.

Правове регулювання інвестиційної діяльності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1047 5295
Скачать документ

Реферат на тему:

Правове регулювання інвестиційної діяльності

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТУВАННЯ ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ

Інвестування за межі України може здійснюватись у вигляді майнових
цінностей та грошових коштів. Розглянемо кожен з цих видів інвестування
окремо.

Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами України з метою:

• внесення до статутних фондів підприємств, створених за кордоном;

• закріплення за філіалами, представництвами й іншими відокремленими
підрозділами для виконання покладених на них завдань.

Інвестиції за кордон можуть здійснюватися у вигляді майнових прав та
майна, крім сировини, комплектуючих виробів і запасних частин, товарів
народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного
законодавства віднесено до високоліквідних і стосовно експорту яких
передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим.

Будь-які майнові цінності оцінюються в іноземній конвертованій валюті за
цінами на міжнародних ринках.

Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає ліцензуванню.

Видачу індивідуальних ліцензій на проведення такого інвестування
здійснює Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України.

Продаж майнових цінностей, що були інвестовані, є експортом товарів.
Виручка в іноземній валюті, одержана в результаті їх продажу, підлягає
зарахуванню на рахунки резидентів в уповноважених банках у строки
виплати заборгованості, що зазначені в контрактах, але не пізніше як
через 90 днів з моменту підписання акта або іншого документа, що
засвідчує продаж цінностей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. № 229
затверджено Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на
здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України.

Видачу індивідуальних ліцензій здійснює МЗЕЗторг.

Для отримання індивідуальної ліцензії резиденти подають до МЗЕЗторгу
такі документи:

• лист-звернення з обгрунтуванням необхідності здійснення майнових
інвестицій за межами України;

• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію
суб’єкта підприємницької діяльності у разі, якщо юридична або фізична
особа є такою;

• нотаріально засвідчену копію установчих документів юридичної особи
(статуту, установчого договору, положення);

• згоду відповідних органів державної виконавчої влади чи іншого
уповноваженого органу, якщо за межі України інвестується майно, що
перебуває у державній власності;

• довідку банківської установи, в якій відкрито рахунок резидента;

• документ, що підтверджує вартість майнових цінностей в іноземній
конвертованій валюті на основі цін міжнародних ринків;

• розрахунок термінів, необхідних для реалізації майнових інвестицій за
межами України;

• документ, що підтверджує внесення плати за видачу індивідуальної
ліцензії;

• документи, що свідчать про реєстрацію (створення) підприємства,
філіалу, представництва, іншого відокремленого підрозділу в країні
місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського, судового реєстру
тощо) та їх установчі документи (статут, установчий договір, положення
тощо). Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх
видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульській
установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь
Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути також
завірені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в
МЗС.

Підставою для відмови у видачі індивідуальної ліцензії є:

• подання документів, що свідчать про намір резидента здійснити майнову
інвестицію, яка не може бути предметом інвестування (у вигляді сировини,
комплектуючих виробів і запасних частин, товарів народного споживання, а
також таких, які відповідно до чинного законодавства віднесено до
високоліквідних та стосовно експорту яких передбачено ліцензування,
квотування або спеціальний режим);

• виявлення в поданих документах недостовірної інформації;

• невідповідність поданих документів вимогам законодавства України;

• порушення проти заявника справи стосовно банкрутства;

• заборона або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені
законодавством країни, куди мають інвестуватися майнові цінності.

За видачу індивідуальної ліцензії справляється плата, розмір якої
визначається МЗЕЗторгом за погодженням з Мінфіном.

Термін дії індивідуальної ліцензії визначається МЗЕЗторгом, виходячи з
термінів, необхідних для здійснення майнових інвестицій за межами
України.

Митне оформлення майнових цінностей, що інвестуються за межами України,
здійснюється лише за наявності індивідуальної ліцензії, виданої
МЗЕЗторгом.

Державна митна служба щоквартально подає Національному банку України,
відповідним уповноваженим банкам, МЗЕЗторгу, Мінстату та Державній
податковій адміністрації відомості стосовно оформлення митних декларацій
за виданими ліцензіями.

Резиденти, що отримали ліцензію на інвестування майнових цінностей за
межами України, зобов’язані здійснити декларування майнових цінностей
шляхом подання до Національного банку повідомлення про фактично
інвестовані майнові цінності згідно з умовами наданої резиденту
індивідуальної ліцензії за встановленою ним формою. Другий примірник
повідомлення з відповідною відміткою Національного банку подається
резидентом МЗЕЗторгу.

