Реферат на тему:
Роль вишитого рушника
в очах українського суспільства
Зараз – особливий час. Ми звертаємось до джерел народної творчості, до
народних традицій. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні
оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, то
можливо, життя наше буде більш радіснішим, духовно багатшим.
Людина i праця, людина i пiсня, людина i витвiр мистецтва – це все
вiчне, безсмертне, щось своєрiдне i глибоко вражаюче. Наш україн-ський
народ працьовитий, щедрий на таланти, здiбний, обдарований. Якщо
працювати – то до сьомого поту, якщо спiвати – то дзвiнко, розложисто,
якщо творити щось – то неповторно, захоплююче.
Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i
рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати
починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля – неначе витканi з
маминого полотна. Сонячне снiп’я ллється через вiкна i вiд того на
стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов
пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю
звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов
дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши теж
казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих
рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник?
Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.
Чуєте? Мелодiя, слова… Так це “Пiсня про рушник” на слова Андрiя
Малишка.
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
I водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя дала.
Рушник, i правда, можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на
полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження,
одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля
випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими
рушниками перев’язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику
зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у
перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс
на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне
частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так
робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив
господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на
господаря обжинковий вiнок.
Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку
дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний
рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш
на рушниках: засiяна нива – ромб з крапкою, вазон чи квiтка – свiтове
дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, –
знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими
рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися – гостям i сусiдам
показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники
i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка
спiвається:
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами –
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними нитками.
I тут українськi майстринi – неперевершенi. Казкової краси вiзерунками
прикрашали сорочки, намiтки, очiпки – прагнули до краси, до
самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по
100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали
нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними
камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна
дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.
Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту
почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не
черствiє душею. “Хай стелиться вам доля рушниками!” – кажуть, бажаючи
людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.
Рушник на стіні, давній звичай. Не було, здається, жодної оселі, котру
не прикрашав би рушник.
Рушник з давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, відтак і господині.
В тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її
дочок. І завжди цінувалися рушники справжніми пошанувачами.
Вишитий рушник створював настрій, був взірцем людської працьовитості. З
рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу
батька, сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і
гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на
рушник. Про це співалося в давній українській пісні.
Рушник і хліб – одвічні людські символи. Хліб на рушникові був в усі
часи високою ознакою гостинності.
У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками.
Готувати рушники – означало дбати про дівочий посаг. До їх виготовлення
привчали ще з юного віку.
Довгими зимовими вечорами дівчата мережили узори, і від того, якими вони
виходили, скільки встигла дівчина їх вишити, складалась думка про її
працьовитість, вдачу.
Рушниками часто хизувались, неодмінно показували придане. Якій матері не
хотілося, щоб селом йшла добра слава про доньку із золотими руками.
Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку матері обрядовою піснею:
“Та спасибі тобі, моя ненько…”
Найпершою ознакою, коли приходили свати, було давати рушники. Якщо
дівчина і її батьки бажали того, вони пов’язували молодого і сватів
рушниками.
У своїх творах багато письменників і драматургів описували сватання.
Пропонуємо нашим глядачам уривок з твору К.-Основ’яненка “Сватання на
Гончарівці”.
Народне мистецтво, яке передавалося з покоління в покоління, століттями
завжди було і є грунтом для спілкування людей, джерелом пізнання
історії, культури, звідти ідуть витоки професіональної творчості.
Традиційні пісня і танок, легенда і казка, малюнок і художнє ремесло
стали національною основою сучасного народного мистецтва, пов’язаного з
трудовою діяльністю людини, виготовленням речей, практично необхідних,
зручних у користуванні й ошатних за формою та оздобленням.
З далекого минулого прийшло до нас і рукоділля – рук діло – життя,
плетіння, в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво тощо. І виникло воно
з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілкування з
навколишнім світом та потреби не стільки бачити красу, а й творити її
власними руками. Вишивання як вид мистецтва існує з незапам’ятних часів.
Про вишивку згадується в Біблії та “Іліаді” Гомера. Нею, за свідченням
Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Арабський мандрівник Х століття у
своїх розповідях свідчить, що руси теж носили вишитий одяг.
