.

Основні етапи еволюції політології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
789 4167
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні етапи еволюції політології

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його
різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади,
закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних
верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних
настанов, вмінню пов’язувати політичні знання із суспільно-політичною
практикою.

Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в
розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну
свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої
політики, в оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів
діяльності та владних повноважень держави.

Політичне життя є об’єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у
суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення.
Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані
або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є
політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність
нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а
також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища
пов’язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних
наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного
життя. Провідною серед них є політологія, яка являє собою галузь
наукового знання, що вивчає політику, закономірності функціонування і
розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті
виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної
влади в суспільстві.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos —
слово, поняття, вчення) — наука, об’єктом якої є політика і її відносини
з особистістю та суспільством.

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої
давнини. Її розвиток тісно пов’язаний з розвитком філософських знань.
Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як
універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук
оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала
антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних
епох.

Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного
ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні
цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи
розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які
отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та
економічне обґрунтування.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з
половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної
філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX
століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а
в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних
досліджень.

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує
сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки,
прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію
світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням
змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні
закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей,
вивчає суспільство як цілісну систему. Створюючи загальну картину світу,
філософія дає поштовх до предметних висновків у сфері науки про
політику, які конкретизуються в політичній філософії.

Характеристика світової політичної думки.

 

Основні етапи Особливості і характерні риси Основні представники

Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва ·        Розвиток
гуманістичних начал в політичній теорії, звільнення від теології.

·        Аналіз проблем прав і свобод людини, закону і держави,
демократичного устрою суспільного життя. Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор,
Т.Кампанелла, Дж.Локк, Т.Гоббс, Г.Гроцій, Т.Мюнцер, Б.Спіноза.

Політичні вчення Нового часу і ХІХ ст. ·                   Формування
ліберальної політичної ідеології.

·                   Обгрунтування необхідності політичної влади.

·                   Характеристика правової держави і громадянського
суспільства.

·                   Формування концепції прав людини і громадянина.
Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, Б.Констан, І.Бентам, О.Конт, Т.Пейн,
К.А.Гельвецій, П.Гольбах,

О.Гамільтон, І.Кант, Г.Гегель

Політичні вчення ХХ ст. ·                   Розробка теорії демократії
та теорії еліт.

·                   Дослідження політичних партій та політичних систем.

·                   Концепція політичної модернізації.

·                   Теорія планування

·                   Розробка концепції тоталітаризму Г.Моска, Р.Міхельс,
М.Вебер, Р.Арон, Х.Арендт, З.Бжезінський, Р.Даль, А.Бентам

 

Політична думка епохи Відродження

 

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав’язаний схоластикою аскетизм
став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне —
природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він
мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в
паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від
середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою
Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке
використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували
політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості,
заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму —
найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є
найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У
XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські
мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як

громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до
владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання
необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й
авторитетного суду.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі
(1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта
Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний
світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як
загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина
втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу,
брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво,
лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих
її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської
влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити
зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована
республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та
виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини,
повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для
об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби
(«мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність,
жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість,
віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє
призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі,
встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача».
Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння
державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на
полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і
досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу
людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна
республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й
рівність, привілеї, пом’якшення майнових відмінностей. Лише свобода і
рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості,
втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму,
усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог
селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі
анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи
совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч
Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у
протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу
про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі.
Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм
Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала
глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна
влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд,
стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності
людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності,
урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини
людиною, обов’язковості праці для всіх, виборності органів влади,
віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч
Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст.
висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639).

У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст.
утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини
дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася
завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства
Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера,
запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його
попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму.
Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція
королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких
народжувалася політична ідеологія кальвіністів — монархомахів (грецьк.
monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного
суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на
опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч
монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був
правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ
обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї
народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності
тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато
тогочасних мислителів Франції.

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського
абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден
(1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного
середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей.
Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо
належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від
підпорядкування законам влада над громадянами і підданими.
Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов’язаний лише
поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності
приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він
не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства.
Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів,
яким монарх-суверен повинен запобігати.

 

Світська політична думка Нового часу

 

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої
політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні
ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа
і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого
«Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона
Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична
істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи,
вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму,
честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти
всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція
—держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на
фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного
монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до
громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він —
над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і
є держава, які підносяться над людиною.