Резиденти, що інвестують майнові цінності за межами України, подають
Державній податковій адміністрації декларацію про всі одержані в
результаті інвестування надходження на їх користь в іноземній валюті.
Форма декларації та терміни її подання встановлюються Державною
податковою адміністрацією. Другий примірник декларації з відповідною
відміткою Державної податкової адміністрації резидент подає до
МЗЕЗторгу.

Контроль за ефективністю використання інвестованого за межами України
майна здійснює власник чи уповноважений ним орган відповідно до
законодавства України.

При цьому контроль за ефективністю використання державного майна,
інвестованого за межами України з метою закріплення за філіями,
представництвами, іншими відокремленими підрозділами підприємств,
здійснюється цими підприємствами та відповідними органами, до сфери
управління яких вони належать; внесення до статутних:

фондів підприємств, створених за кордоном, — відповідно Фондом
державного майна, центральними органами державної виконавчої влади чи
іншими органами, уповноваженими здійснювати функції з управління
державним майном.

Порядок використання валютних коштів, які надходять резидентам від
інвестування майнових цінностей за межами України, регулюється валютним
законодавством України.

Здійснення інвестицій за межі України у вигляді грошових коштів
регулюється Національним банком України.

Згідно з п. 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р.
«Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Національний
банк України встановлює порядок надання індивідуальних ліцензій на
здійснення інвестицій за кордон.

Для розгляду клопотань резидентів про одержання індивідуальної ліцензії
на здійснення інвестиції за кордон, вони подають до регіональних
управлінь Національного банку України наступні документи:

• лист-звернення на ім’я Голови Правління Національного банку України з
зазначенням мети та суми інвестиції;

• нотаріально завірену копію Свідоцтва про реєстрацію
резидента-юридичної особи;

• нотаріально завірені копії Статуту та Установчого договору
резидента-юридичної особи з доповненнями та змінами, зареєстрованими у
встановленому порядку;

• нотаріально завірене Свідоцтво про реєстрацію резидента-фізичної особи
як підприємця;

• згоду відповідного міністерства або відомства та здійснення резидентом
інвестиції за кордон (для державних підприємств та організацій);

• висновок регіонального підрозділу валютного контролю Національного
банку України та податкової інспекції стосовно відсутності порушень
резидентом діючого на Україні валютного і податкового законодавства.
Легалізовані документи:

• копію свідоцтва про реєстрацію нерезидента у країні інвестицій;

• копію Статуту та Установчого договору підприємства нерезидента;

• копію законодавства конкретної країни про режим іноземних інвестицій;

• довідку уповноваженого банку щодо наявності валютного рахунку
резидента та наявності заявленої суми власних коштів на ньому для
здійснення інвестиції;

• нотаріально завірену довідку аудиторської організації про фінансовий
стан резидента на останню звітну дату;

• розрахунки валютної окупності (економічне обгрунтування проекту);

• довідку уповноваженого банку про назву банку нерезидента та його
місцезнаходження, реквізити розрахункового рахунку, на який здійснюється
переказ валютних коштів.

У випадку придбання за кордоном будь-яких майнових прав (в тому числі
акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків
тощо, деномінованих у іноземній валюті) та прав інтелектуальної
власності, резиденти додатково подають до регіональних управлінь
Національного банку України легалізовані відомості про:

• власників, а також щодо правового статусу майнових прав і прав
інтелектуальної власності;

• емітентів цінних паперів, умови придбання та гарантії забезпечення
цінних паперів.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної ліцензії на здійснення
інвестиції за кордон можуть бути:

• незадовільний фінансовий стан резидента;

• відсутність висновку або негативний висновок регіонального управління
Національного банку України;

• рішення відповідних органів (Міністерства економіки України,
Міністерства закордонних справ України, Міністерства зовнішніх
економічних зв’язків України тощо) про неможливість або економічну чи
геополітичну недоцільність здійснення інвестицій резидентами у конкретну
країну;

• заборони або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені діючим
законодавством конкретної країни;

• відсутність у законодавстві країни інвестицій правових гарантій щодо
недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

• стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих
країн світу;

• інші підстави, передбачені діючим законодавством України та
нормативними документами Національного банку України.

