КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни
“Цивільне та сімейне право”
Завдання до контрольної:
Поняття і види угод
Умови дійсності угод
Умови і строки угод
Поняття угод
Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір (угода) в
економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні навіть ЦК 2003
р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики.
Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі характерні ознаки
договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох
або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав і обов’язків.
Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне
явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення,
що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення
втілюється.
При цьому найважливішим значенням терміна “договір” є якраз розуміння
його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і
обов’язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і
характерні ознаки договору. Тому найбільш вдалим видається визначення
договору як домовленості двох або кількох суб’єктів, спрямованої на
встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
Звідси випливає, що характерними ознаками договору як юридичного факту є
те, що в ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, що він є
узгодженими діями суб’єктів, спрямованими на досягнення певних
цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних
правовідносин.
За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є
правочином. Категорії “правочин” і “договір” співвідносяться між собою
як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний
правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні
правочини, тоді як правочином можуть бути також дії однієї особи,
спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і
обов’язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються
загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК.
Слід зазначити, що поняття “договір” використовується також в інших
галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний
договір тощо). Проте там договір виступає як категорія відповідної
галузі права з відповідними особливостями визначення та правового
регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові
норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено
законодавством.
Сутність, а також значення цивільно-правового договору найбільш яскраво
виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій
цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна,
програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.
Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як
джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір
розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати
права й обов’язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для
інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.
Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву
ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.
Програмне-координаційна функція означає, що договір є своєрідною
програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.
Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну
інформацію про права і обов’язки сторін.
Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного
виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують
договірну форму.
Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав
шляхом примусу до виконання зобов’язання в натурі, відшкодування збитків
тощо.
Називають також інші функції договору. Наприклад, відзначається роль
договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому
підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання
договірних зобов’язань, є найважливішим елементом правового механізму,
що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист
законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших
цивільно-правових відносин.
Однією із засад договірних зобов’язань, як і засад приватного права
взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою і
умовою існування ринкової економіки.
Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: “Відповідно до
статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі
контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього
Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту,
вимог розумності та справедливості”.
Звідси випливає, що свобода договору означає:
1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники
цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних інтересів,
вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток
з загального правила, обов’язок вступу в договірні відносини може бути
прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір —
ст.633 ЦК) або передбачений угодою сторін (ст.635 ЦК);
2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винятки з цього
правила можуть встановлюватися лише законом. Наприклад, підприємець
за публічним договором бере на себе обов’язок продати майно,
надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);
3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору,
який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі
укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і
договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать
його загальним засадам (так звані “безіменні” або ж “непойменовані”
договори);
4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.
Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється вимогою
обов’язковості його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Такий принцип має
тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію
римського приватного права “Pacta sunt servanda”. Такий підхід
пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права
та обов’язки, стають учасниками зобов’язання, а відтак перебувають у
становищі “юридичної пов’язаності” своїм же рішенням про укладення
договору на певних умовах.
Загальні вимоги щодо виконання зобов’язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова
від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених
самим договором або законом (ст.651 ЦК). Невиконання або неналежне
виконання сторонами договору спричиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК.
Види договорів
Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне
значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей
між ними полегшує для суб’єктів правильний вибір виду договору,
забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того,
класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації
законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація
договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від
поставлених цілей.
Залежно від моменту виникнення прав і обов’язків у сторін договору
розрізняють договори консенсуальні і реальні.
Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладеними з
моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається
законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення,
комісія, спільна діяльність та інші.
Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов’язків
недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад,
договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони
домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі
їх позичальнику.
Практичне значення такого поділу полягає в тому, що при консенсуальних
договорах спір про виконання обов’язків і відповідальність за їх
невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення
сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад,
можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за
невиконання такого обов’язку тощо.
Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки
досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не
вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір
купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого
будинку, іншої нерухомості, має бути обов’язково нотаріально посвідчений
та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого
договору.
Залежно від характеру розподілу прав і обов’язків між учасниками угоди
договори поділяються на односторонні та взаємні (синалагматичні) — у
ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми.
У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише
обов’язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише
право вимагати повернення боргу, а у позичальника — лише обов’язок
виконати вказану вимогу.
Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов’язки
для кожного з учасників. Наприклад, за договором купівлі-продажу
продавець зобов’язується передати продану річ, але має право вимагати
сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов’язаний сплатити вартість
речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі.
З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин
договори поділяються на сплатні і безвідплатні.
Якщо обов’язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати
відповідає обов’язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій
або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів,
де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість.
Вони встановлюються у вигляді загального правила (ч.5 ст.626 ЦК). Це
договори купівлі-продажу, найму, підряду тощо.
Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується
відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір
безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник
безвідплатно передає іншій особі у власність майно.
За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні
та попередні.
Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов’язки сторін
щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна
кількість договорів має саме такий характер.
Попередній договір таких прав та обов’язків безпосередньо не породжує.
Він лише створює інший, досить своєрідний обов’язок: після закінчення
певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним
новий договір (ст.635 ЦК). Іншими словами, попереднім договором є угода
про укладення договору в майбутньому.
ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри
(протокол про наміри), якщо в ньому прямо не виражена воля сторін надати
йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових
наслідків.
ЦК прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як
приклад попереднього договору можна назвати відомий практиці минулих
років договір запродажу жилого будинку.
За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на
майнові і організаційні.
Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з
приводу певного майнового блага, їх відмінною рисою є спрямованість на
отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов’язання.
Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити
передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або
іншої діяльності.
Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або
суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і
договори публічні.
До публічних договорів належать договори, укладені комерційною
організацією з метою встановити її обов’язки щодо продажу товарів,
виконання робіт і надання послуг, що їх такі організації за характером
своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них
звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального
користування, послуги зв’язку, енергопостачання, медичне, готельне
обслуговування тощо).
Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке
ґрунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із
випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних
договорів є прямо протилежним режиму свободи договорів, який найповніше
виражає приватно-правові засади, що становлять основу цивільного права.
З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних
учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.
Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і
обов’язків учасників зобов’язання.
Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені
однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть
бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до
запропонованого договору в цілому (ст.634 ЦК). Це означає: “або
погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде”. Тому, можливо,
більш точним, ніж “приєднання”, може вважатися термін “продиктований
договір”. Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і
те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості
обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось
причин вчинити саме так.
Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить
широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого
виду договорів у новий ЦК.
Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових
договорів:
— договори про передачу майна у власність, повне господарське відання
або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація,
позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);
— договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий
найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування
майном, лізинг);
— договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне
будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт,
договір на виконання аудиторських робіт);
— договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські,
ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції);
— договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення,
комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги, довічне
утримання, кредитний договір);
— договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про
науково-технічну співпрацю).
Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із врахуванням
належності їх до певного типу або різновиду.
Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні
типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того договірного типу, який
іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на
іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в
собі елементи двох договірних типів — міни і купівлі-продажу.
Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою
опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних
умов, необхідних для утворення даного договірного зобов’язання.
У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так і за
істотними умовами, необхідними для виникнення зобов’язання, вони
співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж
договірного типу.
Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин
і об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування зобов’язань різних
типів, він стає змішаним договором.
Залежно від суб’єкта, що набуває права за договором, розрізняють
договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи.
Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивільно-правовий
договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього
зобов’язання.
Договір на користь третьої особи означає, що боржник зобов’язаний
виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не
встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор,
також має право вимагати від боржника виконання договору (ст.636 ЦК).
Таким, наприклад, є договір страхування життя.
Умови дійсності угод
Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних підстав
виникнення зобов’язань, його характеристика не може бути повною без
висвітлення порядку укладення договорів.
Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки
договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження
умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом
пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття
пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала
укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю
пропозицію — акцептантом.
У зв’язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення
договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо
сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке
є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого
правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі
кожної з сторін і її узгодження.
Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — це
волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах.
Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для
визначення її суті. Слід враховувати, що офертою є не будь-яка
пропозиція про вступ у договірні відносини, а лише та, яка спрямована
конкретній особі або кільком конкретним особам і при цьому містить
вказівку на конкретні положення, які пропонується включити в договір.
Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються
істотними для цього договору.
