.

Історичні, політичні та ідеологічні передумови формування європейської культурної традиції середніх віків (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
421 2541
Скачать документ

Реферат на тему:

Історичні, політичні та ідеологічні передумови формування європейської
культурної традиції середніх віків

Характеризуючи соціальні та світоглядні передумови середньовічної
культури, необхідно усвідомити хронологічні рамки Середньовіччя. Під
середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму,
що відповідно до країн Західної Європи становить період приблизно від У
до ХУ ст. Формування феодальних відносин у країнах Західної Європи
відбувається нерівномірно. У Франції та Італії – впродовж ІХ-ХІ ст., у
Німеччині – до середини ХІ ст., завоювання Англії кінця ХІ ст.
прискорили процеси феодалізації у цій країні. До кінця ХІ ст. у Західній
Європі завершується поділ суспільства на землевласників – феодалів
(сеньйорів) та залежних селян (сервів). Феодальні відносини
характеризуються поєднанням верховної влади, у тому числі політичної, з
землеволодінням, васальною ієрархією. Відносини особистої залежності
одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему
васалітету. Васал отримував землі від вищестоячого сеньйора, який, у
свою чергу, був чийсь васал. Одержання землі зобов’язувало васала
виконувати військові обов’язки, брати участь у суді і т.д.

Найважливішим соціальним явищем раннього Середньовіччя була аграризація
населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства.
Зокрема, його аграрний характер, самодостатність великої кількості
закутків, на які розпався колись єдиний римський світ. Матеріальна
середньовічна культура формувалася на основі замкнутого натурального
господарства сільського майєтку, нерозвиненості товарно-грошових
відносин. Надалі основою культури стало і міське середовище, бюргерство,
ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство. З
утворенням централізованих держав оформилися стани, що визначили
структуру середньовічного суспільства – духівництво дворянство та
“третій стан” – “народ”. Духівництво піклувалося про душу людини,
дворянство (лицарство) займалося державними справами, народ працював.

Діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком
відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було
проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське
духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства,
його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і
жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних
груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники
та ін.). Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими
факторами середньовічної культури. Люди виховувались і жили в дусі
релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися
до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала
покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції
завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не
були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем
вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе
відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві
Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д.
Мовою учених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з
тодішніми уявленнями власна не конформістська поведінка порушувала
порядок природи – загрожувала розкладу суспільної стабільності та ритмів
природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав
віри більшості, він оголошувався єретиком.

Важливим елементом соціальної культури Середньовіччя було чернецтво.
Воно уособлювало перехід від общинного очікування царства Божого на
землі до досягнення індивідуального порятунку шляхом аскетичної “святої”
життєдіяльності. Одним із перших орденів Західної церкви був
Бенедиктинський  (його засновано у УІ ст.) Це було  об’єднання
монастирів із єдиним статутом. Характерною рисою бенедиктинців було
практичне милосердя, відповідна оцінка праці, активна участь в
економічному житті суспільства. Головною метою Домініканського ордена
була боротьба з єретиками. Ченці Францисканського ордена намагалися
наслідувати життя Ісуса Христа на Землі.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і
культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила
вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо
численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям
вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована
атмосферою релігійного фанатизму мас.

Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом
античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури,
християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею
уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією
духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські
книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших
теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної
культурної спадщини, був Августин Аврелій. Для Августина характерна була
орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою
знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє
знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від
божого провидіння.

Вплинули на культуру Середньовіччя й хрестові походи. Цим поняттям
позначають різні, інколи ізольовані, воєнні експедиції, унаслідок яких
відбувалася експансія західного християнського світу від середини ХІ до
кінця ХІІІ ст.  Це походи німецьких рицарів на слов’янській  землі й
ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства
на південь Франції проти альбігойців (єретиків), та переважно христовими
походами все-таки були походи в святу землю під гаслами звільнення
Палестини від ісламу.

