КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ДИСЦИПЛІНИ “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”
на тему:
“Світові релігії”
ПЛАН
БУДДИЗМ
ХРИСТИЯНСТВО.
ІСЛАМ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
Складнішим і своєрідним явищем в історії релігії було виникнення
наднаціональних, або світових релігій.
До них належать: буддизм (виник у VI ст. до н. е., нараховує до 400 млн
віруючих), християнство (виникло у І ст. н. е., нараховує близько 1,7
млрд віруючих), іслам (виник у VII ст. н. е., нараховує 935 млн
віруючих). Кількість віруючих світових релігій наведена на початку 90-х
років і може розглядатись як приблизна.
1. Буддизм є найдавнішою з світових релігій. Якщо звернутися до буддиста
із запитанням про те, як виникла релігія, котру він сповідує, то
відповідь буде короткою: її проголосив людям Шак’ямуні (пустельник з
племені шак’їв) понад 2,5 тис. років тому в Індії.
За легендою, після численних перероджень Будда (що означає на санскриті
“освітлений вищими знаннями”) прийшов на землю, щоб виконати свою місію
порятунку, вказати людству шлях до виходу із страждань. Для свого
останнього переродження, а він пройшов їх 550, під час яких побував 85
разів царем, 83 рази пустельником, 5 разів рабом, тричі парієм, а також
великою кількістю різноманітних тварин, Будда обрав царевича Сіддхартху
(563—483 рр. до н. е.), який належав до знатного роду (родове ім’я —
Гаутама).
Вважають, що суть відкриття, зробленого Гаутамою у день великого
прозріння (що й є суттю власне буддизму), викладено Буддою у першій же
його проповіді. В ній коротко розкривається вчення про чотири “святі
Істини”: “жити — значить, страждати”, “причина страждань — бажання”;
“для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань”; “шлях
позбавлення від бажань — дотримуватися вчення Буд-ди”, яке може привести
віруючого до головної мети його буття — нірвани (заспокоєння, згасання),
тобто стану повного подолання людських почуттів, бажань, досягнення
вічного блаженства у житті з божеством і абсолютного спокою.
Хоча страждання викликаються насамперед факторами біологічними (смерть,
хвороба, народження) і психологічними (смуток, відчай), однак буддизм не
залишає без уваги фактори другого порядку.
Будді, наприклад, приписують такі слова: “Володарі царств, котрим
належать багатства і скарби, пожадливо поглядають один на одного,
підкоряючись своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють саме так, не
знаючи втоми, пливучи течією ненадійності, ведені хтивістю і звірячим
бажанням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?”
Підкреслимо, що буддизм зводить у абсолют твердження, за яким головна
риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття.
Власне життя, існування у будь-якій формі завжди є обов’язково
стражданням та злом. Цим буддизм відрізняється від інших релігій, які
були до і існують після нього.
Справді, в усіх релігіях, як правило, “світ земний”, “світ чуттєвий”
принижується, а протиставлений йому “світ небесний” звеличується,
утверджується як “істинне буття”. Звідси — логічний висновок, що
перебування у земному світі повинно бути використане для підготовки до
“життя” у “світі небесному”. Зрозуміло, що “вічне життя” дається як
винагорода за перетергшені страждання під час перебування на землі.
Зробивши відправним пунктом свого вчення тотожність будь-якого існування
зі стражданням, буддизм вже не зміг припустити можливість якогось іншого
буття, крім повного страждання. Смерть, що е водночас стражданням, також
не позбавляє від мук. Шсля неї розпочинається нове, знову наповнене
стражданнями існування: вчення брахманізму щодо переродження залишилося
у буддизмі незмінним.
Однак буддизм вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Він
полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, вічного
блаженства у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою —
нірвани. Шлях до порятунку сформульовано у “третій святій істині”: “Що ж
є святою істиною позбавлення страждань? Це — повне позбавлення бажань,
повне заперечення їх і усунення їх”. Допомогти у здійсненні цього шляху
можуть вісім доброчинно-стей: правильні погляди, правильна рішучість,
правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильні
зусилля, правильний напрям думки і правильне зосередження.
Буддійська релігійна література нараховує багато тисяч творів.
