Реферат на тему:
Суть процесу навчання
Поняття дидактики
Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти І навчання,
виховання у процесі навчання.
Термін цей вживається в педагогічних працях з XVII ст. Я.-А. Коменський
у «Великій дидактиці» (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи,
методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання. Його
дидактична концепція зводилася до таких основних положень: 1) джерелом
пізнання є зовнішні органи чуттів; на основі чуттєвих сприймань у
процесі навчання учні пізнають явища, переходять від конкретного до
абстрактного, від простого до складного; 2) учні засвоюють знання не
пасивно, а аналізують досліджувані речі, «відкривають» невідомі для себе
явища, обговорюють, повторюють, виявляючи при цьому певну активність і
самодіяльність; 3) у процесі навчання з’ясовуються причинні зв’язки
явищ; 4) навчання повинно бути легким, приємним, викликати в учнів
бажання вчитися й водночас має забезпечувати глибокі та міцні знання; 5)
результат навчання — освічена людина, яка вміє використовувати здобуті
знання в житті, у практичній діяльності.
Видатні французькі просвітителі-педагоги XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А.
Гельвецій, Д. Дідро, А. Гольбах та інші виступали за поєднання навчання
з ремісничою працею, активізацію навчального процесу, опору на досвід та
спостереження учнів, критикуючи зубрячку та зорієнтованість на оголені
книжні знання.
Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарський педагог Й.-Г.
Песталоцщ. Він зробив спробу поєднати дитячу працю на фабриці з
навчанням; вимагав будувати процес навчання на основі чуттєвих
сприймань, які вчитель спрямовує відповідно до поставлених педагогічних
завдань і які стають дієвим засобом розвитку психічних здібностей. На
його думку, тільки знання, супроводжувані вміннями та навичками, дають
можливість застосовувати їх на практиці; глибокі знання можливі лише за
умови, що вони набуті в певній послідовності, систематизовані.
Викликає Інтерес у дидактичному плані розробка німецьким педагогом Й.
Гербартом проблеми виховуючого навчання, в процесі якого виникають різні
Інтереси учнів (емпіричний — до навколишнього світу, абстрактний — до
причин речей І явищ буття, естетичний — до прекрасного, симпатичний — до
близьких, соціальний — до всіх людей, релігійний — до проблем релігії
тощо).
Значний внесок у дидактику середини XIX ст. зробив видатний німецький
педагог А. Дістервег, який розглядав навчальний процес як такий, що
розвиває пізнавальні можливості учнів І сприяє формуванню в них
самостійності та Ініціативи. На його думку, здобуття учнями глибоких
знань можливе лише за умови вияву їх активності у процесі навчання.
Завдання вчителя — вміло спонукати учня до пізнання, допомагати йому
пізнавати Істину, озброївши його методами пізнання явищ, процесів,
фактів.
Вагому роль у розвитку дидактики XIX ст. відіграв видатний російський
педагог К. Ушинський. Процес навчання він поділяв на три логічні етапи:
1) чуттєве сприймання — вплив предметів зовнішнього світу на учня;
перетворення чуттєвого сприймання через свідомість на уявлення; 2)
розумове пізнання — переробка уявлень через виявлення Істотних ознак
предметів, узагальнення, абстрагування на поняття; 3) Ідейне пізнання —
формування певного переконання, світогляду, який впливає на творчу
діяльність людини.
К. Ушинський висловив низку прогресивних думок щодо змісту освіти. Для
сучасної школи цінною є вимога вивчення рідної мови І літератури, які
мають бути провідними у початковому навчанні. Особливе місце він
відводив таким дидактичним принципам, як усвідомленість,
систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань.
Створена ним дидактична система не втратила своєї актуальності й нині.
Предметом дидактики є:
1) визначення мети І завдань навчання, без чого неможливе повноцінне
навчання;
2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства. Це дасть
змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні
практичні вміння І навички, якими вони повинні оволодіти за час навчання
в школі;
3) виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу,
здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;
4) обґрунтування принципів І правил навчання на основі виявлених
закономірностей навчання;
5) вироблення організаційних форм, методів І прийомів навчання.
Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами І шляхами навчання
учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;
6) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може
використовувати вчитель, щоб виконати завдання процесу навчання.
Характерна риса предмета дидактики — та, що вона вивчає проблеми
навчання тією мірою, якою має значення для всіх навчальних предметів
разом. Дидактика абстрагується від особливостей методики викладання
навчальних предметів.
Особливості викладання окремих дисциплін є предметом їх методики.
Дидактика співвідноситься з методикою, як теорія з практикою, а також як
теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі
педагогіки. Але методика І дидактика мають спільний об’єкт наукового
дослідження — процес навчання. Методика виокремлює в ньому специфічне
для навчання, з конкретного предмета зокрема. Дидактика досліджує
закономірності навчання з різних предметів.
Як складова частина педагогіки, дидактика має свій категоріальний
апарат. До нього передусім належать розглянуті вище дидактичні категорії
навчання й освіти. Далі У посібнику дано визначення Інших категорій
дидактики (принципів, методів, форм навчання тощо).
На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення
освіти І навчання відповідно до потреб суспільства І
суспільно-економічних умов. У період розбудови національної школи, окрім
удосконалення змісту навчання, модернізації його форм і методів, важливо
оптимізувати процес навчання, тобто організувати його на таких засадах,
щоб досягти найкращих результатів у навчанні за найменших витрат часу і
зусиль. Усе це має відбутися водночас з інтенсифікацією процесу
навчання. Йдеться про таку організацію процесу навчання, за якої
збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищується
продуктивність їх праці, зростають пізнавальна самостійність, ініціатива
і творча активність. Сучасна школа не може базуватися на примусі, що
призводить до формування безініціативної особистості. Посилення
міжпредмет-них і внутріпредметних зв’язків дає змогу, по-перше,
заощаджувати навчальний час, по-друге, ефективніше формувати науковий
світогляд, спираючись на філософську ідею єдності між предметами і
явищами.
Процес навчання
Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття
«навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладача,
використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під
керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення
навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям
«процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.
Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох
взаємопов’язаних процесів — викладання й учення.
Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в
постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових
знань, організації спостережень, лабораторних І практичних занять,
керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці
якості знань, умінь та навичок.
Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння
вміннями і навичками. У широкому значенні — оволодіння соціальним
досвідом з метою його використання в практичному житті.
У процесі навчання відбувається взаємодія між учителем і учнем, а не
просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо
або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу
навчання залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу
навколишнього середовища.
Процес навчання формують тісно пов’язані між собою компоненти: цільовий
(постановка конкретної мети вивчення навчального матеріалу на уроці,
вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного
закладу певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які
спонукають учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності, формують
у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний
підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і
підручників, а також продуманість змісту кожного навчального заняття);
операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, методів і організаційних форм
навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної
роботи щодо засвоєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в
них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулюючий (контроль за
засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних
коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності
процесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і
навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному
конкретному випадку і відповідна робота щодо їх усунення).
Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка
вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні
закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною
навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.
Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у
свідомості людей.
Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва
спрямовані на пізнання істини, об’єктивної дійсності. І навчання, і
пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об’єкта навчання чи
пізнання—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв’язків цього
об’єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або
перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання
можна вважати специфічною формою пізнання об’єктивної дійсності, набуття
суспільного досвіду. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у
тому, що вони спрямовані на пізнання законів і закономірностей
об’єктивного світу.
Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні
відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об’єктивно не
відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас
відбувається дослідження об’єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам
об’єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням.
Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило
десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання
впродовж року. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання,
то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і
навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у
навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика
допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.
У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб учні навчилися свідомо
користуватися формами і прийомами пізнавальної діяльності, могли
правильно застосовувати наукові принципи й методи у поясненні явищ
природи, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес
навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.
У навчальному процесі знаходять вияв відомі положення філософії про
взаємозв’язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей,
заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.
