.

Релігія і культура українського народу: загальна характеристика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1698 4751
Скачать документ

Реферат на тему:

Релігія і культура українського народу:

загальна характеристика

Щоб зрозуміти взаємозвязок української культури з релігією, варто
розглянути дохристиянський, ранньохристиянський та сучасний стан
релігіних тенденцій на українських землях.

Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в
джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих
літературних пам’яток були християни і з ненавистю ставилися до віри
старої часів передхристиянських. Крім того, часто буває важко
установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні,
а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни,
вважали потрібним згущувати фарби щодо «нечестія і поганства» старих
часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів,
найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти
поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші
літописні списки.

Вже Буслаєв, займаючись питанням про стару передхристиянську релігію
слов’ян, бачив у ній дві доби: стару — з головним богом Сварогом і нову
— з богами Перуном і Волосом. Перша стара доба була ніби
загальнослов’янська, чи праслов’янська, друга — власне руська. Це
останнє твердження Буслаєва було заперечувано, бо ім’я бога Волоса
зустрічається у південних та західних слов’ян. Але назагал думку про два
періоди в передхристиянській міфології: старий — з богом Сварогом на
чолі і новий — з головним богом Перуном, прийняли і академік М.
Грушевський, і В. Корж, який рішуче стоїть на тому, що ім’я Сварога не є
вигадкою, бо в XI — XIII століттях вигадати його було нізвідки. Навпаки,
проф. Є. Анічков уважає, що бога Сварога не було зовсім, що це ім’я
постало від імені Сварожич, що він зовсім не був богом, а був огнем при
стодолі. Тому коли в літописі з’являються пізніші вставки з іменами
богів князя Володимира Великого, то імені Сварожича немає. Але, гадає Є.
Анічков, що коли був огонь-сварожич, то пізніше могли для нього
придумати батька — бога-царя Сварога. Але разом із тим Є. Анічков
вважає, що і культ бога Перуна дуже недавній, власне заведений
Володимиром Великим як культ головного бога держави, якому мали
підлягати всі інші боги тих народів, що підлягали Київській державі
Володимира. Тому, вважає проф. Є. Анічков, Володимир підніс значення
бога Перуна як головного бога держави і як символ державного об’єднання
у Києві, а свого дядька Добриню послав воздвигнути бога Перуна і в
далекому Новгороді — своєму найдальшому, але важливому для Києва пункті
на шляху із варяг в греки. М. Грушевський відкидає новаторство
Володимира в ділі насадження культу Перуна, що, як видно, був у князів і
дружини головним богом — і за Олега, і за всіх князів Ігоровичів (які,
до речі, себе тоді ще Рюриковичами не називали і легенди про Рюрика ще
не знали. Ця легенда про Рюрика, Синеуса і Трувора є значно пізніший
варіант київської легенди про трьох братів Кия, Щека і Хорива, що також
не була легендою дуже старою, а була легендою, правдоподібно, вже
літературного походження) .

Так само і Є. Голубинський вважає, що Володимир нічого нового в
передхристиянській релігії не запроваджував, що Перун стояв і за Ігоря
та Святослава і «Володимир не мав потреби ставити там Перуна, або він
тільки замінив застарілу статую на нову». Що ж до посилки Добрині з
метою поставити статую Перуна у Новгороді, то Голубинський питається:
«Що це може значити, це поставлення одного ідола, як не те, що на
початку кожного князювання було у звичаї поставляти по головніших містах
по новому ідолові, або просту безглуздість, що вифантазувалася у
літописця (або його пізнішого переписувача) для його власної мети?» .

Так, кожна точка, кожне твердження щодо старої дохристиянської релігії
українського народу викликає у найповажніших дослідників діаметрально
протилежні погляди і твердження. Так, більшість російських дослідників
вважає, що принесення людей у жертву Перунові практикувалося. Є. Анічков
це рішуче твердить в своїй монографії «Язычество и древняя Русь», але це
переконання у нього виростає з того, що людські жертви давно тривали в
північних московських дебрях, де волхви різали богам «старую чадь». Але
практика у фінських народів не може бути доказом практикування людських
жертв у Києві. Факт людської жертви вважає доведеним і А. Шахматов у
випадку 983 року, коли дружина Володимира хотіла принести в жертву
Перунові сина одного з дружинників — Тура, що виявився християнином і не
згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це ніби
викликало обурення всієї дружини, що умертвила і батька, і сина; в особі
батька, що звався Тур або Тури, Шахматов бачить першого святого мученика
на Україні, а в назві Турової божниці бачить церкву, присвячену цьому
первомученикові Турові.