То ж нехай хвилини, проведені у спілкуванні з найдавнішим видом
українського народного мистецтва – вишивкою – будуть приємними для всіх
вас.
Вишиванням споконвіку займалися жінки. Це чудово робила прекрасна Олена,
винуватиця Троянської війни. Дар вишивання греки пов’язували з ім’ям
мудрої богині Афіни. У середні віки вишивка стала улюбленим заняттям
королев і принцес, придворних дам і черниць. У добу Відродження малюнки
для неї робили Ботічеллі, Дюкер, Рафаель. Жаданою і дорогою гостею була
вишивка і в селянській хаті. Ще “Домострой” радив жінкам займатися
вишиванням, вважаючи, що це благотворно впливає на їх характер,
виховуючи такі риси, як терпіння, вправність, майстерність, художній
смак. Але ще в більшій мірі цей вид рукоділля відтворює душу і характер
жінки, бо у вишивку вона вкладає свої почуття та мрії, щоб принести
радість собі та людям.
Дівчата змагались між собою в доборі візерунків, в загальній композиції
елементів, орнаменту, в майстерності вишивання. Одягу був свого роду
характеристикою майстерності. Поганою нареченою вважалася та дівчина,
яка не володіла цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень
говориться: “Вона вміє шити-вишивати і гарних пісень співати”.
Вишитий рушник стає першою сходинкою до щастя молодих, ним зустрічають
гостей і прикрашають оселі. З давніх-давен це незмінний елемент побуту
українського народу. Рушник оспіваний у піснях, думах, баладах.
Здається, про нього вже все відомо. Та ні. Тільки тепер, вивчаючи свою
спадщину, дізнаємося, що різне призначення давало рушника різні назви:
божник – для образів, подарунковий – для подарунку, утирач – для рук та
обличчя.
Протягом багатьох віків у кожного народу виробляється певна методика
виконання, колорит і характер орнаменту. Майже кожна область, кожний
район, а часто й окремі села з покоління в покоління, від матері до
дочки надавали перевагу тому чи іншому візерунку, барвам. Тому за
кольором, орнаментом, способом розподілу орнаменту на виробах, фактурою
вишивки можна визначити місце її виготовлення.
Часто у вишивці використовувалися рослинні мотиви – дубове листя,
виноградне гроно, а також зображення соловейка, голуба, півня, зозулі.
Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на сорочках. Калина –
дерево нашого українського народу. У сиву давнину вона пов’язувалася з
народженням Всесвіту, вогняної трійці: Сонця, Місяця, Зорі. (Демонструє
рушник). Дуб – священне дерево, уособлювало Перуна – бога сонячної
чоловічої енергії, розвитку, життя.
Ружа – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати,
адже ця квітка нагадує Сонце. І тому пишні ружі розквітали на сорочках і
рушниках багатьох областей України.
Стигле гроно і виноградне листя асоціюється з напоєними Сонцем днями,
щедрими дарами осені, достатком, з насолодою життя. Сад-виноград – це
життєва нива, на якій чоловік – сіяч, жінка – ростить і плекає дерево
їхнього роду.
Хміль – здавна улюблена в нашому народі рослина. Візерунки. що нагадують
листя хмелю, відносимо до молодіжної символіки, бо вона несе в собі
значення розвитку, молодого буяння.
Ведучий: Рушник – від слова “руш”, “вирушай” – стверджуються наші
прабабусі. Як малина колисочка засівала у дитячу душу лагідність та
теплоту, так і той шматочок полотна, що супроводжував у далеку
мандрівку, мав оберігати чадо від усякого нещастя. Птахи – то символи
людських душ. Розташовували їх при корені, в середині стовбура і віття,
з обох боків дерева – Дерева життя. У філософському розумінні минулого,
сучасного, майбутнього. Це свідчить про міцність та незнищенність роду.
Співаймо славу життєдайному Сонцю, Україні. Вишиймо сорочку чи рушник на
радість, на здоров’я! Не забуваймо вишити узор-оберіг. Спасибі вам, люди
добрі, за вашу щирість, за вашу участь у нашому святі вишивки.
Хай щастить вам, люди добрі!
Хай пісня летить за обрій,
Щира дружба стане на рушник!
І сьогодні зберігається традиція стати на рушничок під час весілля.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
