РЕФЕРАТ
на тему:
“Андерсон Бенедикт
та його наукові погляди та праці”
Біографічна довідка
Бенедикт Ричард О’горман Андерсон народився 26 серпня 1936 року в Китаї,
де його батько працював митним чиновником.
У 1941 році родина Андерсонів перебралася в США.
У 1957 році Бенедикт Андерсон одержав ступінь бакалавра в Кембриджі.
Виявивши інтерес до політики в Азії, він взяв участь у дослідницькій
програмі по Індонезії Корнельского університету.
Кілька років працював у Джакарті, після публікації робіт про переворот,
що відбувся в Індонезії, був у 1966 році висланий із країни.
Згодом Бенедикт Андерсон працював у Таїланді, почав викладати в
Корнельському університеті (Нью-Йорк).
Дослідження Бенедикта Андерсона присвячені питанням політичного розвитку
Південно-Східної Азії, зокрема – Індонезії, Таїланду, Філіппін.
Автор книги “Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread
of Nationalism”, присвяченої проблемам націоналізму. Професор
Корнельского університету, керівник проекту Корнельского університету
“Сучасна Індонезія”.
Погляди і головні праці вченого
Націоналізм виник у Європі наприкінці XVIIIстоліття разом із розвитком
капіталізму. Відомий американський політолог Бенедикт Андерсон у своїй
книзі “Уявлені спільноти” (класична, перекладена багатьма мовами праця
американського вченого дає напрочуд оригінальну й водночас переконливу
інтерпретацію непростих процесів зародження й формування новочасної
національної свідомості в ранньомодерних суспільствах) пояснює його
виникнення майже анекдотичним збігом обставин: поширенням капіталізму,
комунікативних технологій та вибором людьми різних мов спілкування. Якщо
вірити його версії, то Франція, Німеччина, Польща тільки тому й
з’явилися на мапі Європи, що запрацював друкарський станок, а відтак –
з’явилася спільнота читачів, які з газет і довідалися, що вони є
французами, німцями, поляками. Тобто стали заангажованими у процес
побудування нації навіть без свого відома.
Бенедикт Андерсон деконструює поняття нація. Його книга починається з
твердження “The nations were invented by nationalists” – “Нації були
вигадані (Нації винайшли) націоналісти”. Яке ж тут можливе примирення?
Між деконструкцією гранд- чи метанарації та тою позицією, що нація є
реальністю?
Якщо ми досліджуємо групи, чи локальну історію, то у всі ці поняття
імпліковано гранднарацію. Трохи розгорнути ці терміни, і вони вписуються
в інструментарій, який вже є гранднарацією. Ми не можемо вистрибнути з
них, як з власної шкіри. Тому послідовний деконструкціонізм неможливий.
Як все це примирити? Бенедикт Андерсон вважає, що нація – це уявлювана
спільнота. Дійсно, це так, але чому вона уявляє свою самість? Чому та
самість витворилася, виробилася? Очевидно, тому, що у неї є цілий ряд
мітів, стереотипів, автостереотипів і уявлення про спільну історичну
долю. Це вже рівень реального історичного процесу, а не історіографії як
конструювання. Уявлення про спільну історичну долю, про спільність
перемог, баталій, страждань, горя і нещастя теж цементує це явище.
Уявлення про спільну історичну долю є функціональним з етнологічної
точки зору (я є етнологом). Це поняття є дуже важливим функціональним
елементом етнічної ідентичності. Люди усвідомлюють себе співпричетними
до спільної історичної долі, навіть якщо це фантазми, конструкти, навіть
якщо вони конструюють героїв, яких не було. Ці фантазми, конструкти,
міти працюють. Вони функціональні тому, що цементують цю спільноту
зісподу, знизу.
На думку автора “офіційний націоналізм” склався історично як реакційна
відповідь на народні націоналізми, спрямовані знизу проти правителів,
аристократів та імперських центрів. Найпоказовішим є приклад Російської
імперії, у якій царі правили сотнями етнічних груп і безліччю релігійних
громад, а у своєму колі спілкувалися французькою мовою, що було знаком
їхньої цивілізованої відмінности від підданих. Видається, що лише селяни
говорили російською, але з поширенням в імперії народних націоналізмів
(українського, фінського, грузинського і т.д.) у дев’ятнадцятому
столітті царі, зрештою, вирішили, що вони насамперед росіяни, і в 1880-х
(лише 120 років тому) почали згубну політику русифікації своїх підданих,
урівнюючи, так би мовити царів і підданих, чого колись уникали. Так само
Лондон намагався англізувати Ірландію (і досяг помітних успіхів),
Німецька імперія намагалася онімечити свою частину Польщі (з дуже
незначним успіхом), Французька імперія нав’язувала французьку мову
італомовній Корсиці (частково домігшись успіху), а Османська імперія –
турецьку мову арабському світові (безуспішно). У всіх випадках, пошлюся
на себе ж, основне зусилля було спрямовано на те, щоби вузьку і коротку
шкіру нації натягнути на величезне тіло старої імперії.