Зі введенням християнства прийшла нова християнська ієрархія, а стара
державна ієрархія перейшла в опозицію, провадила протихристиянську
агітацію в народних масах, появлялась час від часу в містах, але, не
маючи успіху, не уміючи організувати свого руху, терпіла поразки і
відступала від міст до народних мас.

Яким було коло богів Володимирових, так би мовити, менших богів із
Перунового кола, сказати важко. Старіші редактори літопису тих богів не
перелічують. Але ті старіші редакції укладалися більше ніж через
півстоліття після введення християнства. Перелічення тих богів прийшло в
літописних списках пізніших редакцій, що прийшли через сто-півтораста
літ після введення християнства. Очевидно, таким літописним свідоцтвом
багато віри надавати не можна, і в ліпшому разі в іменах перелічуваних
богів треба бачити почасти Поетичну вигадку, почасти казкові перекази, а
найпевніше — це імена богів, що жили в народних віруваннях різних племен
і народів, підлеглих Київській державі, — жили побіч офіційно визнаного
християнського Бога. Очевидно, це були імена богів, яких треба було
знизити, скомпрометувати, представити давно скинутими богами.

Взагалі що стосується до вірувань селянської верстви, то старе
аристократичне письменство, як і взагалі вищі класи населення, ними
зовсім не цікавилися і в старих літературних джерелах шукати звісток про
них не приходиться. За відомостями про вірування селянських мас треба
звертатись до матеріалів етнографії, які можуть трохи пролити світло в
цій ділянці. Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору
українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі
подекуди проливають світ на деякі риси народних передхристиянських
вірувань.

Утвердження християнства в Україні — дуже складний процес, що
розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму
розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських
ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби
християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного
проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення
митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією
припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької
дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх
інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища,
де стояв ідол Перуна, з’являються шість різноплемінних богів — Перун,
Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вони не змогли ідеологічно
закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додалися
зовнішньополітичні обставини, за яких Києво-Руська держава опинилася
практично в оточенні християнських держав. Зазначимо, що на цей час
християнство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Сербії,
Германії, прийняв хрещення польський князь Мешко (бл. 960—992 рр.),
заснована у Чехії Празька єпископІя, кордони якої наблизилися
безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство утвердилося
на сході — Вірменії, Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині і в
скандинавських країнах. Тому Володимир неодноразово звертається до ідеї
хрещення Русі, однак не поспішає його прийняти ні з рук римської курії,
ні від константинопольського патріархату. Відчуваючи могутність своєї
держави, київський князь прагне здійснити цей відповідальний крок на
вигідних для його країни умовах.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх
в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за
обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській
імперії. Як відомо, у другій половині $0-х років X ст. вибухає вкрай
небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване
головнокомандуючим Вардою Фокою (? — 989 рр.) і підтримане населенням
Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило
його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за
якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За
ними київський князь зобов’язувався допомогти імператору придушити
повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та сприяти
схрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною
релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського
віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх
ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не
підпо- рядковуватися ні константинопольському патріархові, ні римському
папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес
розбудови слов’янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути
на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі.

1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві:
Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на
Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону
(1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул
“митрополита Київського і всієї Русі”. Ця дата вважається початком
автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі
встановлюється патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні
переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає
Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях
фактично ставить поза законом.

У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і
викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини.
Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан
Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські
посади. Проте за правління імператриці Катерини II (1762—1796 рр.)
розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто служили за
“правилами римського духовенства”, і повна руйнація особливостей
українського православ’я.

В середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову
починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в
Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства,
програма яких передбачала “знесення папської церкви”, “домовини України”
й утворення “нової творчої живої братської церкви”.

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов’язані з відродженням
Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в
результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ
з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань
безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так
званої уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку
національної самосвідомості і культури.