Національний банк України визначає, що резиденти України можуть
здійснювати інвестиції за межі України шляхом:

• участі у підприємствах, що створюються спільно з іноземними юридичними
та фізичними особами;

• придбання частки у діючих іноземних підприємствах або придбання у
власність діючих іноземних підприємств повністю;

• створення за кордоном підприємств, що повністю належать українським
інвесторам, а також відкриття за кордоном філій та інших відокремлених
підрозділів;

• придбання нерухомого і рухомого майна, інших майнових прав, а також
будь-яких прав інтелектуальної власності;

• придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій, інших цінних
паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній
валюті, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав,
отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину;

• в інших формах, які прямо не заборонені чинним законодавством України
та країни інвестицій.

Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за кордон з метою:

• створення спільних підприємств (чи підприємств, що повністю належать
українським резидентам) та за умови одержання резидентом продукції цього
підприємства (якщо існує потреба в такій продукції), гарантованості
ринку збуту продукції СП за кордоном та використання цим СП української
робочої сили;

• участі в розробці та експлуатації за кордоном сировинних родовищ для
одержання необхідної Україні сировини з використанням української
робочої сили;

• створення спільних підприємств (чи підприємств, що повністю належать
українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних
тощо) та завоюванню ринків збуту високотехнологічної продукції України.

Ведучи мову щодо джерела фінансування інвестицій за межі України,
необхідно зазначити, що резиденти України здійснюють інвестиції за
кордон виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих та облікованих
на рахунках бухгалтерського балансу для здійснення інвестиції за кордон.

Здійснення інвестицій за кордон за рахунок бюджетних коштів дозволяється
лише на підставі відповідної Постанови Верховної Ради України.

Здійснення інвестицій за кордон за рахунок кредитів, одержаних від
уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів,
забороняється.

Здійснення резидентами України інвестицій за кордон (в тому числі на
підставі доручень інших резидентів) потребує одержання індивідуальної
ліцензії Національного банку України.

Право на одержання індивідуальної ліцензії щодо здійснення інвестиції за
кордон мають резиденти України — юридичні особи, а також фізичні особи,
які зареєстровані як підприємці згідно з Законом України «Про
підприємництво».

Усі види інвестицій в грошовій формі за кордон ( незалежно від суми
інвестиції) повинні здійснюватися резидентами України у безготівковій
формі, виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків у
банках країни інвестицій.

Усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток,
дивіденди тощо ), одержані від здійснення інвестиційної діяльності за
межами України, підлягають зарахуванню на валютні рахунки резидентів в
уповноважених банках після сплати податків та інших зборів, які
передбачені законодавством іноземної держави.

У разі сплати резидентами України податків та інших зборів у країні
інвестицій, резиденти повинні подати до уповноваженого банку та
податкової інспекції офіційне підтвердження відповідного органу країни
інвестицій стосовно суми сплачених податків та інших зборів.

Суми податків та інших зборів враховуються уповноваженими банками лише у
випадках здійснення вказаних платежів у країнах, що мають міждержавні
угоди з Україною про запобігання подвійному оподаткуванню.

Порядок обов’язкового продажу валютних надходжень, а також подальшого
використання валютних коштів, що надходять резидентам України від
здійснення інвестиційної діяльності за кордоном, визначається чинним
валютним законодавством України.

Облік валютних коштів, що знаходяться за межами України у вигляді
інвестицій, а також доходів (прибутку) від іноземних інвестицій,
здійснюється резидентами на відповідних рахунках бухгалтерського балансу
(консолідованого балансу).

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» та
Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему
валютного регулювання і валютного контролю», Національний банк України
встановлює порядок надання уповноваженим банкам індивідуальних ліцензій
на здійснення інвестицій за межі України.

Уповноважені банки можуть здійснювати інвестиції у грошовій формі за
кордон шляхом:

1) відкриття банків та інших підприємств, установ, статутний капітал
яких повністю формується за рахунок коштів українських резидентів;

2) участі у діючих іноземних банках та інших підприємствах, установах;

3) створення банків та інших підприємств, установ за кордоном спільно з
нерезидентами — юридичними і фізичними особами;

4) відкриття за межами України філій, представництв та інших
відокремлених підрозділів;

5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій та інших цінних
паперів іноземних держав, банків, фірм тощо, деномінованих в іноземній
валюті;

6) придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав, а також
прав інтелектуальної власності;

7) інших форм, які прямо не заборонені діючим законодавством України та
країни інвестицій.

