КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни
“Державне право зарубіжних країн”
Соціально-політичні функції Конституції
Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й
особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від
усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими
рисами:
– особливим суб’єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого
він приймається (народ, парламент, установчі збори);
– всеосяжним об’єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою
політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;
– особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права,
вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в
конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.
Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо
народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило —
парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ,
як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом,
як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті
засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.
Що стосується всеохоплюючого об’єкта конституційного регулювання, то він
виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у
специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і
закріплює.
Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються
також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в
особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст
відповідних поправок.
Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових
актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за
допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені,
закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського
суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади
устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади, а також
механізм її організації і здійснення.
Перш за все Конституція України є елементом системи нормативно-правових
актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою
частиною позитивного права і в той же час — специфічним законодавчим
актом. Більше того, Конституція — основна галузь національного права і
всієї правової системи України.
Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний
Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за
рахунок суто “державної сфери” призвело до того, що в юридичній науці
радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це
Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся
система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і
будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта,
характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі
її органів.
Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона
закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі
принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною
і громадянами. Система національного права України — це не просто сума,
сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права
визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона
сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації
права.
Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов’язані
властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у
розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і
практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для
вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке
пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу.
Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві
має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її
дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну
силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші
нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до
Конституції України.
Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її
статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим
порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з
тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду
статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з
іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в
самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б
утруднена.
Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих
правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.
Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це
положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про
необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд
України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у
яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції
положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя
група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів,
які “не замкнуті” на конкретних статтях Конституції.
Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший
розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з
Конституцією України.
Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь
на питання про обсяг конституції і “конституційну мову”. Як свідчить
практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція
безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше,
короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного
мовою.
Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна
виступати юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція
визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою
недопущення диктатури.
Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого
роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з
іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати
про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших
нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет
її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і
громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин,
регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на
Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається,
таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.
Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які
мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.
Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція
характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих
відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у
ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення
конкретизується у галузевому законодавстві.
Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції
наділяти певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи)
конкретними правами та обов’язками.
Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття,
доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
“Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII
“Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу
III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції
України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.
Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158
Конституції.
Депутатський імунітет в сучасному світі
майже для всіх парламентів демократичних країн світу є те, що депутат
наділяється особистими правами (привілеями), мета яких — гарантувати
його незалежність і недоторканність.
До депутатських прав і привілеїв належать:
– звільнення депутата від юридичної відповідальності за висловлювання
думок у парламенті;
– заборона позбавляти депутата свободи без згоди парламенту.
Взагалі це загальні конституційні принципи про депутатські привілеї,
імунітети та індемнітети, причому два останні означають депутатську
недоторканність.
Щодо депутатських привілеїв. В одних країнах вони гарантують більшу
захищеність депутата, в інших мають обмежений характер. Різниця полягає
головним чином у діях, на які поширюється депутатська недоторканність,
строках її дії, порядку і процедурі, пов’язаних зі здісненням
недоторканності депутата.
Більшість конституцій, у тому числі й українська, закріплюють принцип
індемнітету, тобто депутат не несе відповідальності за висловлювання
власних думок при здійсненні своїх функцій.
У Великій Британії привілей свободи слова, закріплений у Біллі про права
1689 p., означає, зокрема, що проти члена парламенту може бути порушено
судове переслідування за будь-яке слово, виголошене в парламенті, у тому
числі і за наклеп.
За Конституцією США члени конгресу за будь-які висловлювання або участь
у дебатах не можуть бути допитані (розділ 6 ст. 1).
За Конституцією Франції 1958 р. передбачає, що члена парламенту не можна
переслідувати, розшукувати, заарештовувати, затримувати або віддати до
суду не лише за висловлювання власної думки, а й за голосування при
виконанні своїх обов’язків (ст. 26).
Подібні положення містяться також у конституціях Японії (ст. 51), ФРН
(ст. 46) та Російської Федерації (ст. 18).
Відповідно до ч. 2 ст. 80 Конституції України народні депутати не несуть
юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у
парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи
наклеп.
Що стосується депутатської недоторканності, то у деяких країнах взагалі
не йдеться про арешт або кримінальне переслідування (США, Франція,
Польща, Росія).
Разом з тим депутатський імунітет, зокрема у США, дещо обмежений у разі
вчинення конгресменом державної зради та тяжких кримінальних злочинів.
Щодо строку дії депутатської недоторканності, то, як правило, він
охоплює час проведення сесії, а іноді і час слідування, витрачений
депутатом на дорогу до парламенту і повернення від нього (США, Ірландія,
Норвегія, Філіппіки).
В деяких країнах недоторканність поширюється на строк сесії плюс 40 днів
до її початку і закінчення (Велика Британія, Австралія, Індія, Канада),
а іноді і на весь строк дії депутатського мандата (Бразилія, Єгипет,
Іспанія, Мексика).
В окремих країнах депутат не може бути позбавлений недоторканності ні за
будь-яких обставин (Індія, Індонезія).
Щодо органів, які мають право ініціювати розгляд питання про позбавлення
депутата недоторканності. Так, за Конституцією Іспанії депутати і
сенатори підсудні лише Кримінальній палаті Верховного Суду (ст. 71), а в
Російській Федерації питання про позбавлення недоторканності вирішується
на підставі подання Генерального прокурора відповідній палаті
Федеральних Зборів (ч. 2 ст. 89).
Відповідно до ч. 1 ст. 80 Конституції України народним депутатам
гарантується депутатська недоторканність.
Згідно з ч. З ст. 80 Конституції України, вони не можуть бути без згоди
Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності,
затримані чи заарештовані.
Детально питання щодо позбавлення народного депутата недоторканності
вирішує ст. 27 Закону України “Про статус народного депутата України”.
За цією статтею народному депутату гарантується депутатська
недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень.
Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України
притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи
заарештований.
При цьому обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей
і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення
таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до Закону
обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі,
коли Верховною Радою України дано згоду на притягнення його до
кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо.
Інші особливості порядку притягнення народного депутата до
відповідальності визначають норми Конституції України та Закону “Про
Регламент Верховної Ради України”.
Література
Конституція України. – К., 1996
Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 1998
Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.
Конституційне право зарубіжних країн / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.,
1999.
Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998.
Конституційне право України /Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком,
1998
Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
