.

Роль і місце української мови і літератури у громадянському вихованні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
575 3536
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль і місце української мови і літератури

у громадянському вихованні

У деяких мовах значення «мова» і «народ» виражаються синкретично в
одному слові. Так, ці два значення експлікує російська мова (рядки О.
Пушкіна «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк
сущий в ней язык: И гордый внук славян, и финн, и ныне дикий Тунгус, и
друг степей калмык»), де слово язык означає «народ» і «мова». Це
свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно
пов’язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова
об’єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний
і мовний розподіл людей взаємопов’язані і, як правило, збігаються.
Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.

Зв’язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники,
слово для яких є головним інструментом творення народних характерів,
типажів, зображення самобутніх рис психології етносу. М. Гоголь
зауважив: «І всякий народ, що носить у собі запоруку сил, повний творчих
здібностей душі, своєї яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно
відзначився своїм власним словом, що ним, висловлюючи яку тільки є річ,
передає цим висловом частину власного свого характеру» («Мертві душі»).

Найголовнішим чинником є самосвідомість: людина усвідомлює, що вона
належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що
вони становлять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних
спільнот. Для усвідомлення окремішності народу найголовнішу роль
відіграє мова. Мова поєднує людей більше, ніж класова, партійна,
релігійно-конфесійна належність, більше, ніж історія народу (її не всі
знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Наприклад,
Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен (Бургардт), Василь
Вишиваний (австрієць Вільгельм фон Габзбург), В’ячеслав Липинський,
Софія Русова, які не мали в собі ні краплини української крові, але
українська мова духовно поєднала їх з українським народом. «Ні
прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину
належністю тієї чи іншої народності […]. Хто якою мовою думає, той до
того народу належить», — писав син датчанина і німкені, але російський
учений, творець тлумачного словника російської мови В. Даль. Подібну
думку знаходимо і в О. Потебні: «Єврея, цигана, татарина, німця,
зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська
мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського»
[Потебня 1993: 186]. Однак, як зазначають В. Іванишин і Я.
Радевич-Винницький, «не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку
людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з почуттям українськості.
Через різні обставини люди часто не володіють рідною мовою, однак при
цьому зберігають щирі почуття до України» [Іванишин, Радевич-Винницький
1994: 119]. Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились
історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й
економічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та
Російської імперій. Отже, після самосвідомості (генетичного коду, генної
пам’яті) дуже важливе значення для утворення етносу має мовний код
(соціальна пам’ять). І чим вища форма організації спільноти, тим
вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.

Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи
перекриває мовний фактор. Так, коли населення США стало усвідомлювати
себе окремою нацією, бажання національне виокремитися стало стимулювати
виникнення й розвиток американського варіанта англійської мови, який
навіть зафіксований у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про
різні латиноамериканські варіанти іспанської мови, своєрідний
австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом,
за умови невтручання інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні
окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською,
сербською і хорватською мовами (подібно було з румунською і
молдавською). Але й тут останнє слово за самосвідомістю. Мови з
найменшими відмінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідомлюють
себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво
перешкоджають комунікації, наприклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються
однією мовою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.

Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічного характеру мови. У
всіх народів мова тісно пов’язана з національним почуттям і національною
свідомістю.

Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному
народові властиві неповторні асоціації образного мислення, які
закріплюються в мовній системі і становлять її національну специфіку.
Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо
інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім
самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною
мовою.

Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її
життєдіяльності. Народність ще може розпастися на різні етноси, нація —
ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.

Нація — найвища природна форма об’єднання людей. Це та категорія, яка
всупереч твердженням класиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне.
«Можна й слід сподіватися, — писав Микола Бердяев, — зникнення класів і
примусових держав у досконалому суспільстві, але не можна сподіватися на
зникнення національностей […]. Національність є позитивним збагаченням
буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність
глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті
народів […]. І великий самообман — прагнути творити будь-що поза
національністю».

Жодна держава світу не сформувалася як безнаціональна. Єдине
консолідоване суспільство може витворитися лише на ґрунті спільної
духовності, спільної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який
визначає самототожність нації. Мова забезпечує нормальне функціонування
національного організму в усіх його виявах — політичному, економічному,
культурному тощо, бо саме мова — головна ознака нації. Тому боротьба за
державність української мови — це боротьба за українську державу. Втрата
мови, денаціоналізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до
«дезорганізації суспільства, аморальності, спідлення». У національній
державі ототожнюються такі поняття, як держава, нація і мова. Навіть
така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася в світі
з російською нацією. Це добре розуміють усі, хто прагне побудувати свою
державу. Так, скажімо, коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її
державотворці стали перед проблемою державної мови. Оскільки розпорошені
до того часу по всьому світу євреї втратили свою мову, то вихід був один
— воскресити мертву впродовж майже двох з половиною тисячоліть
давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це мова єврейської держави, мова
консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Наступ шовіністично налаштованих політиків в Україні на українську мову
— це боротьба проти української державності; мовний чинник
використовується як засіб дестабілізації українського суспільства,
оскільки без української мови не буде української держави.