Здійснення інвестицій за кордон уповноваженими банками (в тому числі за
дорученням інших резидентів та нерезидентів), потребує одержання
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Клопотання уповноважених банків щодо здійснення ними інвестицій за
кордон розглядаються лише за умови дотримання уповноваженими банками
встановлених Національним банком України економічних нормативів
регулювання діяльності комерційних банків.

Уповноважені банки можуть відкривати за межами України банки і філії та
приймати участь в іноземних банках, підприємствах, установах лише за
умови повної сплати заявленого статутного фонду та реєстрації його в
Національному банку України.

Загальна сума внесків уповноваженого банку до статутних фондів банків та
інших підприємств за межами України не може перевищувати 10 відсотків
його власних коштів.

Уповноважені банки для одержання індивідуальної ліцензії на здійснення
інвестиції за кордон мають подавати до Національного банку України певні
документи:

Для відкриття банків та інших підприємств за межами України:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо відкриття банку
чи іншого підприємства за кордоном;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо
відкриття банку чи іншого підприємства за кордоном;

• клопотання регіонального управління Національного банку України;

• нотаріально завірену довідку аудиторської організації щодо фінансового
стану уповноваженого банку на останню звітну дату. Легалізовані
документи:

• копію реєстраційних документів банку чи іншого підприємства, установи,
що відкривається за кордоном;

• копії Статуту та Установчого договору банку або іншого підприємства,
установи, що відкривається за кордоном;

• копію законодавства конкретної країни стосовно порядку відкриття
підприємств за участю іноземних юридичних осіб. Для відкриття за межами
України філій банків:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо відкриття філії
за кордоном;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо
відкриття філії;

Нотаріально завірені документи:

• положення про філію уповноваженого банку;

• довіреність керівникам філії на здійснення операцій;

• клопотання регіонального управління Національного банку України;

• нотаріально завірену довідку аудиторської організації щодо фінансового
стану уповноваженого банку на останню звітну дату;

• легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо порядку
відкриття філій іноземних юридичних осіб. Для участі уповноваженого
банку у капіталі іноземного банку або іншого іноземного підприємства:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо участі у
капіталі іноземного банку чи іншого іноземного підприємства;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо
участі у капіталі іноземного банку чи іншого іноземного підприємства;

• легалізовані копії реєстраційних та установчих документів іноземного
банку чи іншого іноземного підприємства;

• клопотання регіонального управління Національного банку України;

• нотаріально завірені та легалізовані довідки аудиторських організацій
щодо фінансового стану уповноваженого банку та іноземного банку
(підприємства) на останню звітну дату;

• висновок щодо фінансового стану іноземного банку (підприємства)
подається однією з аудиторських організацій, яка визнана Національним
банком України як така, що має право здійснювати аудиторську перевірку
діяльності нерезидентів — юридичних та фізичних осіб.

• легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо, порядку
участі іноземних юридичних осіб у капіталі банків і підприємств.

У випадках, коли законодавство конкретної країни передбачає подання
інших документів, нотаріально завірені копії цих документів додатково
подаються до Національного банку України (мовою країни інвестицій та
завіреним текстом українською мовою).

У випадку придбання уповноваженим банком за кордоном і в Україні
будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних
паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній
валюті) та прав інтелектуальної власності, до Національного банку
України подаються легалізовані відомості стосовно:

1) емітентів цінних паперів, умови придбання та гарантії забезпечення
цінних паперів;

2) власників і щодо правового статусу майнових прав і прав
інтелектуальної власності.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної ліцензії можуть бути:

1) незадовільний фінансовий стан уповноваженого банку;

2) невідповідність документів, поданих уповноваженим банком, вимогам
чинного законодавства України та нормативних документів Національного
банку України;

3) порушення або можливе порушення у зв’язку з інвестицією встановлених
Національним банком України економічних нормативів регулювання
діяльності комерційних банків;

4) невиконання вимог Національного банку України щодо забезпечення
функцій банківського нагляду за операціями своїх клієнтів;

5) рішення відповідних органів (Міністерства економіки України,
Міністерства закордонних справ України, Міністерства зовнішніх
економічних зв’язків і торгівлі України тощо) щодо неможливості чи
економічної та геополітичної недоцільності здійснення уповноваженими
банками інвестицій у конкретну країну;

6) заборони або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені діючим
законодавством країни інвестицій;

7) відсутність у законодавстві країни інвестицій правових гарантій щодо
недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

8) стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих
країн світу;

9) інші підстави, передбачені чинним законодавством України та
нормативними документами Національного банку України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного
регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. за № 15—93.
Національний банк України надає індивідуальні ліцензії на відкриття
резидентами України рахунків у іноземній валюті. Національний банк
України, відповідно до положень Декрету встановлює порядок отримання та
перереєстрації ліцензій на відкриття резидентами України рахунків в
іноземних банках.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Пошук ефективного правового регулювання відносин між державами, що
приймають інвестиції та державами, що надають інвестиції, породив багато
складних проблем.