Чи можна сказати, що ця форма націоналізму характерна для Заходу або ж
для Сходу? Андерсон Бенедикт вважав, що у всесвітньо-історичному
масштабі китайський націоналізм виник досить пізно, але у дуже
специфічній ситуації, до якої можна знайти небагато паралелей у світовій
історії. Китай був наскрізь просочений різними імперіалізмами епохи,
включаючи японський, але насправді колонізованим не був. Багато
конкуруючих імперіалізмів, зокрема і Велика Британія, що зіткнулася з
труднощами в Індії, не залишали думок про захоплення величезного
імперського Китаю (найближче порівняння тут, можливо, – імперська
Ефіопія). Крім того, імперський Китай був настільки ж слабким, як і
царська Росія. Японці перемогли царський флот за шість років до
катастрофи маньчжурської династії і за дванадцять років до кривавого
кінця самого царату. Усе це давало змогу багатьом націоналістам першого
покоління думати, що імперія без особливих труднощів може перетворитися
в націю. Ця мрія була й у Енвер-Паші у Стамбулі, й у полковника Менгісту
Маріама в Аддис-Абебі трьома поколіннями пізніше, й у полковника Путіна
в сучасній Москві. Вони, не довго думаючи, поєднали народний націоналізм
всесвітнього антиімперіалістичного руху з офіційним націоналізмом кінця
дев’ятнадцятого століття; і нам відомо, що останній був націоналізмом,
який виходив від держави, а не від народу, і оперував термінами
територіального контролю, а не народного звільнення. Звідси і дивна
з’ява типажу справжнього народного націоналіста Сунь Ятсена, який
озвучує претензії Китаю на різні райони Південно-Східної і Середньої
Азії. Ці вимоги були засновані на реальних чи уявних територіальних
завоюваннях династичних правителів, причому, багато хто з цих правителів
не були китайцями і проти них, здавалося б, народний націоналізм повинен
був боротися. І Гоміньдан, і, пізніше, КПК у різний час і в різних
масштабах підтверджували ці претензії.
Китай, як показав Андерсон Бенедикт, не був настільк вже унікальним. У
різний час і в різному ступені її спадкоємці визнали багато нових
держав, що виникли на периферії завдяки імперіалізму й антиколоніальному
націоналізму (Монголія, Корея, В’єтнам, Бірма, Індія і Пакистан). Це
визнання було тісно пов’язане з новою ідеєю про те, що Китай це нація,
представлена, як і безліч інших націй, в Організації Об’єднаних Націй і
у її попередниці – Лізі Націй. Тайванські історики показали, що в різні
періоди між 1895 і 1945 роками правлячі групи на материку в дійсності
визнавали за Тайванем статус японської колонії і підтримували
тайванський народ у боротьбі за незалежність від Японії, так само, як
вони підтримували і корейський народ. Протиріччя між народним і
офіційним націоналізмами, яке настільки очевидно виявилося в
сьогоднішньому Китаї, як я вже сказав, не унікальні. Їх можна знайти і в
інших частинах земної кулі. Однак вони особливо важливі сьогодні через
величезні розміри і чисельність населення Китаю, уряд якого,
відмовившись від соціалізму, що виправдував його диктатуру, повернувся
до офіційного націоналізму для того, щоби знову зробити свою владу
легітимною.
Існує ще одна особливість офіційного націоналізму, на думку Андерсона
Бенедикта, що відрізняє його від усіх інших форм націоналізму. Ймовірно,
справедливим буде твердження про те, що всі колишні організовані
спільноти (частково) залежали від уявлень про минуле, які не могли
серйозно суперечити одне одному. Ці уявлення передавалися через усну,
фольклорну традиції, релігійні вчення, придворні хроніки та ін. Особливо
важко знайти в таких уявленнях серйозну турботу про майбутнє. Коли
наприкінці вісімнадцятого століття виник націоналізм, усі ці уявлення
змінилися докорінно. Зростаюча швидкість, з якою відбувалися соціальні,
культурні, економічні та політичні зміни, засновані на індустріальній
революції і сучасних системах комунікацій, зробила націю першою
політико-моральною формою, заснованою на ідеї прогресу. От чому
концепція геноциду виникла так недавно, хоча древні записи називають
імена багатьох тисяч груп, що тихо зникли багато століть тому, не
викликавши своїм зникненням жодного занепокоєння. Швидкість змін і влада
майбутнього також викликали серйозні трансформації уявлень народу про
минуле.