Локк був виразником ліберально-конституційного
(ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У
праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів
на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава»
поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге —
потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси
держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини
класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з
первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення
цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди,
передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А
найдосконалішою формою державше не абсолютна, а конституційна монархія.
Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути
поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну
(займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на
засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в
т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності
політичних мислителів з’явилися два нормативних акти, які справили
неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль
про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони
становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну
конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної
Конституції Великобританії.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький
правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки
Шарль Луї Монтеск’є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи»,
«Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» —
він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині
політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не
робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні
для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської
безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням
індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил
судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб,
суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських
свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної
гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а
не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце,
розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про
незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому
вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої
незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо
купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних
(виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні
сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має
відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує
своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій
зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод
громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний
парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до
якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім
населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени
якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади
своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат,
розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом
призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом
закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади,
тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі
підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А
це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи —
монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент
перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції,
одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний
нормативний акт. Монтеск’є припускає, що така система стримувань інколи
паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно
змусять їх шукати узгоджені рішення.

У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким
мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху
Гегелю (1770—1831).

Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До
вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав
основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини,
правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи
особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу
моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління
народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному
вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону
причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна
і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила
«категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб
максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального
законодавства».

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної
мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої
свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження,
становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі),
правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і
здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення
громадянського суспільства. — щастя громадян, втілення принципу
самоцінності кожної особистості. Мета держави — торжество ідеї права.
Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але
політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки» слуги,
наймані робітники, підмайстри, матроси та ід.). Право не залежить від
суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон
свободи, що е моральним законом, який повинні поважати всі,
підпорядковуючись моральному обов’язку. Якщо ж особа керується іншими
мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними —
підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне,
публічне і приватне.

Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні,
аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу
автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом
душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія — «дуже
складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до
конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і
дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу,
виконавчу і судову слід здійснювати на основі вза-емопідтримки і
координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне
реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна
з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший
обов’язок державної влади — охороняти приватну власність громадян.

У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання
договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи
інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування
жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими,
шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо.
Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету,
обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах.
Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і
вільних держав і нині мають прихильників.

У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної
думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія
духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт
станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та
ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами
діалектичного розвитку духу: суб’єктивний дух — об’єктивний дух —
абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства
в площині об’єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.

Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції
суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського
суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за
Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському
суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе
абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і
поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода
належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що
свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що
свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його
природну єдність втілює сім’я. Виникнення великої кількості сімей
покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність
індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ,
який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна
передумова її виникнення — зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників.
До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі
реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній
сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації),
охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за
національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних
взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є
чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку
моральності. Як серцевина сім’ї та громадянського суспільства, вона
передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший
продукт об’єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує
суб’єктивне й об’єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу
і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом
служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою
з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава
займається сферою політичної діяльності ;загальнообов’язковими,
об’єктивними і раціональними законами та власними інституціями
забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави —
суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй
змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством.
Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і
захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу
(втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який
спирається на закон і поважає права та свободи підданих).

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав
кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував
війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності
суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій
підставі його вважають теоретиком німецької національної державності,
апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст.,
критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов’ян,
тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і
Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів,
основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в
новітній історії людства — марксизму.

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст.
справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна
(1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799),
Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса
Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших
американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками
першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками США.
Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на
французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних
документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації
незалежності 1776 p.. Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787
р. та ін.

Республікансько-демократичну течію американської політичної думки
представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади
новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину
незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу
політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й
работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм,
своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали
принципи всенародного суверенітету, всезагального виборчого права,
миролюбивої зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським
суспільством, а громадянського суспільства — над державою, верховенства
закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме
Т. Джефферсон сформулював класичну ліберальну формулу прав людини,
сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на
«життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти —
Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони
розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії,
обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною
шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави,
проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба
зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей
Локка й Монтеск’є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і
методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і
компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів
судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки
засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим
мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д.
Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях,
а й у процесі її ратифікації штатами.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення
громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення
через політику держави й суспільства, заклали основи формування й
розвитку новітньої політології.

 

Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.

