування до нього покарання, призначеного
в минулому, може суперечити меті покарання і виявитися зайвим. З огляду
на це ст. 80 КК передбачає звільнення від покарання у зв’язку із
закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Під
давністю виконання обвинувального вироку розуміється закінчення
встановлених у законі строків з дня набрання обвинувальним вироком
законної сили, у зв’язку з чим засуджений звільняється від виконання
призначеної судом міри покарання. При цьому суспільна небезпечність
вчиненого не змінюється (якщо не змінилася обстановка або сама санкція
статті, у відповідності з якою особі призначене покарання). Це пов’язано
з тим, що суспільна небезпечність злочину встановлюється судом на момент
його вчинення, і закінчення будь-якого строку без зміни обстановки або
закону, що встановлює відповідальність за злочин, не може змінити цю
оцінку.

За загальним правилом, перебіг строку давності виконання покарання
починається з дня набрання обвинувальним вироком законної сили. Проте з
різних причин (тривала хвороба засудженого, яка перешкоджає виконанню
вироку, стихійне лихо, втрата кримінальної справи і та ін.) вирок може
не приводитися у виконання. З урахуванням цього в кримінальному законі
встановлюються особливі строки, після закінчення яких, якщо їх перебіг
не був перерваний, засуджений підлягає звільненню від відбування
покарання. Невчинення ним за цей період нового злочину свідчить про
значну або повну втрату ним суспільної небезпечності, а відтак, про
недоцільність застосування до нього покарання, призначеного вироком
суду.

2. Із ст. 80 КК випливає, що існують три умови застосування давності
обвинувального вироку: 1) закінчення зазначеного в законі строку; 2)
неухилення засудженого від відбування покарання і 3) не-вчинення ним
протягом встановленого законом строку нового злочину середньої тяжкості,
тяжкого або особливо тяжкого.

Частина 1 ст. 80 КК встановлює диференційовані строки, закінчення яких
виключає виконання обвинувального вироку. Тривалість цих строків
залежить від виду та тяжкості призначеного судом покарання. Так,
обвинувальний вирок не приводиться у виконання, якщо з дня набрання ним
чинності минули такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж
обмеження волі;

2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або
позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі
на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до
позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий
злочин;

5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення
волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

3. Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку може
зупинятися і перериватися.

Підставою для зупинення перебігу строку давності виконання
обвинувального вироку є ухилення засудженого від відбування покарання.
Під ухиленням слід розуміти дії засудженого, спрямовані на те, щоб
уникнути приведення обвинувального вироку у виконання, наприклад,
систематична зміна місця проживання, проживання за фальшивими
документами, зміна місця роботи, зміна зовнішності, втеча з
виправно-трудової установи тощо. Перебіг строку давності відновлюється з
дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його
затримання. При цьому строки давності в два, три і п’ять років
подвоюються.

Підставою для перерви перебігу строку давності є вчинення протягом цього
строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.
При перерві давності обчислення строку починається з дня вчинення нового
злочину. Час, який минув до вчинення нового злочину, не зараховується в
строк давності.

4. У КК також вирішене питання про строки давності виконання
обвинувального вироку, яким призначене додаткове покарання. Відповідно
до ч. 2 ст. 80 КК строки давності щодо додаткових покарань визначаються
основним покаранням, призначеним вироком суду. Звільнення від покарання
за ст. 80 настає автоматично. Проте, якщо особа засуджена до довічного
позбавлення волі, стосовно неї діє спеціальне правило, закріплене в ч. 5
ст. 80, відповідно до якого законодавець надає суду право вирішувати
питання щодо того, застосовувати чи не застосовувати давність — залежно
від ступеня суспільної небезпечності вчиненого раніше злочину і особи
засудженого. Якщо суд не вважає за можливе застосувати давність, він
зобов’язаний замінити довічне позбавлення волі позбавленням волі.
Водночас за наявності достатніх підстав суд може і застосувати давність.
У цьому разі ухвалений раніше вирок не приводиться у виконання.

КК встановлює обмеження застосування давності виконання обвинувального
вироку. Так, відповідно до ч. 6 ст. 80 КК давність не застосовується у
разі засудження особи за злочини проти миру та безпеки людства,
передбачені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442 КК. Ця норма цілком
відповідає положенням Лондонського статуту Міжнародного військового
трибуналу від 8 серпня 1945 р., резолюціям Генеральної Асамблеї 00Н, її
конвенціям від 26 листопада 1968 р., до яких приєдналася Україна.

6. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою
дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування призначеного
йому покарання за умови, що він своєю сумлінною поведінкою і ставленням
до праці довів своє виправлення.

Частина 1 ст. 81 КК встановлює вичерпний перелік покарань, при
відбуванні яких можливе умовно-дострокове звільнення. Загальним для них
є те, що всі вони є строковими. Умовно-дострокове звільнення можливе
лише стосовно покарань у виді виправних робіт, службових обмежень для
військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному
батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Це звільнення
умовне тому, що воно здійснюється під певною, встановленою у законі
умовою, недодержання якої тягне за собою часткове або повне відбування
тієї частини строку покарання, від якої особа була умовно-достроково
звільнена. Покарання в цьому разі не анулюється (не скасовується), проте
його реальне виконання припиняється. Тільки після закінчення певного
строку, який дорівнює невідбутій частині покарання, умовно-достроково
звільнений, що не порушив установлених законом умов звільнення,
вважається таким, що відбув покарання.

Застосування умовно-дострокового звільнення додатково підтверджує
принцип кримінального права, згідно з яким покарання не є самоціллю, а
призначається для виправлення особи і попередження вчинення нею нових
злочинів. Доцільність і необхідність умовно-дострокового звільнення
викликані тим, що до моменту звільнення мета покарання в основному
досягнута: особа виправилася і немає необхідності в подальшому
відбуванні нею покарання.

При умовно-достроковому звільненні, як зазначено в ч. 1 ст. 81 КК,
засудженого може бути повністю або частково звільнено і від відбування
додаткового покарання. Причому закон не встановлює яких-небудь обмежень
щодо видів додаткових покарань, від яких може бути звільнений
засуджений.

2. Підстави застосування умовно-дострокового звільнення. Як такі
підстави кримінальний закон (ст. 81 КК) називає:

1) доведеність виправлення засудженого (матеріальна підстава);

2) фактичне відбуття ним не менше половини, двох третин, трьох чвертей
встановленого вироком суду строку покарання (формалізована підстава).

Засуджений може бути достроково звільнений судом тільки у разі, якщо він
довів своє виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці.

Сумлінна поведінка — це зразкове виконання вимог режиму і свідоме
додержання дисципліни, вказівок адміністрації, наявність подяк і
відсутність стягнень, якщо особа відбуває покарання у виді обмеження
волі або позбавлення волі. При відбуванні інших видів покарання
вирішальне значення має саме активна діяльність засудженого, який своєю
поведінкою доводить, що виправився і заслуговує на умовно-дострокове
звільнення. Показником виправлення можна вважати і систему вчинків, що
здійснюються з мотивів, прямо протилежних тим, що штовхнули особу на
вчинення злочину. Причому висновок суду про виправлення особи повинен
базуватися на всебічному врахуванні даних про її поведінку за весь
період відбування покарання, а не за час, що безпосередньо передував
вирішенню питання про звільнення.

Під сумлінним ставленням до праці звичайно розуміють чесне та повне
виконання своїх трудових обов’язків, підвищення ділової кваліфікації,
суворе додержання правил техніки безпеки тощо.

3. Якщо виправлення засудженого, як уже зазначалося, є матеріальною
підставою умовно-дострокового звільнення, то фактичне відбуття
зазначеного в законі строку покарання — це формалізована підстава.

Умовно-дострокове звільнення від покарання може бути застосоване після
фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин
невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний
тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі,
якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний
злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин,
за який вона засуджена до позбавлення волі:

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за
умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі,
яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин
протягом невідбутої частини покарання.

Таким чином, законодавець чітко визначає мінімальний строк покарання,
після відбуття якого особа може бути умовно-достроково звільнена від
подальшого відбування покарання. Тому в судовій практиці питання про
визначення мінімального строку, який повинен бути відбутий засудженим,
виникає практично лише тоді, коли спочатку призначене покарання чи
нсвідбута його частина скорочується актом амністії або помилування, а
також у наглядовому порядку постановою судових органів.

Якщо покарання було призначене за сукупністю злочинів або вироків, то
слід виходити із остаточного покарання, а той мінімальний строк
покарання, що дозволяє умовно-достроково звільнити засудженого,
визначається більш тяжким злочином, який входить у сукупність.

4. Іспитовий строк при умовно-достроковому звільненні. Умовність цього
виду звільнення від відбування покарання полягає в тому, що звільненому
судом встановлюється певний строк, який дорівнює нсвідбутій частині
покарання, протягом якого він зобов’язаний не вчинювати нового злочину.
Цей строк обгрунтовано називають іспитовим. Він завжди дорівнює часу
невідбутої частини покарання.

Отже, іспитовий строк — це певний проміжок часу, рівний не-відбутій
засудженим частині покарання, на який він умовно-достроково звільняється
від подальшого його відбування. Початком іспитового строку вважається
день винесення судом постанови про умовно-дострокове звільнення, а
закінченням — день закінчення строку покарання, визначеного вироком
суду. При цьому суд не встановлює тривалість такого іспитового строку:
він завжди дорівнює невідбутій частині призначеного покарання. Проте суд
повинен точно зазначити цю частину строку покарання у своїй постанові.

На практиці виникає питання про обчислення іспитового строку при
достроковому звільненні засуджених і від додаткового покарання. Воно
вирішується таким чином. Якщо особа умовно-достроково звільняється від
подальшого відбування як основного, так і додаткового покарання, а
невідбута частина основного покарання більша за строк додаткового
покарання, то іспитовий строк дорівнює невідбутій частині основного
покарання. Коли ж додаткове покарання більш тривале, ніж невідбута
частина основного покарання, іспитовий строк дорівнює строку додаткового
покарання. Це пояснюється тим, що в аналізованих випадках відбувається
одночасне умовне звільнення засудженого як від основного, так і від
додаткового покарання і одночасно здійснюється перевірка обґрунтованості
такого звільнення.

5. Залежно від того, чи виконує особа вимоги умовно-дострокового
звільнення, можна виділити два види його правових наслідків — сприятливі
та несприятливі.

Сприятливі наслідки настають тоді, коли протягом невідбутої частини
покарання особа не вчинила нового злочину. В цьому разі вона визнається
повністю звільненою від призначеного вироком суду покарання. При цьому
строк погашення судимості обчислюється з дня умовно-дострокового
звільнення засудженого від відбування покарання (основного і
додаткового). При умовно-достроковому звільненні особи від основного
покарання без звільнення від додаткового покарання перебіг строку
погашення судимості починається з дня відбуття додаткового покарання.

Несприятливі наслідки умовно-дострокового звільнення настають тоді, коли
особа протягом невідбутої частини покарання вчинить новий злочин. У
цьому разі умовно-дострокове звільнення скасовується і особі
призначається покарання за правилами статей 71 і 72 КК.

§ 7. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

1. Заміна невідбутої частини покарання більш м ‘яким передбачає не
скорочення невідбутої частини призначеного вироком суду покарання, а
безумовну її заміну іншим, більш м’яким видом покарання, яке засуджений
продовжує відбувати. В цьому разі іспитовий строк не встановлюється.
Необхідність заміни невідбутої частини покарання більш м’яким виникає
тоді, коли засуджений став на шлях виправлення, і для закріплення
досягнутих результатів бажано продовжити виправний вплив на нього в
інших, менш суворих умовах.

Відповідно до ст. 82 КК невідбута частина покарання може бути замінена
більш м’яким лише тим особам, які відбувають покарання у виді обмеження
волі або позбавлення волі. У цих випадках більш м’яке покарання
призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для
даного виду покарання, і не повинно перевищувати не-відбутого строку
покарання, призначеного вироком. Подібна заміна можлива тоді, якщо
засуджений став на шлях виправлення.

2. Схожість цього інституту з умовно-достроковим звільненням є
традиційною. В КК 1960 р. вони навіть регламентувалися однією і тією ж
статтею, застосовувалися при відбуванні тих самих видів покарань і після
відбуття засудженим тих самих строків покарання (не менше 1/2,2/3 і
3/4). Але заміна невідбутого строку покарання більш м’яким ніколи не
розглядалася як різновид умовно-дострокового звільнення. Відмінність між
ними полягає в тому, що, по-перше, умовно-дострокове звільнення
застосовується під певною умовою, а заміна невідбутого строку покарання
є безумовною. По-друге, при умовно-достроковому звільненні особа
повністю звільняється від подальшого відбування покарання; при заміні ж
невідбутої частини покарання більш м’яким засуджений продовжує відбувати
покарання, хоча й більш м’яке. І, нарешті, заміна невідбутої частини
покарання більш м’яким може бути застосована, коли особа тільки стала на
шлях виправлення, а при умовно-достроковому звільненні вже довела своє
виправлення.