Рушійними силами навчального процесу є його суперечності: між
зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом
цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; між досягнутим
учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками,
необхідними для розв’язання поставлених перед ними нових завдань; між
фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його
засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретичними
знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін. Мистецтво
вчителя полягає у з’ясуванні й використанні цих суперечностей для
активізації пізнавальної діяльності учнів.
Функції процесу навчання
Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання
всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного
суспільства, повинен забезпечити виконання цього завдання реалізацією
трьох функцій: освітньої, розвиваючої та виховної.
Освітня функція
Покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань,
формування вмінь і навичок.
Знання — узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі
дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей,
теорій, якими володіє наука.
Знання є головним компонентом освіти. Виділяють такі види знань: основні
терміни і поняття, без яких неможливо зрозуміти жодного тексту, жодного
висловлювання; факти щоденної дійсності та наукові факти, без знання
яких неможливо зрозуміти закони науки, формувати переконання, доводити і
обстоювати ідеї; основні закони науки, що розкривають зв’язки й
відношення між різними об’єктами та явищами дійсності; теорії, що
містять систему наукових знань про певну сукупність об’єктів, методи
пояснення та передбачення явищ певної предметної галузі; знання про
способи діяльності, методи пізнання й історії здобуття знань
(методологічні знання); знання про норми ставлення до різних явищ життя
(оцінні знання).
Розглянуті види знань поділяють на теоретичні й фактичні.
Теоретичні знання — поняття, системи понять, абстракції, теорії,
гіпотези, закони, методи науки.
Фактичні знання — одиничні поняття (знаки, цифри, букви, географічні
назви, історичні особи, події).
Серед знань, що мають засвоїти учні у процесі навчання, особлива роль
належить тим, які виражають способи діяльності і використовуються на
практиці. Вони мають алгоритмічний характер (наприклад, знання про
способи і порядок виконання арифметичних дій). У навчальних предметах
вони оформлені у вигляді правил.
Освітня функція навчання повинна забезпечити: повноту знань, яка
визначається засвоєнням передбачених навчальною програмою відомостей з
кожної навчальної дисципліни, необхідних для розуміння основних ідей,
істотних причинно-наслідкових зв’язків; системність знань, їх
упорядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попереднього і
прокладало шлях для наступного; усвідомленість знань, Що полягає в
розумінні зв’язків між ними, прагненні самостійно постійно поповнювати
їх; дієвість знань, що передбачає вміння оперувати ними, швидко
знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації.
Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забезпечує формування в
учнів умінь та навичок.
Уміння — здатність на належному рівні виконувати певні дії, заснована на
доцільному використанні людиною знань І навичок.
Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому Індивід спроможний
виконувати певну дію раціонально, точно І швидко, без зайвих затрат
фізичної та нервово-психічної енергії.
У педагогічній літературі розглядають первинні та вторинні вміння.
Первинні вміння — неавтоматизовані дії, підпорядковані певному правилу;
це може бути неавтоматизована навичка (початкова стадія її становлення),
а може бути й дія, в повній автоматизації якої нема потреби. Особливість
первинних умінь у тому, що вони близькі до навичок, піддаються
автоматизації.
Вторинні вміння — дії, які принципово не можуть бути автоматизовані,
тому що не мають однозначного правила в своїй основі й передбачають
елементи творчості; ці вміння включають навички, але не зводяться до
них. У навчальному процесі вони підлягають повній автоматизації і
входять як автоматизовані компоненти до складних вторинних умінь.
Наприклад, написання літер стає навичкою, без якої не можливо набути
вміння викладати свої думки на письмі. Під час оволодіння грамотою
написання літер є первинним умінням, пізніше воно перетворюється на
навичку. Друге первинне вміння — узгодження слів — може стати навичкою,
але може залишитися і первинним умінням.
Розрізняють уміння і навички теоретичні (в їх основі — правила
оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичні
(дії, що регулюються за допомогою формул, моделей, зразків).
