Реферат на тему:
ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ КУЛЬТУРИ
План
1. Багатозначність поняття культури та її структура.
2. Функції культури у розрізі проблеми визначення культури.
3. Релігійні витоки світової культури.
4. Наука — як феномен культури.
1. Сьогодні існують десятки, якщо не сотні визначень культури
(американські антропологи Кребер і Клакон у книзі видання 1952 р.
налічували 164 визначення). Зазвичай під нею розуміють рівень духовного
(точніше, душевно-духовного) розвитку народу чи суспільства. Досягнення
у мові, релігії, моралі, філософії, науці, мистецтві, системі освіти й
виховання; власне, сукупність цих видів людської діяльності і звуть
культурою. Іноді в поняття культури включають також право, державний
лад, громадський устрій, етикет, суспільні звичаї і форми спілкування, а
також економіку, промисловість, техніку, господарство. Однак все це, хоч
воно також відбиває рівень духовного розвитку, доцільніше віднести до
поняття цивілізації і, таким чином, розрізнити культуру від цивілізації.
З цієї точки зору культура і цивілізація мають різні цілі: культура перш
за все сприяє розвитку й вихованню людської душі, а цивілізація –
розвитку і підтримці тіла, причому культура (принаймні справжня духовна
культура) головну увагу приділяє розвитку кожної окремої душі та вже
потім – певної громади людей (нації, народу, суспільства), а цивілізація
– навпаки, має на меті головним чином соціальну організацію певного
суспільства і вже остільки – кожну людину.
Зауважимо, що у своєму етимологічному значенні поняття “культура” бере
початок в античності. Його можна віднайти в трактатах філософів та
педагогів Стародавньої Греції та Риму. Спочатку у розумінні культури
душі, розуму, тіла, що досягається шляхом цілеспрямованих вправ і
виховання. Загалом, в античній свідомості розуміння культури
ототожнюється з пайдеєю, тобто освіченістю. Так на думку Платона,
пайдейя є керівництвом до зміни самої сутності людини. Відомий філософ
М. Хайдеггер у цьому контексті уточнює, що “Пайдейя означає перетворення
всієї людини в значенні триваючого перенесення її з кола найближчих
речей, з якими вона стикається, в іншу сферу, де сутність виявляється
сама по собі” .
У середньовіччі термін “культ” вживався частіше, аніж “культура” і
уособлював здатність людини реалізувати власний творчий потенціал в
любові до Бога, в богоугодній діяльності.
У сучасному розумінні поняття “культура” почало вживатися у XVII
столітті, в працях німецького юриста та історіографа С.Пуфендорфа. Перше
наукове визначення культури було здійснено англійським етнографом
Е.Тейлором. “Культура в широкому сенсі складається у своєму цілому із
знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших
здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства”.
Філософи зазвичай відносять до культури все, створене людиною. Оскільки
людські творіння виникають спочатку в думці, а потім об’єднуються в
знаки і предмети, в культурі завжди є конкретний зміст – це визначений
вид і спосіб творчості. Тому, з одного боку, в конкретному сенсі буття
існує стільки культур, скільки є суб’єктів творіння (індивідуальний
прояв), з іншого боку ми можемо мати справу лише з окремими формами
культури (що утворюються на основі узагальнення родового ознакового
простору, предмету діяльності, в тому числі – професійної). Звідси
велика кількість визначень сутності категорії “культура”, її структури,
механізмів відтворення та розповсюдження. Серед найбільш відомих
науковців, які займаються дослідженням цієї проблеми, слід назвати
вітчизняних вчених Є.С.Аверінцева, Є.С.Маркаряна, А.С. Гуревича, Л.С.
Кертмана, М.С. Кагана, В.М. Межуєва Ю.М. Рєзніка, та закордонних –
А.Кребера, К.Клакхома, У.Беккета, А.Радкліфа, Б.Маліновського та ін.
Так У.Беккет розглядає культуру як “міцні вірування, цінності і норми
поведінки, що організовують соціальні зв’язки і роблять можливою
загальну інтерпретацію життєвого досвіду. Є.С.Маркарян пов’язує культуру
з технологією відтворення і виробництва певного типу людського
суспільства, розглядаючи її не просто засобом освоєння світу, а як
функціональну спрямованість цих засобів на розвиток суспільного цілого,
позабіологічно відпрацьований спосіб діяльності.
