.

Держава та право Київської Русі в XI на початку ХШ ст (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
795 5436
Скачать документ

Реферат на тему:

Держава та право Київської Русі в XI на початку ХШ ст.

План

1. Державний лад. 3

2. Зміни в суспільно-політичному устрої Київської держави в XI — на
початку XIII ст. 5

3. “Руська Правда” — пам’ятка давньоруського права. 6

Список літератури 6

1. Державний лад.

Київська Русь склалася в формі ранньофеодальної монархії. На вершині
державної влади стояв Великий князь. До органів влади належали також
боярська рада (рада при князі), віче.

Великий князь. Їм міг бути тільки член родини Володимира Великого. За
весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі
на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У
розумінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен
член цього роду мав прав на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї
єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко
визначеного спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою
синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється
право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох
століть йшла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів
(від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або
тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його
авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був
воєначальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація.
Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був “володеть и судить”.
Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Так, Ярославичі вирішили відмінити кровну помсту, замінивши її штрафом.
Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи.
Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що
Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати
митрополита.

Боярська рада, а спочатку — рада дружини князя, була невід’ємною
частиною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було
моральним обов’язком князя. У своєму “Поученії…” Мономах вказує на
наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це боярські ради
не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією,
функціями.

Віче являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного
ладу. З ростом влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада
київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку
про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів
на київський стіл, бо кияни в особі віче його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або
відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем “ряд”. Зміст
таких “рядів” до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з
вічем, де вказувалися обов’язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як в Новгороді чи Пскові.
Воно не мало визначеної компетенції, порядку скликання. Іноді віче
скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Неясно, як
проходили вічові збори, хто на них головував. На вічах голосів не
підраховували, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість.
Участь в вічах брали голови родин. Отже, можна зробити висновок, що ні
боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не
перетворилися в постійні державні органи.

Органи управління. Чітко визначених органів управління в Київській Русі
не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі,
десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала
адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє
двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи
згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі
здійснювали через посадників, які були представниками князя.
Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни,
вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община.
Місцева адміністрація “кормилася” за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення
земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово
набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення
цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

2. Зміни в суспільно-політичному устрої Київської держави в XI — на
початку XIII ст.

Носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси був князь.
Князем міг бути тільки член фамілії Володимира Великого. За весь час
існування Української держави був один лише випадок, коли «вокняжився» в
Галичі не член цього роду, а боярин, Владислав Кормильчич. У розумінні
людей ХІ-ХІІІ століть Україною правив увесь рід князів, і кожен член
цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї
єдности

руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права.
Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які
цілком підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів
князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла
боротьба двох принципів наслідства: по черзі всіх братів, а потім — по
черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від
батька старшому синові. Брак сталих норм наслідства викликав постійну
боротьбу за Київський престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав
більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче.
Прагнення окремих земель мати свою династію було властиве й Київській
землі. Київ бажав мати князя з династії Володимира Мономаха, пізніше —
вужче: з династії Мстислава І, але цього не спромігся досягти, і
протягом ХІІ-ХІІІ ст. ішла боротьба за Київ між Мономаховичами,
Мстиславичами, Ольговичами, боротьба, мотиви якої добре зформулював у
1173 році Святослав Всеволодович Чернігівський: «ми одного діда внуки,
скільки тобі до нього, стільки й мені».

Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його
авторитетности та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він
був воєначальник, йому належала здебільшого ініціятива походів і їх
організація.

Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні
справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати
собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й
кандидатів.

Прибічна рада бояр, а спочатку — дружини князя, була невідмінним
учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше
— з боярами, було моральним обов’язком князя. В цьому лежав також
інтерес князя: дружина завжди могла відмовити йому послуху, якщо він
надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи
похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина
відмовилася брати в ньому участь.

Не зважаючи на моральну обов’язковість нарад, на фактичне існування їх,
боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом,
компетенцією, функціями, а увесь час мали характер випадковий: бували на
ній ті, кого запрошував князь, обговорювали питання, які стояли на
черзі.

Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокоти згадував
про племінну самоуправу слов’ян. Згодом, з ростом влади князя, віча
завмирають, і лише тоді, коди влада князів київських занепадає, — знову
прокидається віче.

у Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець
Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не
побажали. Року 1068 кияни — супроти всяких прав — обрали князем Всеслава
Полоцького, з іншої династії. Року 1113 – знову всупереч праву —
закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати
князем Вячеслава, а визнали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем,
ти наш князь».

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони
тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на
зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало
канцлерові-“печатникові”, який не лише прикладав печать, але й виступав
із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові
функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були
аналогічні посади в інших князівствах.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські
часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя.
Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові,
Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутности князя були його
заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали
військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.

3. “Руська Правда” — пам’ятка давньоруського права.

Найбільше значення серед правових пам’яток Київської Русі має Руська
правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі
літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або
за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду,
Академічний — в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які
знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Перша редакція
зв’язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має
17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів
Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року
і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство
Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на
землю. За переорювання межі передбачався штраф в 12 гривен.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов’язу вальне право. Руська
правда регламентувала як зобов’язання за нанесення шкоди, так і
зобов’язання із договорів.

В першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо
хто-небудь зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати
вартість зіпсованої речі.

Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання
зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а
не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких
майно належало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому
стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний
банкрут отримував відстрочку для погашення своїх зобов’язань, а не
продавався в рабство, як то було раніше.

Договір мав назву “ряд” і укладався, як правило, усно, але в присутності
адвоката.

Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір
поклажі.

Договір купівлі-продажу рухомого майна заключався в формі усної угоди
про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу
річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила
до її власника, а покупець пред’являв продавцю позов про відшкодування
збитків.

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив законодавця включити в
Руську правду цілий устав банкрутства. Розрізнялось три види
банкрутства: у випадку нещастя, коли товар знищено в результаті
стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих
умовах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп’є або
програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли
чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його в
холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник,
який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця

товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його
майном (ст. 55)).

Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як
правило, перетворювали в залежних людей.

Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом.
Якщо померлий не залишив заповіту, в силу вступало спадкування за
законом. До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася мати. Якщо
вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа
близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він
користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився
і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі,
були перенесені в Цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься
до поняття “злочин”, котрий трактувався як образа, що наносила певні
матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш
ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа,
а й всяке порушення закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні
люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи,
могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

З самого початку кримінальне право оформлюється як право-привілея.
Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими
покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж
взагалі не захищались законом.

Руська правда ставила питання і про суб’єктивну сторону злочину: намір
та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або
“в пиру”, то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст.
6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником (“став на розбій”)
і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті
штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми “на
потік та пограбування” (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж
покараннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда знала наступні види злочинів:

— державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт —
перехід на бік ворога;

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні
пошкодження, побої;

— майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне
користування чужим майном, псування межових знаків.

У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування,
віра, продаж.

Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснювалось за допомогою
штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.

Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте
це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі
досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла
вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину
або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв’язаним або за
межами двору, де він здійснить крадіжку, — вбивця підлягав покаранню.

Список літератури

1. Брайчевський М. Конспект історії України // Старожитності. —
1991.—№2-5.

2. Древняя Русь: проблемы права и правовой идеологии: Сб. науч. тр.—М.,
1984.

3. Дубровина А. Государственный строй Киевской Руси // Сов. государство
и право.—1982.—.№ 5.

4. Історія держави і права України / За ред. А. Рогожина. — X., —
1993.—Ч. 1.—С. 49-94.

5. Кулъчщькнй В., Настюк М., Тищик В. З історії української державності.
— Л., 1992. — С. 25-29.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1992. — Т. 1. —
С.144-183,214-224,250-255.

7. Толочко А. Князь в Древней Руси: власть/собственность, идеология. —
К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020