В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній
школі повинен обов’язково оволодіти такими загальнонавчальними вміннями:
1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти,
порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися; 3)
висловлювати міркування про те, що учень бачить, спостерігає, робить,
думає; 4) вільно, виразно, свідомо читати; 5) вільно, досить швидко і
правильно писати; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини,
встановлювати взаємозв’язок і взаємозалежність між ними; 7) знаходити
книжку з питання, що цікавить; 8) знаходити в книжці матеріал, що
цікавить; 9) робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання;
10) слухати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді;
11) читати текст і водночас слухати інструктаж учителя щодо роботи над
текстом, над логічними складовими частинами; 12) написати твір —
розповісти про бачене навколо себе.
Розвиваюча функція
Передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє
розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери;
навчальних інтересів, мотивів і здібностей.
Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових
дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають
навчитися: структурування — встановлення найближчих зв’язків між
поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого
визначається структура знань; систематизації — встановлення віддалених
зв’язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони
організуються в певну систему; конкретизації — практичного застосування
знань у ситуаціях, пов’язаних з переходом від абстрактного до
конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх
властивостей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — логічного
розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або
практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення
— акцентування думки на найважливіших моментах (зв’язках) під час
вивчення навчального матеріалу; класифікації — розподілу понять на
взаємопов’язані класи за істотними ознаками; аналізу — виокремлення
ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних
їх властивостей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зворотна
аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження
спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних
ознак понять відкиданням неістотних; узагальнення — виділення ознак,
властивостей, істотних для кількох понять.
Під час навчального процесу вчитель сприяє розвиткові в учнів волі та
наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій
тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість,
парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні
ситуації).
Виховна функція
Виховний характер навчання — об’єктивна закономірність, що виявлялася в
усі епохи. Водночас виховуючий характер навчання — важлива функція
діяльності вчителя, який виховує підростаюче покоління насамперед у
процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання передусім сприяє
формуванню наукового світогляду учнів на основі засвоєння системи
наукових знань про природу, суспільство і людину, вихованню відповідного
ставлення до життя і до самих себе.
Формування наукового світогляду є підґрунтям для виховання моральних,
трудових, естетичних і фізичних якостей особистості. У процесі навчання
формуються такі моральні якості, як почуття обов’язку і
відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна
позиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, необхідні
майбутньому працівникові будь-якої галузі виробництва: вміння планувати
свою роботу, добирати прийоми її виконання, контролювати себе,
раціонально використовувати час.
Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій залежить від
перелічених нижче чинників:
Використання змісту навчального матеріалу. У кожній темі підручника
закладено достатньо навчального матеріалу для реалізації означених
функцій, однак для посилення освітньої, розвиваючої та виховної ролі
цього матеріалу вчитель повинен доповнити його цікавими відомостями з
інших джерел.
Добору форм, методів і прийомів навчання. Для реалізації освітньої
функції добирають форми і методи навчання, які заохочують учнів до
самостійного здобування знань, умінь та навичок (опрацювання додаткової
літератури, спостережень, написання рефератів та ін.).
Забезпечення порядку і дисципліни на уроці.
Використання оцінок. Цьому сприяє аналіз відповіді учня і мотивація
оцінки, яку виставляє вчитель. Зауваження про неточність чи неповноту
відповіді спонукає учня до поповнення знань. Зауваження щодо успіхів або
невдач мають виховний аспект, оскільки викликають в учня певні
переживання, активізують його навчально-пізнавальну діяльність.
Особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. Ерудований педагог
викликає в учнів бажання підвищувати свій освітній рівень. Тактовний,
доброзичливий учитель позитивно впливає на виховання учнів, навіть
важковиховуваних.
Розглянуті функції тісно пов’язані між собою, і реалізація однієї з них
обов’язково зумовлює реалізацію певних аспектів іншої. Тому педагог,
готуючись до уроку, повинен чітко визначити його освітню, розвиваючу і
виховну мету.