3. Більш м’яким вважається покарання, яке у системі покарань стоїть
вище, ніж те покарання, яке особа відбуває (ст. 51 КК).

4. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким застосовується після
фактичного відбуття засудженим:

1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин
невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний
тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі,
коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний
злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин,
за який вона була засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний
особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка
раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин
протягом невідбутої частини покарання.

5. При заміні невідбутої частини покарання більш м’яким закон передбачає
можливість звільнення особи повністю або частково від відбування
додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 82 КК).

Відповідно до ч.5 ст.82 КК до осіб, яким покарання замінене більш
м’яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами,
передбаченими ст. 81 КК.

У разі вчинення особою, яка відбуває більш м’яке покарання, нового
злочину, суд відповідно до правил статей 71 і 72 КК додає до покарання
за новий злочин невідбуту частину більш м’якого покарання.

8. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають
дітей віком до трьох років

1. Підставами застосування звільнення від відбування покарання таких
жінок ст. 83 КК називає:

а) наявність вагітності, що повинна мати місце під час відбування
покарання або народження в цей же період дитини, крім засуджених до
позбавлення волі за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини на строк
більше п’яти років;

б) засудження до обмеження волі або позбавлення волі;

в) недоцільність тримання таких засуджених у місцях позбавлення волі у
зв’язку з вагітністю або народженням дитини. 2. Умовами застосування ст.
83 КК є:

а) наявність у засудженої можливості самостійно забезпечити належні
умови для виховання дитини або наявність сім’ї чи родичів поза місцями
позбавлення волі;

б) згода останніх на спільне проживання з засудженою. Звільнення від
відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до
трьох років, є правом, а не обов’язком суду. Рішення про це суд приймає
з урахуванням названих вище підстав і умов. Причому, крім заборони
застосування такого звільнення у разі засудження жінки до позбавлення
волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі
злочини, інших обмежень у ст. 83 КК не міститься.

Відповідно до ч. 1 ст. 83 КК строк звільнення від відбування покарання
визначається судом у межах строку, на який згідно з законом жінку може
бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до
досягнення дитиною трирічного віку.

3. Умовність цього виду звільнення від покарання пов’язана з тим, що суд
може за певних умов прийняти рішення про скасування звільнення від
відбування покарання. Це відбувається в тому разі, коли засуджена
відмовляється від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця
проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або
систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні
стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення. У цьому
разі суд за поданням контролюючого органу, яким є орган
кримінально-виконавчої системи за місцем проживання засудженої, скасовує
звільнення і приймає рішення про направлення засудженої у відповідну
установу для відбування покарання, призначеного за вироком.

Перелік підстав, згідно з якими суд може скасувати звільнення, має
вичерпний характер. Скасувати звільнення на підставі, не зазначеній в ч.
5 ст. 83 КК, суд не може.

4. Закінчення строку звільнення від відбування покарання вагітних жінок
і жінок, які мають дітей віком до трьох років, закон пов’язує з двома
обставинами: досягненням дитиною трирічного віку або її смертю. Самі по
собі ці обставини ще не означають автоматичного звільнення від
невідбутої частини покарання, навіть якщо остання закінчилася. Тільки
суд з урахуванням поведінки засудженої протягом встановленого строку
звільнення від відбування покарання може прийняти рішення про її
звільнення від відбування покарання, або про заміну його більш м’яким,
або про направлення засудженої у відповідну установу для відбування
покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або
частково зарахувати в строк покарання час, протягом якого засуджена не
відбувала покарання.

Відповідно до ч. 6 ст. 83 КК при вчиненні засудженою в період звільнення
від відбування покарання нового злочину суд призначає їй покарання за
правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК.

9. Звільнення від покарання за хворобою

1. Відомо, що неосудні особи не підлягають кримінальній відповідальності
за вчинені ними суспільне небезпечні діяння (ч. 2 ст. 19 КК). Не
підлягають покаранню і особи, які вчинили злочин у стані осудності, але
до винесення судом вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх
можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч.
З ст. 19 КК).

Разом з тим психічна хвороба може виникнути і під час відбування
покарання. Це питання регулюється ст. 84 КК.

2. Стаття 84 передбачає три види звільнення від покарання за хворобою:

а) у зв’язку з захворюванням особи під час відбування покарання на
психічну хворобу (ч. 1);

б) у зв’язку з захворюванням на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає
відбуванню покарання (ч. 2);

в) у зв’язку з визнанням військовослужбовців, засуджених до службових
обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, непридатними
до військової служби за станом здоров’я (ч. 3).

3. При звільненні від покарання особи, яка захворіла на психічну хворобу
під час відбування покарання, вирішальне значення має характер
психічного захворювання. Вичерпний перелік захворювань, які є підставою
для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від
подальшого відбування покарання, затверджуються Міністерством охорони
здоров’я України.

Обов’язковою умовою цього виду звільнення є тяжкість психічного
захворювання: воно позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними. До таких осіб можуть застосовуватися
примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК.

4. Особа, яка захворіла на іншу тяжку хворобу, на відміну від психічно
хворої, усвідомлює небезпечність вчиненого і адекватно сприймає
виправно-трудовий вплив. Тому в основу звільнення таких хворих покладена
впевненість суду в тому, що тяжко хворий значною мірою втратив свою
суспільну небезпечність, а тому є впевненість в тому, що він не вчинить
нового злочину. Причому закон має на увазі такі види тяжких хвороб, які
об’єктивно перешкоджають відбуванню покарання. Якщо осуджений захворів
на тяжку хворобу, але вона не перешкоджає відбуванню покарання, то немає
підстав для його дострокового звільнення. Крім того, такий вид
звільнення від покарання застосовується лише в тих випадках, коли тяжке
захворювання виникло під час відбування покарання і подальше відбування
покарання може призвести до серйозного погіршення здоров’я або до інших
тяжких наслідків.

При вирішенні питання про застосування ч.2 ст.84 суд ураховує тяжкість
вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші
обставини справи.

Відповідно до ч.4 ст.84 у разі одужання психічно хворих (ч. 1 ст.84), а
також осіб, які захворіли на іншу тяжку хворобу, вони повинні бути
направлені для подальшого відбування покарання, якщо не закінчилися
строки давності або відсутні інші підстави для звільнення від покарання.
При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи
медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами ч. 5
ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування
примусових заходів медичного характеру.

5. Військовослужбовці, засуджені до покарання у виді службових обмежень,
арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від
покарання у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом
здоров’я.

10. Амністія і помилування

1. Звільнення від відбування покарання застосовується виключно судом.
Винятки становлять випадки звільнення від покарання, що застосовуються в
порядку амністії або помилування.

У статтях 74, 85-87 КК визначається можливість звільнення особи від
покарання чи пом’якшення призначеного покарання в порядку амністії або
помилування. Оскільки і амністія, і помилування здійснюється не судом, а
відповідно суб’єктами законодавчої і виконавчої влади, це дозволяє
віднести їх скоріше до державно-правового, ніж кримінально-правового
інституту.

Відповідно до ст. 92 Конституції України, Закону України «Про
застосування амністії в Україні» зі змінами і доповненнями (Відомості
Верховної Ради України. – 1996. – № 48. – Ст. 263.) амністія
оголошується спеціальним законом про амністію, який приймається
Верховною Радою України в кожному конкретному випадку. До прийняття
чинної Конституції України укази про амністію видавав Президент України
(наприклад, укази Президента України «Про амністію учасників війни в
Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах» 1994 р.,
«Про амністію з нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній
війні» 1995 р., «Про амністію з нагоди п’ятої річниці незалежності
України» 1996 р. та ін.).

2. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні
злочинів. Отже, чинність закону про амністію поширюється на злочини,
вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на
осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом
судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від
покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання,
звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і
розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією,
виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з
урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку
визначаються самим актом амністії.

Закон розрізняє три види амністії: повну, коли передбачається повне
звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи
від відбування покарання; часткову — при частковому звільненні
зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та
умовну, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення
суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені
до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового
виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від
відбування як основного, так і додаткового покарання.

Закон про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або
його невідбутої частини більш м’яким покаранням (ч. З ст. 86 КК).

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну
злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання
ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або
продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після
прийняття закону про амністію.

Судимість не може бути знята за законом про амністію. Питання про
погашення або зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію,
вирішується відповідно до положень статей 88-91 КК, виходячи із виду і
строку фактично відбутого винним покарання.

Закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, можуть
прийматися не частіше одного разу протягом календарного року.

Особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від
відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше
трьох місяців після опублікування відповідного закону.

Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію застосовується
скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове
обчислення строку покарання і дату закінчення відбування покарання
протягом місяця після опублікування закону про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в
порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб,
яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві
і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких
злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини
проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г)
до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого
злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного
покарання.

Законом про амністію можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на
яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися
від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму
відбування покарання та ін.).

3. Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція
України (п.27 ст.106), а за нею ст.87 КК зазначають, що Президент
України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Помилування — акт глави держави, за яким певна особа (чи кілька осіб)
повністю або частково звільняється від покарання, або до неї
застосовується більш м’яке покарання, або ж з особи знімається
судимість. Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента
України від 12 квітня 2000 р. Відповідно до нього помилування має місце
стосовно індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про
помилування.

Помилування засуджених здійснюється у виді: а) заміни довічного
позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менш двадцяти п’яти
років (ч. 2 ст. 87); б) повного або часткового звільнення від відбування
як основного, так і додаткового покарання; в) заміни по карання або його
невідбутої частини більш м’яким покаранням;

г) зняття судимості. Згідно з ст. 44 КК в результаті помилування особа
може бути також звільнена від кримінальної відповідальності.

Акт помилування не має нормативного характеру, оскільки він розрахований
на застосування тільки в одному конкретному випадку — стосовно
конкретного засудженого.

Право на клопотання про помилування має особа, яка:

а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання
в Україну без умови про незастосування помилування;

в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній
державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і
виконати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) відбула покарання в Україні.

Крім того, право на подання клопотання про помилування мають, зокрема,
захисник, батьки, дружина (чоловік), діти, законний представник
засудженого, громадські організації тощо.

Помилування не ставиться в залежність ні від ступеня суспільної
небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину і
суворості призначеного йому покарання. Тому акти про помилування можуть
видаватися і щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. При
цьому, якщо особа була засуджена за вчинення тяжкого (і особливо
тяжкого) злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк,
прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного
відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі
засудження до довічного позбавлення волі — лише після фактичного
відбуття не менше п’ятнадцяти років.

Прохання про помилування засуджених попередньо розглядається Комісією з
питань помилування, яка утворюється при Президентові України. У разі
відмови в задоволенні прохання про помилування особи, засудженої за
тяжкий або особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що
заслуговують на увагу, дана особа може звернутися з повторним проханням,
як правило, не раніше ніж через рік, а особа, засуджена за інші злочини,
— не раніше ніж через шість місяців з часу відмови в задоволенні
прохання.

Розділ 20. Судимість

1. Поняття судимості

1. Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до
кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому
стані особи, який пов’язаний з певними цивільно-правовими і
кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість
часто визначають як негативний правовий статус особи.

Так, ч. З ст. 6 Конституції України передбачає, що не може бути обраним
до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення
умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у
встановленому законом порядку. У відповідних законах України встановлена
заборона на заняття посади прокурора, судді, виконання функцій адвоката
тощо особами, які мають судимість.

2. Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю
метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість,
так й іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав
законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Тому
такими, що не мають судимості, визнаються (ч. З ст. 88):

а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання;

б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання;

в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких
виключена законом.

Частина 4 ст. 88 КК визнає такими, що не мають судимості, також осіб,
які були реабілітовані.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі
вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами
України.

Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як
обставину, з якою пов’язуються найбільш суворі кримінально-правові
наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так:

а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності
визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за
умисний злочин (ст. 34);

б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин
не було погашено або знято (ч.4 ст.32);

в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання
(п. 1 ч.І ст.67);

г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчинила
новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад,
звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-47);

ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як
кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хуліганство
буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має
судимість за хуліганство (ч.З ст.296).

Цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою показує
значення інституту судимості в кримінальному праві.

4. Відповідно до ч.І ст.88 КК особа визнається такою, що має судимість,
з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або
зняття судимості.

Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покарання; 2) і,
крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після
відбуття покарання.

Очевидно, що протягом цього часу особа, яка має судимість, може
виправитися, можуть істотно змінитися життєві умови, поведінка особи.

Тому законодавець передбачає можливість припинення судимості і тим самим
припинення пов’язаних з нею обмежень.

Частина 1 ст. 88 КК називає два види припинення судимості: її погашення
і зняття.

2. Погашення судимості

1. Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні
певних, передбачених законом умов.

Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового
злочину.

Стаття 89 КК встановлює диференційовані строки погашення судимості
залежно від виду і строку покарання, відбутого винним.

Так, відповідно до пунктів 1 і 2 ст.89 у осіб, звільнених від відбування
покарання з випробуванням (статті 75 і 79 КК), судимість погашається при
сприятливому перебігу іспитового строку. Якщо таким особам було
призначено вироком суду додаткове покарання, строк якого перевищує
іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього
додаткового покарання.

У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання
або звільнення від нього. Так, згідно з пунктами 3 і 4 ст. 89 КК
судимість погашається після відбуття таких покарань, як позбавлення
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК),
службові обмеження для військовослужбовця (ст. 58 КК), тримання в
дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) або з моменту
їх дострокового звільнення від цих видів покарань. Так само погашається
судимість у разі відбуття покарання військовослужбовцем на гауптвахті
замість арешту.

Стаття 89 КК передбачає також погашення судимості перебігом
встановленого в законі строку після відбуття особою основного і
додаткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залежно від
виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, п. 5
передбачає строк погашення судимості в один рік, якщо особи відбули
покарання у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту,
а для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі, строк погашення
судимості дорівнює двом рокам (п.6).

У пунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диференціюються
залежно від категорії злочинів (ст.12), до яких належить вчинений
засудженим злочин. Для злочинів невеликої тяжкості — два роки; середньої
тяжкості — три роки; тяжких — шість років; особливо тяжких — вісім
років.

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг
строку не переривався вчиненням нового злочину, дозволяє вважати особу
такою, яка не має судимості, що є важливим чинником реалізації прав
людини.

2. У зв’язку з тим, що погашення судимості пов’язується законом з
перебігом певних строків, важливе значення мають передбачені ст. 90 КК
правила обчислення цих строків.

Частина 1 ст. 90 КК встановлює загальне правило, відповідно до якого
строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і
додаткового покарання. Так, якщо особу було засуджено до чотирьох років
позбавлення волі (основне покарання) і трьох років позбавлення права
обіймати посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю (додаткове
покарання), строк погашення судимості почне обчислюватися тільки після
відбуття додаткового покарання, тобто після закінчення семи років, тому
що тільки після цього строку особа буде вважатися такою, що відбула як
основне, так і додаткове покарання.

У деяких випадках строк погашення судимості спливає одночасно з строком
давності обвинувального вироку. Частина 2 ст. 90 КК спеціально
передбачає таку ситуацію, вказуючи, що в строк погашення судимості
зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому
давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано,
судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку
(ст.80 КК).

У зв’язку з широким застосуванням умовно-дострокового і дострокового
звільнення від покарання, а також заміни покарання більш м’яким, виникає
питання, як обчислювати в цих випадках строк погашення судимості: з
моменту відбуття покарання, визначеного вироком суду, чи з моменту
звільнення. Закон вирішує і це питання. У ч. З ст. 90 КК встановлено:
якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк
погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого строку,
але з моменту звільнення від відбування покарання (основного і
додаткового). Відповідно до ч. 4 ст. 90, якщо невідбуту частину
покарання було замінено більш м’яким покаранням, то строк погашення
судимості обчислюється з моменту відбуття більш м’якого покарання
(основного і додаткового).

Якщо зазначені в ст. 90 КК строки витікають без їх перерви вчиненням
нового злочину, то особа вважається такою, що не має судимості. Проте
якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення
судимості знову вчинить злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК строк
погашення судимості переривається. У цьому разі він починає
обчислюватися заново (з самого початку) після фактичного відбуття
покарання (основного і додаткового) за останній злочин. Отже, з цього
моменту будуть одночасно текти два строки погашення судимості: за перший
і другий злочини. Ці строки обчислюються паралельно (не складаються і не
поглинаються) і закінчуються кожний самостійно, залежно від їх
тривалості.

3. Зняття судимості.

1. Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду.
При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого
законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі,
автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього
питання судом. Закон не зобов’язує суд, а лише надає йому право на
підставі конкретних обставин справи зняти з особи судимість.

2. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення
судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим.

Для зняття судимості згідно з ст. 91 КК необхідні такі умови:

1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі;

2) закінчення не менше половини строку погашення судимості,

передбаченого в ст.89 КК;

3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним
ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих

умов.

Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з
особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа продовжує
вважатися судимою і перетерплювати пов’язані з нею обмеження до повного
закінчення передбачених законом строків погашення судимості.

Порядок зняття судимості встановлюється КПК України (ч. З

ст. 91 КК).

Розділ 21. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Розділ XIV Загальної частини КК передбачає два види примусових заходів:
1) примусові заходи медичного характеру (статті 92-95) та 2) примусове
лікування (ст. 96). І ті, й інші за своєю природою є заходами лікування
і застосовуються лише до осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння,
передбачені кримінальним законом, і страждають на певні захворювання.

І примусові заходи медичного характеру, і примусове лікування
призначаються судом особам, які вчинили суспільне небезпечне діяння,
передбачене кримінальним законом, але вони не є покаранням, тому що не
містять в собі кари.

Їх метою є обов’язкове лікування, а також запобігання вчиненню особами
(до яких вони застосовані) нових суспільне небезпечних діянь.

Разом з тим примусові заходи медичного характеру і примусове лікування
розрізняються за підставами застосування і колом осіб, до яких вони
можуть бути застосовані.

1. Примусові заходи медичного характеру

1. Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної
психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільна
небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого
Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад (ст. 92 КК).

Підставою застосування примусових заходів медичного характеру є: 1)
вчинення суспільне небезпечного діяння, ознаки якого передбачені в
статтях Особливої частини КК (пункти 2 і 3 ст. 93 КК), або злочину (п. 2
ст. 93 КК); 2) наявність у особи психічного захворювання; 3) визнання
судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.

2. На підставі ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть
бути застосовані судом лише до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільне небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановленим вироку або під час відбування покарання.

3. Стаття 94 КК передбачає вичерпний перелік примусових заходів
медичного характеру. Ними є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Вибір
конкретного заходу визначається судом, виходячи із:

а) характеру і тяжкості захворювання, б) тяжкості вчиненого діяння та в)
ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

4. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку
може бути застосоване судом стосовно особи, яка за станом свого
психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного
закладу.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може
бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним
станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння потребує
тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

6. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може
бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне
небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за
своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але
потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах
посиленого нагляду.

7. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може
бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне
небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також
щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером
вчиненого суспільне небезпечного діяння становить особливу небезпеку для
суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в
умовах суворого нагляду.

Аналіз видів примусових заходів медичного характеру і зіставлення їх з
категоріями осіб, до яких вони можуть застосовуватися (ст. 93 КК),
дозволяє зробити висновок про те, що за змістом закону до осіб, визнаних
обмежено осудними, може застосовуватися лише такий захід, як надання
амбулаторної психіатричної допомоги, оскільки спеціальні психіатричні
заклади призначені для осіб, які не можуть усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними.

Якщо суд не визнає за необхідне застосування примусового заходу
медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких
заходів, він може передати особу на піклування родичам або опікунам з
обов’язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК).

8. Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на
тривалість перебування у психіатричних закладах. Таке лікування повинно
продовжуватися до видужання або зміни ступеня тяжкості захворювання,
коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

9. Оскільки примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб,
які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то
очевидно, що з часом під впливом різних обставин, зокрема лікування,
психічний стан особи може змінюватися, вона може навіть цілком видужати.
Тому ст. 95 КК передбачає умови, за яких примусові заходи медичного
характеру можуть бути продовжені, змінені або взагалі припинені. Ці
питання вирішуються тільки судом за заявою представника психіатричного
закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До
заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким
обґрунтовується необхідність продовження, зміни або припинення
застосування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей
висновок дається на основі обов’язкового, не рідше одного разу на 6
місяців, огляду особи, до якої застосовані примусові заходи медичного
характеру.

Якщо підстави для припинення або зміни цих заходів відсутні, то
представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє в суд
заяву про необхідність продовжити застосування примусового заходу
медичного характеру на строк, який кожного разу не може перевищувати 6
місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування
примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Якщо суд вирішить припинити застосування цих заходів у зв’язку зі
зміненням психічного стану особи на краще, він може передати її на
піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

2. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від
призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу,
що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 96 КК). Підставою
застосування примусового лікування є: засудження особи за вчинений
злочин до покарання і наявність у неї хвороби, що містить небезпеку для
здоров’я інших осіб. Це можуть бути, алкоголізм, туберкульоз, венеричні
хвороби та ін.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження
волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У
разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у
спеціальних лікувальних закладах.

Розділ 22. Особливості кримінальної відповідальності і покарання
неповнолітніх

1. Як раніше вже зазначалося, суб’єктом злочину є особа, яка досягла на
момент вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або
чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб’єкта злочину виконує не лише
роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна
відповідальність, але є обставиною, що визначає характер і ступінь
суворості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, тобто
осіб, які не досяглії вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

2. Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної
відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон
передбачає певні особливості кримінальної відповідальності і покарання
неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі XV КК і стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (ст. 97,
ч. 2 ст. 106);

2) видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього (статті
98-102);

3) призначення покарання (ст. 103);

4) звільнення від покарання та його відбування (статті 104-107).

5) погашення і зняття судимості (ст. 108).

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив з психологічної
характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності
достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така
психофізична незавершеність процесу формування особи призводить до
нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої
особи) усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого
складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

Виходячи з цього, п. З ч. 1 ст. 66 передбачає, що вчинення злочину
неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує покарання. Ця норма відбиває
стійку тенденцію пом’якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з
відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці.

1. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної
відповідальності

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної
відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням
примусових заходів виховного характеру (ст. 97).

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням
строків давності (ст. 106).

Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, який вчинив злочин, за
підставами, передбаченими в законі, звільняється від пе-ретерпівання
засудження, від певних обмежень, встановлених кримінальним законом за
цей злочин.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням
примусових заходів виховного характеру.

Цей вид є найбільш важливою особливістю кримінальної відповідальності
неповнолітніх. Частина 1 ст. 97 передбачає, що неповнолітній, який
вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від
кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без
застосування покарання. Під цими заходами розуміють передбачені
кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним
покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання,
переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування
особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і
навичок, попередження вчинення ними правопорушень. Обов’язковими
ознаками цих заходів є: 1) передбаченість їх кримінальним законом — ч. 2
ст. 105;

2) застосування їх тільки судом; 3) застосування їх тільки до
неповнолітніх, що вчинили злочин (Відповідно до ч. 2 ст. 97 примусові
заходи виховного характеру можуть бути призначені особі, яка до
досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність,
вчинила суспільне небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння,
передбаченого Особливою частиною цього Кодексу.); 4) відсутність в них
ознак кримінального покарання.

1) Підставою звільнення із застосуванням примусових заходів виховного
характеру є можливість виправлення неповнолітнього без призначення
покарання. Можливість такого виправлення повинна випливати з оцінки
поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до
навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику
небезпечність особи неповнолітнього.

Необхідними умовами застосування таких заходів є: а) вчинення злочину
вперше; б) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч.
2 ст. 12 КК).

2) Частина 2 ст.105 містить вичерпний перелік примусових заходів
виховного характеру:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки
неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх
заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його
згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і
має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних
майнових збитків;

г) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної
установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не
перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх
залишення визначаються законом.

