.

Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г.Ващенка (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
582 5006
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Українська освітньо-виховна система

в світлі ідей Г.Ващенка”ПЛАН

ВСТУП

1. ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ Г.ВАЩЕНКА ЯК ВЧЕНОГО І
ПЕДАГОГА

2. ВЕРШИНА НАУКОВОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Г.Г.ВАЩЕНКА

3. Г.Г. ВАЩЕНКО ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Тема даної курсової роботи: “Українська освітньо-виховна система в
світлі ідей Г.Ващенка”.

Актуальність даної теми зумовлена тим, що сьогодні українська школа
перебуває в стані кардинального оновлення, шукає нових шляхів для
вдосконалення та розвитку. Але не потрібно винаходити щось нове, в першу
чергу, потрібно дослідити вже існуючі напрацювання українських видатних
педагогів.

Виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість
своєї національної гідності, ні в якому разі не можна виховувати в неї
національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що
вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке
несправедливість, і сам мусить бути справедливим.

ГРИГОРІЙ ВАЩЕНКО

1. Головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка

як вченого і педагога

Видатний український педагог Григорій Ващенко народився 125 років тому –
23 квітня 1878 року в с. Богданівці нині Прилуцького району
Чернігівської області. Дуже широко знаним був у 20-х роках, коли
працював професором, завідувачем кафедри педагогіки в Полтавському
інституті народної освіти.

Тоді за його підручником “Загальні методи навчання” (вийшов друком 1929
року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та
технікумах.

Далі ж, у 1933-му, – стереотипні звинувачення в націоналізмі,
звільнення, власне, вигнання з роботи, далі – пошуки Г. Ващенком
порятунку (як згадував він, “більше як два з половиною роки я був без
хліба”) у Сталінграді, де він також очолював кафедру педагогіки, ще далі
– розуміння Г. Ващенком, що радянська влада – переможниця у війні – не
зніме з нього звинувачень у націоналізмі й неодмінно знищить, – і, отже,
нелегке, болісне рішення: еміграція. По війні Г. Ващенко – професор
Українського Вільного Університету в Мюнхені, упродовж кількох років був
він також ректором Богословської Академії в тому ж Мюнхені. Стає він
ідейним наставником української молоді, яка зростала в умовах еміграції,
і найперше – СУМу – Спілки української молоді.

З’являються десятки педагогічних праць. Ось лише окремі назви: “Виховний
ідеал” (у 1995 році ця книжка була видана в нас 50-тисячним накладом),
“Загальні методи навчання” (видано в Києві в 1997 році), “Завдання
виховання української молоді”, “Релігія і майбутнє людства”, “Основні
лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи”, “Соціалізм й
індивідуалізм у світлі християнства”, “Виховання мужності і героїзму”,
“Релігійне виховання молоді”, “Виховання любові до Батьківщини”,
“Психологія в СРСР”, “Основи естетичного виховання”.

Або ось ще праця – окрема книжка “Проект системи освіти в самостійній
Україні”. Варто вдуматись: початок 50-х років; здається, незрушно,
назавжди отвердинився монстр – СРСР, а Г. Ващенко пише спеціальну працю
під такою назвою. Чому? Тому, що він знає: цей монстр, цей колос – на
глиняних ногах, знає, що він конче розпадеться, що самостійна Україна
неодмінно буде. Як, отже, їй обійтися без власної системи освіти, яка,
на переконання Г. Ващенка, “має відповідати перш за все
соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та
його національним традиціям”!

Варте, між іншим, найбільшої уваги й таке прозірливе застереження Г.
Ващенка: “Може статися так, що вороги будуть переможені, а коли прийде
справа до мирного будівництва на Україні, наш нарід виявить повну
непідготованість, і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами
знову опанують якісь спритні чужинці”.

У тому й полягає найбільша заслуга Г. Ващенка, що він – творець
державницьки зорієнтованої української національної педагогіки. Не
вузько етнічної, а саме державницьки зорієнтованої – тої, яка породжує і
зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний,
гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто
– головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної
педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам
державного будівництва українського народу.

Стисло формулу своєї педагогіки Г. Ващенко формулював у словах:
“Служіння Богові та Україні”. І якщо з другою частиною цієї формули все
ясно (Україна як найбільша цінність, як невід’ємна органічна частка того
вище духовного, божественного, що мусить бути в душі кожного українця),
то стосовно першої її частини не раз уже чулися звинувачення з того
приводу, що педагог пропагував вивчення в школах релігії, що він хотів,
аби школа виховувала глибоко віруючих християн…

Що ж стосується власне українського національного виховного ідеалу,
особливо повно розробленого й сконкретизованого Г. Ващенком, то, як був
він переконаний, український народ, як і будь-який інший, “має свої
національні фізичні й психічні особливості, має своє призначення, а тому
на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити
свій національний український виховний ідеал”.

