РЕФЕРАТ
на тему:
Релігії Китаю
Витоки релігій Китаю
В стародавньому Китаї, як і в інших культурах, існували релігійні міфи
про виникнення світу.
На початку світ нагадував величезне куряче яйце, в якому панував хаос, –
оповідає давня китайська легенда. – У цьому яйці зародився пращур усіх
людей – Паньгу з тілом змії і головою дракона. Якось він розбив
скорлупу, і легкі часточки (ян), що сповнювали її, піднялися до гори і
створили Небо, а важкі (інь) опустилися донизу і стали Землею. Небо,
Земля і Людина – три головні сили світу згідно з китайською міфологією.
Людина своєю творчістю поєднує Небо і Землю, а в самій людині, як і у
Всесвіті, взаємодіють начала Інь та Ян – жіноче й чоловіче, темне і
світле, внутрішнє й зовнішнє, пасивне та активне, холодне та гаряче,
вологе й сухе, парне й непарне.
Співвідношення Інь та Ян стали основною темою книги “І цзин” – класичної
“Книги змін” (близько Х ст. до н. е.). У цьому релігійному,
філософському та гадальному тексті за допомогою двох знаків – суцільної
та розірваної рисок – утворюються 64 гексаграми (символи з шести рисок).
Кожна з гексаграм відповідає певній ситуації в індивідуальному житті та
у всеохопному потоці змін. На “І цзин” спиралися дві головні китайські
релігійно-філософські системи: даосизм і конфуціанство. Даоси вбачали в
постійних змінах прояв дії Дао, а конфуціанці – певну впорядкованість
світу і Піднебесної.
Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців виконували державні
чиновники, а найважливішими ритуалами верховодив сам правитель.
Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів,
ворожбитів.
Саме в такому середовищі сформувалися основні релігійні системи Китаю:
конфуціанство, даосизм, буддизм.
Конфуціанство
Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське
вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно
розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і
даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал
досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.
Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його
великий китайський мислитель Конфуцій.
Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»).
Народився, за однією версією, взимку 550 р. до н.е., за іншою — 551 р.
до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м.
Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом
був позбавлений цього титулу і, згідно з китайськими законами, його
сім’я в п’ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду,
називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є
латинізованою формою Кунг-Футце, тобто «філософ, учитель Кунг». Батько
Конфуція був офіцером, служив комендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій
був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад
сімдесят літ.
Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього
на пагорбі. З часом це слово стало священним для китайців, і вони
бояться проголошувати його, як євреї слово «Єгова».
Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім’я опинилася у
великій матеріальній скруті, що змусило хлопця з ранніх літ бути і
пастухом, і сторожем, прилучатися до різних ремесел. У
п’ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до
навчання. У дев’ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав посаду
наглядача амбарів і державних земель, виявивши себе ревним служивцем.
На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З
часом довкруг нього зібралось немало молодих і допитливих людей,
зорієнтованих на пізнання принципів моральності й правильного державного
управління. Він викладав історію, основи політики, учення про
моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього
важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.
Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася резиденція імператора,
Конфуцій познайомився з найвідомішими тогочасними мислителями, багато
працював у бібліотеці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним
людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і
справедливу владу. Проте не завжди можновладці прислухалися до його
слів.
Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав
надіятись на те, що хтось із державних вельмож запросить його до себе в
радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не
прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу,
присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його
син (у Конфуція було ще дві дочки), улюблений учень, чию смерть він
переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», — у відчаї промовив він.
Один із його учнів стверджував, що про найближення своєї смерті Конфуцій
дізнався у віщому сні. «Жоден мудрий правитель не приходить, щоб узяти
мене за вчителя. Пора мені вмирати», — так підсумував він своє життя.
Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не було тоді ні
дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.
Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши
довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого
вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.
Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньокитайську державу.
Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед
них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.
Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбулася зміна
правлячої династії в Китаї. Нова влада, прагнучи насадити деспотичні
порядки в державі, наштовхнулася на потужний спротив послідовників
Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфуція
після смерті виявилися значно могутнішими і, що найголовніше, —
затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе
жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система.
Можливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні
творіння, що претендують на статус божественного Одкровення, а всього
лише як коментування істин, сформульованих давньокитайськими мудрецями.
Його цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди
викладено в працях учнів Конфуція.
На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм
Конфуція. Формою він нагадує імператорський палац, оточений стіною з
червоної цегли, з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька
будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там
стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм
реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.
Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації
особи Конфуція. З 555 р. обов’язковою стає наявність храму Конфуція в
кожному місті, де спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція,
потім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим
святим», а ще через деякий час розроблено церемонію поклоніння Конфуцію
на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його
стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено
«середні жертвопринесення» Конфуцію «великими жертвопринесеннями». Культ
Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча
жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ
Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті
зберігся дотепер.
Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є
складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів,
особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину
його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її
взаємозв’язків у родині, суспільстві, державі.
Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а
його творець бачив себе навчите-лем мудрості, завдання якого полягало в
коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було
спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли
різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до
давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх
відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.
