.

Екологічне право України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2826 11827
Скачать документ

Курсова робота з правознавства

Екологічне право України

План

Система екологічного законодавства України.

Право власності на природні ресурси.

Об’єкти правової охорони навколишнього природного середовища.

Основні принципи охорони навколишнього середовища.

Екологічні права і обов’язки громадян щодо охорони навколишнього
середовища.

Види використання природних ресурсів.

Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища.

Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у
встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини по відношенню
до природи. Найбільш суттєві правила такої поведінки, закріплюються
державою в законодавстві і стають загальнообов’язковими для виконання і
дотримання нормами права, забезпеченими державним примусом на випадок їх
невиконання.

Беручи до уваги комплексний характер проблем екології, їх органічний
зв’язок з усіма політичними, соціальними та економічними факторами,
стратегія природокористування в Україні має бути однією з
фундаментальних складових стратегії розбудови правової, демократичної
держави з розвиненою ринковою економікою. Одним з таких незаперечних
прав є право громадян на екологічну безпеку. Воно забезпечується
комплексом юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних
чинників.

Серйозною вадою чинного до сьогодні природоохоронного законодавства є
той факт, що формувалося воно за поресурсною ознакою, тобто окремому
регулюванню підлягають земельні, водні, гірничі, лісові,
атмосфероохоронні та інші відносини. Такий підхід не забезпечував
комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як
єдиного організму.

Вже з перших законотворчих кроків суверенної України визначено основи
забезпечення екологічних прав людини. Важливим актом нової держави став
Закон “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня
1991 року. Даний закон не лише проголошує, але й передбачає систему
гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну упорядкованість в
систему управління в галузі природо-користування. Він закріплює право
громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Це
невід’ємне право людини реалізується шляхом участі в обговоренні
проектів законодавчих актів та інших рішень у галузі охорони
навколишнього середовища; участі в розробці та здійсненні заходів щодо
охорони природного середовища, раціонального використання природних
ресурсів; об’єднання в громадські природо-охоронні організації;
отримання повної і достовірної інформації про стан навколишнього
природного середовища.

Закон надає громадянам України право звертатися до суду з позовом до
підприємств, установ і організацій щодо відшкодування шкоди, заподіяної
здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище.
Він зобов’язує державні органи надавати всебічну допомогу громадянам у
здійсненні природоохоронної діяльності та враховувати їхні пропозиції в
цій галузі.

Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, але й
обов’язки щодо збереження природи, раціонального використання її
багатств, дотримання законодавства про охорону навколишнього природного
середовища.

Закон визначає повноваження Верховної та місцевих Рад народних
депутатів, органів управління (Кабінету Міністрів України, виконавчих і
розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів) в галузі охорони
навколишнього природного середовища. Спеціально уповноваженим органом
управління в цій галузі є Міністерство охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки (Мінекобезпеки України), створене в 1995
році.

Закон надає широкі повноваження громадським об’єднанням, зокрема:

– брати участь у проведенні спеціально уповноваженими органами в галузі
охорони навколишнього природного середовища перевірок виконання
підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і
заходів;

– проводити громадську екологічну експертизу і обнародувати її
результати;

– одержувати інформацію про стан навколишнього природного середовища і
джерела його забруднення;

– виступати з ініціативою проведення республіканського та місцевих
референдумів з питань охорони навколишнього природного середовища;

– подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок
порушення екологічного законодавства.

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає
поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні
вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення
в дію підприємств та інших об’єктів, про застосування мінеральних
добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає
заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого
біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та
радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та
іншими відходами; В Законі наводиться поняття зон надзвичайних
екологічних ситуацій (екологічної катастрофи, підвищеної екологічної
небезпеки). Встановлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і
кримінальна відповідальність за і екологічні правопорушення. Основними з
них є:

– порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне
середовище;

– порушення норм екологічної безпеки;

– порушення вимог законодавства при проведенні екологічної експертизи;

– допущення наднормативних, аварійних, залпових викидів і скидів у
навколишнє природне середовище;

– самовільне використання природних ресурсів, перевищення лімітів та
порушення інших вимог використання природних ресурсів;

– невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків
аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

– порушення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні,
використанні, захороненні хімічних, токсичних та радіоактивних речовин,
виробничих, побутових та інших відходів;

– відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про
стан навколишнього природного середовища, джерела його забруднення та
інше.

