Реферат з культури
Службовий етикет
Зовнішній бік ділових стосунків регламентує службовий етикет. Так,
складовими медичного етикету є: дотримання правил хорошого тону, правил
благопристойності, відповідного зовнішнього вигляду (чистота одягу,
білий, гарно випрасуваний халат і шапочка).
Людина, яка володіє справжньою культурою спілкування, виявляє її всюди:
на роботі, на відпочинку, в сімейному колі і громадських місцях. Уміння
людей передавати свої думки і почуття іншим людям, уміння не лише
говорити, а й слухати, виявляти розуміння і доброзичливість, співчуття і
увагу складають культуру повсякденного спілкування.
Дейл Карнегі у книжці “Як здобувати друзів і впливати на людей” дає такі
рекомендації: “Намагайтеся, щоб Ваш співбесідник говорив більше, ніж Ви;
будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших розповідати Вам про себе;
ведіть розмову в колі інтересів Вашого співбесідника”.
Справжню культуру міжособистісних стосунків визначають етичні норми
поведінки особистості У повсякденних стосунках з іншими людьми в процесі
спілкування велику роль відіграють самооцінка особистості, концентрація
уваги, здатність людини стати на позиції партнера.
Однією з важливих характеристик є самооцінка, тобто уміння оцінити себе,
свою діяльність, своє місце в групі і своє ставлення до інших.
Самооцінка дає можливість людині аналізувати свої дії і вчинки. Вона
залежить від вихованості і культури.
Спілкування людей починається із сприймання одне одного. Спілкування
буде розвиватися ефективно, якщо перше враження викликає почуття
симпатії. У випадку антипатії можуть виникнути психологічні бар’єри в
спілкуванні. В будь-якому разі спілкування має будуватися з урахуванням
індивідуальних особливостей і особистісних рис тих, хто спілкується.
Взаємовідносини стають багатшими, змістовнішними, якщо люди оволодівають
навичками і дотримуються норм і принципів культурного спілкування. Вияв
поваги до людської гідності й індивідуальності і особистості дає
можливість удосконалювати стосунки між людьми. “Поводься з іншими так,
як би ти бажав, щоб вони поводилися з тобою” – основне правило
моральності, яке має бути життєвим кредо лікаря.
Принцип колегіальності
Саме медицина в кращих своїх моральних зразках і намаганнях концентрує й
наочно уособлює концептуальні принципи та засади професійної
колегіальності, тобто фахової взаємоповаги, порозуміння та водночас
вимогливості до практичної роботи лікарів заради інтересів хворого. На
важливості шанобливого ставлення лікаря до знань та навичок більш
досвідченого колеги наголошує Гіппократ у своїй класичній “Клятві”. Цей
постулат лікарювання красномовно зауважено й у “Факультетській обітниці”
молодих вітчизняних лікарів перед початком самостійного шляху. Варто
зазначити, що принцип колегіальності загалом ґрунтується й проголошує
повагу до будь-якої думки в процесі надання медичної допомоги (скажімо,
під час консиліуму), незалежно від офіційного статусу лікаря. Власне,
консиліум — то не обов’язково зіткнення протилежних міркувань
трьох-чотирьох спеціалістів або якийсь формальний акт чи процедура.
Вельми цікавим нам здається уривок зі спогадів славнозвісного академіка
Миколи Дмитровича Стражеска. Він згадував історію видатного клінічного
відкриття — одного із перших прижиттєвих діагнозів тромбозу вінцевих
судин, тобто перших щаблів учення про інфаркт міокарда та ішемічну
хворобу серця ще в період, коли не застосовувалась ЕКГ. Цей епізод М.
Стражеско наводить, розповідаючи про свого вчителя, генія світової
терапії, професора Василя Парменовича Образцова.