Служіння Богові – отже, плекання в людині вищого, божественного,
одухотвореного начала, що вбереже її від ницого, брудного, аморального,
дарує душі чистоту і світлість. А служіння Україні – то служіння рідному
своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід’ємною,
органічною часткою оцього вище духовного та божественного, що мусить
бути в душі кожного українця.

З погляду Г. Ващенка, служіння Україні “треба усвідомлювати не лише як
свій особистий обов’язок, а як сенс всього свого життя, без чого не
варто жити”.

Водночас, застерігав учений, виховуючи в молоді патріотизм, здорову
національну гордість, свідомість своєї національної гідності, “ні в
якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до
інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український
народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути
справедливим”.

Варто навести й такі формулювання Г. Ващенка з приводу українського
національного виховного ідеалу:

“Благо Батьківщини є:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно
творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об’єднати всіх українців, незалежно від їхнього територіального
походження, церковної приналежності, соціального стану і таке інше – в
одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим
патріотизмом…”.

І ще: “Коли найбільша чеснота українця – безмежна вірність Богові і
Батьківщині, то найбільша ганьба для нього – зрада вірі й Україні”.

Освітянський консерватизм, побоювання заглянути хоч трохи вбік стоять
поки що на перешкоді тому, що “виховний ідеал” Г. Ващенка беруть на
озброєння лише окремі педагоги-ентузіасти. І так буде доти, доки не
візьме його на озброєння ціла наша держава, – і то виключно для свого
розвитку та зміцнення.

Тому, якщо й можемо сьогодні говорити про входження Г. Ващенка, як і
інших українських національних педагогів, до суспільної свідомості, то
як не відзначити: Григорій Ващенко повертається до нас у боротьбі і
також для боротьби – з усім антиукраїнським, антинезалежницьким,
антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще
неміцній державі ой як не бракує. Власне, для того й мусить повносило
утвердитись національна педагогіка, щоби допомогти державницьким силам
будувати міцну європейську державу – Україну.

2. Вершина наукової педагогічної діяльності Г.Г.Ващенка

Дивовижною, як і у більшості талановитих національних педагогів, чий
талант розквітнув напередодні виникнення й утвердження Української
Народної Республіки, є доля одного з творців української
виховно-освітньої системи професора Григорія Григоровича Ващенка
(1878—1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпорядженні
практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і практичну
діяльність колись популярного в Україні педагога, який повертається на
Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-президента координаційного
осередку українських громадських центральних установ у Європі Омеляна
Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спадщини А.С.
Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в
еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.

Виходячи з цих умов і доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну
і педагогічну діяльність професора Г.Г. Ващенка за зарубіжними авторами.

Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на
Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворянської родини, а мати
була колишнього селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що
й зумовило розлуку з батьками і змусило молодого Григорія самостійно
заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.

Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Волинської духовної
семінарії, а по її закінченні — до Полтавської

духовної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії панував дух
національної свідомості, а найближчими друзями Григорія були Симон
Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбутньому визначні українські
діячі.

У 1899—1903 рр. він навчався в Московській богословській академії, по
закінченню якої відмовився стати священиком, при-;’святивши своє життя
педагогічній діяльності.

Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім
викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в
Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчина та Ромнів.

Людина непересічна, різнобічних талантів, він залишив вагомий слід і в
художній прозі, поезії та драматургії: оповідання “Німий” (1900 р.),
поема “Сіндорта” (1902 р.), поетична збірка “Пісня в кайданах” (1907
р.), п’єса “Сліпий” (1909 р.), збірка художніх творів “До ґрунту” (1911
р.) та ін., що в той час викликали схвальний відгук критики і
громадськості.

З поваленням самодержавства в 1917 р. Григорій Ващенко поринає в
національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідного
шкільництва. У той час з ініціативи товариства “Шкільна освіта”, —
зазначає Омелян Коваль, — майже по всіх містах України виникають
спеціальні учительські курси, і в організуванні тих курсів Г. Ващенко не
шкодує сил і знань. Прилуки, Ромни, Хорол — терен його діяльності.

Повернувшись до Полтави, він працює викладачем учительського інституту і
водночас директором учительської семінарії, яка тоді працювала на так
званій Шведській Горі.