Так, важливе значення має визначення відмінностей між дією держави (Acta
imperii) та дією громадянина (Acta gestionis) для того, щоб юридичні та
фізичні особи могли в судах інших держав вимагати від держави, що
приймає інвестиції, виконання її зобов’язань.

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між
приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування
капіталу примушували держави при виникненні спорів звертатися в ряді
випадків до міжнародного права. Ця тенденція в останній час знайшла своє
закріплення у багатосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок
вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська конвенція) 1965 p.

Наступна проблема пов’язана із можливістю визнання за деякими
категоріями інвесторів статусу суб’єктів міжнародного права. В науці
міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність
розширення кола суб’єктів міжнародного права, включивши до їх числа,
зокрема транснаціональні корпорації, діяльність яких містить деякі
елементи міжнародної правосуб’єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій.
На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює
ці питання. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що мають
відношення до цього предмету, але не містять чітких рекомендацій. Це
резолюція 1803 (XVII) від 14 грудня 1962 р. «Про невід’ємний суверенітет
над природними ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р.
«Про економічні права та обов’язки держав». Спільним для вказаних
резолюцій є підтвердження суверенітету прав держав над своїми природними
ресурсами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і
обов’язок добросовісного дотримання договорів, включаючи договори про
іноземні інвестиції, що певною мірою протирічать один одному.

В центрі уваги знаходиться також проблема встановлення правових гарантій
захисту іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними
нормами внутрішньодержавного права, віддають перевагу укладенню
додаткових угод із відповідними стабілізуючими положеннями, а також
прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до
міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що
імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання
зверталися до такого способу вирішення спорів, роблячи переважно наголос
на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів
приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змінюються, в цілому
зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних
інвестицій. Тому на міжнародному рівні необхідно створити таку систему,
за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином
захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-правового регулювання іноземного
інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є
проблема виконання державою рішень міжнародного арбітражу з
інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює
обов’язковий характер всіх арбітражних рішень, залишаючи національним
законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак,
оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в
тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній
державі приймати такі рішення проти іншої держави.

Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є
те, що в міжнародних конвенціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції»,
що пов’язано із нерівномірністю та непередбачуваністю розвитку світових
господарських відносин. Поняття «інвестиції» визначається, як правило, в
національних законах держав, які потім можуть використовуватися у разі
необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нормативного регулювання
угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах
національних правових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи
міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та багатосторонніх
угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є
Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвеція 1985 p.

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно
розглядати як підтвердження волі сторін при укладенні контракту. Держава
та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі
повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх
взаємовідносини. Після цієї стадії не допускається відмова від виконання
сторонами своїх зобов’язань з даного контракту, включаючи висування
претензій, що базуються на імунітеті держав.

В науці існує три погляди на вказану проблему.

Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб’єктами
міжнародного публічного права та приватними особами, застосовується
міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб’єктами
міжнародного публічного права, то в даному випадку національний закон
повинен застосовуватися замість міжнародного публічного права.

І третій погляд передбачає, що для сприяння економічному розвитку держав
не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції. При цьому, виришення цього
питання залежить від конкретних обов’язків сторін. Іншими словами,
сторони самі повинні вказати на свою волю при укладенні такого
контракту. І саме в цьому полягає суть Вашінгтонської конвенції 1965 p.,
тобто третій погляд є найбільш прийнятним.

Для вдосконалення міжнародно-правового регулювання іноземного
інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторонніх
інвестиційних угод, спрямованих на захист іноземних інвестицій. Саме
такі угоди можуть в сучасних умовах забезпечити найбільшу стабільність і
передбачуваність світових господарських зв’язків. Укладення дво- та
багатосторонніх угод щодо сприяння та захист іноземних інвестицій
обумовлено дією так званих «інвестиційних ризиків». При цьому вони
можуть мати характер комерційних і некомерційних (політичних) ризиків.
Необхідно зазначити, що систему правових гарантій від інвестиційних
ризиків можна поділити на дві системи. Перша забезпечує правовий захист
відповідно до норм національного законодавства. Друга включає в себе
заходи міжнародно-правового характеру, що базуються на дво- та
багатосторонніх угодах.

