Реферат на тему:
Сучасний погляд
на педагогічну та психологічну науку
Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку
педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку
української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних
закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та
обґрунтування.
Яким бачиться педагогічна та психологічна науки з точки зору сучасника?
Спробуємо розібратися.
У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має
свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах.
Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою
закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої
специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика,
що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми
навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого
натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.
Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються.
Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху вчительської
діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко
засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного
процесу. Тому вважають, що педагогічна практика базується не тільки на
науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його
мистецтві.
Розкриваючи об’єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка,
будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного
застосування теоретичних положень. Справжня майстерність учителя, високе
мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на підставі
узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює
правила виховання і навчання.
Сучасна педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:
1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених
видатних педагогів минулого і нині є злободенними.
2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку
новими ідеями.
3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення
педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони,
що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі
вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та
розвитку педагогічних наук.
Предмет сучасної педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в
закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.
Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з
практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов
суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь. Виховання
здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів
соціального досвіду в процесі та в результаті залучення його старшим
поколінням до суспільних відносин, системи спілкування і суспільне
необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.
Ці істотні особливості виховання чітко простежуються в кожній
суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва
і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням
знарядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом
між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися
знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.
Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мисливці навчали хлопців
полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички
не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом
первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців, уже
не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з
них стали готувати до виконання особливих функцій, пов’язаних з
ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному
суспільстві намітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які
мали спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньому мав
виконувати відповідні суспільні функції.
Виховання зберігає свою специфіку і в наступних суспільно-економічних
формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до
виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі
самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли утримувати
завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас
могли насолоджуватися мистецтвом і науками, які на той час набули
розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребувало
тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так
з’явилися школи і вчителі.
За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно
військово-фізичне виховання, а діти духівництва — релігійно-церковне.
Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в
межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійських школах.
Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних
традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична
система.
На всіх етапах розвитку людського суспільства виховну діяльність
«обслуговує» педагогічна наука, виконуючи розкриті нижче функції.
Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів.
Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов’язкового
засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь
як необхідна умова входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь,
життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда і розвитку сил кожної
особистості; обов’язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і
виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих
виховних наслідків у результаті взаємодії дітей зі світом у життєвих
ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої
особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності,
спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогічних явищ —
виховуючий характер навчання; взаємозв’язок і взаємозумовленість
розвитку і виховання; вирішальний вплив діяльності людини на формування
її особистості та ін.
У силу специфіки педагогічної діяльності педагогічні закони мають
вірогідний характер. «Багатоманітність та неповторність ситуацій, —
підкреслює В. Загвязінський, — множина факторів, що впливають на
результат, роблять їх законами-тенденціями, законами, які прокладають
собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів,
а точність відносна. Закони та принципи, що їх виражають, не
спрацьовують автоматично. Щоразу необхідний аналіз особливостей
навчальної операції та наступний мислительний синтез, зіставлення
законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації, з наявністю
певних умов».
Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та
виховання. Ця функція передбачає розкриття змісту й технології
реалізації, наприклад, конкретного принципу навчання чи виховання,
використання певного методу виховання залежно від віку школяра та ін.
Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі
педагогічної теорії. Йдеться про виявлення передового і новаторського
педагогічного досвіду вчительських колективів і окремих учителів, умов і
причин успішності та ефективності їх діяльності, підготовки відповідних
методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій.
Експериментальні дослідження педагогічної діяльності. Мета цих
досліджень — побудова на їх основі моделей реформування цієї діяльності,
втілення досягнень педагогічної науки в практику діяльності закладів
освіти з метою її вдосконалення.
Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і
спілкування вчителя з учнями (як і де стояти в класі, як говорити, як
жестикулювати й артикулювати тощо).
Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апарат, тобто систему
педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття
називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать
виховання, навчання й освіта.
Виховання — цілеспрямований та організований процес формування
особистості.
У педагогіці поняття «виховання» вживають у широкому соціальному, в
широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в граничне вузькому
педагогічному значеннях.