У 1918 р. в Полтаві створено Український університет, у якому Г. Ващенко
стає доцентом-викладачем. 1918—1920 рр. — це роки мужньої боротьби
Григорія Григоровича за українську національну культуру й українську
школу. За це Г. Ващенка арештувала денікінська влада у 1919 р., і тільки
завдяки впливовим особам йому вдалося уникнути смерті. З приходом
червоних і з ліквідацією семінарії на Шведській Горі Г. Ващенко перейшов
працювати в містечко Білики, де йому вдалося поставити на високому рівні
навчання в національному дусі. Однак уже в 1923 р. йому довелося
покинути школу в Біликах: до його виховної діяльності почали
приглядатися партіино-комсо-мольські органи, і справа опинилася в суді.
Користуючись із відстрочення суду, Г. Ващенко втік до Полтави і врятував
своє життя, 1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником
(завідувачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інституту. В
цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не
втрачає своєї актуальності, — “Загальні методи навчання”. Через чотири
роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв
українського буржуазного націоналізму, “визнано шкідливим, заборонено і
вилучено з ужитку”.

Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващенко був змушений
залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р.
одержав роботу в Сталінградському педагогічному інституті. До Полтави
він повернувся у 1940 р. і відновив працю керівника аспірантської групи,
а також очолив кафедру педагогіки.

На тій посаді застала його Друга світова війна. За німецької окупації
професор Г. Ващенко був редактором української газети в Полтаві. У 1943
р. виїхав до Києва, звідки подався у дальшу еміграцію і в 1945 р. разом
із сім’єю опинився у баварській столиці, в Мюнхені. Це місто стало
центром наукового і політичного життя української еміграції. Професор Г.
Ващенко обійняв посаду професора педагогіки в Українському вільному
університеті, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богословської
академії.

1946 р. за кордоном відновлюється Спілка української молоді (СУМ),
хрещеним батьком якої стає професор Г.Г. Ващенко, який співробітничав з
Українською вільною академією наук, у Науковому товаристві імені Тараса
Шевченка, в українських емігрантських (зарубіжних) виданнях “Українська
трибуна”, “Український самостійник”, “Шлях перемоги”, “Визвольний шлях”.

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віровизнань,
Г. Ващенко рішуче виступав проти тієї української преси, що намагалася
підсилювати ворожнечу між українцями православними і католиками. Він
обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і що
обидва мають заслуги перед українським народом у збереженні української
народності. Основним завданням національних церков є забезпечити своїх
вірних служителями єдино правильного гасла: “Бог і Україна”. Сенат
Богословської академії присвоїв йому почесне звання доктора “гоноріс
кавза”1.

Г.Г. Ващенко створив низку праць з історії науки в колишньому СРСР. До
таких праць належать “Психологія в СРСР” (1953 р.), “Основні лінії
розвитку совітської педагогіки і школи” та ін., які засвідчили
безкомпромісне ставлення професора Г.Г. Ващенка до питань української
науки, політики уряду щодо педагогіки і психології.

Г.Г. Ващенко в історії української педагогіки посідає особливе місце як
автор досліджень, які в такому обсязі й з таких позицій ще не
розроблялися. Це передусім “Виховний ідеал”, “Система навчання”,
“Виховання любові до Батьківщини”, “Організаційні форми навчання”,
“Виховна роль мистецтва”, “Засади естетичного виховання”, “Тіловиховання
як виховання волі і характеру” та ін.

Зарубіжні дослідники життя і творчості професора Г.Г. Ващенка вважають
його творцем повного курсу української національної педагогіки, яка
відповідає духові рідного народу, випереджаючи час, свідчить про
невичерпні етнопедагогічні можливості українців.

3. Г.Г. Ващенко про національне виховання

української молоді

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадоксальність ідей
про безкласовість радянського суспільства і водночас формування нових
класів та кастовості, інакше кажучи, поворот до дореволюційного стану.
Ващенко в основу системи освіти в самостійній Україні ставить подолання
більшовицької системи, її тоталітарного характеру, що спрямовували
освіту і виховання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за
опанування світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів
рефлексології, поширених у СРСР, у тому числі й е Україні, у вихованні
молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. “До
того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, —
констатує Г.Г. Ващенко, — що призводило до денаціоналізації, а при тому
робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському
розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів
гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про
що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування”.