Передусім він зосереджується на двох давньо-китайських культах — культі
Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину
природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з
якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу.
Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності,
Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його
релігією.
Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом.
Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній
гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до
досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам.
Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві
обізнаність, обов’язковість, чуття міри, законослухняність,
самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба,
думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі
справи.
Найважливішим критерієм людської величі є любов, що зобов’язує до
взаємоповаги вдома, старанності на роботі, правдивості у стосунках з
оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім’ю
конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури
суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім’ї.
Інтереси сім’ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.
Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток
цього положення конфуціанство запропонувало концепцію серединного шляху,
що унеможливлює крайнощі в думках і вчинках. Сповідування його
налаштовує людину на постійне пристосування до обставин, що змінюються,
підкорення владі.
Маючи в основі антропоцентричну ідею служіння людям, конфуціанство як
релігійна система стримане щодо служіння духам, ідеї загробного життя,
релігійного містицизму, магії. Байдуже воно і до проблем космогонії. А
сам Конфуцій, хоч і брав участь у присвячених духам ритуальних дійствах,
вважав: «Мудрість полягає в тому, щоб серйозно віддаватися обов’язкам,
які стосуються людей, і, шануючи духів, триматися від них подалі».
Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об’єднував обрядові
правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував
усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну
структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його
думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка
забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.
Дуже важливим у конфуціанстві є вчення «про імена»: будь тим, хто ти є
за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом,
чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має
дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні
очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За
потреби вони мусять «виправляти імена», тобто ставити кожного на своє
місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не
може бути стертою: «Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди
будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А
прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати
шляхетних панів». Благородна людина має бути налаштована на
справедливість, дотримання моралі. «Мала» людина більше зорієнтована на
здобуття вигоди і багатства.
Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуманність. Для
впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно
послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень. Конфуцій старанно
аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті
— повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун —
вірність, відданість; шу — прощення; лі — доброчесність; чжі — знання;
юн — хоробрість; гун — шанобливість; куань — великодушність; сінь —
вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси
облагороджують людину, оскільки в них закладені принципи
загальнолюдської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний
авторитет протягом двох із половиною тисяч років.
Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адресувалося державним
службовцям, згодом міцно вкоренилось у свідомість китайського
суспільства, зумовило спосіб мислення китайців. У його лоні сформувалося
до восьми шкіл.
Буддизм
Ранній буддизм заперечував брахманістський культ з його
жертвопринесеннями. Буддійський культ був просиш і всім доступним. Але з
ускладненням культів усіх релігій, що пов’язано як і зі створенням
окремих культових елементів з інших релігій, так і зі створенням своїх
оригінальних культових норм, складнішим ставав і буддійський культ.
Формувався і розвивався він разом з розвитком сангхи – чернечої общини.
Згідно з ученням, спасінню підлягали лише ченці. Общини з часом ставали
могутніми релігійними організаціями, а монастирі зосереджували у своїх
руках велику власність, перебираючи на себе роль і своєрідних політичних
центрів.
Кандидатів у ченці готують з восьмирічного віку. До 20 років вони
вивчають священні книги і коментарі до них. На двадцятому році, за
згодою батьків, їх посвячують у ченці. Кандидат повинен бути здоровим,
розвинутої статури, не махи боргів. Ченці ведуть аскетичний спосіб
життя, їм може належати тільки вісім предметів: одяг (три предмети),
пояс, віяло, мило, бритва і ситечко для води. Харчуватися дозволяється
двічі на день. Взагалі ченець мусить сповідувати аскетичний спосіб
життя. У розмові з жінкою може сказати тільки п’ять слів, закриваючись
від неї віялом. Обов’язково повинен голити голову, обличчя, навіть
брови. Живуть ченці за рахунок подаяння, більшість з них мандрує, будучи
членом певної сангхи (чернечої громади, обладнаної навколо монастиря).
Сангхи бувають чоловічі та жіночі. Монахині звуться бікхуні (жебрачки).
Життям сангхи керують збори. Будда ретельно розробив правіша їх
проведення: на них повинні бути присутніми не менш десяти (у виняткових
випадках – п’ять) монахів, новачки та жінки не мають права голосу,
винесення питань для обговорення, рішення приймають більшістю голосів.
Буддизм визнає необхідність шанування Будди та інших численних божеств.
Звідси – складний культ поклоніння їм, який охоплює особисте і
громадське життя віруючих. Це – щоденні молитви і жертвопринесення
статуям Будди Раутами та іншим буддам, паломництво до святих місць,
обходи ступ (меморіальних і поховальних храмів), Покоління буддам і
бодхисатвам – обов’язкова плата за допомогу у спасінні, без цього воно
недосяжне.
Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану
структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким
підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам
– абати і ковегауальні пріри. Над усіма ними главенствує генеральний
капітул – зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на
кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій
би країні вони не перебували. Одним з перших серед них в орден
бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст, Бенедиктом Нурійським.
Особливим впливом користувався він у Х-ХІ ст. Нині бенедиктинці існують
у країнах Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні
видання.
Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об’єднуючи майже півтора мільйона
ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану,
місіонерській діяльності.