В тім вплив церкви на середньовічну культуру був не завжди однаковим.
Найсильнішим він був в епоху раннього Середньовіччя – приблизно до
другої половини ХІ ст. Пізніше посилюється народна  культура міст і сіл
з її реалістичними тенденціями і нападками на духівництво. Ця культура
має вже яскраво виражений світський характер.

Осередком світської культури були міста. Вже в останній чверті ХІ ст.
тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак політичного
центру. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше
унезалежнюється від землеробства, а отже, дедалі менше залежить від
класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв’язку
зі споживачем через ринок і є початком формування міжнародного ринку.
Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки. Досить швидко місто
починає формувати свою культуру. Міське життя породило університети й
нецерковні, часто приватні школи, які виникали навколо того чи іншого
вчителя (магістра). З’являються фахівці нового типу – юристи, лікарі,
вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті
раціоналізації теології виникає своєрідне світське Богослов’я, а разом з
ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами
середньовічного міста. Зазначимо, що світська культура в майбутньому
приведе до культури Відродження.

Отже, у період Середньовіччя склалася певна “модель світобачення”,
сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялася від античної. Ця
модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на
відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом
інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих
відношеннях.

Поряд із зростанням матеріальної культури відбувалося бурхливе духовне
життя, жвавий розвиток освіти, шкіл та університетів. У Ранньому
Середньовіччі у більшості країн Західної Європи ще зберігаються традиції
античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей
знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових
праць Марк Теренцій Варрон. У дев’ятитомній енциклопедії “Дисципліни”
він розглядає “сім вільних мистецтв” – граматику, риторику, діалектику,
музику, арифметику, геометрію, астрономію і додає до них медицину й
архітектуру, підкреслюючи їх практичне значення. Грецька освіта знайшла
себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньо заслугою
Варрона.

Зазначимо, що європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл
було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та
церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа
зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним
поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні,
вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осію – кліриків. Тому
основна увага приділялася вивченню латині, молитов, процесу
Богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських
кафедрах, вивчали сім “вільних мистецтв”. У початкових класах – тривіум,
три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), у старших –
квадріум, чотири науки про числа ( арифметика, геометрія, астрономія,
музика). Вищі школи в ХІ-ХІУ ст. також  передбачали вивчення “вільних
мистецтв”, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших
факультетах.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська
культура. На початку ХІІ ст. почали створюватися латинські школи, на
противагу соборним та монастирським. Латинські школи дали початок
гуманітарним гімназіям, де в основу навчання було покладено вивчення
грецької та латинської мови і літератури. До другої половини ХІХ ст.
гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладам,
закінчення якого давало змогу вступити до університету.

Разом з ускладненням економіки й громадського життя зростала потреба в
правових знаннях. Відроджувався інтерес до римського права. Центрами
розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме
у Болоньї вже наприкінці ХІ ст.. на основі правової школи було відкрито
один  із перших європейських університетів. Першу медичну школу
засновано в ХІ ст. в південноіталійському місті Салерно завдяки зв’язкам
Італії з Візантією, що на той час мала порівняно вищий рівень медичних
знань.

Деякі з міських нецерковних шкіл ще у ХІІ ст. перетворилися на
сукупність корпорацій учителів ( магістрів) та учнів (школярів). Такі
школи давали освіту вихідцям їз різних регіонів Європи й тому їх
називали загальними школами. Пізніше їх почали називати університетами.
Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни
( як це було в Болонії та Салерно). Права університетів були узаконені
королівськими хартіями, їх створення  санкціонували римські папи.

Слід підкреслити, що в цей період активно розвивається схоластика, яка
найбільш яскраво виявилася в головному вченні Середньовіччя –
Богослов’ї: “Святе письмо” і “Святий переказ” –  основні праці
схоластики. Схоластики після тривалої перерви відновили вивчення
античної спадщини, звернулися до найважливіших проблем пізнання. Багато
схоластів займалися вивченням усіх доступних наук. Найвідоміші схоласти
– П’єр Абеляр, Альберт Великий, Фома Аквінський. РоджерБекон, головним
твором якого була “Велика праця”, де він висуває ряд незвичайних
здогадів, мріє про літальні апарати та підйомні крани. Його творам
церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув’язненні.