Структура діяльності вчителя в навчальному процесі
Процес оволодіння знаннями, вміннями і навичками становить пізнавальну
діяльність учнів, якою керує вчитель. Роль керівника навчального процесу
не обмежується поясненням нового навчального матеріалу. Головний зміст
керівництва полягає в тому, що вчитель е насамперед організатором і
керівником пізнавальної діяльності учнів, створює умови, за яких вони
можуть найраціональніше і найпродуктивніше вчитися (навчальна
дисципліна, психологічний клімат, чергування занять, нормування
домашньої навчальної роботи, постановка перед учнями мети і завдання).
Здійснюючи контроль за навчанням, він повинен бути готовий допомогти,
коли в них виникають труднощі. Водночас учитель є вихователем, дбає про
розумовий, фізичний, духовний розвиток учнів.
Щоб повноцінно здійснювати процес викладання, вчитель має усвідомлювати
загальну мету освіти і місце свого предмета в її реалізації. Виходячи із
загальної мети виховання — формування всебічно і гармонійно розвиненої
особистості, — він визначає загальну освітню, виховну і розвиваючу мету
свого предмета і кожного уроку.
Учитель повинен глибоко знати предмет на сучасному науковому рівні. А.
Макаренко справедливо зауважив, що учні вибачать своїм учителям і
суворість, і сухість, і навіть прискіпливість, проте не вибачать
поганого знання своєї справи.
Здійснення міжпредметних зв’язків у процесі навчання потребує від
учителя певних знань із суміжних дисциплін. Учителю фізики не можна не
знати періодичного закону Д. Менделєєва, а вчителеві хімії — основ
квантової механіки, учитель літератури не може обійтися без знання
історії, а викладач історії — без знання географії. Особлива роль
належить методичній підготовці вчителя. Адже недостатньо мати знання зі
свого предмета, треба вміти зробити їх надбанням учнів. Оскільки у
процесі навчання реалізуються його виховна і розвиваюча функції, вчитель
повинен мати добру психолого-педагогічну підготовку, знати методику
організації виховної роботи.
Міцні знання з методики, психології та педагогіки — підґрунтя розвитку
педагогічної майстерності. В удосконаленні цієї майстерності важливим є
досвід роботи самого вчителя і його колег. Він потребує постійного
аналізу, узагальнення, використання в педагогічній діяльності всього
кращого і прогресивного.
Для успішного виконання функції викладання вчитель повинен добре знати
особливості учнів. Це є запорукою управління їх пізнавальною діяльністю
(учитель може правильно обрати тон і стиль спілкування з учнями,
управляти увагою, як своєю, так і вихованців, знаходити потрібний темп
навчально-пізнавальної діяльності тощо).
Діяльність учителя в процесі викладання охоплює планування діяльності
(тематичне й поурочне); організацію навчальної роботи; організацію
діяльності, стимулювання активності учнів; здійснення поточного контролю
за навчальним процесом, його регулювання, коригування. У цій справі,
безумовно, не обійтися без аналізу результатів своєї діяльності.
Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів
Ефективність процесу навчання залежить від психологічної підготовленості
учнів до навчально-пізнавальної діяльності, яка передбачає: усвідомлення
учнем мети навчання, що стимулює його навчально-пізнавальну діяльність;
фізіологічну і психологічну готовність до навчання; бажання вчитися та
активність у процесі навчання, вміння зосередитися на навчальній
діяльності; належний рівень розвитку.
Організовуючи навчально-пізнавальну діяльність учнів, педагоги повинні
використати такі сприятливі моменти позитивного ставлення учнів до
навчання: наукові знання зацікавлюють учнів, а вчитель створює ситуації,
якими вони захоплюються; наукові знання, вміння і навички практично
значущі для учня в різних життєвих ситуаціях і тому викликають позитивне
ставлення до них; навчальна діяльність викликає емоції, бажання долати
труднощі, спробувати власні сили в оволодінні навчальним матеріалом;
висока оцінка наукових знань у суспільстві збагачує мотиваційне тло
навчальної діяльності учнів; колективний характер навчальної діяльності
створює сприятливу атмосферу і прагнення посісти відповідне місце серед
однолітків; почуття власної гідності є важливою передумовою позитивного
ставлення до навчання; успіхи в навчанні спонукають до навчальної
діяльності; справедлива оцінка здобутків учня в навчанні стимулює його
позитивне ставлення до навчання.