Виховання в широкому соціальному значенні — процес формування
особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин,
суспільного ладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в
широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває
суперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під
впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ
або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі
несприйнятливість до цих явищ.
Виховання в широкому педагогічному значенні — формування особистості
дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти,
яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.
Виховання у вузькому педагогічному значенні — цілеспрямована виховна
діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в
колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).
Виховання в гранично вузькому значенні — спеціально організований
процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес
управління її розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і
вихованця.
Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю
сутністю, змістом, характером. «Національне виховання, — писала Софія
Русова, — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли
її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні,
самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого
народу виховує в дітях пошану до інших народів…».
Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді
рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій
мудрості, духовності.
Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і
демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як
необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання
духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як
специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське,
спільне для всіх націй.
Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що забезпечує
формування в особистості національної самосвідомості.
Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний
індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя
як активної, дієвої сили.
«Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці «Поза
межами можливого», — се або фарисейство людей, що інтернаціональними
ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над
другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими
«вселюдськими» фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної
нації».
На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вбирало
кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних традиціях і
звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх
сферах життя. Правильно організоване національне виховання формує
повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й
особисту гідність, совість і честь. Так формується національний
характер.
На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в
широкому його значенні стає освіта.
Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань,
умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних
та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.
Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого
реалізуються цілі освіти.
Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої
засвоюються знання, формуються вміння й навички.
У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов’язані
та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому
педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту.
Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.
Педагогіка вирішує свої завдання не ізольовано, а в тісному
взаємозв’язку з іншими науками, використовуючи їхні досягнення в
суміжних із педагогікою галузях. Будучи наукою суспільною, педагогіка
тісно пов’язана з такими науками, як психологія, філософія, історія,
етика, естетика, економіка, соціологія, менеджмент та ін.
Щоб правильно вчити і виховувати учня, досягнути в цьому позитивних
результатів, необхідно знати біологічні закономірності росту і розвитку
людського організму. Тому педагогіка тісно пов’язана з анатомією і
фізіологію людини, особливо з фізіологією вищої нервової діяльності.
Містком між ними є вікова психологія, яка розкриває вікові особливості
формування і розвитку психіки людської особистості.
Життєві психологічні відомості, джерелом яких є суспільний та особистий
досвід, утворюють донаукові психологічні знання. Вони можуть бути досить
широкими, можуть певною мірою сприяти орієнтуванню в навколишньому
середовищі та розумінню поведінки людей, відповідати дійсності.
Проте ці знання позбавлені систематичності, глибини і доказовості, а
тому не можуть бути підставою для справжньої роботи з людьми.
Предмет наукової психології складають конкретні факти психічного життя,
що характеризуються якісно та кількісно. Наприклад, під час сприйняття
образ предмета зберігає свою відносну сталість навіть за змінених умов
сприйняття (книжкова сторінка буде білою і в напівтемряві, і в сонячному
світлі). Або ж тривалість часу реакції різних людей на той самий
подразник буде різною (звук, спалах тощо).
Однак наукова психологія не може обмежуватися самим лише описанням
психологічних фактів, хоч би якими цікавими вони були, їх треба
пояснювати.
Ось чому слід відкривати закони, за якими відбуваються ці явища, тобто
психологічні закони. Якщо виникнення психологічних фактів
спостерігається кожного разу, коли для цього виникають відповідні умови,
то кажуть про закономірний характер психічного явища.
Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і
закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це
означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які
здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з
рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою
та ін.
Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми
психіки.
Наведемо кілька визначень науки психології.
Психологія – наука про факти, закономірності й механізми психіки як
створюваного в мозку образу дійсності, на основі та з допомогою якого
здійснюється керування поведінкою і діяльністю, які мають у людини
особистісний характер.
Психологія (від грец. душа і слово, вчення) – наука про закономірності
виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні
процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки
тварин.
Використана література
Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
Посібник.- К.:Вища шк., 1995
Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української
педагогіки.-К., 1999
Фіцула М.М. Педагогіка.- Тернопіль: “Навчальна книга – Богдан”, 1999
Елканов С.Б. Основы профессионального самовоспитания будущего учителя.-
М.: Просвещение,1989
Закон України “Про освіту” // Освіта.-1991.-25 черв.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