Виділяють чотири великих напрями середньовічної науки:
фізико-космологічний, вчення про світло, наука про живе, комплекс
астролого-медичних знань. Що стосується алхімії, то вона являє собою
специфічний феномен середньовічної культури, що містить у собі такі
компоненти, як наукові узагальнення, фантазію, логіку і міфологію.

З часом потреби господарювання спонукали вивчати грунти, метали,
спостерігати природу, робити фізичні та хімічні досліди. У цих умовах
зросла роль експериментального пізнання світу. Розвиток світських наук
поступово зробив експеримент авторитетним: в епоху Середньовіччя в
Європі було винайдено годинник, технологію виробництва паперу, дзеркала,
окулярів, проводилися медичні досліди.

З розвитком практики господарювання, накопичення дослідних знань принцип
“Вірую, щоб розуміти” було замінено новим – “Розумію, щоб вірити”. Це
готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової
ідеології пізнання. Становлення буржуазних економічних відносин,
зростання земних, практичних інтересів людини дали потужний імпульс
розвитку власне наукових знань у подальшому.

Середньовічне мистецтво було тісно пов’язане з християнською ідеологією.
Християнство відкинуло ідеали, що надихали античних художників ( радість
буття, чуттєвість, тілесність, оспівування людини, яка усвідомлює себе
прекрасним елементом світу), не сприймало античної гармонії тіла і духу,
людини і земного світу.

Церква вважала, що мистецтво повинне благотворно впливати на людську
душу, тобто бути морально-виховним. Головну увагу митці Середньовіччя
приділяли світу потойбічному, божественному, їхнє мистецтво було Біблією
для неписьменних, засобом привернення людини до Бога. Перехід від
зовнішнього світу до внутрішнього, духовного світу людини – ось головна
мета середньовічного мистецтва.

Середньовіччя відкрило такі форми мистецтва, котрі мали величезну силу
впливу на простих людей. Насамперед це відбулося завдяки постійному
піклуванню про змістовну сторону творів, а також ретельно розробленій
символічній мові мистецтва. Головним завданням було втілення
Божественного начала в різних його проявах, з усіх почуттів людини
перевага віддавалась стражданню, бо за святим вченням воно є вогнем, що
очищає душу.

Головним жанром був іконопис. Ікони були засобом емоційного зв’язку з
Богом для неписьменних мас. Ікони, що зображували Бога, святих мадонн,
були глибоко символічними. Вони не повинні були збуджувати почуттєву,
тілесну уяву. Зображення повинні були сприйматися як утілення
Божественного, показувати світову скорботу Бога про своїх грішних дітей.

Головним у зображенні були очі (дзеркало душі), фігури часто були ніби
відірваними від землі. Художники не надавали  великого значення фону,
тому із живопису на довгі роки зник пейзаж.

Окрім ікон, важливе значення мало також монументальне мистецтво
Середньовіччя – настінні розписи та мозаїки. Розписи вкривали стіни і
склепіння храмів, скульптура була і в інтер’єрі, і ззовні. Мистецтво
повинно було не тільки виховувати і наставляти, але й застрашувати.
Звідси обов’язкові  “Страшний суд”, апокаліптичні видіння, історія
страждань і смерть Христа ( “Страсті Христові”), Житія святих –
страдників за віру на зображеннях. Боротьба за людську душу між ангелами
і сатаною була улюбленим мотивом романського мистецтва.