Застереження полягає в осудженні (осуді) суспільне небезпечної поведінки
неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою
застосування більш суворих заходів відповідальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки
неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвідувати у
вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати навчальні
заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють,
чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а
також окремих громадян на їх прохання за своєю суттю припускає
встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що
були зобов’язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин
здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід
може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають реальну
можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для
неповнолітнього. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 22 грудня 1995 р. «Про практику застосування судами примусових
заходів виховного характеру» (Юридичний вісник України. – 1996. – № 10.)
рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що
їх заміняють, лише при наявності даних про їхню спроможність забезпечити
виховання. Ця ж вимога ставиться і до колективу або інших громадян. Слід
при цьому мати на увазі, що закон вимагає обов’язкової згоди колективу
на здійснення нагляду і проведення виховної роботи з неповнолітнім, а
щодо громадян — наявність з їхнього боку відповідного прохання (п. З ч.2
ст.105).

Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під
нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з
урахуванням конкретних обставин справи.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення
на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяний майновий збиток.
Закон, проте, обмежує можливість його застосування як віком
неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути
застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п’ятнадцятирічного
віку і мають майно, кошти або прибуток.

Найбільш суворим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до
спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими
установами відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. «Про органи і
служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх»
(Ведомости Верховной Рады Украины. – 1995. – № 6. – Ст. 35.) є
загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи
від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної
реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Як найсуворіший з усіх заходів, передбачених ч. 2 ст. 105, цей захід
може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути
виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але
не може перевищувати трьох років.

Відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями
загальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є
створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів,
підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної
підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення
соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального
захисту.

Виходячи з цього, закон допускає у виняткових випадках можливість
тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх
до п’ятнадцяти років, а у фахових училищах соціальної реабілітації — до
дев’ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року
або професійної підготовки.

Відповідно до ч. З ст. 105 залежно від конкретних обставин вчиненого
злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно
кілька примусових заходів виховного характеру. Поряд з цими заходами ч.
4 ст. 105 надає право суду, якщо він вважає це необхідним, призначити
неповнолітньому вихователя.

3) Частина 3 ст. 97 встановлює, що у разі ухилення неповнолітнього, що
вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного
характеру, ці заходи скасовуються судом і він притягується до
кримінальної відповідальності.

2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку
із закінченням строків давності.

Стаття 106 передбачає особливості звільнення неповнолітніх від
кримінальної відповідальності в зв’язку із закінченням строків давності
притягнення до такої відповідальності. Відповідно до ч. 1 ст. 106 для
застосування цієї норми суду необхідно, насамперед, враховувати загальні
підстави застосування інституту давності притягнення до кримінальної
відповідалності передбачені в ст. 49 КК (закінчення передбачених законом
строків після вчинення злочинів і до дня набрання вироком законної сили,
невчинення під час цих строків нового злочину, відсутність ухилення від
слідства або суду).

При наявності загальних підстав і умов застосування такого звільнення
суд повинен врахувати його особливості щодо неповнолітніх. Такими
особливостями відповідно до ст.106 є: по-перше, можливість її
застосування до осіб, які не досягли вісімнадцяти років до вчинення
злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення питання про
звільнення; по-друге, встановлення в ній знижених строків давності.
Частина 2 ст. 106 передбачає такі строки давності;

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

2. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього, і особливості
Їх призначення

1. Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути
застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. 1 ст.98 це такі основні
види покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4)
арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 цієї статті до неповнолітнього можуть бути застосовані
і додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні
посади або займатися певною діяльностю.

2. Слід, перш за все, зазначити, що в самому змісті, умовах застосування
цих видів покарань мають місце певні особливості, порівняно з
аналогічними покараннями при їх застосовуванні до повнолітнього. Ці
особливості в цілому відбивають тенденцію пом’якшення покарань, що
можуть бути застосовані до неповнолітнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 штраф застосовується лише до неповнолітніх, що
мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути
звернене стягнення. Частина 2 цієї статті обмежує розмір штрафу: він
може бути призначений у межах до п’ятисот встановлених законом
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обов’язковим урахуванням
судом майнового стану неповнолітніх.

Значно пом’якшені щодо неповнолітніх і такі види покарань, як громадські
та виправні роботи.

Відповідно до ст. 100 ці види покарання можуть бути призначені тільки
неповнолітнім від 16 до 18 років. Крім того, значно меншими є строки цих
покарань: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти
до ста двадцяти годин і тривалість їх не може перевищувати двох годин на
день; строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного
року, при цьому відрахування в прибуток держави призначаються судом у
розмірі від п’яти до десяти відсотків.

На підставі ст. 101 арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах
ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призначений
тільки неповнолітнім, які досягай на момент постановлення вироку
шістнадцяти років і на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Позбавлення волі відповідно до ч.2 ст.102 взагалі не може бути
призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої
тяжкості.

Крім того, КК визначає більш низькі (ніж повнолітнім) межі максимальних
строків позбавлення волі. Частина 1 ст. 102 передбачає, що покарання у
виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину
вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти
років, а у випадках, передбачених в п.5 ч. З ст. 102 — не більше
п’ятнадцяти років.

Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповнолітнього,
позбавлення волі може бути призначене (ч. З ст. 102):

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше
двох років;

2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя
людини, — на строк до п’ятнадцяти років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його в
спеціальних виховних установах, максимально пристосованих для цих осіб.

3. Певні особливості є й у призначенні покарання неповнолітнім. Вони
викликані, насамперед, тим, що суд при призначенні покарання
неповнолітньому повинен враховувати умови його життя і виховання, вплив
дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Особливе значення має урахування вікових особливостей неповнолітнього,
що вимагає встановлення не лише того, що особа формально досягла віку
кримінальної відповідальності, але і з’ясовування всіх індивідуальних
психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку. Практика йде по
шляху виключення кримінальної відповідальності і покарання відносно тих
неповнолітніх, які хоча і досягли віку, з якого встановлена
відповідальність, проте відстають (не в зв’язку з психічним
захворюванням) у розумовому розвитку від рівня, типового для цього віку,
який визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну
небезпечність вчиненого. Тому можна сказати, що загальні засади
призначення покарання відносно неповнолітніх застосовуються з
урахуванням специфіки їх вікового психофізичного розвитку.

Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати
спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у
призначенні їм покарання — його пом’якшення. Саме це, як вже
вказувалося, підкреслене в п. З ст. 66, яка визнає вчинення злочину
неповнолітнім як обставину, що пом’якшує покарання.

Практика однозначно йде по шляху найбільш частого застосування до
неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад,
призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69).

3. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування

1. Аналіз норм КК про звільнення неповнолітніх від покарання дозволяє
виділити ряд особливостей, що відбивають, безумовно, прояв принципу
гуманізму щодо цієї категорії осіб. Це виявляється в тому, що: по-перше,
ст. 105 передбачає такий вид звільнення від покарання, який може
застосовуватися лише до неповнолітніх, — звільнення від покарання із
застосуванням примусових заходів виховного характеру; по-друге, ті види
звільнення від покарання, які можуть застосовуватися і до повнолітнього,
і до неповнолітнього, відносно останніх мають пільгові умови, що
дозволяє більш широко застосовувати їх до неповнолітнього.

2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів
виховного характеру.

Обов’язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням
примусових заходів виховного характеру є: а) вчинення злочину невеликої
або середньої тяжкості; б) наступне, після вчинення злочину і до
постановлення вироку, щире розкаяння і бездоганна поведінка.

Якщо суд внаслідок оцінки цих обставин дійде висновку про те, що
неповнолітній для досягнення мети виправлення, попередження вчинення
нових злочинів на момент постановлення вироку не потребує застосування
покарання, він може звільнити його від покарання із застосуванням
зазначених заходів. У цьому разі суд постановляє обвинувальний вирок без
призначення покарання і особа вважається такою, що не має судимості.
Одночасно суд призначає певні примусові заходи виховного характеру.
Частина 2 ст. 105 містить вичерпний перелік примусових заходів виховного
характеру, зміст яких було розкрито в § 1 цього розділу.

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Стаття 104
передбачає, що для застосування цього виду звільнення від відбування
покарання необхідно враховувати: по-перше, загальні підстави й умови,
передбачені в статтях 75-78; по-друге, особливості, передбачені в цій
статті.

Ці особливості полягають у такому: 1) звільнення від відбування
покарання з випробуванням неповнолітніх можливе при засудженні їх тільки
до одного виду покарання — позбавлення волі;

2) іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років;
3) у разі звільнення неповнолітніх від відбування покарання з
випробуванням суд може покласти на окрему особу (за її згодою або на її
прохання) обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним
виховної роботи.

4. Звільнення від покарання в зв’язку із закінченням строків давності
виконання обвинувального вироку. Стаття 106 передбачає звільнення від
відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання
обвинувального вироку. Загальна норма про цей вид давності передбачена в
ст. 80 і нею, насамперед, повинен керуватися суд при звільненні
неповнолітніх від покарання, враховуючи потім особливості, зазначені у
ч. З ст. 106.

Для закінчення давності виконання обвинувального вироку ч. З ст. 106
встановлює такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов’язаного з
позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді
позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі
на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на
строк більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
за особливо тяжкий злочин.

Якщо порівняти ці строки з тими, що встановлені у ст. 80 стосовно
повнолітніх, то очевидно, що вони є значно меншими за своєю тривалістю.

5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Стаття 107
передбачає підставу і правові умови умовно-дострокового звільнення осіб,
що вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку
на момент звільнення.

Особливістю умовно-дострокового звільнення неповнолітніх порівняно із
загальною нормою про умовно-дострокове звільнення (ст. 81) є те, що його
підставою є виправлення засудженого, доведене сумлінною поведінкою та
ставленням до праці і навчання (ч. 2 ст. 107). Мають особливості і
правові умови застосування ст. 107: по-перше, ст. 107 застосовується до
осіб, що вчинили злочин до досягнення вісімнадцяти років, незалежно від
віку на момент умовно-дострокового звільнення; по-друге,
умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, що відбувають
покарання у виді позбавлення волі; по-трете, застосування його не
залежить від тяжкості вчиненого злочину; по-четверте, воно
застосовується при відбутті певної частини призначеного покарання, що за
розміром є меншою, ніж це передбачено в ст. 81 щодо повнолітніх.

Відповідно до ч. З ст. 107 умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, може
бути застосоване після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення
волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий
злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі,
призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо
тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді
позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості
знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який
вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі,
призначеного за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа
раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була
умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення
невідбутої частини покарання і до досягнення вісімнадцятирічного віку
знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення
волі.

Стосовно повнолітніх ці терміни відповідно складають: не менше половини;
не менше двох третин; не менше трьох чвертей фактично відбутого
покарання (ст. 81).

Аналіз ст. 107 дає можливість зробити важливий висновок: щодо осіб, які
вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, закон не містить заборони
на їх умовно-дострокове звільнення незалежно від тяжкості злочину і
навіть наявності рецидиву.

Якщо умовно-достроково звільнений протягом невідбутої частини покарання
вчинить новий злочин, то суд призначає покарання за правилами,
передбаченими у ст. 71, тобто за сукупністю вироків, з дотриманням
правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення,
встановлених ст. 72.

До осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, заміна
невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується.

4. Погашення і зняття судимості

1. Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до
досягнення ними вісімнадцятирічного віку, відбувається на підставі
статей 88-91, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст. 108. Ці
особливості стосуються: 1) тривалості строків погашення судимості і 2)
умов дострокового зняття судимості.

Частина 2 ст. 108 визначає такими, що не мають судимості, неповнолітніх:
1) засуджених до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, після
виконання цього покарання; 2) засуджених до позбавлення волі за злочин
невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня
відбуття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджених до
позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня
відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4) засуджених до
позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п’яти
років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до
вісімнадцяти років, застосовується на підставі, передбаченій у ст. 91
КК, з урахуванням таких особливостей: 1) відбуття покарання у виді
позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин; б) закінчення не
менше половини строку погашення судимості, визначеного в пунктах 3 і 4
ч. 2 ст. 108, тобто, якщо вони відбули покарання за тяжкий злочин, то
дострокове зняття судимості можливе після одного року шести місяців
після відбуття покарання, а якщо вони відбули покарання за особливо
тяжкий злочин — то після двох років і шести місяців.

Але загальною умовою залишається невчинення в ці строки нового злочину.

Розділ 23. Основні питання Загальної частини кримінального права
іноземних держав

Насамперед слід зазначити, що неможливо викласти вичерпним чином
матеріал, що належить до Загальної частини кримінальних кодексів
більшості іноземних країн. Тому в цьому підручнику йдеться про основні
питання Загальної частини лише деяких держав. Серед країн далекого
зарубіжжя розглядається законодавство Франції, Німеччини, Англії і США,
а близького зарубіжжя — законодавство Росії.

