Семінарське заняття
на тему:
“Соціологія політики”
План
1. ПОНЯТТ І КАТЕГОРІЇ СОЦІОЛОГІЇ ПОЛІТИКИ
2. ОСНОВНІ СКЛАДОВІ СОЦІОЛОГІЇ ПОЛІТИКИ
3. СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ
4. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Понятт і категорії соціології політики
Соціологія політики є однією з галузей соціологічного знання, яка вивчає
взаємозв’язки між суспільством і державою, суспільством і політичними
інститутами, соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві.
В соціологічних словниках і науковому посібнику «Соціологія: наука про
суспільство» (Харків: 1996) соціологія політики визначається як галузь
соціології, що досліджує взаємовідносини політичної сфери з іншими
сферами життя суспільства, політичних інститутів — з іншими соціальними
інститутами.
На перший погляд соціологія політики і політологія (знання про політику)
можуть видатись тотожними науковими дисциплінами, оскільки обидві
вивчають політику і політичне життя суспільства, політичні процеси,
політичні події і політичні суб’єкти з їх сутнісними характеристиками.
Однак насправді це дві самостійні науки. Спробу розмежувати їх зробили
американські дослідники Р.Бендікс та С.Ліпсет. Висновок полягає у
наступному: «Наука про політику (тобто політологія) виходить з держави і
вивчає, як вона впливає на суспільство, в той час як політична
соціологія виходить з суспільства і вивчає, як воно впливає на державу,
тобто на формальні інститути, що служать розподілу і здійсненню влади».
Хоча цей висновок доволі схематичний і спрощений, все ж він дає уяву про
специфіку саме соціологічного дослідження політичної сфери.
Взагалі ж політика — настільки багатоманітний феномен, що він
досліджується багатьма соціогуманітарними науками. Політологія вивчає
політику як цілісний об’єкт і внутрішні, притаманні лише їй
закономірності владних відносин. Філософія досліджує політику як феномен
світового розвитку і компонент людської цивілізації. Юриспруденція (або
науки про право) займається вивченням галузі правових і державних норм
та інститутів на їх стику. Історію цікавлять питання
послідовно-хронологічного збирання й опису емпіричних фактів про
розвиток політичних інститутів і ідей. Психологія звертається до тонкої
матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки
людей. Соціологія ж аналізує вплив соціального середовища на політичну
сферу в цілому. Тому можна вважати, що соціологія політики утво-
рилася на межі таких двох загальних наук, як соціологія І політологія.
Маючи практично один і той же об’єкт дослідження, ці науки
використовують відмінні методи, стратегію і тактику досліджень
політичного життя і політичної сфери суспільства.
Інші дослідники вважають, що в широкому сенсі політологія включає
політичну соціологію і вони співвідносяться як ціле і частина. Політичну
соціологію цікавлять найперше взаємодії індивідів, соціальних спільнот і
соціальних інститутів з огляду влади і впливів. Яким чином соціальні
процеси знаходять свій вияв у політичних структурах, як здійснюється
інституціо-налізація соціальних рухів, які політичні впливи необхідні
для підтримання соціальної стабільності і розв’язання політичних
конфліктів, якими є найбільш оптимальні канали політичного самовиразу
для спільнот різного роду, якими є соціальні підстави переходу від
одного політичного порядку до іншого — ці та інші питання складають
предмет соціології політики.
Отже, предметом соціології політики є соціальні механізми влади і
впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування.
Власне вивчення механізмів перетворення соціального в політичне, зокрема
механізмів формування з соціальної спільноти політичного суб’єкта, і
вирізняє соціологію політики з-поміж інших політологічних дисциплін,
таких, як політична економія (яка досліджує характер впливу економічних
процесів на політичні структури) чи політична екологія (яка вивчає, в
який спосіб деградація довкілля пов’язана з політичними процесами і
впливає на них).
Соціологія політики має також свої власні об’єкти: події, процеси,
суб’єкти політичної сфери. Водночас вона досліджує й ті об’єкти, які є в
економічній, політичній і духовній сферах суспільства. Саме тому вона
виходить за межі політології. Прикладом може бути соціологічний опис
економічних суб’єктів, які виступають на політичній арені з метою чинити
вплив на органи влади (як от страйки шахтарів з їх вимогами до уряду),
або контент-аналіз політичної символіки якогось національного руху.