Канонічною вважається Тршіітака, що включає в себе 3 частини:
віная-літака (міфи про Будду та його повчання); сутта-пітака (притчі й
бесіди , Будди та його послідовників), абхідхарма-гатака (філософія
буддизму).
Буддизм в Україні репрезентують більше 30 громад, котрі нараховують
близько 500 членів і 10 тис. симпатиків. Як правило, буддизм поширюється
в Україні переважно в модернізованих формах (дзен-буддизм, нітерен,
різні школи тибетського буддизму).
2. Християнство. При вивченні цієї другої за хронологією виникнення
світової релігії необхідно зазначити, що за змістом вона тісно пов’язана
з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних
провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького
ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно
точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними,
загарбниками і підкореними.
Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії
на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним,
політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії
християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке
вже не мало надії на соціальне визволення.
Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської
релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні
проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.
Месіаністські погляди набули особливого поширення серед іудеїв Палестини
і Малої Азії у зв’язку з Іудейською війною 73—66 рр. до н. е. В іудаїзмі
виникає секта євусеїв (євсеїв). 1947—1952рр. на березі Мертвого моря
відкрито залишки їхніх поселень в Хірбет-Кумрані, а також знайдено
рукописи, в одному з яких багато уваги відведено “наставнику
справедливості” — ймовірно, засновнику секти (вона існувала з II ст. до
н. е. до др. пол. І ст. н. е.). На основі рукописів можна зробити
висновок, що євсеї, які називали себе “синами світу”, вірили в якогось
Вчителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про
Вчителя праведності говорили, що він є обранцем божим і що його
переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти,
як вважали кумраніти, він повинен був повернутися для суду над всіма
народами. Цілком можливо, що вірування кумранітів стали одним з багатьох
джерел міфу про божественного спасителя, який реалізувався в образі
їсуса Христа (з грецьк. сЬгізіоз — помазаник, месія). Сучасні
дослідження не заперечують історичного існування засновника
християнства, оповіді про життя і діяльність якого — Євангелія —
створювалися значно пізніше його смерті.
Римо-Католицька церква визнає понад 20 вселенських соборів, включаючи до
їх складу пізніші собори Західної церкви.
Церковна організація остаточно склалася VI ст. Імператор Юстиніан І
своїм указом визначив п’ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь,
Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися
відповідні митрополії, а митрополіям — єпископії. Було створено чітку
систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний
поділ імперії. Від названих патріаршеств пізніше відокремилися
автокефальні церкви, які існують і зараз.
Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним з точки зору
ідеолога та організації. У ньому виникало багато різних течій,
обумовлених соціальними чинниками.
395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався
процес розділення римської і константинопольської церков, який
завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької
(з грецьк. КаІЇгоІіков — вселенський), а східна — православної (з
грецьк. — правовір’я).
У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній
Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські
церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ’я,
католицизм і протестантизм (з лат. protestan — той, що заперечує).
Православ’я (308 млн віруючих). У сучасному світі існують 15
автокефальних (незалежних, самостійних) церков — Константинопольська,
Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська,
Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпрська, Елладська
(Грецька), Албанська, Польська, Чехії та Словаччини, Американська. На
середину 90-х років у вселенському православ’ї існували ще й 5
автономних церков: Синайська, Фінляндська, Японська, Критська і
Естонська.
Основу православного віровчення складає Біблія (“Святе Письмо”), Святий
переказ, Символ віри, затверджений на перших двох Соборах 325 і 381 рр.
Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному
оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить
священику. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що
складає вищі церковні чини, і біле — одружені парафіяльні священики.
Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів, виконання
постів, таїнств, у яких “під видимим образом передається невидима
Благодать Божа”. Православна церква визнає сім таїнств: хрещення,
причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеосвячення.
Хрещення — прилучення до християнства шляхом занурення у воду або
окроплення. Слово “охрещений” рівнозначне слову “християнин”.
Обряд окроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У
багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини
“нечисту силу”. Тому ще до виникнення християнства існував звичай
окроплювати немовля водою і при занурюванні в неї Давати йому ім’я.
Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові
дії. У Стародавньому Єгипті, Наприклад, 6 січня святкували день
народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осиріса,
а 25 грудня — день народження стародавнього іранського бога Митри.