У зв’язку із вищезазначеним у міжнародному праві сформувалася доктрина
суброгації в сфері інвестиційного регулювання. Її суть полягає в тому,
що право вимоги відшкодування шкоди переходить до держави, яка страхує
інвестиції свого суб’єкта господарської діяльності в іншій державі.
Зазначене право може перейти також до Багатостороннього агентства за
гарантіями інвестицій згідно із Сеульською конвенцією 1985 p. Важливою
перевагою цієї доктрини є і те, що вона дає можливість державі від імені
своїх громадян подавати до міжнародного арбітражу позови проти інших
держав.

На сьогодні реально існує необхідність реалізації в законодавстві
України низки положень, які узгоджувалися б з міжнародно-правовими
стандартами з питань захисту права власності іноземних інвесторів.
Кроком в цьому напрямі повинно стати приєднання України до
Вашингтонської конвенції 1965 р. «Про порядок розв’язання інвестиційних
спорів між державами та іноземними особами»’ та Сеульської конвенції
1985 р. «Про заснування Багатостороннього Агентства по гарантіям
інвестицій»2, які розроблені й успішно діють під егідою Міжнародного
банку реконструкції і розвитку, а також до конвенцій та низки інших
міжнародних угод, що регулюють діяльність в області іноземного
інвестування.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), зацікавлені в
правовому вирішенні проблеми захисту іноземних інвестицій, протягом
декількох десятиліть намагалися вирішити дану проблему в загальному
плані. Так, у 1959 p. був розроблений Проект конвенції про інвестиції за
кордоном, відомий як Проект АБС-Шоукросса. Цей Проект передбачав
можливість дипломатичного захисту державою-експортером капіталу своїх
інвесторів. В 1967 р. в рамках ОЕСР був підготовлений Проект конвенції
щодо захисту іноземної власності, в якому пропонувалося розглядати
дипломатичний захист майна та майнових прав іноземних інвесторів як
загальноприйнятий принцип міжнародного права.

Проте зазначені проекти не отримали підтримки з боку держав-імпортерів
капіталу, оскільки на їх думку, таке вирішення проблеми захисту
іноземних інвестицій є втручанням у внутрішні справи держави, порушенням
її суверенітету.

Внаслідок вищезазначеного, ОЕСР та МБРР почали вирішувати питання
захисту іноземних інвестицій за допомогою міжнародних угод. У 1962 p.
з’явився розроблений МБРР проект «Багатостороння система страхування
інвестицій». У 1963 р. ОЕСР підготувала пропозиції стосовно створення
міжнародної корпорації по гарантіям інвестицій. Одночасно нею було
представлено проект багатосторонньої міжнародної угоди щодо гарантії та
захисту інвестицій. У 1966 р. МБРР підготував проект угоди щодо
міжнародного агентства зі страхування інвестицій. Для того, щоб
реалізувати всі ці проекти у Сеульській Конвенції 1985 p., необхідно
було знайти такі правові норми, які б однаково робили зацікавленими в
участі в міжнародній конвенції країн-експортерів капіталу та
країн-імпортерів капіталу. Зацікавленість останніх стимулювала їх участь
у витратах, що стосувалися страхування іноземних інвестицій і водночас
стримувала ці держави від вживання заходів репресивного характеру у
відношенні до іноземних інвесторів.

Першою міжнародною конвенцією, у відношенні до якої вдалося досягнути
загальної згоди, стала конвенція щодо вирішення інвестиційних спорів.
Конвенція щодо порядку вирішення інвестиційних спорів і конвенція щодо
створення міжнародної системи страхування іноземних інвестицій є єдиними
чинними конвенціями в сфері захисту іноземних інвестицій.

Основною метою Вашінгтонської конвенції 1965 p. «Про порядок вирішення
інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» (далі —
Вашінгтонська конвенція) є заснування Міжнародного центру з урегулювання
інвестиційних спорів (далі — Центр), до компетенції якого відноситься
розгляд інвестиційних спорів. Положення зазначеної конвенції можна
поділити на дві групи: норми, що визначають правовий статус Центру як
міжнародної організації та норми, що регулюють порядок розгляду
інвестиційних спорів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020