.

1. Історичні етапи розвитку психології як науки. 2. Педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1074 5793
Скачать документ

Контрольна робота

з основ психології і педагогіки

Історичні етапи розвитку психології як науки

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про
душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480
до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що
перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом
рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих,
вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток
матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі,
вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за
Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися
матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже
одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ
Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа
людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як «ідеєю» —
безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона
з’єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За
Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ
ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона
первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему
їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало
основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати увагу лише на «метафоричних образах», якими
древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних
уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок
кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж
порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати
перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.

Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв’язок
тілесного й духовного, .то Платон здійснив таку ж геніальну спробу
розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними
зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю «єдність
протилежностей», ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як
предмет науки психології.

Так, Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар
(99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів
Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось
безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона
складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через
сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які
відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються
суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним — ні
матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність
Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу
як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль,
підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б
виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття,
які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес
мислення розглядав як властивість незалежної від тіла «розумної душі».

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні
тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність,
унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не
дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього
Середньовіччя і шанується донині.

Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її
незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання
будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому
спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа
(пам’ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля
відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав «інтенцією душі» і без
якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбуватися. Тим самим
закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного
напрямів у психології.

Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225— 1274)
продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є
безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні
здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність
чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння
сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом
абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського
з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в
психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для
послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки
на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний
англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи
розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку,
чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки
розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях.
Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, що породжується зовнішніми
предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку
наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат
психіки.

В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т.
Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення

є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише
відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих
філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття
психічного, свідомості, мислення, розуму — того, що не несе на собі
явного релігійного «навантаження».

Сучасник Гоббса — французький філософ Р. Декорт (1596— 1650)
стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні
субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, «оживлює» тіло,
проголошуючи ідею рефлекторної дуги. «Оживлення» тіла, як і одночасні
пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для
вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв’язок
психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст.
Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує
окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає
впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип
детермінізму, розроблений у психології Спі-нози, з одного боку,
заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного
пояснення природних явищ.

Одного року із Спінозою народився відомий англійський філософ-сенсуаліст
Дж. Локк (1632— 1704), який вважав, що всі істинні знання можна одержати
лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні
методи — самоспостереження, інтроспекції, суб’єктивного експерименту
тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні
стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути
предметом психології.

У XVIII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були
здійснені французькими філософами Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.-А.Гельвецієм,
П.-А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим
тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так,
Ламетрі (1709—1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність
тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою
матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину
всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з
годинниковим механізмом.

Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (1685—
1753), грунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує
видимого світу. Вихідний пункт його концепції — «esse регсірі» (бути у
сприйманні). Чуттєве тіло є тільки комплексом таких якостей або ідей,
які не існують окремо від сприймання їх розумом.

Д.Юм (1711—1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить
висновку, що не тільки матерія не виступає субстанцією, а й сам дух е
лише сукупністю станів, що сприймаються.

У цей же період свої погляди на природу душевних явищ викладає відомий
український філософ і психолог, професор Києво-Моги-лянської академії
Г.Кониський (1717— 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого
тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису
тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом
тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання, що
передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до
кількісного критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не
може бути причиною дій, такою причиною виступає душа).

Кониський відомий тим, що подає історичний огляд вивчення душі,
завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі
на вегетативну, чуттєву й раціональну. Крім того, він виділяє та описує
й інші різновиди душі, зокрема, «бажальну» й «рухову», зауважуючи,
однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що
має певні властивості, потенції.

Прогресивною виявилася позиція Кониського щодо визнання активного
характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи
необхідність «згоди» між душею і тілом, він вважає, що головними
властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

У цей же період входить в історію України і в світову історію своєю
феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної
позиції для пізнання світу Г.Сковорода (1722— 1794). Значення творчості
Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання
себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через
самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого
себе у творах Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради
самот-ворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного
самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву
існування людини у світі. Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа,
його власний емпіричний досвід мислителя-мандрівника.

Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести
психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово
вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад (К.К. фон
Крейц, Й.Г.Крюгер), все ж відступали під тиском вічно актуальної для
філософії і психології проблеми про природу душі. До цієї проблеми
звертається І.Кант (1724— 1804). На його думку, у випадку, коли душа й
тіло визнаються двома специфічними відмінними субстанціями, взаємодія
яких становить людину, жодна філософія не може вирішити, чи не втратила
б душа всілякі уявлення (споглядання, відчуття та мислення), якби одну з
цих субстанцій було відокремлено від іншої. За Кантом, люди не можуть
пізнати окремо природу душі поза тілом, адже для цього слід було б
спробувати відокремити душу від тіла ще за життя, а така спроба була б
схожа на те, якби хтось став перед дзеркалом із заплющеними очима й на
запитання, чого він хоче цим досягти, відповідав: «Я хочу дізнатись,
який у мене вигляд, коли я сплю».

Шлях проходження душею своїх формоутворень, що наближає її до абсолюту,
до злиття з ним, ствердження принципу історизму в інтерпретації
свідомості, стає одним з основних предметів філософсько-психологічних
пошуків у творчості Г.В.Ф.Гегеля (1770— 1831). Геніальним було відкриття
Гегелем того, що свідомість формується в діяльності. Психології він
відводив місце одного з розділів учення про суб’єктивний дух
(індивідуальну свідомість).

У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського
філософа П.Д.Юркевича, який починав свою діяльність викладачем у
Київській Духовній академії. Ствердження індивідуальності людської
істоти, визнання пріоритету переживань, почуттів, що йдуть від серця,
над розумом, вичленення особистісного «сущого», яке переводить те, що
може бути (ідею), в те, що є (дійсність), спроба поєднати сутність та
існування, гносеологічний та аксіо-логічний аспекти у вивченні людини
відрізняють наукову позицію Юркевича від поглядів Гегеля і набагато
випереджають ідеї представників таких філософсько-психологічних напрямів
початку XX ст., як філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм та ін.

Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості,
життєдіяльності загалом стало вчення К.Маркса про історичний розвиток
суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його
існування.

Ось як сьогодні пояснює саму історичну необхідність виникнення марксової
концепції людської свідомості відомий російський психолог
М.Г.Ярошевсьтй. На той час, пише він, гострим став конфлікт між
механістичним детермінізмом і принципом активності суб’єкта у філософії
Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають іззовні на пасивно
сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх
просторово-часових параметрів, конструюється самим суб’єктом. Німецькі
ідеалісти — Й.Фїхте, Ф.Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися
від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх
предметів над свідомістю. У Фіхте «He-Я» (зовнішній світ) породжується
активністю суб’єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб’єкта й об’єкта.
Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як
діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю
багатоманітність об’єктивного й суб’єктивного буття і досягає в
людському дусі повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим
самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображену), а й
історичну спрямованість. Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не
ідеальний світ і реального індивіда, а не чисту свідомість, але
взаємодія між ними була розкрита принципово інакше, а саме як предметна
діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й
залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується
дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі
розв’язання психофізичної проблеми.

Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні
процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в
організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося
це «установленою гармонією» з боку божественного начала.

Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між
психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія:
психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій
дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця
теорія, як і попередня, не мала перспективи.

У процесі розв’язання психофізичної проблеми, широких емпіричних
досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються
«авторські» концепції психічного та його окремих механізмів.

Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням
асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні
елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних
зв’язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності).
Г.Спенсер (1820— 1903), якого традиційно вважають яскравим представником
асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один
безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється
тенденція до того, що другий також обов’язково має відтворюватися. Проте
вже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин
і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.

Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на
приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього
напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої
лежать імпульсивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань.
Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею «психічної
причинності». Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не
детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення
суб’єкта.