В “Уявних спільнотах” Андерсон Бенедикт спробував висвітлити природу цих
трансформацій шляхом порівняння їх з труднощами, з якими зіштовхуємося,
коли нам показують фотографії з нашого дитинства. Ці труднощі – у формі
фотографій – здатна викликати тільки індустріальна пам’ять. Батьки
запевняють нас у тому, що цими дітьми є ми самі, але ми не пам’ятаємо,
щоб нас фотографували; ми не можемо без допомоги батьків згадати себе в
однорічному віці. Пам’ятники, храми, записи, могили, артефакти etc., –
це минуле стає усе більше і більше недоступним для нас, все більше
зовнішнім щодо нас. У той же час, ми відчуваємо, що маємо потребу в
ньому, як у своєрідному якорі. Але це означає, що наше ставлення до
минулого сьогодні більш політичне, ідеологічне, суперечливе,
фрагментарне і навіть авантюрне, ніж за старих часів. Цей всесвітній
феномен є основою націоналізму.
На думку політолога Андерсона Бенедикта: Китай дає нам багато цікавих
прикладів, про які ми зараз розповімо. Раз на рік уряд проводить
широкомасштабне багатогодинне телевізійне шоу, яке незмінно викликає
широкий інтерес. У ньому показують народи, що становлять населення КНР.
Особливо впадають у вічі виразні відмінності між ханьцями і
різноманітними меншинами. Представники меншин з’являються на екранах у
барвистих традиційних костюмах і виглядають справді чудово. Натомість
ханьці не можуть з’явитися у традиційному одязі, хоча ми знаємо з картин
та історичних описів, наскільки яскравими і прекрасними вони були. Так,
наприклад, чоловіків показують одягненими в ділові костюми від
італійських і французьких модельєрів, де взагалі немає нічого ханьского.
Ханьці, таким чином, демонструють себе як майбутнє, а меншини – як
минуле. Чи це зроблено свідомо? Минуле, видимою ознакою якого є меншини,
є частиною великого минулого, з допомогою якого легітимізується
територія Китаю.
Природно, що для офіційного дискурсу чим древніше минуле – тим краще.
Особливо ексцентрично цей підхід виявився у реакції на визнану багатьма
теорію про те, що людина як біологічний вид виникла на сході Африки.
Безсумнівно, для офіційних кіл думка про те, що віддалені предки ханьців
і всіх інших народів жили в Африці, а не у Китаї, була не вельми
приємною. Тому було виділено значні кошти для проведення пошуків
останків людини на території Китаю, більш древніх і цілком відмінних від
останків, знайдених в Африці.
Також політолог розглядає і таке питання, як “битву мов”: Цю форму він
називає “лінгвістичним націоналізмом”; він виник на початку
дев’ятнадцятого століття в династичних імперіях Европи, його
філософськими джерелами були теорії Гердера і Руссо. Основна теза: кожна
справжня нація має свою власну специфічну мову і літературну культуру, з
допомогою яких виражається історичний дух народу. Для багатьох мов
(чеської, угорської, української, сербської, польської, норвезької та
інших) було складено словники, яких до того часу не існувало. З
поступовим ростом рівня письменности усні традиції було записано й
опубліковано. Це було використано для боротьби з пануючими великими
мовами династичних імперій – османської, верхньонімецької, паризької
французької, королівської англійської і московитської російської. Іноді
ці кампанії досягали успіху, іноді — ні, але, у всякому разі, результат
цей визначався політикою. Успіхи добре відомі, і ми не будемо на них
зупинятися. Провали відомі менше і надзвичайно цікаві. У дев’ятнадцятому
столітті, наприклад, Париж досяг успіху (з допомогою контролю над
системою освіти і видавничою діяльністю) у зведенні багатьох мов, якими
говорили у Франції, до рівня місцевих діалектів. Менших успіхів домігся
Мадрид у перетворенні безлічі мов, якими говорили в Іспанії (наприклад,
каталонська і галісійська), у звичайні діалекти кастильського. Лондон
майже знищив гаельску мову, але сьогодні можна спостерігати її
відродження.