 

Політологія як наука виникла в другій половині XIX cm. Відтоді вона
розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки
європейського та американського напрямів, досвід національних
політоло-гічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона досліджує,
тісно пов’язані з політичним життям різних суспільств і людської
цивілізації загалом. До них насамперед належать політична теорія,
політичні інститути, політичні партії, громадська думка, міжнародні
відносини. На сучасному етапі розвитку людства політологія виступає
важливою складовою загальногуманітарного знання.

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до
середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета
політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як
самостійну науку. Деякі вчені, переважно європейські, початком
політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст.
правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують
її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському
університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в
1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна
група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли
термін «політична наука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На
початку XX ст. процес формування політології як науки в основному
завершився. У 1903 p. було створено Американську асоціацію політичних
наук, а в 1949 p. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної
науки.

Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був
неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи
розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки
у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX
ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то
згодом через світові війни, революційні процеси й формування
тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще
однією причиною цього стала еміграція європейських учених до США, де
політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних
дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях,
розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й
соціології, психології, які першими вдалися до неформального вивчення
суспільних структур.

У Європі політологія формувалася на основі традиційних дисциплін: у
Франції — конституційного права, в Німеччині — політичної філософії, що
теж сприяло лідерству американської політології майже в усіх сферах —
від методології до емпіричних досліджень. І якщо на початку XX ст.
відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і взаємовплив європейської та
американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то
після Другої світової війни американська поведінкова політологія
(біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європейському континенті.
Це призвело до знеособлення й уодноманітнення національних шкіл, які
різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила
ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але масштабного
відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в
контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її
теренах американізму.

Першими ознаками формування політології як науки стало широке
застосування порівняльно-історичних методів для аналізу традиційних
політичних проблем (державний суверенітет, співвідношення права й
політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-правових і
політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені
Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією
метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії,
розуміючи під політичною еволюцією розвиток держави, права,
конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за
допомогою суспільних наук спрямовувати поступальний суспільний розвиток.

У першій чверті XX ст. було сформовано інтелектуальну основу
політології, розроблено концепції, покладені згодом в основу
поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною
класикою. Водночас назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало
інтерес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді домінували
радикальні революційні течії, що стрімко ідеологізувало політичну науку,
поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся
буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово
відбувався перехід від історичного аналізу до вивчення особливостей
функціонування державного апарату.

Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською
політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс
політологічних знань: обґрунтовано й пояснено систему політичного
плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропоновано
напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії. У цей час
сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія
вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо
Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей
Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) —
соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер
(1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кризою тогочасного
суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки
політології, а й цивілізації загалом. Пошук методів подолання цієї кризи
окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспективний,
із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних
режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і
всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди,
інструментом забезпечення офіційної політики. США віддали перевагу
іншому шляху — оновленню традиційного капіталістичного суспільства на
основі ліберально-демократичних принципів, утвердженню соціальної ролі
держави, поєднанню приватновласницької економіки з державною системою
соціального захисту. «Новий курс» тодішнього президента Франкліна
Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних
процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення
неформальних аспектів державного управління, зосередившись на
дослідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, умов
«раціонального» соціального планування й контролю.

Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й
політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології,
вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань
громадської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в
політології зумовила конституювання біхевіористського (англ.
behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся
перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і
політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і
громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на
вивченні психологічних мотивів, які визначали суб’єктивне ставлення до
політики.

Згодом на передній план вийшла проблема верифікації (перевірки
достовірності) політологічного знання взагалі. Усі біхевіористські
напрями надавали перевагу емпіричним методам дослідження, що пожвавило
розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних.
Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв’язки політології із соціологією.
Політологія, зокрема, запозичила в останньої
концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави
називати політологію соціологічною політичною наукою.

Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на
хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом.
Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної
поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади,
політичних партій, виборів, політичних

Орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації,
політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це
відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб’єктів
політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату
політичної науки.

3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в
50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної
діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних
процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших
узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські
течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як
постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем,
розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом
Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв’язку
з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний
підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо
необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної
діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й
нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у
політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало
поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до
політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і
класичного конституціоналізму. На рубежі XX і XXI ст. в науці про
політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів,
методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами
розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний,
модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових
інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до
демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об’єднання і
рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична
наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних
соціально-гуманітарних наук.

 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020