Надзвичайно важливою категорією соціології політики є «політичний
суб’єкт». Це поняття допомагає зрозуміти механізм перетворення
соціального в політичне. Політичним суб’єктом може стати окрема людина
(якщо вона бере
участь у голосуванні на виборах, входить до політичної партії тощо),
соціальна спільнота (наприклад, нація, яка виборює самостійну державу),
соціальний інститут (наприклад, армія тої чи іншої країни, яка здійснює
державний переворот).
Російський соціолог В.Амелін вважає основними ознаками політичного
суб’єкта три наступні:
• здатність приймати політичні рішення;
• здатність реалізувати ці рішення у політичній практиці або
контролювати їх реалізацію;
• спроможність нести відповідальність за свої рішення.
Він же пропонує розрізняти політичні суб’єкти за рівнем їх активності та
соціальної підтримки. У першому випадку вирізняються політичні
суб’єкти-генератори політичних відносин (тобто ті, що виробляють
політичні рішення або ідеї) та носії цих відносин (тобто ті, що лише
реалізують ззовні поставлені цілі). У другому випадку поділ йде на
політичних суб’єктів-лідерів (які мають широку соціальну базу і
підтримку багатьох людей, партій тощо) та звичайних громадян (які
представляють лише самих себе). Отже, якщо соціологію можна визначити як
спосіб вивчення суб’єктів загалом, то соціологію політики — як спосіб
вивчення суб’єктів (людей, соціальних спільнот та соціальних інститутів)
у політиці.
Що ж таке політика? Для одних — це яскраві політичні лідери, талановиті
керманичі держави, які дбають за інтереси і потреби народу. Для других —
це нескінченні двобої політичних партій, інтриги, політичні ігри,
нехтування моральними нормами заради оволодіння владою. Для третіх — це
безліч різноманітних організацій і закладів, де кожний чиновник
претендує на право управляти людьми. Всі ці неоднозначні судження
свідчать про складність і багатоманітність такого соціального явища, як
політика, зумовлюють широкий спектр його визначень. Вітчизняні соціологи
зазначають, що політика — це відносини, що включають згоду, підкорення,
панування, конфлікт і змагання між соціальними спільнотами, людьми і
державами. Соціологія політики вивчає проблеми влади, політичних прав і
свобод з точки зору конкретної людини, соціальних спільнот, прошарків і
груп, громадських об’єднань і організацій, політичних партій тощо.
У навчальному посібнику «Соціологія: наука про суспільство»
підкреслюється, що політика є особливим видом регуляції соціального
життя, який виникає на певному ступені розвитку людства у зв’язку з
поглибленням соціальної диференціації. Розподіл праці, виникнення
приватної власності, поглиблення етнічних, професійних, поселенських
відмінностей приводить до того, що з’являються соціальні групи з
різними, а то й несумісними інтересами. Для їх регуляції вже не досить
норм моралі, звичаїв, традицій. Задля збереження цілісності спільноти
або суспільства в цілому та їх нормального функціонування стають
необхідними більш жорсткі нормативні регулятори, які підтримуються вже
не всезагаль-ним осудом і засудженням, а силою і примусом.
Для характеристики політичних явищ і процесів соціологія використовує
цілу низку понять. Найбільш широким з них є «політична сфера», яке
включає всі явища політичного характеру, простір, де протікають
політичні процеси. Якщо політика — це специфічний вид діяльності людей,
пов’язаний з утвердженням права індивідів, груп і спільнот на управління
суспільством, на владу, то політична сфера — це той простір, в межах
якого політика здійснюється. Як зазначає відомий харківський соціолог
О.Якуба, структура політичної сфери розкривається через поняття
політичної свідомості, норм, організацій, закладів, політичних відносин.
На її думку, а також на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних
соціологів, центральним поняттям, яке зв’язує всі інші, є поняття влади.
Це зумовлено тим, що боротьба за завоювання влади та її здійснення
виступає змістом політики, її основою. М.Веберу, який вводить до
наукового обігу багато положень соціології політики, належить визначення
політики як прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на
розподіл влади (чи йдеться про відносини між державами, чи усередині
держави, чи між групами людей). Інший відомий соціолог Р.Арон також
визначає політику як боротьбу за владу та пов’язані з нею переваги.
