.

Естетика Київської Русі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1935 5466
Скачать документ

Реферат на тему:

“Естетика Київської Русі”

Естетика – філософська наука, яка вивчає сферу естетичного як
специфічні прояви цілісного відношення між людиною і світом і область
художньої діяльності людей.

Якщо брати до розгляду питання естетики Київської Русі, то в першу чергу
потрібно розглядати естетику, не як наукову галузь, а як її прояви.
Тобто, мова повинна йти про основні напрямки і погляди в таких сферах
суспільного життя як релігія, мистецтво, філософія, розгляд головних
естетичних понять з точки зору того давнього часу.

В історії Київської Русі слід розглядати дві окремі релігійні, а відтак
і культурні епохи (разом з ними і етичні спрямування). До 988 р. засобом
задоволення духовних потреб східних слов’ян був анімізм, у засаді якого
лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим
божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому і
блискавки, аналогічний скандінавському богові Тору, хоч пов’язана з ним
міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали
Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних благ.
Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ
богів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння
вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у
жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. Східні слов’яни не зводили
своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії
— власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої
релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли
безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних
слов’ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, що полягало у
дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких,
зокрема, як святкування приходу весни).

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й
складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя
першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської
доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована
митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім
єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із
них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж
були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів,
помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення
візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле»,
тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату
(безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та
«чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи.
Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні,
й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були
осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі
існувало близько 50 монастирів, із них 17—у самому Києві.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі.
Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є
безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив
церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого
ця чудова кам’яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець
константинопольського храму, мала п’ять апсид, п’ять нефів і тринадцять
бань. Розкішне прикрашений інтер’єр підтримували мармурові й алебастрові
колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто
сліпучою призвичаєним до скромних дерев’яних будівель киянам. Власне,
саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві
добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто
куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов’я, що апелює до розуму. З
цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема,
інтер’єр Св. Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з
дивовижною правдоподібністю змальовували людину.

Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто
зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони
поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині
спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав
впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих
жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль.
Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними.
Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй,
скульптура не дістала помітного розвитку.

Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної
експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване
на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали
християнство серед слов’ян. На відміну від Риму з його наполяганнями
використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з
тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою.
Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали
церковнослов’янську мову — літературну норму, що спиралася на
південнослов’янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов’янам.
Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську
літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали
релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового
заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є
«Патерик», тобто оповідь про життя святих, написана ченцями
Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила Туровського,
писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо,
найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про
закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава
Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує
хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними
прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте
при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У
«Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі,
применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю
заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у
літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені
переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям,
характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися
й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з
кочовиками,— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис,
відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов’язують з іменами
монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 11 ІЗ—1116 рр.
Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки.
Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє
зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є
підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору
Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» ( 1185—1 187) також належав до
княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочови-

Танець. Зображення на чернігівській чаші XII ст.

ків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих
руських князів об’єднатися задля спільного блага. Застосувавши
ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю
уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний
шедевр.

Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними
для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого
духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо
усний епос, або билини. З вуст в уста, від покоління до покоління
переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних
народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий
син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич; усі троє —
члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до лицарів Круглого
Столу короля Артура ці східнослов’янські витязі лишили Володимирів двір
і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були
половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і
символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це
був Жидовин, присутність якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної
пам’яті про тривалу боротьбу з хозарами, які сповідували іудаїзм. Усі ці
оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності
часто перепліталися в них із залишками язичницького минулого.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в
Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали
освіту. В літописі повідомляється, що у 988 р. князь Володимир наказав
віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у
Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві
центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на терені собору
містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала
бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи
переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед
князів наука також була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав
Мудрий; його син Всеволод володів п’ятьма мовами, письменною була й
дочка Анна. Коли вона стала королевою Франції, це незвичайне для жінки
тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького
двору. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти
серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді
абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є
свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших
фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із
візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями
мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед
дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки
зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.
Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в
писемних джерелах під назвою “хороми”. У великих містах
князівсько-боярські і купецькі “хороми” мали два і більше поверхи. Житло
бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились
укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви,
храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею
1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили
виникнення монументальної кам’яної архітектури. Довгий час вважалося, що
першою кам’яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте
аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної
ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що
старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю
думку. Перші кам’яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських
майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних
візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву
прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз
із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була
викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і
прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато
мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “Мраморяною”. Перший
кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників
Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через
велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння,
поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують
будівлі “міста Ярослава” у Києві. На цю добу давньоруське зодчество
набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури,
як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії
особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк,
фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою.
За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.)
у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого
Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною
церквою.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в
багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в
них зводяться нові кам’яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського,
Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим
взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря
(1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував
схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський
Золотоверхий храм (1108р.).

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська,
Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам’ятками
цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква
Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.),
Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі;
Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у
Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура
Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором
1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За
Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив
білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі
знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква
св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури
сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в
Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна.
її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота,
вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам’яної архітектури розвинулися у
Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви
св. Онуфрія, св. П’ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі
збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвятительський
(1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у
Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський
архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше
проявився у П’ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту
набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в
храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти.
Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі
монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної
церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви
не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших
пам’яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього
живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра
нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком
світський зміст.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському,
Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються
місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює
настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис.
Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним
іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст.
привертає увагу ікона “Ярославська оранта” — одна із найдавніших,
присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У
XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків
особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення
набули ікони “Ге-оргія-воїна”, “Дмитра Солунського”, “Архангела”, або
“Ангела-Золоте Волосся”. У цей період з’являються ікони із зображенням
перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на
іконописні школи Га-лицько-Волинського князівства та інших руських
земель. Прикладом може бути ікона “Волинської Богоматері” (ХІП ст.),
виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали
“Ізборник” 1073 р., “Трірський псалтир” (1078—1087 рр.). На думку
дослідників, мініатюри “Трірського псалтиря” виконано у
Володимирі-Волинсь-кому. На них зображені князь Ярополк та його дружина
Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю
відзначаються мініатюри “Різдва Христового”, “Розп’яття”, “Христос на
троні”, “Богоматір на троні”.

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські “зміївники”, лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого
поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські
розспіви. При дворі Святослава Ярославича жив славетний співець Боян.
“Славетним співцем” називає літопис під 1241 р. галичанина Міту-са. Про
розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії
Київської, мініатюри “Радзи-вилівського літопису”. В “Житії Феодосія
Печорського” розповідається, що при дворі Ярослава Святославича існувала
трупа музикантів і скоморохів. Археологи під час розкопок знайшли
музичні інструменти — гудки, гуслі, сопілки, костяні кастаньєти.

Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і
багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що
засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

З огляду вищенаведеного можна стверджувати, що вже за часів Київської
Русі спостерігалися досить високі вимоги до таких естетичних категорій
як “прекрасне”, “возвишене”, “благородне”. Важливим етапом у видозміні
естетичних поглядів є введення в Київській Русі християнства, яке досить
сильно відбивалося у подальшому на естетику у різних галузях людської
діяльності в Київській Русі.

Використана література:

Субтельний О. Історія України. Підручник. – К., 2001.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2000.

Українознавство. В 4-х томах. – К., 1996-1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020