Отже, оскільки феномен культури в цілому визначається як історично
обумовлений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей
людини, виражений у типах організації життя і діяльності людини, нас в
контексті формування професійної культури повинна цікавити її
інформаційна складова та способи відтворення. У цьому контексті цікавим
є тлумачення культури В.А.Сластьоніним, згідно якого культура – це
система надбіологічних програм людської життєдіяльності, (діяльності,
поведінки, спілкуванні) програм людської життєдіяльності, що
розвиваються історично, забезпечують відтворення і зміни соціального
життя в усіх його проявах. Ці програми представлені розмаїттям знань,
норм, навичок, ідеалів, зразків діяльності і поведінки, ідей, гіпотез,
вірувань, цілей, ціннісних орієнтацій та ін. Культура зберігає,
накопичує і транслює цей досвід, генерує нові програми життєдіяльності.
Із виокремленних Ю.М.Рєзніком загальних підходів до розгляду феномену
культури: філософського, антропологічного, соціологічного
“інтегралістського”, враховуючи необхідність забезпечення передачі
досвіду соціокультурної групи працівників ОВС кожному співробітникові як
умови формування професійної культури, доцільно, на наш погляд обрати
соціологічний, де культура розглядається перш за все як поняття
колективне. Це – спільні для даного колективу ідеї, традиції, цінності
та правила поведінки, на основі яких формується колективна солідарність
як основа соціокультурної самоідентифікації.
Крім того, в межах даного підходу розкриваються найбільш важливі
соціальні функції культури, а саме – трансляції соціального досвіду,
консервації (збереження) соціальної інформації та соціалізації.
Наразі слід відзначити метасистемний характер культури. Враховуючи, що
метасистема – це система, що повинна описувати якості іншої системи, або
систем, характеризується наднормативністю і творчою активністю, завдяки
чому здатна керувати іншими системами і забезпечувати їхнє
функціонування і розвиток.
Слід також розрізняти культуру в значенні описовому та пояснювальному. У
першому випадку під культурою розуміють історично сформовані селективні
процеси, що спрямовують дії та реакції людей за допомогою внутрішніх та
зовнішніх стимулів. Культура як пояснювальне поняття характеризує
виключно поведінку окремої людини, яка належить до певного суспільства,
або соціальної групи.
Безумовно існують певні розбіжності в трактуванні загальної культури
соціуму та культури певної соціальної групи. Тому для позначення будь
–якої соціальної верстви, групи, використовується термін “субкультура”.
Це поняття як методологічна категорія дозволяє виокремити
соціально-прийнятні форми соціально-культурної диференціації
(професійні, молодіжні, наукові тощо). У широкому розумінні під
субкультурою розуміють часткову культурну підсистему “офіційної”
культури, що визначає стиль життя, ціннісну ієрархію та менталітет її
носіїв.
У своєму дослідженні Б.С. Єрасов виокремлює 10 типів субкультур,
О.Шилова виокремлює 3 загальні типи субкультур: девіантну (злочинну),
молодіжну і професійну. Разом з тим вчені відзначають, що не кожна
соціальна група утворює власну субкультуру. Ми погоджуємося з
М.М.Слюсаревським, що складовими субкультури і одночасно її ознаками є:
знання (картина світу у вузькому сенсі), цінності, стиль і спосіб життя,
соціальні інститути як системи норм, процедурні знання, навички, уміння,
способи здійснення, методи, потреби та нахили
Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із
суспільною свідомістю, є духовна культура.
Є дуже багато визначень сутності культури (термін “культура” походить
від латинського cultura — обробка, виховання, освіта).
Поняття “культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших
дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово
“культура” латинського походження і означає “обробіток”, “догляд”.
Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний
діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку,
діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого, — засіб
удосконалення духовних сил людини, її розуму.
Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім
освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по
суті у всі європейські мови. У середні віки поняття “культура”
асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з
досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово “культура” набуває
самостійного наукового значення.
Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу
людства, пов’язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що
творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою
становлення людини, її “другим народженням”.
Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як
окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності
людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у
символічній формі.
Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій
літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття “культура”. Ось
деякі з них:
• Культура — все те, що є результатом людської історії.
• Культура — як міра людяності людини.
• Культура — все те, що людина створила власним розумом, а не отримала
від природи.
• Культура — це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і
різноманітних соціально-національних спільнот.
• Культура — водночас історично визначений рівень розвитку суспільства,
творчих сил і здібностей людини, виражених у матеріальних і духовних
цінностях, створених самою людиною.
Традиційно розрізняють два основні напрямки культури — матеріальний і
духовний, — відповідно до двох головних сфер людської діяльності —
матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу
виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці,
житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби
зв’язку, пам’ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується
області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки,
мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди
також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та
інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна
органічна єдність.
Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони
культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище.
Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту,
науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право,
релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи
єдину систему такого складного явища, як культура.
Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв.
Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури.
Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур
різних народів, що населяють нашу планету.
Загальне визначення культури — це все те, що створено людиною. Тому в
широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів
людської діяльності. У літературі культуру визначають як сукупність
матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний
спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах
матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння
світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу
становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному
оточенні.
Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури,
вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють
культуру як сукупність духовних символів (Вебер), форму розумової
діяльності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві-Стросс),
інтелектуальний аспект штучного середовища (Люнь).
Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі
прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна
культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її
результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми
суспільної організації трудової діяльності людини.
Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва — це
сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і
використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка
абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури
збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище. Визначається
певна типологія культур.
Так, зокрема, виділяють національну (українську, російську, французьку)
культуру; регіональну (слов’янську, американську, африканську)
культуру; культуру певних соціальних суб’єктів. Виділяють також певні
культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура
епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна,
правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В
літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні
підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також
офіційна культура. Духовна культура — це різноманітний досвід
життєдіяльності соціальних суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші
результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття,
соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей. Такий досвід має
загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура
являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних
суб’єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва; це
система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та
відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв’язків та взаємин
між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його
загального прогресу. Нарешті, духовна культура — це такий спосіб
свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сен-сожиттєвої
діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який
забезпечує їй всебічну самореалізацію, самоздійснення її сутніс-нкх
сил, різноманітних життєпроявів. Духовна культура як елемент духовного
життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему
цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в
органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей
щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю
соціальних суб’єктів і спрямована на перетворення суспільного буття,
розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну
самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність,
перетворююча діяльність особистості, яка вимірюється обсягом
створюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей. Така культура
свідчить про здатність кожної особистості до сприйняття передового,
прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення,
творення у відповідності з творчими силами та здібностями кожної
індивідуальності; про готовність особистості до самовіддачі,
саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього
суспільства.
Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та
загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної
національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей,
вироблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може виступати
рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал
такої культури грунтується на загальній системі цінностей, вироблених
людством протягом своєї історії. Водночас цінності духовної культури
мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне
забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої
української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної
діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної
індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу, що є
результатом тривалого розвитку України. В України своя особлива доля,
яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності;
ця складова процесів суспільного буття зумовлена багатогранними
чинниками загальнолюдського, загальнопланетарного і
національно-особливого, специфічного тільки для України, для її народу,
її етнокультури, тра- 516 дицій, менталітету — тобто для її
індивідуальності. У такій індивідуальності України втілений дух її
народу, його національна самосвідомість, самобутність та неповторність
власного складного, суперечливого, яскравого і трагічного соціального,
духовного досвіду. Духовна культура — це складний соціодинамічний
процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ
суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її
становлення, формування. Соціодинаміка такої культури передусім
передбачає звільнення особистості, індивідуальності від форм суспільних,
духовних відносин, що сковують її. Вона означає перехід від статичного
існування особистості до динамічного, а також передбачає її автономію,
перехід від тотальної регламентації до свободи усіх сфер
життєдіяльності індивідуальності, духовного, соціального плюралізму.