У соціологічній літературі існує декілька визначень влади, які
розробляються представниками різних соціологічних шкіл і напрямків.
Біхевіористи вважають, що влада є певним типом поведінки, заснованим на
можливості зміни поведінки інших людей (X.Саймон). Інструменталістські
визначення трактують владу як можливість використання певних засобів,
зокрема насильства (Е.Каплан, Г.Лассвел). Згідно з
телеологічними визначеннями влада — це досягнення певних цілей і
одержання накреслених результатів (Т.Парсонс). Структуралісти визначають
владу як особливого роду відносини між тим, хто управляє, і тим, хто
виконує накази і розпорядження (М.Дюверже). Влада також визначається як
вплив, що здійснюється на інших (Е.Бенфілд). Нарешті, є конфліктологічне
розуміння влади, що зводиться до можливості прийняття рішень, які
регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях (Г.Лассвел). Польський
соціолог Є.Вятр, який наводить ці визначення, підкреслює, що вони
зосереджують увагу на якому-небудь одному аспекті явища влади, якійсь
одній її характеристиці. Спробу поєднання декількох визначень влади
робить Н.Смелзер «Влада, — пише він, — передбачає здатність нав’язувати
свою волю іншим і мобі-лізовувати ресурси для досягнення поставленої
мети».
2. Основні складові соціології політики
Оскільки політика — явище складне і багатоманітне, то і структура
соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. У зв’язку з цим
дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як
соціологія політичних рухів і партій, соціологія держави, соціологія
політичної свідомості і політичної поведінки, соціологія міжнародних
відносин тощо. Зупинимось докладніше на деяких з них.
Коли йдеться про соціологію політичних рухів і партій, то наголошується,
насамперед, на їх типології та понятті політичної системи. Політичні
рухи організуються суспільними
силами, які намагаються змінити існуючий соціальний порядок або
закріпити його шляхом здійснення тиску на уряди чи шляхом боротьби за
владу. Політична партія є політичним рухом, який має високий ступінь
організації і прагне до реалізації своїх цілей, борючись за владу або за
здійснення цієї влади в соціальній практиці. Є.Вятр будує типологію
політичних рухів, виходячи з різних критеріїв. Якщо брати до уваги роль
суспільних класів у створенні політичних рухів, то можна виділити рухи,
які мають класовий (робітничий рух, селянський рух тощо), міжкласовий
(національно-визвольний рух) і позакласовий характер (політичні рухи, в
яких беруть участь професійні групи або соціальні прошарки).
Якщо мова йде про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цієї
точки зору можна вирізнити:
• консервативні політичні рухи (які прагнуть зберегти існуючий стан
речей);
• реформаторські (які стоять на позиціях збереження певного політичного
устрою, але вважають за потрібне вдосконалити його);
• революційні (які відкидають існуючий лад і мають намір замінити його
іншим);
• контрреволюційні (які скеровані проти певного політичного ладу, що
встановився внаслідок перемоги революційних або реформаторських рухів, і
мають на меті замінити його попереднім устроєм).
Якщо критерієм є ступінь і форма організації політичних рухів, то
соціологічному аналізу піддаються стихійні, слабоор-ганізовані політичні
рухи, рухи з високим ступенем організації. Найбільш розповсюдженою нині
формою останніх є політичні партії.
Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на урядові
(і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках), і
опозиційні (або радикальні, бо прагнуть усунути правлячі партії від
влади).
Функціональний критерій зумовлює поділ на партії «індивідуального
представництва» (які концентрують свою діяль-
ність на доборі кандидатів на виборчі посади) та «соціаль-. ної
інтеграції» (метою яких є згуртування довкола своїх гасел різнородних
верств населення).
Відмінності в організаційній побудові дозволяють виділити так звані
децентралізовані (наприклад, консервативні і ліберальні в Західній
Європі і США), централізовані (наприклад, соціалістичні партії
континентальної Європи) і строго централізовані (комуністичні і
фашистські) партії.
Політичні партії, що відстоюють більш-менш прогресивні доктрини,
прийнято називати лівими, реакційні — правими, а ті, що займають
проміжне становище, — партіями центру. М.Дюверже, однак, як і багато
інших західних вчених, не визнає поділу на ліві і праві партії за
ідеологічними ознаками і вважає таку диференціацію умовною, придатною
лише для схематичного опису політичного спектру.
