.

Сучасний погляд на педагогічну та психологічну науку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
470 3103
Скачать документ

Реферат на тему:

Сучасний погляд

на педагогічну та психологічну науку

Становлення і розвиток педагогічної та психологічної науки, структури і
взаємодії її різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню,
уже неможливо подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно
зауважує ряд вчених з області педагогіки та психології, мова може йти
лише про «дерево» педагогічної та психологічної наук.

Коріння цього дерева — філософські проблеми педагогіки, та психології з
такими розгалуженнями, як теорія виховання, дидактики, психологічною
теорією відображення, рефлекторна теорія психіки, вчення про принципи
психології, її методологія.

Спробуємо відтворити сучасний погляд на педагогічну та психологічну
науки.

Основу сучасної системи психологічної науки становлять історія
психології та загальна психологія.

Загальна психологія. Загальна психологія — галузь психологічної науки,
яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему
психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує
методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить
психологічні феномени.

Виявити та описати загальні принципи, категорії, поняття і методи
психологічної науки, що становлять предмет загальної психології,
можливо, лише узагальнюючи конкретні дослідження, що проводяться в таких
напрямах психологічної науки, як порівняльна психологія, індивідуальна
психологія та ін. Саме загальна психологія розкриває загальні
закономірності психіки людини, досліджуючи її, по-перше, в процесі
розвитку психіки спочатку у тварин, потім і в історичному розвитку в
людини; по-друге, в процесі взаємодії людини з енергоінформаційним
психічним полем; по-третє, у проявах різного виду діяльності, в яких
людина не лише виявляє себе, а й формує; по-чЬтверте, у діяльності
вчинкового характеру.

Підґрунтям загальної психології, як показують сучасні дослідження, має
стати постулат, за яким феномен людини необхідно вивчати як
соціоприродну, космопланетарну цілісність в єдності її соціальних і
природних властивостей. Якщо нове мислення ставить у центр концепцію
взаємопов’язаного, взаємодіючого світу, тобто керується тим, що світ
єдиний, то тим самим стверджується, що цей світ — світ цілісної людини.

Загальна психологія становить фундамент розвитку всіх галузей
психологічної науки. Абстрагуючись від конкретних досліджень, вона
вивчає психіку людини в її загальних закономірностях, формулює
теоретичні принципи і методи психології, її основні поняття та
категоріальний апарат. Основні поняття загальної психології
характеризують: психічні процеси (пізнавальні — відчуття і сприймання,
пам’ять, уявлення та мислення; вольові — мотиви, прагнення, бажання,
прийняття рішень; емоційні — емоції та почуття); психічні стани, що є
проявом психічних процесів — пізнавальних (сумнів), вольових
(впевненість), емоційних (настрій, афекти); психічні властивості —
якості розуму (здібності), стійкі особливості вольової сфери (характер),
стійкі якості почуттів (темперамент).

Одним із класичних складових загальної психології є психофізика,
специфіка якої полягає в тому, що різноманітність спостережуваних форм
поведінки і психічних станів пояснюється тут передусім відмінностями
фізичних ситуацій, що викликають їх. При цьому виділяються дві загальні
проблеми: виміри порогу відчуттів і побудова психофізичних шкал (Г.
Фехнер, Р. Шепард).

Основними напрямами досліджень у системі загальної психології є:
загальні принципи, категорії, поняття; зв’язок загальної психології з
галузями психологічної науки, зокрема на грунті понять — «процеси»,
«стани», «властивості».

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є
умовним, бо ж поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний
характер психологічного явища, що вивчається; поняття «психічний стан»
відображає статичний момент, відносну постійність явища; поняття
«психічна властивість» характеризує сталі душевні якості індивіда, що
утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності,
виховання та самовиховання.

Психологія особистості. Психологія особистості — галузь науки, яка
вивчає закономірності формування людини як суб’єкта жит-тєтворчості;
механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів,
властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію
із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини,
процес соціалізації.

Предмет досліджень психології особистості охоплює структуру особистості
та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування;
самосвідомість особистості, її рефлексивні властивості; самооцінку і
образ «Я»; життєвий шлях; особливості ставлення до життя і смерті;
формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на
особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах;
відхилення в розвитку особистості; можливості гармонізації особистісного
розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і
прогнозування шляхів саморозвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є
так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної
психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі
світом), як у межах «об’єктивної реальності», так і переживання, які
виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання
ембріонального типу розвитку, філогенетичної пам’яті, елементів
колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення
свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних
стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою
людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна
свідомість (просторове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про
«нормальну», тобто таку, що соціальне схвалена, і «патологічну»
поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису
особливостей особистості. Центральною ланкою, що визначає своєрідність
складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна
сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв’язку між різними ціннісними
рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів,
загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в
соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації
може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та
аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія. Вікова психологія — галузь психологічної науки, що
вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його
психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів
і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, розгалужується на
дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію
дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття
психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової
динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індиві-

дуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і
соціально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема навчання і
психічного розвитку у їхньому взаємозв’язку — широко обговорюється
психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і
визначенням умов, за яких досягається ефективний психічний розвиток у
процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людської
психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнавальних,
вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці,
особливості формування дитини як індивідуальності й особистості.