Культура — сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки,
мистецтва та в інших сферах духовного життя. Мова і культура
взаємопов’язані. Загальновизнаним є твердження, що культурні процеси
впливають на мову, а мова на культуру.

Складним є питання впливу мови на культуру. Е. Сепір зазначав: «Не можу
я визнати і справжньої причинної залежності між культурою і мовою.
Культуру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є
те, як думають. Важко визначити, яких особливих причинних залежностей
між відібраним інвентарем досвіду (культура як ціннісний вибір
суспільства) і тим особливим прийомом, за допомогою якого суспільство
виражає різний свій досвід, можна очікувати […]• Зрозуміло, що зміст
мови нерозривно пов’язаний з культурою […]. Мова у своїй лексиці
більш-менш точно відображає культуру, якої не обслуговує; цілком
справедливим є і те, що історія мови й історія культури розвиваються
паралельно» [Сепир 1934: 171—172]. Отже, впевнено можна стверджувати
лише те, що культура визначає план змісту знакової системи мови. У
семантиці мови відображаються загальні, універсальні компоненти
загальнолюдської культури і своєрідність культури конкретного народу.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв’язку
із суспільством. Цей зв’язок є обопільним. З одного боку, мова
створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б
суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука,
техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із
усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони
життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні
суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери
соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла
б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом
суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація
суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають
демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні
жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також
може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на
мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від
цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд
може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і
звужувати функ-

Природа, сутність, функції та будова мови
23

ціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного
вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема,
внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова.
З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова.
Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах
Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб.
Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного
режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії
вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р.
розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах
Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською
мовою фінської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого покоління
(Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленінградської області), хоч ця
мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині
розмовляють З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області),
писемності не має, функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і
перспективи її неоптимістичні. У СІЛА зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної
мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на
завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням
корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення
та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних,
орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як
мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні
групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа
безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за
своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є
основоположником сучасної української літературної мови. Однак він
створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у
мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо).
Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити
приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що
в мові існує.

Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про
класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у
суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б
існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.
Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між
різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий
характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання
мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої (“престижної”)
мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська
буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше
сказати “смесью французского с нижегородским”, як дотепно зауважив
Грибоедов); українська партійна номенклатура радянського періоду
переходила на “панську” російську мову, таким чином дистанціюючись від
“колхозного языка”, як і частина сполонізованої верхівки в роки
польського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську
мову, знехтувавши “хлопською мовою”.

По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному
вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові
слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з “Мертвих душ”
М. Гоголя і Проні Прокопівни із “За двома зайцями” М. Старицького),
тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні
певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть
у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих
елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені
таємні мови, створені з метою “зашифрування” від посторонніх
передаваного повідомлення.

Із суспільним розшаруванням пов’язана професійна диференціація мови.
Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило,
відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так,
у мові гончарів уживаються такі слова, як пук “середня випукла частина
виробу”, криси “верхні краї виробу”, у мові друкарів — кегль, капітель,
курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг,
мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови
різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо).
Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бублик “рульове
колесо автомашини”, двірники “рухома стрілка для механічного очищення
вітрового скла”).

Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило,
територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у
слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так,
скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як
стрий “дядько по батькові”, вуйна “тітка по матері”, файний “добрий”,
“гарний”, граматичні конструкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо.
Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим
суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих
говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200
діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює
взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю,
що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який
розмовляє верхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця
більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і
білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові
— говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова,
оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона
відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та
підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких
повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного
користування мовою.

Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується
стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у
використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий,
газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і
науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову
художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів.
Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема,
яскравою ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного —
мовні штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази.
Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб
суспільства.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як
базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну
структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних,
релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний
базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то
характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ.
Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища
(ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому
неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те,
що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до
надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є
винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в
рабовласницькому суспільстві, і нині є дійовим засобом виховання високих
моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки
існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і
зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є
живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона
несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а
змістом — семантика її одиниць.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає
жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на
мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна —
соціолінгвістика.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020