Партії є важливим елементом політичної системи, до якої, крім них,
входять політичні інститути, а також політичні ролі, відносини, процеси,
принципи політичної організації суспільства, політична свідомість,
політична культура тощо. Як підкреслюють вітчизняні соціологи, політична
система суспільства визначається:
• класовою природою, соціальним устроєм, формою правління
(парламентського, президентського);
• типом держави (монархія, республіка);
• характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного,
авторитарного);
• характером соціально-політичних відносин (стабільних або нестабільних,
конфліктних або консенсусних);
• характером політико-правового статусу держави (конституційна, з
розвинутими або нерозвинутими правовими структурами);
• характером політико-ідеолопчних І культурних відносин (відкритих або
закритих з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без
них);
• історичним типом державності;
• етнічною структурою тощо.
У працях Н.Смелзера також розглядаються основні форми держави, до яких
він відносить:
• тоталітарну державу (така держава прагне повністю підкорити собі
громадян, подавляючи і контролюючи всі інші соціальні інститути
суспільства, новіть первинні групи як от сім’я або друзі.Американські
дослідники С.Фрідріх та З.Бжезинський називають шість основних
особливостей тоталітарної держави: панування і широке розповсюдження
однієї ідеології, однопартійна система з одноосібною диктатурою і
придушенням опозиційних партій; широке застосування терору, контроль над
засобами масової інформації, розпорядження зброєю і монополія на її
застосування, контроль над економікою з державним економічним
плануванням і доведенням завдань до кожного підприємства);
• авторитарну державу ( в якій влада зосереджена в руках монарха або
диктатора, які правлять за допомогою сили; такі режими подібні до
тоталітарних, але є значно слабшими від них: допускається існування
різних політичних партій та інших ідеологій, менше контролюється
приватне життя тощо);
• демократичну державу (сучасна демократія зазвичай асоціюється з
представницькою демократією, коли народ на певний термін передає владу
своїм представникам, що підлягають переобранню; для таких держав
характерними є, згідно з См’елзером, віра у високу значимість особи,
утвердження рівності і справедливості, важливе значення індивідуалізму
загалом; наявність конституційного уряду, законодавства про розподіл і
обмеження політичної влади; загальна згода громадян бути керованими
обраними ними представниками, періодичність виборів, підзвітність
державних чиновників і обмеження терміну їх повноважень і, нарешті,
наявність лояльної опозиції з ЇЇ багатопартійною системою і можливістю
вільно висловлювати свою думку).
Суть держави проявляється в її функціях як основних напрямках
діяльності. До них належать: регулювання економічного життя,
культурно-виховна функція, сприяння розвитку освіти і науково-технічного
прогресу, забезпечення обороноздатності країни, співробітництва з іншими
державами і народами.
3. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні
Сучасна українська соціологія політики активно використовує найкращі
надбання світової соціологічної думки, стосовно конкретних соціологічних
досліджень політичного життя і політичної сфери суспільства. Особливий
інтерес в цьому плані становлять матеріали соціологічної служби Центру
«Демократичні ініціативи», яка спільно з Інститутом соціології НАН
України здійснила низку досліджень проблем соціально-політичного
розвитку країни. Ми будемо використовувати для соціологічного аналізу
дані одного з останніх за часом опитувань, проведеного у травні 1994 р.
в 6 регіонах України: центральному, західному, східному, південному, в
м.Києві та в Криму. Це дозволить, по-перше, виявити стан і динаміку
соціально-політичних процесів у період після завоювання незалежності, а
по-друге, визначити певні тенденції розвитку політичного життя в
Україні. Нами використовуються також матеріали соціологічного
дослідження політичної культури молоді, одержані дослідницькою групою
Українського науково-дослідного інституту проблем молоді (далі — УНДІПМ)
за останні декілька років.На їх підставі можна виділити декілька
специфічних особливостей розгортання соціально-політичних процесів в
Україні та їх відображення в політичній свідомості та діяльності молоді.