З урахуванням висловленого, можна відзначити наявність таких характерних
рис оферти:
1) вона адресується конкретно одній або кільком особам. Коли пропозиція
розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, в рекламі), вона
розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не вказано в цій
пропозиції;
2) оферта має містити вказівку на істотні умови майбутнього договору,
тобто такі, які є істотними згідно із законом або є необхідними для
договорів даного виду, або ж в узгодженні яких заінтересований оферент;
3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв’язаним
договором і запропонованими умовами у разі їх прийняття (акцепту) іншою
стороною.
Як зазначалося вище, оферта за своєю сутністю є волевиявленням сторони,
яка бажає укласти договір. Оцінка її як волевиявлення, тобто спрямованої
на встановлення цивільних прав і обов’язків дії, дала деяким науковцям
підставу вважати оферту одностороннім правочином. Однак ця позиція не
набула поширення, її опоненти слушно зазначали, що ці дії — пропозиція
(оферта) і прийняття пропозиції (акцепт) — є лише складовими
двосторонньої угоди — договору. Волевиявлення однієї особи (оферента)
спрямоване на отримання у відповідь волевиявлення іншої (акцептанта),
внаслідок чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до
досягнення зустрічних результатів, бажаних для них.
Умови і строки угод
Отже, хоч оферта і не є правочином, а лише однією зі стадій укладення
договору, однак вона спричиняє наслідки правового характеру. Ці наслідки
полягають в тому, що згідно зі ст.ст.643-645 ЦК оферент протягом певного
строку пов’язаний своєю пропозицією про укладення договору. Цей строк
залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від
того, в одному чи у різних місцях знаходяться контрагенти. Так, ст.643
ЦК передбачає, що коли пропозицію укласти договір зроблено з вказівкою
строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка
зробила пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прийняття
пропозиції протягом вказаного строку.
Отже, в тих випадках, коли у самій оферті вказано строк для відповіді,
оферент пов’язаний своєю пропозицією протягом цього терміну. Якщо він за
цей час передумає і направить пропозицію про укладення договору іншій
особі, укладе з цією іншою особою договір, його дії будуть порушувати
права того, до кого він спочатку звернувся із пропозицією. Тому на нього
можуть бути покладені негативні наслідки односторонньої відмови від
зобов’язання (наприклад, обов’язок відшкодувати заподіяні збитки).
Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за пропозицією,
зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли пропозицію
укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для відповіді,
договір вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила оференту
про прийняття цієї пропозиції.
У випадку коли пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається
укладеним, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана протягом
нормально необхідного для цього часу.
Слід зазначити, що в цьому випадку оферент пов’язаний пропозицією
протягом більш тривалого строку у випадку, коли він знаходиться не в
тому ж місці, де акцептант. Тут має бути зроблена поправка на звичайні
строки доставки кореспонденції в обидва кінці.
Розвиток технологій у галузі зв’язку призвів до того, що сторони, що
знаходяться в різних місцях, отримали можливість спілкуватися без
розриву в часі за допомогою телефону, обміну факсами, повідомленнями
електронною поштою тощо. Цікаво, що вже ЦК УСРР 1922 р. був змушений
вдатися до певної фікції, включивши в ст. 131 примітку, згідно з якою
пропозиція, зроблена по телефону, визнавалася пропозицією присутньому.
Таким чином, ЦК УСРР 1922 р. виходив з того, що при оферті без вказівки
відповіді, але при використанні оперативних засобів зв’язку, відповідь
на зроблену пропозицію повинна бути даною негайно.
На жаль, ЦК 2003 р. не містить подібних роз’яснень. Тому залишається
незрозумілим, протягом якого часу залишається пов’язаним офертою
контрагент, який зробив оферту по телефону, факсу, електронному зв’язку.
Можна припустити, що строк має обчислюватися, виходячи з періоду,
необхідного для відповіді аналогічним засобом: тобто на факс — факсом,
на електронну пошту — електронною поштою тощо.
Однак практика свідчить, що тут можливі труднощі. Наприклад, контрагент
отримує факсимільну оферту не на офіс або домашній факс, а через
посередника (відділення зв’язку). В цьому випадку йому необхідний час не
тільки для ознайомлення з текстом оферти і прийняття рішення, а й для
доставки тексту від посередника і до посередника.
На сьогодні це питання вирішується з урахуванням конкретних обставин
(наявності відповідних каналів зв’язку, технічної можливості негайної
відповіді тощо). Слід зазначити, що й ст.ст.644-645 ЦК не містять такого
рішення, фактично відтворюючи основні положення ст.156 ЦК 1963 р.