Якщо ми звернемося до Азії, то знайдемо безліч спроб реалізації
лінгвістичного націоналізму, які є дуже цінними для порівняльного
дослідження. Ця розмаїтість вказує на труднощі в обґрунтуванні єдиної
азіатської форми націоналізму. Правителі Мейдзи наслідували Париж, коли
намагалися нав’язати токійську мову іншим частинам країни і звести всі
інші форми до рівня діалектів. У той самий час мова жителів Кюсю була
незрозумілою для населення Хонсю і Рюкю. Нам відомі процеси, з допомогою
яких кантонський, гань, хакка (самостійні мови, пов’язані між собою так
само як румунська, італійська та іспанська) були зведені до рівня
діалектів нової національної мови – мандаринської. У Таїланді
бангкокський тайський запанував над діалектами півночі, північного сходу
і півдня країни, яких жителі Банкока, звичайно, не розуміли.
Два чудових гібридних приклади дають нам В’єтнам і Індонезія. У першому
випадку французькі колоніалісти були налаштовані на руйнування культури
китайського мандаринського стилю, романізуючи в’єтнамців з допомогою
шкіл і підтримки видавництв. У 1920-1930-х в’єтнамські націоналісти
визнали цю революцію і продовжили її, створивши базу для масової
письменности серед в’єтнамців, але в той же час вони позбулися зв’язків
з китайськомовною літературною традицією минулого. У Нідерландській
Ост-Індії колоніальний уряд, який сумнівався у світовій цінності
голландської мови і був занадто скупим для того, аби витрачати гроші на
її поширення на величезному архіпелазі, працював з допомогою
стандартизованої форми lingua franca островів – малайської мови. До
кінця 1920-х індонезійські націоналісти вирішили, що ця мова, названа
сьогодні індонезійською, є справжньою національною мовою; після цього
безліч великих мов, таких як яванска, сунданська, мадурська і бугінська,
стали простими реґіональними мовами, хоча вони, здебільшого, є старшими
за малайську, зокрема й у деяких літературних традиціях.
Індія та Філіппіни зазнали невдачі у створенні загальноприйнятої
національної мови і національної еліти. Сильна англомовна – і
націоналістична – літературна культура існує і в Індії, і на Філіппінах;
вона прекрасно співіснує з настільки ж сильними культурами гінді,
бенгалі, тамільської, тагальської і себуанської мов. Старий Пакистан
розколовся надвоє після того, як у Карачі заборонили бенгальську мову,
що стало тоді стимулом для лінгвістичного націоналізму в Бангладеш, –
усе це дуже нагадує більш ранні лінгвістичні націоналізми у Греції,
Норвегії і старій Чехословаччині. Східний Тимор, новітня держава-нація в
Азії, де, незважаючи на невеликі розміри, проживає понад двадцять
етнолінгвістичних груп, обрав португальську мову як державну, а
тетунську як національну lingua franca.
Занадто складно сьогодні говорити, який націоналізм є менш чи більш
важливим: індійський чи китайський; східнотиморский чи тайський;
індонезійський чи японський; тайванський чи корейський. Якщо запитають,
чому, то це неможливо пояснити без міркувань про роль електронних
засобів масової інформації. Телебачення може миттєво передавати образи і
символи будь-якою мовою, а сприймати їх може навіть малоосвічений і
наймолодший глядач. Крім того, усе більше людей звикають використовувати
різні мови у різних контекстах, і це ніяк не впливає на зміну їхньої
національної ідентифікації. Можна навіть стверджувати, як я це зробив в
іншому контексті, що електронні засоби зв’язку у поєднанні з величезними
міґраціями, викликаними існуючою світовою економічною системою, породили
нову небезпечну форму націоналізму, який я назвав “віддаленим
націоналізмом”: націоналізму, який більше не залежить, як це було
колись, від проживання на території рідної країни. Деякі найполум’яніші
сикхські націоналісти є австралійцями; хорватські націоналісти –
канадці; алжирські націоналісти – французи; китайські – мешканці
Америки. Інтернет, електронні банківські розрахунки і доступні
міжнародні подорожі дозволяють таким людям серйозно впливати на політику
тієї країни, у якій вони народилися, навіть якщо вони більше не
збираються у ній жити. Це один з основних іронічних наслідків процесу,
що зазвичай називають глобалізацією; це дозволяє нам стверджувати, що
хоч якоюсь мірою чіткого і ясного розмежування між азійським й
европейським націоналізмом провести неможливо.
Використана література:
Словник-довідник з політології. – К., 2000.
Яремко І.С. Хто такий Бенедикт Андерсон? // Наука і світ. – 2001. – №3.
Андерсен Б. Уявлені спільноти (в перекладі). – М., 1999.
PAGE
PAGE 11
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