Важливим є розділ про екологічну експертизу. Законодавче закріплена її
обов’язковість. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є
підставою для відкриття фінансування за всіма проектами і програмами,
реалізація яких без такого позитивного висновку забороняється. Крім
державної, Закон передбачає інші форми екологічної експертизи —
громадську, наукову, які проводяться незалежно від державної. Державні
стандарти в галузі охорони навколишнього середовища проголошуються
обов’язковими. Визначена система екологічних нормативів: гранично
допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі,
гранично допустимі й тимчасово узгоджені викиди і скиди забруднюючих
речовин; гранично допустимі рівні шуму, електромагнітного випромінювання
та інших шкідливих впливів, а також норми і правила радіаційної безпеки;
норми і правила природокористування, які встановлюються і вводяться в
дію Міністерством охорони здоров’я та Мінекобезпеки України.

Природні ресурси поділяються на республіканські (загальнодержавні), та
місцеві. До республіканських природних ресурсів віднесено територіальні
води, природні ресурси континентального шельфу та економічної (морської)
зони і поверхневі води, що розташовані або використовуються на території
більш, ніж однієї області; лісові ресурси; види рослин і тварин,
занесені до Червоної книги України; природні ресурси в межах об’єктів
природно-заповідного фонду республіканського значення; корисні копалини,
за винятком загальнопоширених.

Законом передбачено, що Україна приєднується до всіх видів міжнародного
співробітництва у галузі охорони природи та раціонального використання
природних ресурсів, яке здійснюється шляхом укладання договорів, угод, а
також участі в природоохоронній діяльності ООН, інших урядових і
неурядових організацій.

Земельний кодекс України, прийнятий 13 березня 1992 року, регулює
охорону і раціональне використання земель. В цьому кодексі встановлено
три форми власності на землю: державна, колективна і приватна. Право на
одержання земельної ділянки у приватну власність за плату або безоплатно
мають громадяни України. Земельні ділянки можуть надаватись в постійне
або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди.

Земельний Кодекс встановив переважне надання земель для потреб
сільського господарства з метою забезпечення раціонального використання
родючих земель.

Охорона цінних і продуктивних земель (ріллі, ділянок зайнятих
багаторічними насадженнями, земель природоохоронного, рекреаційного
призначення, курортів тощо) досягається встановленням особливого порядку
їх вилучення для державних і громадських потреб. Вилучення особливо
цінних продуктивних земель, земель науково-дослідних
сільськогосподарських установ, заповідників, національних,
дендрологічних, меморіальних парків, поховань та археологічних пам’яток
не допускається З метою охорони земель Земельний Кодекс встановлює
обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів:

– використовувати землю ефективно і відповідно до цільового призначення;

– підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології
виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки внаслідок
своєї господарської діяльності;

– здійснювати захист земель від водної та вітрової ерозії, забруднення
та інших процесів руйнування, для збереження і підвищення родючості
землі.

При розміщенні, проектуванні, будівництві та введенні в дію нових та
реконструйованих об’єктів і споруд повинно передбачатися додержання
екологічних та санітарних вимог щодо охорони земель.

В разі порушення вимог земельного законодавства (самовільного зайняття
земельних ділянок, псування, забруднення земель, невиконання вимог
природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування,
будівництва та введення в експлуатацію об’єктів, котрі негативно
впливають на стан земель та інших) настає адміністративна, кримінальна
або цивільна (відшкодування заподіяної шкоди) відповідальність згідно із
законодавством України.

Водний кодекс Української РСР (1972 рік) забезпечує правову охорону вод
від забруднення, засмічення і виснаження та регулює порядок х
використання.

Водний кодекс встановлює пріоритет питного і побутового
водокористування. З метою охорони вод, які використовуються для питних
побутових, курортних, лікувальних і оздоровчих потреб, встановлюються
округи та зони санітарної охорони із суворим режимом використання, також
водоохоронні зони лісів.