“Звичка в Образцова була така. Прийшовши до терапевтичного відділення в
Олександрійській лікарні (нині Центральна міська клінічна лікарня в
Києві у районі Бессарабського ринку — Авт.), він в інтерна насамперед
запитував, скільки є нових хворих, на що вони хворіють, і відразу йшов
до них. Одного разу він наблизився до пацієнта, який потрапив до лікарні
з приводу жорстокого болю в ділянці груднини. Свідомість його була
потьмарена, пульс майже не промацувався. Образцов сів напроти, почав
спостерігати, потім досліджувати, слухати. Він запитав інтерна: “Як ви
гадаєте, що у хворого?” Той, як кажуть, бовкнув: “Ревматизм груднини”.
Образцов примружив ліве око (це була його манера) й продовжував сидіти
біля хворого, нічого не кажучи. Скепсис на його обличчі проглядався
чітко.
Начебто про себе я зауважив: “А може то закупорка вінцевих артерій
серця?”. Образцов крутнувся здивовано, подивився на мене й сказав: “Ви,
мабуть, вгадали”.
Запам’ятаємо цю дивовижну височінь колегіальності. Великий лікар
погодився з думкою молодшого колеги. Відтак, у клініці В. Образцова
справді панували товариськість, пильна увага до припущень і наукових
осяянь. Отже, маємо діагностичний успіх на тлі колегіальної
згуртованості!
Таким чином, колегіальність у медичному колективі є одним із наріжних
принципів, які регулюють взаємостосунки між співробітниками.
Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у
вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.
На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого
нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і
середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі
молоді лікарі-кар’єристи, які в гонитві за “авторитетом” чи зиском
поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не
може бути ніякого виправдання таким лікарським висловлюванням, як,
наприклад: “Вам встановили помилковий діагноз”, “Вважайте за щастя, що
потрапили на лікування до мене” тощо. Свідоме чи навіть легковажне,
випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справі, й
пацієнтові. Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в
медицину? Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження
свого “авторитету” згубні хоча б тому, що будуються на аморальній
основі.
Натомість вслухаємося у формулу відомого хірурга-гуманіста Поділля
Людвига Івановича Малиновського, яку наводять у книзі “Лікарі-вінничани”
О. Голяченко й В. Чорний. Л. Малиновський, який збудував у Вінниці
губернську земську лікарню й оперував безліч разів, не брав із хворих
жодної копійки. Характеризуючи свою хірургічну діяльність, він якось
зауважив: “Оскільки я неодноразово мав щастя домагатися одужання,
правда, як виняток, при захворюваннях, які колеги оцінювали як
безнадійні, то й не відступлю від звички оперувати всіх у межах
анатомічної досяжності й не таких, що агонізують”.
Зверніть увагу на те, що, незважаючи на виняткові хірургічні перемоги,
Л. Малиновський не ганить колег …
Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що
потребує витримки, самовдосконалення й навіть самопожертви. Згадаємо
відомого лікаря-інтерніста, засновника провідної російської
терапевтичної школи, окрасу світової науки Сергія Петровича Боткіна.
Любові й поваги колег та хворих він домігся виснажливою працею.
Врешті-решт, вона призвела до тяжкої “ангіни пекторіс” у видатного
лікаря й передчасної його смерті. Та жодного разу він не поступився
своїм обов’язком.
Взірцевим було ставлення професора С. П. Боткіна до молодих колег. Це
доводить його промова на урочистому акті у Військово-медичній академії 7
грудня 1887 р. “День, коли держава й суспільство приймають у своє
середовище нових співробітників на загальну користь, — зазначив С. П.
Боткін, — увінчується публічними урочистими зборами всіх членів
академії, її учнів, її почесних членів й почесних гостей, з участю
близьких і рідних вихованців. За давньою академічною традицією,
конференція академії доручає одному із професорів виголосити промову з
цього приводу. У цьому році таку честь надано мені.
Маємо перед собою молодих товаришів, які розпочинають практичну
діяльність, стоячи перед суспільством, де будуть працювати нові сили, я
набрався сміливості викласти перед високоповажним зібранням загальні
основи клінічної медицини, що склалися в мене …”.