1. Кримінальне право Франції та Німеччини

Франція є країною, де вперше після Великої Французької революції 1789 р.
з’явився перший буржуазний Кримінальний кодекс 1791 р. Пізніше цей
кодекс був замінений Кримінальним кодексом Наполеона 1810р., що діяв
більше 180 років, доки 1 березня 1993 р. не набрав чинності новий, який
діє і нині — кодекс 1992 р. Саме тому кодифіковану систему кримінального
права, закладену КК 1791 р., називають континентальною, на відміну від
англійської системи, яка не має окремого Кримінального кодексу. Після
появи кодексів деяких німецьких держав, а особливо після прийняття у
1871 р. загально-німецького КК, цю систему досить часто називають
франко-німець-кою. Вона вплинула на кодификацію багатьох держав Європи,
Азії, Латинської і Центральної Америки, де прийняті кримінальні кодекси
за типом цієї системи.

КК Франції 1992 р. складається із чотирьох книг, перша з яких містить
норми Загальної частини. Кодекс відображує концепцію охорони прав особи
і правової держави. Він зберігає інститути цивілізованого кримінального
права, які були розроблені ще в XVIII ст.:

це принцип «немає злочину — немає покарання без встановлення його
законом», тричленна класифікація злочинів (злочини, проступки і
порушення), відповідальність лише за виражене зовні діяння і за
наявності моральної вини. КК регулює питання обмеженої осудності,
відповідальності за замах (готування не карається), співучасть, містить
розділ, в якому регулюються обставини, що виключають відповідальність
(необхідна оборона, крайня необхідність, примус, виконання наказу та
ін.). Передбачається відповідальність юридичних осіб у виді штрафу,
ліквідації або тимчасового припинення їх діяльності. Смертна кара у
Франції скасована. Позбавлення волі існує у виді довічного ув’язнення
або на певні строки — до тридцяти років, широко передбачені застосування
штрафів, додаткові покарання у виді позбавлення або заборони певних прав
(наприклад, прав водія, володіння зброєю та ін.). При рецидиві покарання
збільшуються, а у деяких випадках можуть подвоюватися. При призначенні
покарання суд має широкі повноваження з пом’якшення покарань,
застосування їх нижче нижчої межі або переходу до іншого, більш м’якого
покарання. КК передбачає так званий «період надійності»

— по суті це квота для звільнення від покарання, умовного звільнення і
т.ін. При довічному ув’язненні ця квота дорівнює п’ятнадцяти рокам, при
засудженні на строк більше п’яти років позбавлення волі — 2/3 строку. В
справах про тяжкі вбивства строк надійності може бути продовжений до
тридцяти років. Поряд з цим встановлений режим напівволі на строк до
одного року — відбування покарання після роботи та ін. Детально
регулюються питання відстрочки вироку (проста, з випробуванням,
покладанням конкретних обов’язків). Передбачені давність виконання
обвинувального вироку, реабілітація (фактично це є погашення судимості).

Деякі статті Загальної частини КК Франції пов’язані з питаннями боротьби
з організованою злочинністю. Так, наводяться визначення банди,
передумислу, злому, зброї, об’єднання злочинців, установлена
відповідальність за участь у такому об’єднанні. Так, організованою
бандою за КК Франції вважається будь-яка сформована

група або будь-яка змова з метою підготування одного або декількох
злочинних діянь.

КК Франції, зберігши вихідні положення, закладені ще класичною школою
кримінального права, зазнав серйозного впливу школи нового соціального
захисту (про неї йтиметься далі).

У Німеччині діє Кримінальне уложення 1871 р. у редакції від 1 січня 1975
р., хоча і після цього була прийнята низка доповнень і змін, головним
чином в його Особливій частині (закони про економічну злочинність, про
боротьбу з тероризмом). Кримінальне уложення (будемо далі називати його
КУ) побудовано на постулатах ідей класичної і соціологічної шкіл
кримінального права (про це див. далі). В ньому поєднується застосування
покарання за моральну вину злочинця із заходами безпеки, що
застосовуються з огляду на небезпечний стан особи (так звана система
«подвійного шляху», або дуалістична система).

У § 1 КУ проголошений принцип «немає злочину без вказівки на те в
законі». Злочинні діяння поділяються на злочини і проступки. Підставою
кримінальної відповідальності визнається склад злочину, вина вважається
необхідною умовою караності. КУ передбачає змішану формулу неосудності,
обмежену осудність, формулює поняття помилки в ознаках складу злочину і
помилки «в забороні», тобто в протиправності діяння. У Загальній частині
КУ регулюється відповідальність за замах, яким вважається діяння, при
якому особа безпосередньо розпочала виконання складу злочину.
Добровільна відмова звільняє особу від кримінальної відповідальності.
Готування до злочину не є караним, крім випадків, спеціально
передбачених законом. КУ виділяє як співучасників: виконавців,
підмовників і пособників, причому кожний карається згідно зі ступенем
своєї вини. Серед обставин, що виключають злочинність діяння, КУ називає
необхідну оборону, крайню необхідність; право на затримання злочинця
формулюється в КПК. Так, необхідну оборону § 32 КУ визначає як захист
самої особи, яка обороняється, або іншої особи від наявного
протиправного нападу на того, хто обороняється, або на іншу особу.
Перевищення меж необхідної оборони виключає відповідальність, якщо
особа, яка обороняється, діяла внаслідок помилки, страху чи переляку.
Суб’єктом злочину можуть бути тільки фізичні особи. Правовими наслідками
вчинення злочину за КУ є міри покарання і заходи виправлення і безпеки.
До основних покарань належать позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти
років або довічне ув’язнення (смертна кара скасована) і штраф. КУ
обмежує застосування короткострокового позбавлення волі. Так,
позбавлення волі на строк до шести місяців призначається судом тільки за
особливих обставин. Якщо санкція закону не передбачає штрафу, то
позбавлення волі на строк до шести місяців може бути замінене штрафом.
Призначення штрафу залежить від майнового стану суб’єкта, причому він
обчислюється в спеціальній одиниці — «денний прибуток». Додатковими
покараннями є позбавлення прав водія, право обіймати громадські посади,
обирати і бути обраним. У КУ широко передбачене застосування «звільнення
з випробуванням» при засудженні до позбавлення волі на строк не більше
двох років. На такого засудженого можуть бути покладені певні обов’язки
(наприклад, відшкодувати завдані збитки, пройти навчання та ін.).

КУ, як уже говорилося, передбачає застосування заходів безпеки.
Особливий характер серед них має превентивне ув’язнення. Такі заходи
безпеки суд призначає на підставі ст. 66 КУ разом із покаранням, якщо
суб’єкт становить небезпеку для суспільства. Через те, що захід безпеки
застосовується разом з покаранням, у цьому і знаходить своє вираження
дуалізм реалізації заходів кримінальної відповідальності. Превентивне
ув’язнення може бути призначено до десяти років, а при засудженні в
другий і більше разів може продовжуватися безстрокове. Заходом безпеки є
також заборона на професії на строк від одного року до п’яти років. КУ
передбачає і конфіскацію предметів, придбаних особою внаслідок вчинення
нею злочину.

2. Кримінальне право Англії та США

На відміну від континентальної Європи, в Англії немає єдиного
Кримінального кодексу, в якому були б об’єднані кримінальні закони. У
цій країні історично склалося право судових прецедентів, або загальне
право, що діє поряд з парламентськими статутами (законами) — статутним
правом. Загальне право ґрунтується на обов’язковості раніше прийнятого
судом вищої інстанції рішення для наступного розгляду аналогічних
судових справ. Так, питання неосудності вирішуються на підставі
прецеденту 1843 р., коли Палата Лордів сформулювала положення про
неосудність у справі Мак-Нагтона (Докладніше про це див.: Трахтеров В.С.
Вменяемость и невменяемость в уголовном праве. – X., 1992. – С. 72 і
наст.). Крім судових прецедентів, які в більшому ступені визначають
положення Загальної частини, парламентські акти регулюють головним чином
відповідальність за окремі злочини — вбивство, крадіжки. В останні
десятиріччя видаються статути і з питань Загальної частини, наприклад,
Закон 1977 р., що регулює відповідальність за змову, Закон 1981 р. про
кримінальне караний замах.

Загального поняття злочину законодавство Англії не знає, воно дається в
доктрині. Наприклад, Блекстон у коментарях 1765 р., що і сьогодні не
втратили свого значення, визначав злочин як зло, що заподіює шкоду
суспільству. Загальне право вимагає для кримінальної відповідальності не
тільки фізичної дії (бездіяльності), а й суб’єктивного ставлення до неї
— винності. Їх відповідно позначають термінами «асfus rej» і «mens геа».

Своєрідною є і класифікація злочинів в англійському праві. Так, за
процесуальною ознакою всі злочини поділяються на злочини, що
переслідуються за обвинувальним актом і розглядаються в суді присяжних,
та злочини, що розглядаються шляхом сумарної юрисдикції, тобто
одноособове діючим магістратом (суддею). Є і діяння «змішаної
юрисдикції», що можуть розглядатися в будь-якому із зазначених порядків.

Крім того, встановлена класифікація злочинів на «арештні» і «неарештні».
Перші — це ті, що тягнуть за собою покарання у виді позбавлення волі на
строк більше п’яти років. Відносно цих злочинів встановлені особливі
правила арешту (наприклад, обмеження на звільнення заарештованого під
заставу та ін.). Усі інші злочини вважаються «неарештними».

У регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорной теорії,
тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями
виконавця. Готування до злочину, якщо воно не утворює самостійного
злочину, не карається. Замах, у тому числі й негідний, підлягає
кримінальній відповідальності. Не тягнуть відповідальності не тільки
необхідна оборона і крайня необхідність, а й подружнє примушування,
наказ начальника та ін.

Видами покарання в Англії є позбавлення волі, пробація (випробування),
штраф. Додатково можуть призначатися позбавлення прав водія, заборона на
заняття певною діяльністю, а також надання безоплатних послуг
суспільству на строк не менше сорока і не більше двохсот сорока часів.
Смертна кара після призупинення її в 1965 р. на п’ять років остаточно
скасована в 1970 р, за винятком випадків зради суверену або державі та
піратства, поєднаного з насильством.

Широко застосовується пробація як вид умовного засудження на строк від
шести до тридцяти місяців, що здійснюється під наглядом спеціального
чиновника. Пробація пов’язана з покладенням на засудженого певних
обов’язків і обмежень. У разі їх порушення до винного можуть бути
застосовані штраф або безоплатні роботи на користь суспільства.
Застосовується також відстрочка виконання вироку відносно осіб,
засуджених до позбавлення волі або штрафу. Що стосується позбавлення
волі, то його строки передбачені в окремих статутах, але якщо в статуті
такий строк не визначений, він не може перевищувати двох років. За
загальним правом строк позбавлення волі встановлюється судом.
Позбавлення волі може бути призначено і на невизначений строк, а також
довічно (наприклад, за умисне вбивство).

Кримінальне право США сформувалося і розвивалося під впливом
англійського права прецедентів. Проте в американському праві відразу ж
все більшого значення стали набувати акти Конгресу і законодавчих
органів окремих штатів. США — федеративна держава, в якій діють
федеральні кримінальні закони та кримінальні закони окремих штатів. Ці
дві системи існують паралельно, причому федеральні кримінальні закони
встановлюють лише відповідальність за злочини, що посягають на безпеку
США (зрада, шпигунство), а також за злочини федеральних службовців та
інші злочинні інтереси, що стосуються декількох або всіх штатів
(торгівля і збут наркотиків, крадіжки автомобілів тощо). Переважна
більшість злочинів передбачена в законодавстві окремих штатів.

У середині XX ст. у США розпочався рух за реформу кримінального
законодавства, і у більшості штатів до сьогоднішнього часу прийняті нові
кодекси. Основою для прийняття цих кодексів був Зразковий Кримінальний
кодекс США (1962 р.), який розроблений інститутом американського права,
а тому не має офіційного характеру. Але через те, що Зразковий КК
увібрав у себе досвід розвитку американського кримінального права, він
справив визначальний вплив на нову кодификацію. І хоча кримінальні
кодекси штатів мають свої особливості, основні положення Зразкового КК,
сприйняті ними, дають можливість однаково тлумачити головні інститути
кримінального права. Водночас норми загального (прецедентного) права
продовжують грати істотну роль у тлумаченні і застосуванні кримінальних
законів, залишаючись одним із джерел кримінального права.