Психологія як вчення про інтенціональні акти свідомості була
започаткована Ф.Брентано (1838— 1917). Психічні явища, на його думку,
відрізняються своєю іманентною «об’єктивністю», в кожному психічному
акті присутній і його об’єкт, тобто психічний акт завжди
інтенціональний, включає суб’єктивну віднесеність до чогось, що не є
суб’єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою
ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США
Е.Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психології мають бути
елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається
простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію,
свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об’єкти.
Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття,
образи й почуття, що викликаються цим об’єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального
дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб’єктивне, на
свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про
поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом
психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та
вчинки, які можна спостерігати й об’єктивно досліджувати. Психічні
процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно
не пов’язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну
природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його
засновника З.Фрейда (1856— 1939), навпаки, стверджував необхідність
включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у
власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини
лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як
детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини,
і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг
(1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних
систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також
«особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне
несвідоме» з архетипами. Всіх їх об’єднує «самість», інтеграція якої з
«Я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи,
компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе
гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і
вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого,
неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність
визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю.
Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е.Гуссерля (1859—
1938).

На початку XX ст., у зв’язку з процесами інтеграції у суспільстві
особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов’язані із
впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини,
проблеми групової динаміки (У.Мак-Даугалл, Г.Тард, С.Си-геле, Г.Лебон,
Ф.Олпорт та ін.).

Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології
напрям і нову школу започатковує КЛевін (1890— 1947). Центральним
моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки
людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про
особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.

В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту
Ж.Піаже (1896— 1980), його структура, функції та розвиток через механізм
інтеріоризації. В цій же парадигмі здійснював свої дослідження А.Вамон
(1879— 1962), з’ясовуючи перехід від дії до думки.

Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою
мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його
послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної
сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої»
психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А.Камю, Ж.Сартр,
К.Ясперс), головною проблемою, в якій виступає проблема цінності й
смислу людського існування.

З моменту виникнення і до нинішнього часу кожна із зазначених
психологічних шкіл зазнала істотних трансформацій, зробила чимало
поступок одна одній, орієнтуючись на критерій істинності як основний.
Проте й інноваційні форми всесвітньо відомих психологічних теорій
(неофрейдизм, необіхевіоризм та ін.) зберігають певною мірою свою
прихильність до ортодоксального варіанту на рівні найбільш загальних
принципів.

Педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український
педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по
1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних
наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям»,
«Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська
середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін.
Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала
певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і
творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не
змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична,
органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури.
Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її
діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування
людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має
спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у
досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання,
моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності.
Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток
особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів
діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно
враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В. Сухомлинський
вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й
для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і
тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної
пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих
літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане
тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй
там погано. Одна з його фундаментальних ідей звучить так: навчання
повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. Сухомлинського є її гуманізм.
Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань
діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і
рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість
самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і
лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір,
любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й
вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність
і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено
проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати
участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній,
короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і
механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У
статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання — це,
образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».

Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню
підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати
красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки
навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу
милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,
насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках В.
Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна
вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб
у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про
підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам,
то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.

В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній
школі повинен обов’язково оволодіти такими загальнонавчальними вміннями:
1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти,
порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися; 3)
висловлювати міркування про те, що учень бачить, спостерігає, робить,
думає; 4) вільно, виразно, свідомо читати; 5) вільно, досить швидко і
правильно писати; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини,
встановлювати взаємозв’язок і взаємозалежність між ними; 7) знаходити
книжку з питання, що цікавить; 8) знаходити в книжці матеріал, що
цікавить; 9) робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання;
10) слухати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді;
11) читати текст і водночас слухати інструктаж учителя щодо роботи над
текстом, над логічними складовими частинами; 12) написати твір —
розповісти про бачене навколо себе.

В. Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до
науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки
виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей,
відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій
предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте,
досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Література

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і
педагогіки. — Тернопіль, 1999.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: У 5-ти т. — К.,
1976. — Т. 3. — С. 9—283.

Психологія. Підручник. – К., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020