Утверджуючись в різних країнах, свято “Різдво Христове” вбирало в себе
інші обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи
особливих рис, що не суперечили християнським догмам.
У Київську Русь свято прийшло разом з християнством у X ст. і злилося з
зимовим старослов’янським святом — святками.
Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить
вченню про народження Ісуса Христа, який з’явився для того, щоб взяти на
себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.
Хрещення Господнє. Це свято — одне з головних у християнстві. В
писаннях, присвячених святу Хрещення, теологи зазначають, що воно було
проголошене в пам’ять історичної події — хрещення Ісуса Христа в річці
Йордан. Ця подія описується в Євангеліях.
Спочатку християнство, як ми зазначали; взагалі не знало обряду
схрещення. Про це свідчить те, що в ранній християнській літературі
немає жодних згадок про Цей обряд. Він запозичений християнством із
стародавніх культів. Окроплення водою існувало в багатьох
дохристиянських релігіях. Одухотворяючи явища природи, наші далекі
пращури одухотворяли й воду — важливе джерело життя людини. Вода
вгамовувала спрагу, освіжала людину, землю, пасовища, забезпечувала
родючість полів.
У дохристиянських культах важливого значення надавалося обряду
“очищення” людини від будь-якої “скверни” -, “нечисті” за допомогою
води. Згідно із стародавніми віруваннями, вода мала очищувальну силу,
вона очищала людей від нечистої сили, злих духів, що могли зашкодити
людині. Звідси й звичай окроплювати водою новонароджених.
Про здійснення хрещення вперше згадується в християнській літературі
кінця І — початку II ст. Однак остаточно хрещення закріпилося лише у
другій половиш II ст. Тоді ж виникло і свято Хрещення, пов’язане з
хрещенням Ісуса Христа в Йордані.
Православ’я в Україні складалося на протязі багатьох століть і є
логічним продовженням київського християнства. Його специфіка у
обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному
трактуванні деяких канонів обумовила формування в ньому таких рис, як
демократизм, соборно-правність, народність, віротерпимість, гуманізм.
Свій практичний вираз українське православ’я знайшло у русі за створення
української автокефальної православної церкви та її визнання вселенським
православ’ям (див. розд. IV).
Католицизм — один з трьох основних напрямів християнства, що має ряд
особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний
католицизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а
також Африки, Азії і нараховує 1 млрд 17 млн 580 тис. віруючих.
У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ’ям:
віра у два джерела віровчення (“Святе Письмо” і “священний переказ”),
Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі,
потойбічне життя тощо. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас
віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності. За поглядами
католицьких богословів, Дух Святий йде не тільки від Бога-Отця, а й від
Бога-Сина (вчення про філіокве; з лат. Шк^ие — “і сина”). Поряд з раєм
та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито знаходиться доти,
поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість
перебування у чистилищі залежить від молитов та пожертвувань родичів і
друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ’ї,
розвинуте шанування Богородиці. Католики вірять, начебто Марія, на
відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й
тілом. Вчення про Марію необхідне церкві для поширення свого впливу
серед жінок. Однією з головних відмінностей католицизму від інших
напрямів у християнстві є вчення про зверхність римського папи (мається
на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської
непогрішності у справах віри й моралі. Католицькому духовенству всіх
рангів заборонено одружуватися.
Протестантизм (380 млн) являє собою різновид християнства, що виник у
XVI ст. і започаткував собою епоху Реформації. Оскільки віджилий
феодальний устрій захищала католицька церква, то Реформація насамперед
була спрямована проти католицької ієрархії. В результаті від папства
відмежувалися деякі країни Західної та Північно-Західної Європи, де й
виникли у XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські
церкви: лютеранська, реформатська, меннонітська, анабаптистська (в
континентальній Європі), англіканська, пуританська, пресвітеріанська,
конгрегаціоналістська (в Англії). Строкатість протестантизму
віддзеркалювала інтереси соціальних і національних сил, які брали участь
у буржуазних революціях.
3. Іслам — наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської
ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн послідовників
ісламу.
Мусульмани живуть більш як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони
становлять 95—99 % населення, в 13 державах — впливову меншість, у 28
країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія та ін.).