Всі злочини класифікуються на певні групи: фелонії і місдіміно-ри. Так,
КК штату Нью-Йорк (1967 р.) залежно від тяжкості злочину і покарання, що
погрожує, встановлює п’ять категорій фелоній і три категорії
місдімінорів. Фелонії караються тривалими строками позбавлення волі, аж
до довічного ув’язнення або смертної кари, місдімінори — до одного року
позбавлення волі. КК розрізняє також головні форми вини — намір,
завідомість, необережність. Докладно регулюються питання неосудності,
причому більшість кримінальних кодексів відтворює англійську доктрину
Мак-Нагтона. Регулюються також питання відповідальності за замах і
співучасть. Причому з метою боротьби з організованою злочинністю на
федеральному рівні прийнятий Закон 1970р., в якому передбачені суворі
покарання для рекетирів та інших учасників злочинних об’єднань. Також
прийняті закони про боротьбу з комп’ютерними злочинами.

Покараннями в США є смертна кара, позбавлення волі, пробація, штраф.
Верховний суд США обмежив застосування смертної кари в окремих штатах
лише вчиненням тяжкого вбивства або позбавленням житгя внаслідок іншого
тяжкого злочину. Смертна кара в різних штатах виконується в різні
способи: електричний стілець, газова камера, введення смертельної
ін’єкції, повішення, розстріл. У деяких штатах (їх більше десяти)
смертна кара скасована і заміняється довічним ув’язненням.

За федеральним законодавством смертна кара може бути призначена за низку
тяжких злочинів, наприклад, вбивство федерального службовця, вчинене
торгівцями наркотиків.

Позбавлення волі може бути призначено на різні строки, причому через
систему абсолютного складання покарання за сукупністю злочинів ці строки
набагато перевищують середню тривалість життя, наприклад, строк більше
120 років або засудження на два довічних ув’язнення. Встановлюється
можливість винесення невизначених вироків, де покарання передбачається в
межах якогось строку з наданням особливим комісіям або навіть
адміністрації місця позбавлення волі вирішувати питання про
умовно-дострокове звільнення засудженого. Пробація полягає в залишенні
засудженого на волі з обов’язковим контролем за його поведінкою.
Порушення умов пробації може тягти її заміну позбавленням волі.

Штраф — міра покарання, яка призначається за менш тяжкі злочини. За
тяжкі злочини можуть бути призначені величезні суми штрафів (250 тис.
доларів і більше), причому не виключається одночасне застосування
позбавлення волі на тривалі строки (Для більш докладного ознайомлення з
законодавством іноземних держав можливо вивчення таких видань:
Решетников Ф.М. Правовые системи стран мира. – М., 1993; Преступление и
наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии. Общая часть уголовного
права. – М., 1991; Уголовное право буржуазних стран. Общая часть.
Сборник законодательных актов. – М., 1990.).

3. Кримінальне право Росії

У Російській Федерації Кримінальний кодекс, прийнятий 24 травня 1996 р.,
набрав чинності з 1 січня 1997 р., замінивши Кримінальний кодекс 1960 р.
Новий КК Росії виданий відповідно до російської Конституції і покликаний
забезпечити більш ефективну боротьбу зі злочинністю, особливо з
організованою та у сфері ринкових відносин.

КК Росії висуває на перший план охорону прав і свобод людини і
громадянина, формулює низку основних принципів кримінального права:
законності, рівності перед законом, винної відповідальності,
справедливості та гуманізму. Підставою кримінальної відповідальності КК
вважає вчинення діяння, що містить всі ознаки складу злочину,
передбаченого в КК. Продовжуючи традиції КК 1960 р., новий КК дає
визначення злочину як винного, суспільне небезпечного діяння,
забороненого законом під загрозою покарання, тим самим зберігаючи
матеріально-формальне поняття злочину (ст.14). КК класифікує всі злочини
на чотири категорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі і
особливо тяжкі злочини. Ця класифікація впливає на вирішення питань,
пов’язаних з призначенням покарання, звільненням від кримінальної
відповідальності і покарання, при визначенні небезпечного і особливо
небезпечного рецидиву та в інших випадках. КК визнає відповідальність
лише фізичних осіб, уводить поняття обмеженої осудності (ст.22).
Розрізняючи умисну і необережну вину, КК Росії встановлює, що
відповідальність за необережні злочини настає лише у випадках,
передбачених в Особливій частині. Саму необережність КК поділяє на
легковажність і недбалість, формулюється поняття подвійної форми вини.
Вина виключається не тільки при наявності казусу (випадку), а й тоді,
коли особа хоча і передбачала можливість настання суспільне небезпечних
наслідків діяння, але не могла їм запобігти внаслідок невідповідності
своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов або
нервово-психічних навантажень (у літературі цю ситуацію часто називають
спеціальною неосудністю).

Караність готування обмежується лише готуванням до тяжких або особливо
тяжких злочинів. Докладно регулюється добровільна відмова від вчинення
злочину, в тому числі й відносно співучасників. Новим у порівнянні з КК
1960 р. є докладне визначення форм співучасті (ст.35), причому
виділяються вчинення злочину групою осіб, вчинення злочину тією ж групою
за попередньою змовою, організованою групою і злочинною організацією.
Серед обставин, що виключають злочинність діяння, КК Росії, крім
необхідної оборони і крайньої необхідності, як це було в КК 1960 р.,
передбачає також затримання злочинця, фізичний або психічний примус,
виправданий ризик та виконання явно злочинного наказу чи розпорядження.

Як основні покарання КК Росії називає обов’язкові роботи (виконуються у
вільний від роботи або навчання час на строк від 60 до 240 годин, але не
більше чотирьох годин на день), виправні роботи, обмеження за військовою
службою, обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарній військовій
частині, позбавлення волі і смертну кару. Додатковими покараннями є
позбавлення військового або спеціального звання і конфіскація майна.

Штраф, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю можуть призначатися як основне, так і додаткове
покарання.

Позбавлення волі призначається на строк від шести місяців до двадцяти
років або довічно. За сукупністю злочинів остаточне покарання може бути
до двадцяти п’яти років, а при сукупності вироків — до тридцяти років
позбавлення волі. Смертна кара призначається лише за особливо тяжкі
злочини, що посягають на життя. Вона не застосовується до жінок, осіб,
які до вчинення злочину не досягли вісімнадцяти років, і до чоловіків,
які досягли на час винесення вироку шестидесяти п’яти років.

При призначенні покарання КК Росії вводить у деяких випадках
формалізовані строки. Так, за відсутності обтяжуючих обставин строк або
розмір покарання не може перевищувати 3/4 максимального строку або
розміру покарання, встановленого в санкції статті Особливої частини. При
засудженні за готування до злочину строк покарання не може перевищувати
1/2, а при замаху — 3/4 найбільш суворого виду покарання, передбаченого
за закінчений злочин. Обмеження на мінімальний строк призначеного
покарання введені КК і при засудженні за рецидив злочинів (ст.68).

Новий КК Росії зберігає умовне засудження, досить широко регулює
звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Так,
передбачається, зокрема, звільнення від кримінальної відповідальності
осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості внаслідок дійового каяття
або в зв’язку з примиренням з потерпілим. В Особливій частині КК також
передбачені випадки звільнення від кримінальної відповідальності за
окремі злочини (наприклад, при добровільній видачі органам влади зброї,
бойових припасів, які незаконно зберігалися винним, добровільному
повідомленні про давання хабара та ін.).

КК містить норми про умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої
частини покарання більш м’яким, давність, звільнення від покарання
внаслідок хвороби, погашення і зняття судимості.

Як видно, КК Росії досить докладно регулює питання Загальної частини,
створюючи тим самим можливість для правильного застосування закону та
індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (Більш
докладно про кримінальне законодавство Росії див.: Наумов А.В.
Российское уголовное право. Общая часть. – М., 1996.).

Розділ 24. Школи (основні напрямки) науки кримінального права

При вивченні науки кримінального права виділяють основні її напрямки —
школи кримінального права. Це класична, антропологічна і соціологічна
школи кримінального права. Класична школа, що зародилася в другій
половині XVIII ст., мала абсолютне панування до останньої третини XIX
ст., коли виникла антропологічна школа, а дещо пізніше (у 80-х р. XIX
ст.) і соціологічний напрямок. Кожний з цих напрямків мав своє
філософське підґрунтя, свої особливості, обумовлені економічною,
соціальною і політичною обстановкою в конкретній країні, де представники
цих шкіл розвивали свої ідеї. Так, класична школа в Німеччині, через її
своєрідний консервативний розвиток, мала безумовно свої особливості
порівняно, наприклад, із французькими класиками, ідеї яких базувалися на
філософії французького просвітительства і на гаслах Французької
революції 1789 року. Неоднаковими були і погляди соціологів. Проте
розбіжності в поглядах представників однієї і тієї ж школи, не
виключають можливості їх об’єднання у певні наукові напрямки за
основними, вихідними концепціями.

1. Класична школа кримінального права

1. Праці Монтеск’є і Беккаріа, що похитнули підвалини феодального
кримінального права, були спрямовані проти його жорстокості, смертної
кари і катування, релігійної нетерпимості та сформулювали гуманістичні
ідеї цивілізованого кримінального права, поклали початок класичній
школі. Особливе місце тут посідає книга італійського просвітителя і
юриста Чезаре Беккаріа (1738-1794) «Про злочини та покарання», що вийшла
в 1764 році. Ця книга за силою свого впливу на сучасників і на наступні
покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права.
Книга-памфлет містила нищівну критику жорстокості і несправедливості
феодального кримінального права і водночас формулювала принципи
кримінального права, засновані на ідеях просвітительства і гуманізму
XVIII ст.

Книга Беккаріа набула надзвичайної популярності в усьому освіченому
світі, витримала ряд видань. У 1765 р. у Швейцарії була вика-рбувана
медаль на честь Беккаріа. Католицька церква, що відстоювала підвалини
феодалізму, занесла книгу Беккаріа до Індексу заборонених книг (Іndex
librorum ргохіbitorum). Блискучий стиль, пристрасність викладу,
стислість і ясність думки, а головне — ідеї цивілізованого кримінального
права, що в ній сформульовані, роблять цю книгу актуальною і у наші дні.
Кожен юрист повинен прочитати книгу Беккаріа (російське видання 1939 р.,
стало бібліографічною рідкістю, у 1994 р. книгу перевидано в Росії).

Сформулюємо коротко основні ідеї Беккаріа (Більш детально про біографію
Бекаріа, а також його погляди див.: Реічетні-ков Ф. М. Беккариа. – М.,
1987.).

Погляди на кримінальний закон. Беккаріа, слідом за Монтеск’є, проголошує
верховенство закону, причому законодавець не лише видає закони, але й
тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити закони, що підлягають
буквальному застосуванню.

Закон повинен визначати злочинність і караність діяння.

Всі громадяни мають бути рівними перед законом. Беккариа різко виступає
проти станової нерівності.

Погляди на злочин. Злочин — це тільки діяння, тобто вчинок людини,
виражений зовні. Беккаріа відхиляє відповідальність за намір, за слова,
думки, єресі і чаклунство, що вважалося одним з найважливіших постулатів
феодального права. Беккариа одним з перших дав матеріальне визначення
злочину, вважаючи, що ним є лише дія, яка заподіює ту або іншу шкоду
суспільству.

Погляди на покарання. Право на покарання випливає, як вважає Беккаріа,
не з вимог спокутування гріху перед богом або монархом, а з необхідності
захистити «загальне благо від посягань окремих осіб». Тому покарання
повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є «абсолютна
необхідність».

Слідом за Монтеск’є, якого Беккаріа вважав своїм вчителем, він вимагає
рівноваги злочину і покарання. Він пропонував створити «точну і загальну
сходинку злочинів і покарань», в якій «відбивалася б їх відповідність».

Покарання, — писав Беккаріа, — повинно бути помірним, гуманним, а не
жорстоким. Впевненість у неминучості, невідворотності хоча б і помірного
покарання створить, пише він, «завжди більше враження, ніж жах перед
іншим, більш жорстоким покаранням, але таким, що супроводжується надією
на безкарність».

Мета покарання — не відплата, а попередження вчинення винним нового
злочину, спричинення нової шкоди суспільству (те, що ми називаємо
приватною превенцією) та утримання інших осіб від вчинення злочину
(загальна превенція).

Беккаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинення злочину, ніж
потім карати за нього.

Беккаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускає її лише в
тому разі, коли вона є єдиним засобом утримати інших від вчинення
злочину або «коли нація повертає або втрачає свою свободу або під час
анархії, коли безладдя замінює закони». Цікаво, що коли в Конвенті під
час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовіка XVI,
в обґрунтування застосування її були покладені погляди Беккаріа.

2. Погляди Беккаріа зробили вирішальний вплив на розвиток науки і
законодавства наступного періоду.

