Реферат на тему:
Освіта ХХ століття
У педагогіці та освіті ХХ ст. існує чимало течій, що є ознакою
розмаїття і свободи педагогічної думки, їх можна звести до трьох
напрямів: філософського, психолого-педагогічного, соціального.
Філософський напрям утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на
філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін,
Педагогів-тєоретиків у філософії неопозитивізму цікавлять його
гносеологічні установки і принципи методології наукового пізнання,
оскільки неопозитивізм претендує на виконання функції
загальнометодологічної засади всієї сучасної науки. Спираючись на
положення цієї філософії, окремі її прихильники (Дж. Мур, Л.
Вітгенштейн, Б. Рассел) зробили певний внесок в уточнення й
систематизацію логічних принципів і методичних прийомів наукового
дослідження, відкрили широкі можливості застосування математичних
методів дослідження в педагогіці. Прагнення розширити сферу використання
в педагогіці математичних методів свідчать про намагання
вчених-педагогів досягти більшої об’єктивності результатів своїх
досліджень. Однак аналіз праць деяких західних педагогів переконує, що
за складним математичним апаратом дослідження педагогічних проблем
приховується бідність педагогічного змісту. Абсолютизація кількісних
показників призводить до помилкових теоретичних висновків.
Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і
виховання об’єктивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію
педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем
вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних
теоретиків.
Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її
деідеологізація, звільнення від зв’язків із загальнофілософськими
методологічними основами. Представники цієї течії роблять спроби
підготувати навчальні програми в дусі загальнолюдських цінностей,
вільних від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок.
Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії
екзистенціалізму, виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей,
жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний,
неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій
особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.
На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутрішня сутність» дитини
(«екзистенція») майже не доступна для педагогічних впливів, а тому
ефективним у формуванні її особистості є лише самовиховання. Виходячи з
положення, що навчання — це актуалізація прихованих здібностей дитини,
педагоги-екзистенціалісти заперечують необхідність оволодіння учнями
системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і
підручниками. Вони вважають, що дитина має право на свободу вибору
знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не
обов’язковим, а вибірковим. Завдання вчителя — не озброєння учнів
системою знань, а створення сприятливих умов для саморозкриття кожної
особистості: він пропонує учням різноманітні навчально-виховні ситуації,
а вони вибирають ті, що найбільше їм імпонують, завдяки яким зможуть
найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має
панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному
пошуку способів її реалізації, експериментуванню. Найважливішим є не
рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння
«слухати свої внутрішні імпульси», «пізнати самого себе».
Щодо першої тенденції можна зазначити, що духовна криза різко
загострилася після першої світової війни. В духовному відношенні
наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж в матеріальному.
Християнські цінності, які протягом тисячоліття були духовною підвалиною
європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних
націонал-шовіністичних ідей та емоцій. Руйнівниками духовних засад
культури були й революції, зокрема в російській імперії. З одного боку,
революції переборювали занепалі форми життя, з іншого – вони були
пов’язані з пробудженням й посиленням культу тотального руйнування
старого.
Кульмінація “здичавіння” людства – це друга світова війна, винайдення та
використання ядерної зброї та інших засобів масового знищення людей,
міжетнічні війни кінця ХХ ст. Антикультурні наслідки другої світової
війни та ядерного протистояння великих держав були посилені новою
ситуацією в галузі економіки та засобів виробництва. В повоєнну добу
поглиблюється індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнується
традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчуджуються від
звичного природного середовища, переміщуються в місто, що призвело до
зростання маргінальних кіл населення та поширення урбанізованої
космополітичної культури.
Дослідники зазначають, що людина втрачає свою індивідуальність, а разом
з нею і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури.
Внаслідок досконалої системи розподілу праці, коли відточується лише
якась одна виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини, а
культура – індустрією розваг.
Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого
століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні:
з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить
мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого –
загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту,
знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною
внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його
позитивний вплив на розвиток особистості.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