Монахи, як служителі культу, повинні жити виключно з милостині, їсти раз
на день, відмовитися від шлюбу, власності, голити вуса, бороду, волосся
голови; носити одяг жовтого кольору (ознака нижчих, “нечистих” каст) –
вільну безрукавку, що переходить у широку спідницю й покривало на лівому
плечі, залишаючи праве плече оголеним. До братства монахів не приймали
рабів, солдатів, злочинців, боржників. Чернечий статус був суворим. Щоби
стати монахом, слід було скласти відповідну обіцянку, яка зумовлювала
ступінь чернечих звань, дотримуватися суворої дисципліни, коритися
старшим за віком членам громади, постійно поринати в медитацію.
Релігійну систему буддизму викладено в численних творах, найдавнішим із
яких є латиський канон. Це – “Трипі така” (“Три кошики мудрості”).Її
частинами є “Віная-пітака” (збірник ритуальних правил стародавніх
буддійських громад), “Сутта-пітака” (бесіди й висловлювання Будди),
“Абідарма-пітака” (метафізичні міркування Будди), а також поеми, що
складаються з п’ята книг – “Сутта-пітака”. Включено до канону і
“Джатаку”, яка містить розповіді про 550 попередніх перевтілень Будди.
Даосизм
Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник
приблизно одночасно з конфуціанством (VII ст. до н.е.), а як цілісна
релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником
його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара дитина»), хоч
багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала
насправді. За легендою, мати носила його кілька десятків років,
народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».
Особливості релігійно-філософської системи даосизму. У
релігійно-філрсофській системі даосизму окреслилося дві тенденції:
філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що
охоплювала алхімію, демонологію, лікувальну практику. Провідна ідея його
полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо
підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао — невидимому,
всюдисущому закону природи, суспільства, поведінки людини, який є
невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об’єктивною
силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті
суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не
божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не
персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював,
навпаки — воно першоджерело всього, в тому числі й неба, з нього все
починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао
присутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело
матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо,
воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао,
а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.
Людині важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало
абсолютно, але не виразно, а з певного часу його сутність розкрита для
людей мислителями, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його
вимог. Так буде добре і для людей, і для держави. У політичному сенсі
дао є вищим законом управління державою. Воно є і найвищим моральним
законом, основою моральності людини.
Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, що виявляються через
доброчесність. Там, де вона є, діє дао; хто доброчесний, той виконує
закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до
світової гармонії, злиття її з природою. Все ненормальне, що виявляється
в природі (посуха, повені, непогода тощо), є наслідком порушення її
гармонії. Несправедливість, суспільний розлад — теж порушення гармонії,
але в суспільстві. Усунути їх можна тільки внаслідок дії дао. Втручання
людини у світову гармонію неприпустиме. Вона повинна дотримуватися
принципу «недіяння». Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя,
яке віддає людину владі стихійного розвитку подій. Людина, яка
спромоглася з’єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське
вчення про безсмертя.
Даосизм тривалий час фігурував лише як філософська концепція. Ідея дао
більш-менш точно відображала все-загальний зв’язок явищ і предметів
об’єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності,
закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей.
Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до
ідеалізму.
Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Тому він для сучасників
Лао-цзи релігією не був, став нею через 500 років після смерті Лао-цзи.
Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм.
Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему,
міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі культової практики, яку
використовувало конфуціанство.
Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. Він, за
міфологією, добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в
усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який
володіє раєм і пеклом. Юй-хуан стежить за дотриманням справедливості,
чинить суд над усіма. Все, до чого доторкнувся він і його послідовники,
є безсмертним, священним.
Важливою в лаоському пантеоні є богиня Західного неба Сіван-му, яка
проживає в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема життя. Вона
володіє персиковими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це —
плоди безсмертя. Всі, хто перебуває в її палаці, — безсмертні. Сіван-му
уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун — ян.
У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками
безсмертя. Ідея безсмертя і вічної молодості, довголіття є однією із
стрижневих у даоському віровченні.
Людина вважається об’єктом впливу 33 тисяч духів, який потрібно
скерувати на довголіття. Цьому служать численні талісмани, замовляння,
ворожіння, а також спеціальні фізичні вправи, системи дихання, норми
харчування, які містять раціональний досвід.
Безсмертя теж є темою даоської міфології. У ній ідеться про безсмертних
святих, земне життя яких було сповнене дивами. Вони знали магічні засоби
безсмертя, таємні формули і заклинання, що й забезпечило їм перетворення
на вічних духів.
Оскільки панівною релігією в Китаї було конфуціанство, до даосизму
офіційне ставлення в різні часи було різним. Він знав і державну
підтримку, і гоніння. Був він й офіційною ідеологією кількох династій.
Нерідко служив платформою таємних сил, що виступали проти існуючих
суспільних порядків. Безсумнівним є його вплив на розвиток філософського
мислення, духовного життя Китаю.
Громади даосів діють у різних країнах світу, є вони і в Україні, зокрема
в Києві.
Використана література:
Релігієзнавство. Підручник. – К., 2001.
Українська та зарубіжна культура. – К., 2002.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
