Реферат на тему:
Мистецтво Київської Русі
План
Софія Київська як світоглядна ідея та як художній шедевр.
Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.
Ткацтво, килимарство та вишивка.
Театральне мистецтво. Музика. Танок
1. Серед культурних надбань Київської Русі особливе місце належить
архітектурі.
Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії,
будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль.
Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва
залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати
Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська
християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа.
Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але
за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним
грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим
базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й
будувалася за хрестово-купольною моделлю.
Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним
архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава
Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також
соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала
часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє
Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув
рис поширеного в українській культурі ХVII ст. стилю козацького бароко.
Дивом уціліле від руйнації мозаїчне зображення Оранти отримало назву
“Нерушимої стіни”, стало національним символом вічності народу і його
культури.
За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але
являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У
своєму первинному вигляді собор являв собою п’ятинефну хрестокупольну
будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів).
Всі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді
розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися
до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків
примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію.
Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу
створити відчуття величі і гармонії.
Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка,
шоломоподібна форма куполів – ось те нове, що давньоруські майстри
привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної
архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві
соборів у Новгороді та Полоцьку.
2. Староруське мистецтво – живопис, скульптура, музика – із прийняттям
християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці
види мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні
різьбяри по дереву, каменерізи створювали дерев’яні і кам’яні скульптури
поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських
капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками;
музиканти, граючи на струнних і духових дерев’яних інструментах,
звеселяли племінних вождів, розважали простий народ.
Христианская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст.
Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі – оспівати християнського
Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському
мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне,
що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу»
над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних
принципів християнства. У візантійському мистецтві, що рахувалося в ті
часи самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і
живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному по
церковних канонах, де відсікало усе, що суперечило вищим християнським
принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска),
піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов і песнопений,
сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, – усе це було
властиво візантійському мистецтву. Якщо та або інша релігійна,
богословська тема була в християнстві разом і назавжди строго
встановлене, те і її вираження в мистецтві, на думку византийцев,
повинно було виражати цю ідею лише раз і на завжди встановленим образом;
художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква.
І от перенесене на руський грунт канонічне по змісту, блискуче по своєму
виконанню мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням
східних слов’ян, із їхнім радісним культом природи – сонця, весни,
світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і
чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі
випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних
естетичних уявлень.
Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі
XI в. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої складало
руське дерев’яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI в.
сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під
пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські
ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час
прославився печерський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники
говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия
розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але
зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купувала усе, що
було необхідно для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю
жертвував у Печерський монастир.
Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески
Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і
руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і
простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім’ю
Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий
іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва.
Відомі своєю великою художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого
монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою
візантійську суворість: образи їх стали більш м’якими, округлими.
Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами
стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до
нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые
власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається
трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII
в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усе
розуміючим суддею людського роду. У иконе «Успіння Богородиці» в
обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів
Новгородська земля дала чимало. Достатньо пригадати, наприклад,
знамениті фрески церкви Спасу на Нередице біля Новгорода (кінець XII
в.).
На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У
монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних
творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що
зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення
Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що
запам’ятали сувору владну жінку, що простирає руки над людством.
Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці тепліше, людяніше. Це
насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття,
византійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці – по-своєму.
Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво
різьблення по дереву, пізніше – по камені. Дерев’яні різьблені прикраси
взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев’яних
храмів.
Чудовим різьбленням славилися посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою
повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про
прекрасне і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX –
початку XX в. Стасов писав: «Є ще прірва людей, що уявляють, що потрібно
бути витонченим тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних
соборах, нарешті, в усім винятковому, особливому, а що стосується до
іншого, то можна розправлятися як ні потрапило – мовляв, пусте і
нісенітне… Немає, теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує
лише там, де потреба у витончених формах, у постійній художній
зовнішності простерлася вже на сотні тисяч речей, що щодня оточують наше
життя». Древні русичі, огороджуючи своє життя постійною скромною красою,
давно підтвердили справедливість цих слів.
Це стосувалося не тільки різьблення дереву і каменю, але і багатьох
видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали
староруські ювеліри – золотих і срібних діл майстри. Вони робили
браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли
золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З
особливими старанням і любов’ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а
також книги. Прикладом може служити мистецьки оброблений шкірою,
ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за
замовленням київського посадника Остромира в часи Ярослава Мудрого.
Дотепер викликають зехоплення зроблені київським ремісником сережки
(ХI-ХII вв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість
срібних конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту
діаметром 0,02 см. На колечках закріплені малюсінькі зернятка срібла
діаметром 0,04 см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними
приладами, уявити собі важко.
3. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева,
металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але
й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був
рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні
вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з
дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з
тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих
кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої емалі.
Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили
вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту
пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини
заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах
знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового
орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в
своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному
місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами “з золота з
емаллю і з срібла з черню”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри,
різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов’янки ткали
чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і
вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в
усній народній творчості склалися оповіді про кожем’як – людей умілих,
сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в
давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих
спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за
готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах
цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з
майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Коріння килимарства сягає глибокої давнини. Археологічні матеріали
стверджують, що на території сучасної України в побуті вживалися узорні
тканини, килими. Ними завішували стіни, покривали скрині, столи,
долівку, платили данину, використовували у святкових, урочистих,
весільних і похоронних обрядах.