“Молоді товариші … Нові сили … Високоповажне зібрання …” — Так
звертається С. П. Боткін до юних
Анатоль Гнатищак зазначає: “Правдива, щира і висока повага до людей,
намагання жити за принципом правди, добра, краси і любові до інших
вимагає жертовності й сильної волі, до чого не всі здатні. Провідною
психічною настановою для втілення етичних норм у повсякденне життя є
вміння бачити себе збоку, сократівське “пізнай самого себе”, і
самопожертва Сократа має щось спільне із самопожертвою Христа, хоча
Сократ дуже любив життя, не більше, ніж честь та правду”.
Створення позитивного світогляду відбувається через страждання, життєві
невдачі, вимагає широкої самокритики,? на які повинна опиратися віра.
Христос вимагає безмежної любові до Бога й обмеженої до самого ceбе…”
Нам здається, що це істотні штрихи до портрета самого Анатоля Гнатищака.
І тут вбачається християнський погляд на особистість лікаря в
суспільстві, на повагу до інших, домінанти честі й правди, які є
неодмінним підґрунтям самоповаги.
Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікарські помилки потрібно
обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам
лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпимо ставитися
до думки іншого лікаря, а у разі потреби ввічливо пояснити хворому
причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни
його іншим, доцільність дообстеження, призначення нових діагностичних
процедур. Апломб, самолюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти колегу
шкодять як самому лікарю, так і медицині.
Порушення принципу колегіальності — неповага до думки колеги,
дискредитація його авторитету в очах хворих — несумісне з професійною
честю.
Значення принципу колегіальності підвищується завдяки розвитку медичної
науки і техніки, постійному ускладненню задач діагностичного пошуку.
Принцип колегіальності передбачає увагу до особистості колеги, прагнення
безкорисливо надати йому допомогу у вирішенні професійних завдань і,
якщо необхідно, вказати на його помилки та осудити його аморальні дії.
Колегіальне розв’язання питань не є індивідуальним і не тягне особистої
відповідальності лікаря. У практичній діяльності лікар повинен у першу
чергу спиратися на свої знання, досвід та інтуїцію.
Колегіальність у медицині — це не тільки дотримання відповідних етичних
норм, а своєрідне колективне надбання професійного досвіду; це школа, де
набувають лікарської майстерності через інформацію, що передається
вербальним шляхом за максимально короткий проміжок часу.
До таких надбань належать і чесне визнання авторитетними лікарями своїх
помилок, аби застерегти колег від фатальної тактики в таких ситуаціях.
Практичні поради
Треба не вважати свої знання абсолютними тому, що медицина особливо
динамічна наука, всі досягнення якої практично неможливо засвоїти одній
людині.
Не треба нехтувати порадами свого колеги навіть у тих випадках, коли
ваша теоретична підготовка вища за його. Пам’ятайте, що у клінічній
практиці велике значення має практичний досвід.
Треба намагатися не робити категоричних умовиводів у складних клінічних
ситуаціях, не співставивши свої думки з думкою колег.
Частіше потрібно радитись зі своїми колегами, адже таке взаємне
спілкування допоможе вам виробити правильне клінічне мислення.
Треба запам’ятати, що ваша надмірна гординя буде спрямована проти вашого
авторитету.
Не потрібно звертатися по поради до колег з дріб’язкових питань,
прагніть отримати на них відповідь самостійно, шляхом кропіткої праці
над спеціальною літературою.
Радячись зі своїми колегами, не треба робити спроб і зусиль перекласти
свої професійні обов’язки на них, прикритись авторитетом інших.
Поради колег не повинні бути для вас аксіомами, а, скоріше, вказівками
до розв’язання складних лікувально-діагностичних завдань. Прийняття
остаточного рішення залишається за вами.
Не треба боятися відповідальності за свої професійні вчинки, коли
останні здійснені за велінням вашої совісті.
Лікар мусить бути щирим на добрі поради й дії, ніколи не відмовлятися
від поради й допомоги, коли її у нього просять.
Зауваження колезі треба намагатися робити якомога делікатніше й водночас
принципово і наполегливо.
Треба бути етично безкомпромісними з колегами, коли мова йдеться про
інтереси хворого. Такої поведінки вимагає професійна честь. Не соромтеся
повідомляти колегіальному гуртку про свої найбільші лікарські помилки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