Вона означає перехід від одномірності до багатомірності,
багатогранності, альтернативності економічних, соціальних, політичних,
духовних процесів, що зумовлюють розвиток свободи людини, органічну
самореалізацію індивідуальності, її духовності. Зрештою, соціодинаміка
духовної культури передбачає перехід від тоталітарних чи примітивних
інституційних форм її організації, формування, виховання до
цивілізованих форм, які грунтуються насамперед на самоорганізації,
самореалізації особистістю, індивідуальністю цінностей, що становлять
сутність такої культури. В літературі виділяють певні соціальні
функції духовної культури. Серед основних таких функцій — пізнавальна,
комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які
органічно взаємопов’язані між собою. Але, на думку багатьох
культурологів, філософів, інтегруючою функцією духовної культури є
людинотворча функція. Міра розвитку духовної культури визначається
мірою розвитку сутнісних цінностей людини, багатогранністю і
багатоваріантністю форм самореалізації її духовного потенціалу,
індивідуального самоутвердження. Підвищення ефективності і дієвості
процесу формування духовної культури передбачає створення умов для
смисложиттєвої самореалізації багатства духовності людини, адже
основний зміст цінностей такої культури полягає в їх самовираженні і
відтворенні. Розвиток духовної культури неможливий без утвердження її
цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати
потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності,
значення яких у прогресі суспільного буття постійно зростає. Здійснення
цього пов’язане з подоланням поширеної у минулому й існуючої досі
духовної деіндивідуалізації, сурогатів колективності, що утверджують
дух одноманітності, однаковості, загальної маси, нав’язування індивіду
стандартизованої позиції, і передбачає відмову від соціальних обмежень
їхніх духовних орієнтацій.
Реалізація незатребуваного на практиці духовного потенціалу особистості
органічно взаємопов’язана зі створенням у суспільстві різнобічних умов
для забезпечення духовної свободи людей, зокрема свободи їхніх духовних
дій як необхідної умови для здійснення об’єктивно зумовленої відмінності
творчих можливостей кожного, зміцнення втраченої у минулі роки
самоцінності особистості, етнічної індивідуальності, що є основою
динамічного саморозвитку, саморегулювання цінностей духовної культури.
Надзвичайно суттєвим фактором оптимізації цілеспрямованої діяльності
щодо духовного індивідуального самоствердження як основної ознаки
особистості, її життєтворчості є створення умов для самоздійснення
індивідуального стилю творчої духовної діяльності, комунікативної
культури особистості. Підвищення ефективності процесу формування
духовної культури — це процес руху до найбільш універсальних і
багатогранних форм індивідуальної самореалізації її цінностей, у якому
індивідуально-стильове самоздійснення з орієнта-‘ цією на суспільне
значуще посідає особливе місце. Основою індивідуального стилю духовної
самореалізації є виявлення і реалізація творчого потенціалу самобутності
особистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її
суб’єктивно-особистісного світогляду, світосприймання. При цьому, однак,
важливо, щоб індивідуально-стильове самоздійснення цінностей духовної
культури відбувалося в органічній єдності з процесом розширення
горизонтів індивідуального світоглядного світосприймання до рівня
соціальної, духовно значимої, загальнолюдської, планетарної свідомості.
Серед різноманітних факторів, пов’язаних з індивідуальним духовним
самоствердженням, особливе місце належить повноті емоційного сприйняття
світу, без якого неможливі повноцінні життєпрояви особистості у сфері
духовного життя, формування морально-безкорисливого ставлення до світу,
до народів, які його населяють. Адже чим глибше індивід сприйняв і
пережив цінності духовної культури, чим більше він витратив на це
душевних та інтелектуальних зусиль, чим більше співчував, співпереживав,
тим більшою мірою він здатний не просто до засвоєння, а до освоєння,
творення такої культури, смисложиттєвої, соціальне значущої активності
у сфері суспільних відносин. Ефективність процесу утвердження духовної
культури, реалізації потенціалу особистості і суспільства зумовлені
насамперед не зовнішніми обставинами, а головним чином внутрішньою
активною діяльністю людини, працею її душі, власними почуттями і
переживаннями кожної індивідуальності.
Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств
і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність
національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як
у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в
матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах
життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури
— українську, російську, французьку та ін.
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить
внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з
навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого
спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок —
різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато
різноманітнішими.
Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і
джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної
культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки.
Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають
диференційований характер.
У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів
(міську, сільську, професійну, молодіжну).
Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична
культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі
форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна,
фізична, моральна і т.д.
Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом
стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи
історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить
підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес
суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом.
2. Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність
її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією
культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична.
Всі інші функції так чи інакше пов’язані з нею і навіть випливають з
неї.
Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального
досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним
механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від
епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури,
суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого
попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною
пам’яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить
до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.
Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов’язана з першою і
випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід
багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі
умови для його пізнання і засвоєння.
Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки
воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді
людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією
ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру
увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу.
Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм
у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні
використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять
велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.
Регулятивна функція культури пов’язана, перш за все, з визначенням
(регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності
людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж
так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших
матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури
спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.
Семіотична, або знакова (семіотика — вчення про знаки), функція також
досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову
систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими.
Так, мова — засіб спілкування людей; літературна мова — важливий засіб
оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання
особливого світу музики, живопису, театру.
Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої
знакові системи.
Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відображає важливий якісний
стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні
потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних
орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й
інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм
відповідної оцінки серед людей.
3. Проблема співвідношення культури і релігії завжди викликала велику
зацікавленість серед вчених різних наукових шкіл і світоглядних
орієнтацій. Цю проблему висвітлювали: П. Флоренський, М.Бердяєв,
Б.Рибаков, Е. Тайлор, Д.Фрезер та ін.
Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує.
Одна з культурологічних концепцій — богословська, або релігійна; майже
всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.
Інша культурологічна думка — атеїстична — і взагалі виключає релігію з
поняття культури, вважаючи їх (культуру і релігію) явищами різними,
котрі протистоять одне одному. В основі останньої лежать погляди таких
просвітителів, як: П. Гольбах (1723—1789), К. Гельвецій (1715— 1771), Д.
Дідро (1713-1784), Ж. Ламетрі (1709-1751). Відповідно до їхнього
світогляду, — релігія гальмує духовний прогрес людства.
Як бачимо, ці точки зору є прямо протилежними і, відповідно, виключають
одна одну. Крім них, звичайно, існують інші релігійно-філософські
погляди.
Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джерела мистецтва
містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше
проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина
створює знаряддя праці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично
освоює світ.
Джерела релігії лежать у людській практиці, яка виражає залежність
людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися
по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Однією з ранніх
форм релігії був фетишизм (від фр. — ідол, талісман), який виявлявся в
пошануванні матеріальних предметів, наділених, на думку давніх людей,
таємничими властивостями. Серед інших ранніх форм релігії існували
анімізм (від лат. — душа), тобто віра в існування душі, і тотемізм (від
слова “ототем”, що означає “його рід”) — фатальна віра в надприродний
зв’язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для
первіснообщинного ладу і входили до складу тієї культури, яка
відповідала даній стадії розвитку.
З подальшим розвитком суспільства виникли політеїзм, народно-національні
релігії. Класичним прикладом політеїзму (від грец. полі — багато, віра в
багатьох богів) можуть бути давньогрецька і давньоримська релігії з їх
величезною кількістю різних богів. До народно-національних належать
іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін. Сповідниками
таких релігій є, як правило, представники одного етносу, хоча можуть
бути і особи іншої національності.
Народно-національні релігії являють собою специфічні системи релігійної
культури, яким властива детальна ритуалізація повсякденної людської
поведінки (споживання їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна
обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм
і ціннісних орієнтацій, вироблених суспільством.
Таким чином, у міру ускладнення суспільного організму, його матеріальної
і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи,
утворюючи своєрідну підсистему цінностей.