Найдавніші письмові відомості про килими Х ст. зберегли подорожні
записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні
пісні, колядки тощо. Так, у Лаврентіївському літописі відзначено, що
вбитого Олега “вынесома и положима на ковре” (977 р.), на килим клали і
князів Володимира (1015 р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського
(1175 р.).
У записках арабського мандрівника Ібн-Фадлана (1 пол. Х ст.) також
йдеться про те, що килимами місцевого виготовлення застеляли лави для
померлих. Символічно звучить записане у літописі звернення Володимира
Мономаха на з’їзді князів 1100 р.: “Да єси пришел и седити с братьею
своею на едином ковре” .
Дослідники вважають, що килими часів Київської Русі були місцевого
виробництва. Їх виготовляли килимовою технікою в кольорові контрастні
смуги, розміщували орнаментальні геометричні мотиви. З XV ст. є
відомості про привозні килими зі східних країн. Наприклад, у Львові 1474
р. східні килими продавалися по золотому за лікоть [4]. У документах ХV
ст. (описах панського майна, скаргах, судових актах) дуже часто
зустрічаються записи про місцеве виготовлення килимів та про
майстрів-килимарів. Так, у документах волинської поміщиці Марії
Голштанської згадуються квіткові килими на чорному, жовтому і білому
тлі, є й відомості про невільника-ткача.
Вишивка — одне з найпопулярніших, найдавніших народних ремесел в
Україні. Вишиті сорочки були популярними в Київській Русі, про що
свідчать мініатюри давніх літописів, спогади іноземців. На половецьких
кам’яних жіночих скульптурках XI—XIII ст., теж знайдених на Полтавщині,
— елементи вишивки на манжетах і подолах убрання. Вишивку епохи
Гетьманщини можна побачити на народних картинах “Козак Мамай” та
“Козак-бандурист”.
4. Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У
«Слові о полку Игореві» згадується легендарний сказитель-співак Боян, що
«напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу
рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення
музикантів, що грають на дерев’яних духових і струминних інструментах –
лютні і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак
Митус у Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти
слов’янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки,
танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі
князя Володимира, при дворах інших видних руських владарів під час
бенкетів присутніх розважали співаки, розповідачі казок, виконавці на
струнних інструментах.
І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор
– пісні, сказання, билини, прислів’я, приказки, афоризми. У весільних,
застільних, похоронних піснях відбивалися багато рис життя людей того
часу. Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли
наречених викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у більш
пізніх – коли їх викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла
мова про згоду і нареченої, і батьків на шлюб.
Цілий світ руського життя відкривається в билинах. Їхній основний герой
– це богатир, захисник народу. Богатирі володіли величезною фізичною
силою. Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося:
«Куди не махне, отут і вулиці лежать, куди відверне – із провулками».
Одночасно це був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у
випадку крайньої необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили
є виходець із народу, селянський син. Народні богатирі володіли також
величезною чарівницькою силою, мудрістю, хитрістю. Так, богатир Волхв
Всеславич міг обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і
Туром-Золоті роги. Народна пам’ять зберегла образ богатирів, що вийшли
не тільки із селянського середовища, – боярський син Добриня Никитич,
представник духівництва хитрий і виверткий Альоша Попович. Кожний із них
мав свій характер, своїми особливостями, але усі вони були як би
виразниками народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист
від лютих ворогів.
У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні
зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з котрими глибоко ввійшла
у свідомість народу. Під ім’ям Тугарина проглядається узагальнений образ
половців із їхнім ханом Тугорканем , боротьба з який зайняла цілий
період в історії Русі останньої чверті XI в. Під ім’ям «Жидовина»
виводиться Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські
билинні богатирі вірно служили билинному ж князю Володимирові. Його
прохання про захист Батьківщини вони виконували, до них він звертався у
вирішальні часи. Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут
і образа, і нерозуміння. Але усі вони – і князь і герої зрештою
вирішували одне загальне діло – діло народу. Вчені показали, що під
ім’ям князя Володимира не обов’язково мається на увазі Володимир I. У
цьому образі злився узагальнений образ і Володимира Святославича –
воїтеля проти печенігів, і Володимира Мономаха – захисника Русі від
половців, і образ інших князів – сміливих, мудрих, хитрих. А в більш
древніх билинах відбилися легендарні часи боротьби східних слов’ян із
киммерийцами, сарматами, скіфами, із усіма тими, кого степ настільки
щедро посилав на завоювання східнослов’янських земель. Це були старі
богатирі зовсім древніх часів, і билини, що розповідають про неї, те
саме що епос Гомера, древньому епосу інших європейських і
індоєвропейських народів .
На другу половину XIII – XV ст. припадає подальший розвиток мистецтва
скоморохів – народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів. При
князівських дворах концентрувалися співаки, які складали “хвалу” на
честь бойових подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були
поширені ігрові, обрядові і трудові пісні. Кобзарі виконували думи в
супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі
імена придворних поетів та співців.
ЛІТЕРАТУРА
Історія світової та української культури. – К., 2000.
Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.
Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.
Культура українського народу. – К., 1994.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.
Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. –
К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