Представники класичного напрямку були в багатьох країнах Європи: в
Англії—Бейтам (1748-1832), у Франції—Росі (1787-1848), у Німеччині —
Кант (1724-1804), Гегель (1770-1831), А.Фейєрбах (1775-1833), Грольман
(1775-1829), у Росії— Таганцев (1843-1923), Сергієвський (1849-1910),
вчені, що працювали на Україні: Кістяківський (1833-1885), Владимиров
(1844-1917) та багато інших.

Значний вплив на прихильників класичної школи мав її німецький напрямок,
який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.

3. Кант — видатний німецький філософ, що вперше сформулював ідеї
правової держави, створив свою теорію кримінального права.

Погляди на кримінальний закон. Розум диктує волі людини певні правила
належної поведінки. Ці правила Кант називає імперативами. Оскільки розум
диктує ці правила безумовно, вони є не просто імперативами, а
категоричними імперативами. Ті з них, що стосуються етики, моральності,
дають поняття морального закону, ті ж, що стосуються права, стають
юридичним законом. Таким чином, кримінальний закон — це категоричний
імператив. Він є апріорним синтетичним судженням, що вимагає від людини
керуватися у своїй діяльності таким правилом: «роби так, щоб твоя
свобода могла співіснувати із свободою всіх людей».

Погляди на злочин. Злочин — це дії, що порушують кримінальний закон,
тобто категоричний імператив. При цьому джерелом злочину є свобода волі.
Воля, за Кантом, не залежить від зовнішніх причин, вона є вільною,
автономною, індетермінованою. Вільна воля — це така причина, що не має
ніякої причини, це першопричина всіх вчинків, що не підпорядковується
необхідності. Це положення, на думку Канта, не потребує доказування — це
річ у собі, їй можна тільки вірити, але її не можна пізнати.

Погляди на покарання. Кант — творець теорії матеріальної відплати.
Категоричний імператив вимагає належної поведінки і містить у собі ідею
покарання за неналежну поведінку. Покарання — це здійснення
справедливості. Воно не ставить перед собою ніякої утилітарної мети.
Покарання — це справедлива відплата, самоціль. Воно призначається лише
тому, що вчинений злочин. Кант доводив своє вчення про покарання до
абсурду. Він писав, що, якби громадянське суспільство мало припинити
своє існування, то повинен був би бути покараний останній вбивця, який
знаходився у в’язниці і був засуджений до смерті (Fiat justitia pereat
mundus— І здійсниться правосуддя, хоча б загинув світ).

Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином. Відповідність
покарання Кант розуміє як jus talionis. Наведу лише одну його думку з
«Метафізики моралі». Кант запитує: «Яким є рід і розмір покарання, яке б
відповідало принципам справедливості? » І відповідає: «Ніякий інший, як
тільки принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедливості)
— не схилятися ні на один, ні на другий бік. Таким чином, зло, яке ти
заподіюєш іншій людині без її вини, ти заподіяв самому собі. Якщо ти її
ображаєш, то ти ображаєш самого себе; якщо ти її обкрадаєш, то ти
обкрадаєш самого себе;

б’єш ти її, ти б’єш себе; вбиваєш її, ти вбиваєш самого себе. Тільки
право відплати (jus talionis), але неодмінно перед судом (а не у твоєму
приватному судженні) може точно визначити і якість і кількість (розмір)
покарання». Відповідно до цього пропонується і система покарань: за
вбивство — страта; за зґвалтування і мужолозтво — кастрація; за
аморальні злочини — вигнання з суспільства; за образу — принизливе
вибачення перед потерпілим, за майнові злочини — кримінальне рабство
(каторга) на різні строки.

4. Гегель — видатний німецький філософ, творець діалектичного методу,
розвивав свої ідеї й в галузі кримінального права.

Погляди на кримінальний закон. Право — це певна абстрактна загальна воля
у своєму прояві. Кримінальний закон — це теж загальна воля (теза), яку
не можна порушувати. Гегель виступав за видання кримінального кодексу,
який він вважав більш розвиненою формою права, ніж збірники звичайного
права або права прецедентів. Він вважав, що кодекс повинен бути
написаний у доступній формі і доведений до відома населення.

Погляди на злочин. Гегель виступав проти караності злочинних намірів і
думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати лише
вчинене особою злочинне діяння.

Гегель був проти об’єктивного ставлення, вважаючи, що кримінальна
відповідальність можлива лише при наявності умисної вини. Злочин, з
точки зору філософа, це порушення права, загальної, абстрактної волі,
відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозумне. Він являє собою
заперечення загальної волі, заперечення права (антитеза). Оскільки
злочин нерозумний, то він не повинен існувати, тому що розумне тільки і
є дійсним.

Погляди на покарання. Покарання є відновленням права. Якщо злочин — це
заперечення права, то покарання — це заперечення заперечення права
(синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі
не було, ніби ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої
утилітарної мети, воно — самоціль. Воно є результатом свободної волі
злочинця, який сам собі вимагає покарання. Самим фактом вчинення злочину
злочинець дає згоду на застосування покарання. Проте покарання, як
правило, не таліон (крім вбивства), а повинно відповідати за своєю
суворістю тяжкості вчиненого злочину.

5. Ансельм Фейєрбах (батько відомого філософа-матеріаліста Людвіга
Фейєрбаха) переклав філософські концепції німецької класичної філософії
на ясну і чітку мову юриспруденції. Він дав латинські формулювання
основних принципів кримінального права, що, за його словами, не
підлягають будь-якому винятку. Це —nullum crimen sine lege, nulla poena
sine lege, nulla poena sine crimine, nullum crimen sine poena legali. Ці
формулювання, що є відображенням в кримінальному праві сутності правової
держави, прихильником якої слідом за Кантом був Фейєрбах, є і в наш час
найважливішими критеріями оцінки кримінального права як цивілізованого.
Фейєрбах був упорядником одного з перших кодексів XIX ст., у якому
втілилися його ідеї, — Баварського кримінального укладення 1813р., що
діяло майже до часу об’єднання Німеччини в 1870 р. Ідеї Фейєрбаха
вплинули на розвиток науки кримінального права не лише в Німеччині, але
й за її межами.

Погляди на кримінальний закон. Закон, за Фейєрбахом, загальний і
необхідний, він загрожує кожному, винному у злочині. Він слідом за
Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, що підлягає
обов’язковому виконанню. Цей категоричний імператив за Фейєрбахом
виражається у формулі nullum crimen, nullum роеnа sіnе 1еgе. Він
виступав за різке звуження суддівського розсуду, за встановлення
абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в Кримінальному
укладенні Баварії 1813р.

Погляд на злочин. Злочин — це дія, небезпечна для суспільства. І хоча
вона викликається свободною волею, але підпорядкована закону
причинності, детермінована. Причиною злочину є прагнення людини отримати
задоволення або уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини.
Фейєрбах створив наукову підставу для розробки найважливіших інститутів
кримінального права — складу злочину, вини, замаху, співучасті тощо. Він
розрізняв об’єктивні і суб’єктивні підстави кримінальної
відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи —
умисел або необережність, їх види і ступені).

Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії —
теорії психологічного примусу. Злочин виникає, за Фейєрбахом, з
почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим
прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, щоб кожний
був переконаний, що за вчинення злочину він матиме більше страждань, ніж
те незадоволення, що він відчуває при стримуванні себе від вчинення
злочину. Покарання виступає в ролі контрмотиву. Воно своєю загрозою
змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання
за злочин і робить загрозу покаранням, передбаченим у кримінальному
законі, цілком реальною.

6. Теорія загального попередження за своєю суттю є теорією залякування.
Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників. Грольман —
сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального попередження, вважаючи, що
метою покарання є попередження злочинів шляхом впливу на засудженого. Це
досягається або залякуванням злочинця, до якого застосоване покарання,
або тим, що він позбавляється фізичної можливості вчинити новий злочин.
З огляду на це Грольман був за широкі рамки розсуду суддів при
застосуванні покарання. Суперечка між прихильниками Фейєрбаха і
прихильниками Грольмана пройшла через усе XIX сторіччя і набагато
пережила цих вчених. Виникнення так званих змішаних теорій про мету
покарання значною мірою зменшило гостроту цих суперечок.

7. Найбільш відомими представниками російської школи класиків були М. С.
Таганцев і О. Ф. Кістяківський, який працював у Києві.

М. С. Таганцев — автор курсу кримінального права, що не має аналогів.
Над ним вчений працював майже тридцять років. Останнє видання 1902 р.
«Російське кримінальне право. Лекції» (у двох томах), перевидане в 1994
р., стало доступним для всіх юристів. М.С.Таганцев був помірним
лібералом, прихильником точного застосування кримінальних законів,
глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права,
різко виступав проти смертної кари. «Зробити злочин за допомогою
покарання таким, що не існував, неможливо, — писав він, — ніяке
покарання вбивці не воскресить вбитого, смерть дає в результаті не
життя, а дві смерті». І далі:

«Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовується до
дев’яти, менш дійова, ніж погроза тюрмою, якщо тільки погроза неминуче
здійснюється стосовно будь-якого злочину». Таганцев різко виступав проти
ідей соціологів про небезпечний стан: «Караючи ж за злочинні схильності,
можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму
влади, знищуємо існування всякої свободи».

Ліберальних поглядів дотримувався й О.Ф.Кістяківський, підручник якого з
Загальної частини кримінального права витримав декілька видань. Особливо
різко Кістяківський виступав проти смертної кари, видав з цього питання
окрему книгу. У своїх роботах вчений переконливо критикував
антропологічний напрямок і у той же час використовував при дослідженні
інститутів кримінального права не лише юридичний метод, але і
соціологічні характеристики (Більш докладно про погляди М.С.Таганцева
можна прочитати у вступній статті проф. М. І. Загороднікова до 1 -го
тому його «Лекций по уголовному праву» (1994), а про О.Ф.Кістяківського
– у книзі О.Ф.Скакун «Политическая и правовая мысль на Украине
(1861-1917)» (1987).).

8. Класична школа зробила вирішальний вплив на зміст як ранніх кодексів
(КК Франції 1791 р. і 1810 р., Баварське укладення 1813 р.), так і на
більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне укладення 1871 р.,
Голландське кримінальне укладення 1881 р., Італійський КК 1889 р.,
Російське кримінальне укладення 1903 р., головним упорядником якого був
М. С. Таганцев). Та й у XX ст. кодекси, що приймалися в різних країнах,
хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, зберегли всі основні
положення, розвинуті класичною школою і властиві кримінальному праву
будь-якої цивілізованої держави (наприклад, Кримінальні кодекси Бельгії
1930 р., Швейцарії 1950 р., Швеції 1965 р., Австрії 1975 р., Франції
1992 р., Іспанії 1995р.).

У радянській літературі мало місце однобоке висвітлення ідей класичної
школи. Якщо визнавалася гуманістична її спрямованість у період боротьби
з феодалізмом, то після приходу до влади буржуазії класична школа
розглядалася як течія реакційна, спрямована на апологетику існуючого
ладу. Такий підхід по суті перекреслював ті досягнення прогресивної
кримінально-правової думки, що були набуті цією школою. Звичайно, у
класиків були недоліки, головними з яких слід вважати чисто юридичний
світогляд, що розглядає кримінальне право у відриві від соціальної
дійсності, захоплення абстрактними конструкціями і котроверзами,
нормативізм, який зводив дослідження лише до логічної побудови юридичних
понять, відсутність у ряді випадків історизму у вивченні злочину і
покарання та деякі інші. Проте ці недоліки не можуть знецінити всього
того, що зроблено класичною школою у відстоюванні цивілізованих основ
кримінального права. Основні ідеї цього напрямку зберігаються і зараз як
у теорії, так і в кримінальному законодавстві всіх демократичних держав.

2. Антропологічна школа кримінального права

1. Антропологічна школа виникла на початку 70-х років XIX ст. На цей час
розвиток промисловості, зростання міст, люмпенізація населення і ряд
інших чинників призвели до значного зростання злочинності (особливо
професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому
феномену, намагалося з’ясувати причини злочинності, вимагало розробки
відповідних заходів, які могли хоча б стримати зростання злочинності.
Саме тоді і з’явилася антропологічна школа, яку часто називають
ломброзіанством за іменем її засновника — італійського тюремного лікаря
Чезаре Ломброзо (1835-1909). Ідеї Ломброзо отримали розвиток у роботах
його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало
(1851-1934). Ось чому антропологічну школу іноді називають італійською
школою кримінального права. «Три мушкетери», як їх іменували їхні
сучасники-криміналісти, і були головними представниками цього напрямку.
Філософською основою ломброзіанства був вульгарний матеріалізм Бюхнера,
Фохта і Молешотта, який, як відомо, біологізував усі суспільні явища.
Щоб уявити собі цю вульгарну філософську базу, досить навести слова того
ж Молешотта: «Доки яванці будуть харчуватися рисом, а суриманські негри
мукою, вони будуть підкорятися голландцям і англійцям, тому що мозок
останніх внаслідок вживання м’ясної їжі більший, ніж у аборигенів». Ідею
біологізації суспільних явищ ломброзіанці перенесли на злочинність,
назвавши її явищем біологічним. Якщо злочинність — біологічне явище, то
з ним слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких
заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від
демократичних інститутів цивілізованого кримінального права,
відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.

Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі «Злочинна людина»
(1872-1876?.): а) злочин—таке ж явище, «як зачаття, народження, смерть,
психічні хвороби»; б) причини злочинів закладені в самій біологічній
природі людини; в) головне місце повинно посідати не діяння, а діяч —
злочинець, його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру.

Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця, якому від
народження властиві певні клейма — стигмати.

Зовнішні стигмати — це, наприклад, відхилення розміру голови від типу,
властивого расі, надмірні розміри щелеп та вилиць, асиметрія обличчя,
надмірно малий або великий розмір вух, відстовбурчених, як у шимпанзе,
ніс плоский — у злодіїв або гострий — у вбивць, велика кількість
різноманітних, передчасних зморшок, дефекти грудної клітини, надмірна
довжина рук, зайве число пальців тощо. Про окремих злочинців він писав;
«Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі,
рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні,
скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кров’ю, щелепи сильні, вилиці
широкі, ікла добре розвинуті…»

Внутрішні стигмати — знижена чутливість до болю, підвищена гострота
слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок,
відсутність каяття або мук сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість,
марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій і азартних ігор,
поширеність татуїровок, особлива мова «арго».

Природжений злочинець — це явище атавізму, він відтворює риси дикуна. Ці
стигмати були піддані критиці, внаслідок якої було доведено, що, з
одного боку, названі Ломброзо стигмати виявилися в багатьох людей, у
тому числі у видатних державних діячів, з іншого — у книзі Моргана
«Стародавнє суспільство» було показано, що дикуни не мають тих рис, які
Ломброзо знайшов у злочинців. Під впливом критики Ломброзо змінив свою
точку зору, визнавши, що злочинець — це морально помішана людина
(божевілля в сфері етики), а потім вже стверджував, що злочинець — це
епілептик. Але і це не підтверджувалось: багато закоренілих злочинців не
виявляли

ніяких ознак епілепсії, а багато епілептиків ніколи ніяких злочинів не
вчиняли.

3. Якщо злочин, як вважали представники антропологічної школи, — це
біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба
відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності.
Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що мають
стигмати злочинця. «Час припинити жаліти злочинця, — говорили
антропологи, — треба пожаліти і суспільство». Вони висували вимоги
відмови від суду присяжних, заміни судів медичними установами. Як писали
критики, с точки зору Ломброзо для злочинця не потрібний суд, а треба
діяти за правилом «виміряв, зважив і повісив». Ломброзо — за широке
застосування смертної кари, це, на його думку, штучний відбір у
суспільстві, у результаті якого повинні бути знищені звичні злочинці.
Антропологи — за широке застосування вислання злочинців у колонії, у
малярійні місцевості на довічну каторгу, за тілесні покарання, розстриг
жінок за вчинені злочини тощо. «Ми повинні, — писав Ломброзо, —
відмовитися від сучасного сентиментального ставлення до злочинця: вища
раса завжди пригнічує і винищує нижчу — такий закон людства. Де справа
йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалості». Ці
расистські погляди широко використовувалися фашизмом і зараз поширені
серед деяких американських кримінологів.

4. Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією
кримінального права, ні законодавцем того часу через її антинауковість,
а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над
людиною через її біологічні характеристики. Зазначу, що в Україні, та й
у Росії, прихильників ломброзианства серед юристів майже не було. Після
відвідання Ломброзо в 1897 р. Ясної Поляни Л. Толстой записав у своєму
щоденнику: «Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок». Його погляди
Толстой вважав «повною убогістю думки, розуміння і чуття». Це зрозумів
Енріко Феррі (1856-1929), який вже стояв ближче до соціологічної школи.
Не заперечуючи біологічних факторів злочинності, Феррі зазначив ще
телуричні (клімат, географічне середовище) і соціальні фактори, що
впливають на злочинність, висунув ідею субститутивів (замінників)
покарання — заходів соціального характеру, сформулював
кримінально-статистичний закон рівня «кримінальної насиченості»
злочинності в кожному даному середовищі у певний момент, випередивши тим
самим багато ідей соціологічної школи.

Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас
зазначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також
стала предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою
вплинуло не лише на розвиток науки кримінального права, але і на
кримінальне законодавство кінця XIX—XX століть.

3. Соціологічна школа кримінального права

1. Соціологічна школа виникла на початку 80-х років XIX ст. На цей час
ідеї антропологів себе цілком дискредитували, злочинність зростала,
особливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кетле в
сфері моральної статистики ставили нові проблеми перед наукою
кримінального права. Теза Кетле про те, що «суспільство має тих
злочинців, яких воно заслуговує», прямо пов’язує злочинність з
соціальними та іншими факторами. Необхідно було сформулювати нову
наукову концепцію кримінального права, що більшою мірою відповідала б
потребам дійсності і була підставою для реформ законодавства. На цей час
отримав значне поширення позитивізм — філософська течія, що виходить не
з метафізичних умоспоглядань, а закладає в основу позитивні факти, що
повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм
Конта і Спенсера, як метод аналізу окремих соціальних факторів, є
філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи,
оголосили науку кримінального права, що існувала до них, такою, що не
відповідає потребам суспільства, застаріла, і саме тому назвали її
«класичною школою». Проте незабаром соціологічна школа пережила певну
трансформацію. У 1889 р. соціологи організували Міжнародну спілку
криміналістів, яка проіснувала до першої світової війни і провела до
1915р. 12 своїх з’їздів. Причому для участі в цих з’їздах запрошувалися
криміналісти з багатьох країн, у тому числі і класики, неокласики,
нормативісти. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл почали
зближуватися. Зрештою соціологи, не відкидаючи своїх позицій, погодилися
сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши
поняття «небезпечного стану», заходів безпеки та інші свої погляди.
Багато класиків визнали необхідним застосування цих положень щодо
звичних злочинців і рецидивістів. З’явилася група криміналістів, які
вперше інтегрували ці концепції, отримавши навіть найменування «третьої
школи кримінального права». З того часу така інтеграція ще більше
посилилася, і зараз серед спеціалістів, звичайно, не без винятків, ми в
основному бачимо прихильників інтегративних ідей у сфері кримінального
права.

2. Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст
(1851-1919) — Німеччина, Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946)—Бельгія,
Ван-Гамель (1842-1917)—Голландія, Тард (1843-1904)—Франція, Фойницький
(1844-1910)—Росія, Чубинський (1870-1944), який працював багато років в
Україні. Звичайно, погляди кожного з соціологів мають свої особливості,
але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини
злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи
безпеки.

3. Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом свободної
волі, як про те писали класики. Злочин — це результат складної взаємодії
різноманітних факторів, з однієї сторони — індивідуальних (у тому числі
і біологічних), а з іншого боку — фізичних і соціальних.

Фізичні фактори (іноді їх називають телуричними — від лат. tellus —
земля) — це географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів,
час доби тощо.

Індивідуальні фактори — стать, вік, походження і виховання, освіта,
родиний стан, хвороби, фізичні і психічні властивості.

Соціальні фактори — безробіття, рівень цін на продукти харчування,
рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень,
проституція, люмпенізація населення й ін.

Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочинності,
особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих
місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога еміграції, допомога
безпритульним дітям тощо. Соціологи вважали, слідом за антропологами і
класиками, злочинність вічним явищем. «Сама думка, — як писав Ліст, —
про можливість знищити злочинність належить до утопії». Зазначимо, що
ідеї соціологів про фактори злочинності і про те, що її не можна
знищити, нещадно критикувалися в радянській науці кримінального права і
офіційній політиці. Так, наприклад, у програмі КПРС, прийнятій на XXII
з’їзді, прямо ставилося завдання ліквідації злочинності в найближчі
роки. Зараз, коли ці ідеї сприймаються як ще один міф радянської
дійсності, погляди соціологів у цій частині повинні, звичайно,
оцінюватися інакше.

Таким чином, соціологи правильно визнавали злочинність явищем
соціальним, яке породжується різними процесами, що відбуваються в
суспільстві.

4. Вчення про небезпечний стан — це реакційна частина поглядів
соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природженого злочинця,
вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи
становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не
лише ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинив конкретно нічого
злочинного, але внаслідок певних обставин мають визнаватися такими, що
перебувають в небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники
антигромадських організацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери,
безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевно хворі тощо.

Підставою для репресії, як про те твердили класики, є не діяння, а діяч,
не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного
стану відкриває широкі можливості для необгрунтованих репресій і
свавілля. Тому відмова від понять осудності, вини, покарання та інших
інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів.
Наведемо лише дві цитати. Так, При-но писав без зайвої скромності: «Я
показав, що перетворення в кримінальному праві змушують нас визнати
небезпечний стан навіть там, де немає ще злочинця, і право втручання
держави навіть туди, де немає ні злочину, ні злочинця». Йому ніби
вторить Ван-Гамель:

«Три поняття страшенно заважають нам, а саме: «осудність», «покарання»,
«злочин»; коли ми від них звільнимося, нарешті, усе тоді піде на краще».

5. Вчення про покарання і заходи безпеки. Соціологи розробили
класифікацію злочинців і залежно від цього рекомендували різні види
репресії. До так званих «випадкових» злочинців слід застосовувати,
виходячи з принципу моральної вини, «відплатне покарання», відносно
звичних злочинців (невиправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто
знищення) — смертну кару або довічне ув’язнення. До хронічних, звичних
злочинців слід застосовувати також заходи безпеки, превентивне
ув’язнення, поміщення до спеціальних закладів, відправлення у заслання,
поліцейський нагляд тощо.

Представники соціологічної школи пропонували систему невизначених
вироків, передаючи питання про строк покарання тюремній адміністрації.
Водночас вони пропонували ввести до законодавства умовне засудження і
умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового
позбавлення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць
позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.

6. Ідеї соціологів зробили істотний вплив на законодавство. Так, у
Франції у 1885 р. був виданий закон щодо непоправних рецидивістів,
заходи безпеки вперше були передбачені КК Норвегії 1902 р., в Англії
(1908 р.) був прийнятий закон щодо попередження злочинності. Взагалі
майже всі кримінальні кодекси XX ст. відтворюють дуалістичну систему
заходів репресії — покарання і заходів безпеки (у попередньому розділі
підручника говорилося про ідею «подвійного шляху» у чинному КК
Німеччини), причому не тільки в Європі, але, наприклад, і в країнах
Латинської Америки.

7. Ідеї соціологів отримали новий імпульс після Другої світової війни,
коли виникла школа нового соціального захисту, що об’єднує юристів,
медиків і соціологів більше як 70 держав. Своїм вчителем вона називає
бельгійського соціолога Адольфа Принса. Фундатором концепції нового
соціального захисту вважається французький юрист М. Ансель (1902-1990),
що був представником демократичного напрямку цієї течії. Школа нового
соціального захисту відстоює збереження основних концепцій класиків,
закріплених у КК цивілізованих країн (принцип відповідальності за вину,
застосування покарання відповідно до тяжкості злочину), вимагаючи лише
вилучення з наукового вжитку різноманітного роду фікцій, пов’язаних з
«пануванням юридичного апріоризму» класичної школи (наприклад, вчення
про негідний замах). У той же час головним завданням кримінального права
новий соціальний захист вважає «ресоціалізацію» особи, з тим щоб
повернути злочинця до «великої родини людей». Ансель та його прихильники
виступають за збереження суду і кримінального судочинства, але
пропонують ввести спеціальне «досьє злочинця», у якому б фіксувалася
«біографія» засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади
спеціального «судді з покарання», який би контролював поведінку
засудженого. У той же час новий соціальний захист пропонує застосування
заходів безпеки, у тому числі і до деяких «передделіктних станів» — до
бродяг, жебраків (Див.: Ансель М. Новий соціальний захист. – М., 1970.).
Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту одержали закріплення
у новому КК Франції 1992 р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020