Дитина за своєю природою — істота допитлива, прагне пізнати невідоме, їй
притаманні нормальна увага, уява, пам’ять, мислення та інші психічні
якості. Все це є запорукою успішного навчання в школі.
Існують два типові варіанти навчальної діяльності учня:
1. Навчальна діяльність відбувається під керівництвом учителя (прийняття
пропонованих ним навчальних завдань і плану дій; здійснення навчальних
дій і операцій для розв’язання поставлених завдань; регулювання
навчальної діяльності під контролем учителя і самоконтролем; аналіз
результатів навчальної діяльності, здійснюваної під керівництвом
учителя);
2. Навчальна діяльність здійснюється учнем самостійно (планування або
конкретизація завдань своєї навчальної діяльності; планування її
методів, засобів і форм; самоорганізація навчальної діяльності;
саморегулювання навчання; самоаналіз результатів навчальної діяльності).
Внутрішній процес засвоєння знань складається з таких ланок: сприймання
— осмислення і розуміння — узагальнення — закріплення — застосування на
практиці.
Сприймання — відображення предметів І явищ навколишнього світу, що діють
у даний момент на органи чуття людини.
Цьому передує: підготовка учнів до участі в процесі навчання; формування
активного позитивного ставлення до майбутньої пізнавальної діяльності;
створення мотиваційного тла; опора на попередні знання і досвід;
зосередження уваги учнів на об’єкті пізнання. Така підготовка позитивно
впливає на навчально-пізнавальну діяльність учнів. Тому новий навчальний
матеріал необхідно викладати лаконічно, узагальнюючи й уніфікуючи його,
акцентуючи на смислових моментах навчальної інформації. Водночас слід
«очистити» цей матеріал від зайвої інформації, розмежувати відносно
самостійні одиниці навчального матеріалу, щоб він мав чітку, зрозумілу і
легку для запам’ятовування структуру, відмінну від структури інших
одиниць інформації.
Найважливіше на цьому етапі — перше враження учня від навчальної
інформації, яке надовго залишиться в його свідомості. Тому воно повинно
бути правильним. Головну увагу слід зосередити на візуальній подачі
навчальної інформації (90% отримуваної людиною інформації — зорова).
Осмислення навчального матеріалу — процес мислительної діяльності,
спрямований на розкриття Істотних ознак, якостей предметів, явищ І
процесів та формулювання теоретичних понять, Ідей, закон/в.
Розуміння — мислительний процес, спрямований на виявлення Істотних рис,
властивостей І зв’язків предметів, явищ І подій дійсності.
Без глибокого проникнення в сутність процесу або явища неможливо
домогтися повного засвоєння навчального матеріалу. Цей процес
складається з таких етапів: усвідомлення, осмислення, розуміння
(осягнення). Учні можуть досягти повного осмислення і розуміння
навчального матеріалу завдяки аналізу, синтезу, порівнянню, індукції,
дедукції.
Узагальнення — логічний процес переходу від одиничного до загального або
від менш загального до більш загального знання, а ‘ також продукт
розумової діяльності, форма відображення загальних ознак і якостей явищ
дійсності.
Узагальнюючи навчальний матеріал, учитель повинен звертати увагу на
найважливіші ознаки предметів, явищ, процесів, добирати варіанти, які
найповніше розкривають істотні ознаки явищ і понять. Варіативний
характер неістотних ознак позначається на характері та ефективності
пізнавальної діяльності учнів.
На особливу увагу заслуговує абстрагування (процес мисленого виділення
одних ознак конкретного предмета з численних інших ознак). Розрізняють
два види абстрагування: виокремлення істотних ознак (позитивне
абстрагування), виокремлення і відхилення неістотних ознак (негативне
абстрагування). У деяких випадках осмислення й узагальнення залежать від
уміння вчителя поєднувати позитивне і негативне абстрагування.
Повноцінне осмислення і узагальнення можливе за умови, що воно базується
на достатніх наукових знаннях, які забезпечують широке використання
порівняння, аналогії та доведення. На цьому етапі відбувається
систематизація навчального матеріалу, в основі якої — класифікація
фактів, явищ, процесів.