Іслам виник на початку VII ст. в південно-західній частині Аравійського
півострова в період розпаду родоплемінного ладу і формування там
центральної держави. Одним з засновників цієї релігії є Мухаммед
(570—632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.
Термін “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того, хто
прийняв цю релігію, називають відданим (з араб.: мусульманин). Звідси —
друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще
“магометанство” (від зміненого імені Мухаммед — Магомет).
З Аравії іслам поширився на сусідні країни Середнього Сходу, Єгипет,
Північну Африку, Індію, Індонезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя,
Європу. Нині іслам є найпоширенішою після християнства релігією у світі.
Як і всі релігії, іслам має кілька течій, найпоширенішими з яких є
суннітська та шиїтська, що відрізняються одна від одної деякими
догматами і обрядами. Основні визначення ісламу викладено у “святій”
книзі мусульман — Корані (у перекладі з араб, означає “читання”).
Написаний він у VII ст., але протягом тривалого часу в нього вносилися
доповнення й зміни.
Другим після Корану джерелом віри мусульман-суннітів є Сукна (араб.:
поведінка, приклад). У Корані й Сунні поряд з релігійними догматами і
переказами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання,
викладено принципи взаємостосунків з іншими народами, ставлення до
жінки, до власності тощо. Положення Корану і Сунни покладено в основу
феодального мусульманського права — шаріату, в якому чітко виявлено суть
ісламу.
Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:
• віра в одного бога Аллаха і його посланців — Мухаммеда і Алі. Аллах —
один, невіддільний і єдиний. “Доповнюють” Аллаха пророки, ангели,
демони, які також шануються як боги;
• шанування “священного писання” (Корану), в якому розповідається про
створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, міфи,
старо-давньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які
регулюють суспільні й сімейні стосунки. Коран створювався майже 100
років, роботу над ним було завершено у VIII ст.;
• шанування “священного писання” (Сунни) — зведення оповідей про діяння,
вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його
автобіографії. Сунна є основою фікха — мусульманського правознавства — і
шаріату — зведення мусульман;
• щоденна п’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій
годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі
є дво- і одноразова молитви — намази. Перед намазом — ритуальне
обмивання (водою або піском);
• сплата податку (закят); у давньому ісламі — на користь бідних (чим
іслам завоював симпатії пригноблених), а нині — на користь
мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком — добровільним
пожертвуванням;
• дотримання посту (уразу). Протягом дев’ятого місяця (рамазан) за
місячним календарем (рік місячний коротший від сонячного на 11 днів)
мусульманин від світанку і до настання темряви не їсть і не п’є, а з
настанням ночі й до світанку може їсти й пити. Зараз цю вимогу спрощено.
Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють
на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, від вагітних жінок
та деяких інших категорій віруючих;
• ходіння на молитви до Мекки (хаджж) — покаяння у гріхах і прилучення
до святих;
• священна війна з невірними (джихад, або газават). З давніх часів цей
елемент ісламського символу і віри насаджував ненависть і ворожнечу
серед віруючих різних релігій. Зараз цей догмат не висувається,
замовчується, але духовенство звертається до нього залежно від
політичної ситуації.
У ісламі велику роль відіграє складна релігійна; обрядовість.
Мусульманин повинен п’ять разів на день; здійснити молитву,
дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснювати
паломництво.
Тридцятиденний піст місяця рамазану належить | до обрядових звичаїв,
які існували в стародавній; Аравії до ісламу. Ймовірно, що за
давнини постилися у найжаркіший літній місяць. Іслам в Україні має
давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму,
який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського ханства,
до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. Так, у XVII
ст. тільки у Бахчисараї було 32 мечеті, а на весь Крим діяли 23 медресе
і 131 мектеб (школа початкової освіти). У подальшому мусульманство
терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало
відомих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад.
Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині
відбувається відродження мусульманських громад, їх на початок 1999 р.
було в Україні 181. Вони діють в структурі трьох об’єднань: Духовне
управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ
Криму.
ЛІТЕРАТУРА
БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1997.
Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1991.
Максуд Р. Ислам. — М., 1999.
Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. – М., 1991.
Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.
Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.
Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