Дитяча психологія тісно пов’язана з педагогічною психологією,
фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої
психології є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного
виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що
відповідає переходу від підліткового віку до самостійного дорослого
життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному,
найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік
(від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До.кінця
юнацького віку завершуються процеси фізичного дозрівання людини.
Психологічний зміст цього етапу пов’язаний із розвитком самосвідомості і
вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця;
збільшується діапазон соціальних ролей та обов’язків. Розв’язання
багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної
активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число
факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв’язку з початком трудової діяльності відносини між особою і
суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розумінню свого
місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми
й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті методу
зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою
за хронологічним віком. Широко використовуються лон-гітюдні дослідження,
в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на
одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду
онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група
генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному
методі Л. С. Виготського.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має
свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах.
Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою
закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої
специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика,
що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми
навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого
натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються.
Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху вчительської
діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко
засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного
процесу. Тому вважають, що педагогічна практика базується не тільки на
науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його
мистецтві.

Розкриваючи об’єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка,
будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного
застосування теоретичних положень. Справжня майстерність учителя, високе
мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на підставі
узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює
правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених
видатних педагогів минулого і нині є злободенними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку
новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення
педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони,
що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі
вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та
розвитку педагогічних наук.

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в закладах
освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов’язкового
засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь
як необхідна умова входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь,
життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда і розвитку сил кожної
особистості; обов’язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і
виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих
виховних наслідків у результаті взаємодії дітей зі світом у життєвих
ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої
особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності,
спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогічних явищ —
виховуючий характер навчання; взаємозв’язок і взаємозумовленість
розвитку і виховання; вирішальний вплив діяльності людини на формування
її особистості та ін.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю
сутністю, змістом, характером. «Національне виховання, — писала Софія
Русова, — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли
її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні,
самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого
народу виховує в дітях пошану до інших народів…».

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді
рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій
мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і
демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як
необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання
духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як
специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське,
спільне для всіх націй.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що забезпечує
формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний
індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя
як активної, дієвої сили.

«Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці «Поза
межами можливого», — се або фарисейство людей, що інтернаціональними
ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над
другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими
«вселюдськими» фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної
нації».

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вбирало
кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних традиціях і
звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх
сферах життя. Правильно організоване національне виховання формує
повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й
особисту гідність, совість і честь. Так формується національний
характер.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в
широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань,
умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних
та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого
реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої
засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов’язані
та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому
педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту.
Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

Система педагогічних наук— зв’язки та відношення, що склалися в процесі
історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка,
корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.

Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання
виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми
навчально-виховного процесу.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих)
досліджує закони та закономірності виховання, навчання й освіти,
організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних
вікових груп.

Корекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та
освіти дітей з різними вадами: сурдопедагогіка (навчання й виховання
глухих і глухонімих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і
слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово
відсталих і дітей із затримками розумового розвитку), логопедія
(навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення), виправно-трудова
педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Галузеві педагогіки — військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти
та ін. Серед галузей педагогіки, зосереджених на педагогічних проблемах
дорослих, швидко розвивається педагогіка вищої школи, яка розкриває
закономірності навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти,
специфічні проблеми здобуття вищої освіти.

До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи,
що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні
епохи.

Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики,
предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення
конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.

Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки як
галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку
особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних
інститутах, а також соціальне орієнтовану діяльність освітніх, наукових,
культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють
формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі розв’язання
суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки становлять: агогіка —
наука про вивчення проблеми запобігання відхиленням у поведінці дітей та
підлітків; герогіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей
похилого віку; андрагогіка — наука про освіту та виховання людини
впродовж усього її життя; віктимологія — наука про різні категорії
людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та
насильства.

Оскільки до розв’язання проблем виховання особистості причетні різні
науки, педагогіка тісно пов’язана з ними,

Міжпредметні зв’язки педагогіки — зв’язки ледаголки з іншими науками, що
дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов’язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою,
психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими
науками.

Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету
виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського
буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та
суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає
закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність
виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та
поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ
психології. Анатомія і фізіологія людини — база для розуміння
біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої
та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів,
опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

Використана література

Педагогіка. Підручник / За ред. Фіцули. – К., 2001.

Психологія. Підручник. – К., 2002.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020