Закріплення знань, умінь і навичок — спеціальна робота вчителя щодо
реалізації дидактичного принципу міцності засвоєння учнями навчального
матеріалу.
Запам’ятовування навчального матеріалу починається з його сприймання та
осмислення, проте цього не достатньо, щоб учень вільно ним володів. Тому
вчитель проводить закріплення навчального матеріалу, яке залежить від
кількості та якості цього матеріалу, а також від емоційного стану учнів.
Важливе значення має первинне, поточне і узагальнююче повторення.
Повторення повинно бути цілеспрямованим, мати певну мотивацію, бути
правильно розподіленим у часі, здійснюватися частинами або в цілому
залежно від остаточного результату, не допускати механічного
запам’ятовування.
Застосування знань, умінь І навичок — перехід від абстрактного до
конкретного.
Воно реалізується у виконанні різноманітних вправ, самостійних робіт, на
лабораторних і практичних заняттях, у різних видах повторення, творах та
ін. Міцному засвоєнню знань сприяє застосування їх у розв’язанні
варіативних завдань. Особливе значення для повноцінного застосування
знань на практиці мають між предметні зв’язки, вирішення різних життєвих
завдань, коли доводиться використовувати комплекс знань із різних
навчальних предметів.
Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації
навчально-пізнавальної діяльності, розвитку емоційної сфери школярів, їх
самостійності й творчої ініціативи.
Мотив навчання є внутрішньою причиною, яка спонукає учня вчитися. Він
безпосередньо впливає на його ставлення до навчальної діяльності й
позначається на якості набутих ним знань.
Мотиви навчально-пізнавальної діяльності учнів класифікують як
пізнавальні та соціальні.
Пізнавальні мотиви закладені в самому процесі навчання: допитливість,
інтерес до знань, потреба в розумовій діяльності, у пізнанні, у
розширенні знань про навколишню дійсність, різноманітні інтелектуальні
почуття (здивування, сумнів), прагнення здобути нові знання й навички,
застосовувати, вдосконалювати свої пізнавальні можливості,
інтелектуальні здібності.
Пізнавальний інтерес може бути зумовлений самим змістом навчального
матеріалу, діяльністю учнів на уроці, стосунками між учителем і учнями.
Він формується завдяки розкриттю практичної значущості знань, цікавому
викладу матеріалу, створенню проблемних ситуацій на уроці, ефекту
здивування, парадоксу, використанню навчальної дискусії, пізнавальних
ігор.
Соціальні мотиви навчальної діяльності за своїм походженням і змістом
ніби виходять за межі суто навчального процесу і пов’язані з широкими
суспільними взаємовідносинами дітей (широка соціальна мотивація), а
саме: соціальні мотиви, комунікативні мотиви, мотиви утилітарні, мотиви
тривожності, мотиви, пов’язані з потребою у самовихованні.
К. Ушинський, наголошуючи на виховному значенні правильних мотивів
навчання, писав: «Як отрути, як вогню, треба боятися, щоб до хлопчика не
добралась ідея, що він учиться тільки для того, щоб як-небудь обдурити
своїх екзаменаторів і одержати чин, що наука є тільки квиток для входу в
громадське життя, який треба кинути або забути в кишені, коли швейцар
пропустив уже вас у зал, де і той, що пройшов без квитка або з фальшивим
чи чужим квитком, дивиться з однаковою самовпевненістю» .
Народна педагогіка про процес навчання
Наука не пиво: в рот не віллєш. Нема науки без муки. Гарно того вчити,
хто хоче знати. Доки не намучишся, доти не научишся.
Література
Блага К., Шебек М. Я — твой ученик, ты — мой учитель — М , 1991
Дидактика современной школьї/ Под ред В А Онищука — К , 1987
Концепція середньої загальноосвітньої школи України — К , 1990.
Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы и эмоции — М., 1971
Маркова А. К. Формирование мотивации ученья в школьном возрасте. М,1983
Оконь В. Введение в общую дидактику. — М , 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