Щодо економічної політики молодої української держави можна зазначити,
що населення країни у 1994 р. поділилося на два великі табори,
представники яких займали протилежні позиції стосовно ряду питань. За
перехід до ринкової економіки та за інші зміни у цьому напрямку
висловилась половина опитаних з усіх шести регіонів, лев’ячу частку з
яких уособлюють жителі західного регіону і столиці республіки. Одночасно
третина респондентів (переважно зі східного регіону) вважає за потрібне
повернутися до економіки брежнєвського, або доперебудовного періоду.
Близько половини опитаних підтримують приватний бізнес і підприємництво,
біля третини заперечує правомірність їх існування.
Відповіді щодо бажаного політичного ладу в Україні розділилися наступним
чином: за підтримку соціалістичного ладу висловились 22% респондентів в
цілому по Україні (з них третина опитаних на Сході і лише 8% — на Заході
країни), за підтримку капіталістичного устрою — близько 13 % (кожний
четвертий у столиці і кожний п’ятий на західноукраїнських землях).
Парадоксальним, але й характерним для масових політичних настроїв є
одночасна підтримка обидвох полярних устроїв (так висловилось 24%
респондентів), гаслом яких, очевидно, є вислів: «Працювати, як при
соціалізмі, а гроші отримувати, як при капіталізмі».
Велике розпорошення політичних симпатій зафіксовано київськими
соціологами і щодо підтримки респондентами певних політичних партій. В
цілому по Україні кожний десятий висловлювався на підтримку комуністів і
соціалістів. Вдвічі менше прихильників було у націонал- і
соціал-демократів. В •регіональному розрізі у столиці найбільше
підтримували націонал-демократів і лібералів, на заході —
націонал-демократів і націоналістів, в центральному та східному регіонах
— комуністів і соціалістів, на півдні — переважно соціалістів, в Криму —
соціалістів і соціал-демократів. Отже, припущення київських соціологів
про «політичну географію» України та підтримку регіонами певних
політичних партій виявилося цілком слушним і втілилось у чітке
розмежування політичних сил в українському парламенті. Нині з загального
числа депутатів Верховної Ради трохи менше половини належить до певних
політичних партій, а решта — до так званих безпартійних або незалежних
депутатів. Серед депутатів-представ-ників політичних партій велику
перевагу мають ліві (комуністи, соціалісти, члени селянської партії),
які посідають приблизно 70% місць. На протилежному краю політичного
спектру українського парламенту знаходиться близько 23% представників
правих і правоцентристських партій (КУН, УРП, НРУ, ДемПУ, ХДПУ). Центр
політичного спектру утворюють малочисельні представники таких партій, як
Громадянський конгрес України, Партія праці, СДПУ, ПДВУ, питома вага
яких складає всього близько 7% (підрахунки народного депутата
А.Білоуса).
Разом з тим слід відзначити, що серед населення всіх регіонів України
підтримують певні політичні партії лише 43% опитаних, в той час як
більше половини респондентів не підтримує жодної політичної партії або
ще не визначилась зі своїми політичними симпатіями, оскільки програми
існуючих партій не відповідають їх інтересам і прагненням. Більшість
дослідників політичних процесів в Україні зазначає, що велика частина
населення країни взагалі не цікавиться політичним життям, розчарована в
політиці і особливо в політичних діячах. В Україні відбувається
зростаюча деполітизація громадян, перетікання їх інтересів у сферу
приватного життя, сімейних відносин і дозвілля. Частково це пояснюється
тим, що влада здебільшого ігнорує потреби і запити пересічних людей,
змушуючи їх відчувати власну безпорадність і нездатність вплинути на
вироблення і прийняття політичних рішень. Лише 5,6% опитаних вважали, що
вони здатні зробити щось реальне у випадку порушення владою прав людини
або ігнорування нею їх інтересів. 65,7% респондентів відчувало власне
безсилля в ситуації, коли б уряд прийняв рішення, які ущемлюють їх
інтереси.