Ведучи мову про характер і порядок відповіді на оферту, слід мати на
увазі, що іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти
договір контрагент у встановлений для акцепту строк здійснює дії з
виконання вказаних в оферті умов договору: відвантажує товари, надає
послуги, сплачує певні суми. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше
не передбачено законодавчими актами або не визначено в оферті. Вчинення
таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і
одночасне його виконання (ст.642 ЦК).
Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом, якщо повідомлення
про його скасування оференту надійшло до моменту або в момент отримання
самого акцепту. У разі відкликання акцепту або неотримання відповіді від
акцептанта протягом встановленого для цього терміну оферент вважається
вільним від тих обов’язків, які пов’язані з раніше зробленою ним
пропозицією.
ЦК особливо обумовлює наслідки отримання відповіді про згоду на
укладення договору з запізненням (ст.645).
Якщо з отриманої з запізненням відповіді про згоду укласти договір
видно, що відповідь була відправлена своєчасно, вона визнається такою,
що запізнилася лише в тому випадку, якщо особа, що зробила пропозицію,
негайно сповістить іншу сторону про отримання відповіді з запізненням. В
цьому випадку відповідь вважається новою пропозицією.
Слід зазначити, що новою пропозицією є також відповідь про згоду укласти
договір на інших умовах (ст.646 ЦК).
З наведених положень випливає, що навіть якщо оферта відповідає всім
вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є
першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом
(наприклад, ст.646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як
пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немовби
міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Це
пов’язано з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна
згода колишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодиться з новою
пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, то він знову стає
оферентом, а його контрагент — акцептантом. Переговори або обмін листами
між сторонами, таким чином, можуть продовжуватися довго і завершитися
або досягненням згоди стосовно умов договору, або взагалі не призвести
до позитивного результату.
Особливим випадком укладення договору є встановлення договірних відносин
на підставі так званої публічної оферти, тобто оферти, зверненої до
невизначеного кола осіб.
Тривалий час у юридичній літературі була поширена точка зору, згідно з
якою оферта може бути звернена лише до певної особи. Якщо ж такої
спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Таку позицію,
зокрема, захищали Р.О. Халфіна, Ф.І. Гавзе, зауважуючи при цьому, що
положення про адресованість оферти конкретній особі не стосується
державних торгівельних організацій, купівлі-продажу на колгоспних ринках
тощо.
Однак на сьогодні така позиція не знаходить підтримки ні в літературі,
ні в законодавстві. Як зазначають М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський,
нині, коли учасники обігу мають можливість самі знаходити собі
партнерів, та ще й в умовах конкуренції, що посилюється, поширилася
практика виголошення різного роду запрошень до укладення договорів по
радіо, телебаченню, в пресі.
До такої публічної оферти можна віднести пропозицію у газеті, по радіо
або телебаченню про продаж точно вказаних товарів, виконання точно
вказаних робіт, надання чітко вказаних послуг, адреси оферента,
готовності вступити на оголошених умовах в договір з будь-якою особою,
яка цього забажає. Крім того, публічна оферта фактично має місце при
укладенні кожного публічного договору (ст.633 ЦК).
Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо
вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони
домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним лише
з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для
даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони
домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не
встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його
підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне
посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне
посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального
посвідчення.
Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за
місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти
договір, якщо інше не встановлено договором.
Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів,
визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок
вирішення переддоговірних спорів залежать від того, чи є підставою
укладення договору обов’язковий припис правового акта:
1) якщо підставою договору є припис правового акта органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він
вирішується в інших випадках, встановлених законом;
2) якщо укладення договору не пов’язане з приписами правового акта
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу
місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені
судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються
шляхом домовленості сторін.
Список використаної літератури
1. Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. — М., 1984.
2. Брагинский М.И. Хозяйственный договор: каким ему быть? — М., 1990.
3. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. — М., 1997.
4. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор. — М.,
1972.
5. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание,
функции // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. —
М., 2001. — С.166-182.
6. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Автореф. дис.
канд. юрид. наук. — К., 2001.
7. Луць В.В. Заключение й исполнение хозяйственных договоров. — М.,
1978.
8. Луць В. Кодифікація договірного права // Українське право. 1997. –
№3. – С.142-143.
9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.
10. Притыка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное право: общая
часть. Комментарий к гражданскому законодательству Украины. — К. —
Севастополь, 2002.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