Така система освіти не могла відповідати потребам українського народу,
який століттями плекав духовні вартості, що втілювалися в його високій
культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками
побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему
освіти, головними елементами якої е такі: її ідеалістичне
світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріалізмом і
атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства;
високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки
письменництва княжої доби, “Повчання дітям” Володимира Мономаха,
філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії,
твори геніального педагога К. Ушинського та ін.; організація
педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій;
видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді
різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне
(сімейне) виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції
етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній
Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла
(до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні
школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична
школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний
інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18
до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури системи освіти у
вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням стану
тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби
державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам
виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав
загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра
і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на
любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і
релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до
виконання.подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому
служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній
Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній
спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків “Виховний
ідеал” професор Г.Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали,
зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал
націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як
породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Григорієм Ващенком торкається
головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають
виховання певних рис характеру для втілення в життя. Це і є проявом
безумовної вірності вченню марксиз-му-ленінізму на рівні свого роду
релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших.
Досить згадати партійні чистки за різноманітні прояви самостійного
мислення або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями,
розстрілами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за
своєю реакційною сутністю, адже фактично виховувалась любов до імперії
(російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що
випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої
різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на
ньому і виплекані ним.

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вимагав) безоглядну
вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а
це, як довела історія, найчастіше було спрямовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та
націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм
український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця
ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах
християнської моралі та на здобутках духовності українського народу.
Власне ці принципи складалися упродовж століть і є традиційними в житті
та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є
працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність,
щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність,
замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців;
вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо.
Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово
накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрідну піраміду, в
основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких
честь і слава України-Русі були чеснотами лицарства, готового на нові
подвиги.

“Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і відновлені в
часи визвольних змагань 1917—1920 рр., а в найновішому часі — в
геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і
коричневого. Ця геройська постава характеризує також засланих борців на
більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані
страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів.
Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було
розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у
виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого
дружинника, тип волелюбного козацтва й новітнього воїна УПА, готового до
захисту своєї батьківщини і її держави, то майбутнє України буде гідне
великої культурної нації”.

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять
золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і цінував професор Г.Г.
Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української
літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне,
ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник “Виховний ідеал” професор Г.Г. Ващенко
завершує словами: “Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою
самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки
плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них — Віримо, що
ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра”.

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антинародній системі
виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і
державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути
благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів
такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно
творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об’єднання всіх українців, незалежно від їх територіального
походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну
спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві
і водночас забезпечував особисті права й волю кожного громадянина та
сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих у бік
громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і неможливою була
боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація,
що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян, була б
позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва,
освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою
країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в
житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму
всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона
мусить стати зусиллями молодих поколінь українців, вихованих системою
національної освіти і виховання, на розбудову якої віддано і
безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь,
наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого,
творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам’ять звитяжця, беручи
участь у діяльності Українського педагогічного товариства імені Григорія
Ващенка2, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів
України, прагне втілити у практику відбудови національної школи
незалежної держави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити
національну систему виховання та освіти української молоді.

Список використаної літератури

Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді і
батьків. — Полтава, 1994;

Загальні методи навчання. — К., 1997;

Ващенко Г. Служба Богові і Батьківщині // Рідна шк. — 1992.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994. — С. 174—175.

Текст проекту Статуту Українського педагогічного товариства імені
Григорія Ващенка обговорено і затверджено учасниками семінару “Відбудова
українського шкільництва та системи виховання українського юнацтва”,
проведеного Конгресом українських націоналістів 7 серпня 1993 р. в м.
Києві.№ 2, 3—4;

Традиційний український ідеал людини в контексті народної поезії та
літератури // Нар. творчість та етнографія. — 1995. — № 2—3.

Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка // Освіта:
Спедвип.-посіб. — 1995. — № 47,

Генпгош О. Ім’я повертається. З нагоди 120-річчя Григорія Ващенка //
Освіта. — 1998. — 24 червня — 7 липня. — С. 10—11.

Зайченко Г. Педагогічне кредо. З нагоди 120-річчя Григорія Ващенка //
Освіта. — 1998. — 24 червня — 7 липня. — С. 10—11.

Коваль О. Григорій Ващенко — творець української виховно-освітньої
системи // Рідна шк. — 1993.

Хіллінг Г. (Марбург, Німеччина) “Мазепинець” Ващенко про “Яничара”
Макаренка: Взаємини відомих українських педагогів // Рідна шк. — 1995. —
№ 6.

Коваль О, Григорій Ващенко — творець української виховно-освітньої
системи // Рідна шк. — 1993. — № 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020