Аналіз даних конкретно-соціологічних досліджень, здійснений відомим
харківським соціологом О.Якубою, дозволив їй виявити наступні явища і
тенденції розвитку політичного життя в Україні:
• кризовий стан політичних відносин (коли проголошення політичного курсу
переходу до демократії і навіть певні конкретні заходи в цьому напрямку
ще не привели до реального демократизму всього політичного життя);
• нерозвинутість політичних відносин і незрілість
багато-партійноїсистеми (це знаходить прояв у негативній оцінці різними
соціальними групами і спільнотами політичних партій; на загал
вважається, що ці партії не здатні представляти і захищати інтереси
людей, а ведуть лише боротьбу за владу, впливи і привілеї);
• відсутність довіри до політичних структур (партій, політичних лідерів,
представників центрального та місцевих органів влади, депутатів
Верховної Ради і навіть Президента);
• відносне зменшення прихильників незалежності України (особливо в Криму
та в донецькому регіоні, де більше третини опитаних у 1994 р. вважали
себе громадянами неіснуючого Радянського Союзу);
• зниження політичної активності молоді.
Нині для молоді в Україні відкривається, здавалося б, все більше
можливостей для самореалізації, вибору власного шляху в житті. Але
одночасно ускладнюються умови для такої самореалізації при зростанні
молодіжного безробіття, складностей у набутті якісної освіти (бо якщо
вона насправді якісна і готує фахівців гостродефіцитних професій, то
вона переважно є платною, а значить, і недоступною для багатьох
представників молоді), зведенні нанівець соціального захисту тощо.
Щоразу більше поле дії юнацтва, молоді і навіть дітей демонструють
проституція, наркоманія, злочинність, тіньова економіка. На противагу їм
ще не за-діяні канали залучення молоді до розбудови держави. Ще одна
парадоксальна ситуація в Україні полягає в тому, що абсолютна більшість
молодих людей (близько 80%) підтримують дії, спрямовані на побудову
незалежної самостійної української держави, але їх власна реальна участь
у державотворчих процесах є порівняно незначною. Отже, спостерігається
наявність значного розриву між ціннісними орієнтаціями молоді в політиці
та її реальним внеском і конструктивною участю у державотворчих
процесах.
Серед домінуючих тенденцій соціально-політичного розвитку молодого
покоління в Україні виділимо наступні: • зростаюча деполітизація молоді
(24% опитаних в молодіжному середовищі зовсім не цікавляться політикою,
53% — лише тоді, коли це їх цікавить і безпосередньо торкається, і
тільки 1% цікавиться політичним життям і бере в ньому активну участь);
• зростаюча департизація молоді (влітку 1995 р. лише 1,5% опитаних були
членами політичних партій або громадських об’єднань; тільки 5,3% були
членами молодіжних громадських організацій);
• зміни в ідеологічних орієнтаціях та політичних симпатіях молоді
(зменшення кількості молодих людей, що взагалі не орієнтуються в цих
проблемах; зростання кількості прихильників національно-демократичної
ідеології, християнсько-демократичної, ліберальної та соціалістичної
доктрин при стабільно незначній кількості прибічників
національно-радикальної та комуністичної ідеології);
• підтримка молодим поколінням зміцнення політичної незалежності України
за умови розвитку рівноправних стосунків з усіма країнами Сходу і Заходу
(таку відповідь у травні 1995 р. дав 51% молодих респондентів в
масштабах всієї України);
• зростаюча підтримка радикальних економічних реформ (хоча 65% працюючої
молоді зайнято у державному секторі, однак перевагу вона надає приватним
або змішаного типу підприємствам працевлаштування);
• посилення настроїв власного підприємництва серед молоді ( близько
половини опитаних хотіли б розпочати власну справу, стати володарями
власної фірми тощо);
• зростаюча приватизація життя молоді (у значенні її відсторонення від
життя суспільства і перенесення до сфери приватного життя, коли
основними проблемами є заробляння грошей, сімейні стосунки, спілкування
з ровесниками, інтимне життя тощо).
Трирічний моніторинг соціальних конфліктів в Україні (1992-1995),
здійснюваний вже згадуваним УНДІПМ, свідчить про високий рівень
невдоволення усіх соціальних груп молоді своїм становищем у суспільстві,
життям взагалі. Отже, в молодіжному середовищі існує високий конфліктний
потенціал, а сторонами головного конфлікту виступають молодь та
населення загалом, з одного боку, і влада — з другого. Тому нині для
молоді є властивим, по-перше, очікування серйозних соціальних конфліктів
в Україні протягом найближчих років (79% відповідей) і, по-друге,
готовність в силу різних причин взяти в них участь (40% відповідей у
1995 р.). У цьому випадку ми спостерігаємо розрив між висловленим
невдоволенням життям і намаганнями щось в ньому змінити.