Після 1848 р. посилився наступ польського шовінізму. Він був настільки
ефективним, що здобутки українського національного відродження,
здавалося, зведуться на ніщо. Головним об’єктом репресій стала
греко-католицька церква.

Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад
у західних областях України відновили свою діяльність і були
зареєстровані органами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце
проживання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван
кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з
українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний
центр і свої громади переважно в західних областях України, їх понад
3000, котрі об’єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В
УГКЦ діють 4 семінарії.

Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві
— протестантизмом. Протестантські течії (баптизм, адвентизм,
п’ятидесятники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні,
західного походження. Так, баптизм занесено німецькими колоністами, які
оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з
українців баптистську віру прийняв І. Онищенко, охрестившись вдруге. Цей
рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в
Україні (адвентисти, п’ятидесятники та ін. з’явилися пізніше).

Основним осередком протестантизму в Україні були й залишаються
західноукраїнські землі. Значна частина їхнього трудового, але
безробітного населення, як відомо, емігрувала в пошуках кращої долі до
країн Західної Європи, а здебільшого — за океан, на американський
континент, де розвивалися так звані течії пізнього протестантизму
(баптизм, адвентизм, п’ятидесятники, свідки Єгови). Українців-емігрантів
охоче залучали до сект, а після відповідної підготовки деяких з них
забезпечували грішми, літературою й відправляли на батьківщину із
завданням заснувати ту чи іншу секту.

Крім того, активну місіонерську роботу на західноукраїнських землях
провадили протестантські проповідники з Німеччини, Австрії, Угорщини.

За умов жорстокого національного гноблення, яке панувало на
західноукраїнських землях, виконання місіонерських завдань протестантів
не викликало великих труднощів. Селяни, незадоволені соціальною
політикою пануючих, офіційних церков (католицької, православної,
уніатської), на знак протесту йшли в секти. Так виникли осередки
адвентизму, баптизму, п’ятидесятництва, єговізму.

Після возз’єднання західноукраїнських земель у складі Радянської України
секти рушили на схід. Єговістам у цьому “допомогла” примусова
депортація, завдяки якій єговістські громади виникли у багатьох містах
Сибіру і Далекого Сходу за рахунок, зокрема, україномовного населення.

Протестантські релігійні громади у своїй більшості шанують закони
суспільства, беруть активну участь в його житті. Навіть єговісти і
п’ятидесятники, які раніше перебували у напівлегальному становищі,
шукають контактів, діалогу з невіруючими, з органами влади.

Нині в Україні набули поширення так звані нові культи або релігії
“нового” віку. Ці новоутворення у духовному житті суспільства у 60-і
роки виникли й поширилися у СІЛА, а згодом у Західній Європі. Дана
нетрадиційна релігійність небезпідставно може розглядатись як
симптоматичний прояв глибоких кризових процесів у масовій свідомості
Заходу, як несподівані метаморфози, що їх переживає релігія в сучасному
світі. Певним чином ці культи можна розглядати як єдину ідейно-політичну
течію, як продукти саме сучасного етапу розвитку суспільства, що
породжені спільними причинами і мають спільні характерні ознаки й
особливості.

Особливістю культів є також прагнення духовно і фізично ізолювати членів
общини від зовнішнього світу, відвернути їх від колишніх цінностей і
уподобань, паралізувати особисту свідомість, що досягається
різноманітними засобами психічного впливу. Характерним для культів є й
типовий спонукальний мотив у кар’єрі “месії”, він вкрай тривіальний: це
— гроші. Так, “Місцева церква” тільки за обов’язкові для новообернених
платні курси щорічно одержує понад 400 тис. доларів. “Церква живого
слова” володіє маєтком в 20 млн доларів. Стільки ж одержує “Рух Харе
Крішна” від продажу своєї літератури. При цьому керівники культів не
гребують навіть експлуатацією праці своїх послідовників, позбавляючи їх
найнеобхіднішого.

Використана література

Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова
думка, 1995.

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Вілбор, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Рибачука. –К.: Освіта, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Бублика. –К.: Юрінком Інтер, 1998.

Основы религиоведения / Под ред. А. Яблокова. –М., 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020