Романський стиль сформувався за часів імператора Карла Великого
(742-814). Ведучим жанром романського мистецтва була архітектура.
Найбільше значення мали храми, монастирі і замки, будівлі побутового
призначення. Церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й
вузькими вікнами, масивними вежами. У Х ст. замок – це дерев’яна
прямокутна башта, оточена палісадом та ровом. З часом башти почали
будувати з каменю і надавати їм круглої форми, а палісад поступався 
місцем стінам, укріпленим кутовими баштами й увінчаними зубцями з
бійницями. Будівництво замку передбачало вигідне використання рельєфу.
Замок символізував як особисту незалежність феодала, так і феодальну
експансію в цілому.

Кінець 12 – початок 13 ст. були позначені важливими змінами в Європі:
посилилась могутність великих монархів, об’єднувалися дрібні держави,
монастирі втрачали свій вплив, виникли міські  общини з їх
самоуправлінням, все це сприяло пробудженню народної свідомості усіх
сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло
відображення в готичному стилі. Готика – це характерне устремління
споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі
– великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це чисельні
арки, багатство скульптури, оздоблення. Такі елементи надають готичним
спорудам динамічності, величі. Сутність готики полягає в зіставленні
протилежностей, у здатності об’єднати абстрактну ідею та живий трепет
життя, у прагненні пронизати земну плоть злетами духовної енергії.
Готична архітектура водночас конструктивна та зображувальна, що й
проявилося у готичному соборі, який виконував роль суспільного центра
міста. Пам’ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері ( Нотр-Дам),
Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії і т.д. На
великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові
явища в музичній культурі. Саме у 12-13 ст. досягає вершин розвитку
найдосконаліший вид професійного багатоголосся – дискант. Це був спів у
протилежному русі, або “протиголосся”, осередком його була школа при
соборі Паризької Богоматері, міста Лімож і Шартр.

Суттєві зміни відбувалися і в мистецтві книги, яка  перестала бути
надбанням лише вузького кола освічених кліриків. Книга стає більш
прив’язаною до реального життя, що позначилося на її форматі, котрий
значно зменшився, набуває поширення навчальна література, а також записи
поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою
виключно церковних осіб.

Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням
дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину. Основні жанри цього
періоду – епос, лірика, романи. Середньовічний героїчний епос
представлений такими літературними пам’ятками, як французька “Пісня про
Роланда””, іспанська “пісня про мого Сіда” і т.д.

Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги
лицарів. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробити кодекс, який
можна було б проставити наміром “третього стану” піднятися на вищі щаблі
у суспільстві. Тому в куртуазній (лицарській) літературі герой неодмінно
вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. У лицарській літературі
описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою
куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими
лицарськими романами були “Івен, або лицар Лева” Кретьєна де Труа та
“Роман про Тристана та Ізольду”.

Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів –
(провансальських поетів у ХІІ-ХІІІ ст.). Головна тема їх поезії –
оспівування васальського служіння дамі, полум’яного кохання.

Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі
11-12 ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії
були вже менше пов’язані з Богослужінням. Сюжети містерій звичайно
бралися зі Старого Заповіту, або ними ставали події, пов’язані з життям
і воскресінням Іісуса. Міська драма тісно пов’язана з народними
ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура.  М.М.Бахтін
показав, що карнавали протиставляли аскетичній християнські ідеології
інший тип світовідчуття, де панувало веселе, життєствердне начало.
Веселий сміх під час загального свята убивав релігійний страх перед
смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхів. Людина
немов би перероджувалася для нових, суто людських взаємин. Відчуження
тимчасово зникало, вона поверталася до себе самої й відчувала себе 
людиною серед людей.

Висновок

Розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується
багатогранністю історичних і регіональних форм. Однак потенційне
багатство культурного життя тільки частково виявило свої можливості.
Розвинутись йому заважали громіздкі ієрархічні структури феодального
суспільства, церковний догматизм. Подальші культурно-історичні епохи
створять адекватні форми розвитку можливостей, закладених творчістю
народів Середньовіччя. Головним надбанням середньовічної культури було
те, що вона відкрила внутрішні сили людини, започаткувала гуманістичний
світогляд. Саме на цій основі вросла блискуча культура Ренесансу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020