Водночас симптоматичним є те, що молоді громадяни підтримують радше
законні, цивілізовані форми соціального протесту (критичні виступи в
засобах масової інформації, збирання підписів під колективними
зверненнями, звернення з вимогами до органів влади, санкціоновані
мітинги і демонстрації, законні страйки тощо), аніж ті, що знаходяться
поза межами правового поля (вуличні заворушення, погроми, незаконні,
несанкціоновані форми протесту і т.ін.).
Головною сферою розгортання можливих конфліктів соціологами
передбачається економічна та сфера матеріальних інтересів. Серед інших
причин досить значну питому вагу серед молоді мають проблеми екології та
прав людини. Однак ані політичні процеси самі по собі, ані конфесійні
(релігійні) чи етнічні не мають для молодіжного загалу такого значення,
як економічні.
Таким чином, соціологічний аналіз політичного життя в незалежній Україні
дає можливість зробити висновки про те, що українське суспільство є
надзвичайно розпорошеним у своїх політичних поглядах і переконаннях.
Причому цей розподіл не йде за якоюсь одною ознакою — етнічною,
культурною, релігійною чи ідеологічною; представники якоїсь однієї групи
(наприклад, робітники) мають різні політичні симпатії та уявлення про
шляхи подальшого розвитку. Отже, в Україні нині ще тільки розгортається
процес структу-ризації суспільства з виділенням певних груп, прошарків і
страт, появою та інсгитуціоналізацією нових, не існуючих \ раніше
елементів соціальної структури, з поступовим визначенням і висуненням
певних інтересів (політичних, економічних, культурних), з формуванням
відповідної представницької системи (тобто утворенням партій і
громадсько-політичних рухів, які ці інтереси уособлюють і репрезентують
перед владними структурами).
Дедалі значнішим фактором цих процесів виступає молодь. Десятиріччями
відсторонена від активної участі у політичних процесах і у виробленні
політичних рішень, нині вона, .нехай і поволі, але все ж починає
відчувати смак не до позірної, але справжньої політичної діяльності, в
якій виступатиме рівноправним політичним суб’єктом. І хоча цей процес ще
не набрав сили, але тенденція вже починає простежуватись. При різкій
політичній поляризації дорослого населення нині в Україні саме молоде
покоління може стати вагомою підоймою посилення впливу центристських
партій і формування дійсно вагомого центру у політичному спектрі країни,
що, в свою чергу, сприятиме посиленню політичної стабільності у
майбутньому.
Прийняття Верховною Радою нової Конституції України, безперечно, має
велике значення для стабілізації загального стану країни, оптимізації
політичних процесів та консолідації суспільства. «Україна відбулася» —
такий загальний висновок міститься в коментарях багатьох аналітиків.
Разом з тим ейфорія від прийняття Конституції не повинна затулити
існування багатьох складних проблем перехідного періоду. Образно кажучи,
народ України нині дістав аванс, який ще довго слід відробляти.
Проголошення незалежності України і прийняття Конституції ще не
означають, що ці законодавчі акти наповнені реальним вмістом. Доведеться
докласти чимало зусиль, аби поняття незалежності, державності і
законності набули дійсного значення, а Україна перетворилась з закритої
тоталітарної держави на справді суверенну і незалежну, демократичну,
соціальну, правову державу, як це задекларовано в її Основному Законі.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Амелин В.Н. Социология политики. — М.:1992.
2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної
молоді. — К.:1996.
3. Білоус А. Парламент України: Розташування сил. — К.:1995.
4. Бурдье Пьер. Социология политики. — М.: 1993.
5. Вятр Ежи. Социология политических отношений. — М.І1979.
6. Піча В.М., Стеблич Б.А. Соціологія політики. — Львів:! 994.
7. Політичний портрет України. Бюлетень Центру «Демократичні
ініціативи», 1995, № 5.
8. Політологія (за ред. Семківа О.І.). — Львів: 1993.
9. Смелзер Н. Социология. — М.:1994.
10.Социальные идеалы и политика в меняющемся мире. М.: 1992.
11.Социология: Наука об обществе. — Харьков:!996.
12.Социология политики: Реферативный сборник. — М.:1981.
ІЗ.Якуба Е.А. Социология. — Харьков:!995.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