У всесвітньо-історичному процесі різноманітні релігії відіграють
неоднакову роль. Найбільш помітну виконують ті релігії, які прийнято
називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам.
Саме ці релігії виявили здатність максимально пристосовуватись до зміни
суспільних відносин і вийшли далеко за межі територій, на яких спочатку
виникли. Світові релігії ніколи не залишалися незмінними, вони весь час
трансформувалися відповідно до ходу історії.
Вивчення історії релігії базується, значною мірою, на вивченні
релігійних пам’яток, які є переконливими прикладами зв’язку між релігією
і культурою. Під релігійними пам’ятками ми розуміємо передусім культові
споруди, пам’ятки релігійного мистецтва (живопису, музики), релігійної
літератури, релігійної архітектури.
Історія культури зберегла чимало релігійно-писемних пам’яток, серед яких
— Веди, Біблія, Коран.
Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні
пам’ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті,
синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.
Маючи функціональний характер, багато релігійних пам’яток одночасно є
видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь
геніальні архітектори, художники, майстри фрескового живопису,
іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на
розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно — культури взагалі.
4. Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як
елемент культури, одна з її підсистем. Без науки культура не може
здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття “наука” і “культура”
не тотожні. Поняття “культура” значно ширше, адже наука не враховує всіх
сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво,
моральні теорії і погляди.
Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим
самим сприяє його розвитку. Саме наука виробляє певний механізм передачі
знань новим поколінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність
знаходяться в залежності від умов соціально-економічного стану
суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвивається тільки на
певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає
потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу,
який формує сприятливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це
означає, що наука народжується в надрах самої культури.
Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень
динаміки виробництва і суспільних відносин, розподіл фізичної і
розумової праці, наявність широких культурних традицій, які забезпечують
сприйняття досягнень інших народів і культур.
Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Стародавній Греції, де
перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі
Фалес і Демокріт намагалися пояснити дійсність через природні
першовитоки, давньогрецький вчений Арістотель першим описав
закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися
окремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астрономія, історія.
Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньовіччя вченими
Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037),
Ібн Рушд (1126—1198), Ахмедаль-Біруні (973—1048); у Західній Європі
через гнітюче панування релігії народилася специфічна філософська наука
— схоластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Алхімія
сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки
спиралась на дослідження природних речовин і передувала розвитку хімії
та фармакології. Астрологія була пов’язана зі спостереженнями за
небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засилля
схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема
медицини.
Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у
цьому відіграли потреби нового буржуазного способу виробництва. На цей
період було значно підірвано панування релігійного світогляду, і в
якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід).
Глибокі перетворення в науці XVI—XVII ст. називають першою науковою
революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта,
Й. Кеплера, а в медичній сфері — А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї,
Г.Бурпава.
У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І.
Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.
У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі перевороти у всіх
галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов’язаних
з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих
організмів, Ч. Дарвін — еволюційну теорію розвитку, Д. Менделєєвим була
відкрита періодична система хімічних елементів. Видатний бактеріолог
Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.
Таким чином, на рубежі XIX — XX ст. відбулися величезні зміни в основах
наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На
новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка
розпочалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов’язана
з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейнштейна.
До середини XX ст. на одне з перших місць у природознавстві вийшла
біологія, де були здійснені такі фундаментальні відкриття, як
встановлення молекулярної структури ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та
відкриття генетичного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття
важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогнозування
спадкових захворювань і їх профілактики.
У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи:
природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами
і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових
дисциплін займає міждисциплінарне становище, наприклад, біохімія,
мікробіологія.
Загалом науку також розподіляють на фундаментальну і прикладну.
Фундаментальні науки займаються пізнанням законів, які визначають
розвиток природи, суспільства і мислення (фізика, математика, хімія).
Мета прикладних наук — використання результатів фундаментальних наук для
вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. До
прикладних наук відноситься і медична, основним завданням якої є
збереження здоров’я людини та власне людства в цілому. Сучасна медична
наука, виконуючи своє основне завдання, використовує найновіші
досягнення в царині інших наук. Таким чином, вона продовжує розвивати і
поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство
протягом тисячоліть.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