У Водному кодексі закріплені обов’язки водокористувачів щодо
національного використання водних об’єктів, економного використання
води, відновлення і покращання якості вод. Власники засобів водного
транспорту, лісосплавні організації повинні не допускати забруднення
засмічення вод внаслідок втрати масел, хімічних речовин і
нафтопродуктів, деревини.

Сільськогосподарські підприємства повинні попереджувати забруднення вод
мінеральними добривами і отрутохімікатами. У Водному кодексі встановлено
кримінальну або адміністративну відповідальність за порушення водного
законодавства (самовільне захоплення водних об’єктів, забруднення і
засмічення вод, безгосподарне використання вод, введення в експлуатацію
підприємств та інших об’єктів без споруд, які попереджують забруднення і
засмічення вод та ін.), а також передбачено відшкодування збитків, які,
заподіяні порушенням водного законодавства.

Лісовий кодекс України, прийнятий 21 січня 1994 року, регулює відносини
з охорони і відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей та
підвищення їх продуктивності, раціонального використання лісів з метою
задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах.

В Лісовому кодексі визначені основні завдання, вимоги і зміст
організації лісового господарства, критерії поділу лісів на дві групи за
їх екологічним і господарським значенням; встановлені порядок та види
загального і спеціального використання лісових ресурсів, права і
обов’язки лісокористувачів; порядок охорони і захисту лісів; плата за
використання і ресурсів, економічне стимулювання охорони, захисту,
раціонального І використання та відтворення лісів.

Відповідальність (дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, або
кримінальну) за порушення лісового господарства несуть особи, винні в:

– незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;

– порушенні вимог пожежної безпеки в лісах, знищенні або. пошкодженні
лісу внаслідок підпалу або необережного поводження з вогнем, внаслідок
забруднення лісу хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і
побутовими відходами, стічними водами та іншими видами шкідливого
впливу;

– порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо визначення
лісового господарства;

– знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у
лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та
самосіву на землях, призначених для відновлення лісу тощо.

Кодекс України про надра, прийнятий 24 липня 1994 року, регулює гірничі
відносини з метою забезпечення раціонального, комплексного використання
надр для задоволення потреб суспільства у мінеральній сировині, охорони
надр, гарантування безпеки людей, майна, навколишнього природного
середовища при користуванні надрами.

Кодекс визначає поняття про надра, порядок і види користування надрами,
основні вимоги в галузі охорони надр. Такими вимогами, зокрема, є:

– забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр;

– додержання встановленого законодавством порядку надання надр у
користування;

– раціональне вилучення і використання корисних копалин і наявних у них
компонентів;

– недопущення шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням
надрами;

– охорони родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, пожеж та
інших факторів, що впливають на якість корисних копалин і промислову
цінність родовищ або ускладнюють їх розробку тощо.

В Кодексі про надра встановлений перелік правопорушень законодавства про
надра, які тягнуть за собою дисциплінарну, адміністративну,
цивільно-правову та кримінальну відповідальність згідно з законодавством
України:

– самовільне користування надрами;

– порушення норм, правил і вимог щодо проведення робіт з геологічного
вивчення надр;

– вибіркове вироблення багатих ділянок родовищ, що призводить до
наднормативних витрат корисних копалин;

– наднормативні витрати і пошкодження якості корисних копалин при їх
добуванні;

– пошкодження родовищ корисних копалин;

– невиконання правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і
навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт,
пов’язаних з користуванням надрами тощо.

Закон України про охорону атмосферного повітря, прийнятий 16 жовтня 1991
року, спрямований на збереження нормального стану атмосферного повітря,
його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки
людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне
середовище.

Закон встановлює екологічні нормативи в галузі охорони атмосферного
повітря, екологічної безпеки атмосферного повітря (гранично допустимих
концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, гранично
допустимих викидів забруднюючих речовин для кожного стаціонарного та
пересувного джерела викиду).

Підприємства, установи, організації, діяльність котрих пов’язана з
шкідливим впливом на атмосферне повітря, повинні вживати заходів щодо
зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зниження шкідливого
впливу фізичних і біологічних факторів, здійснювати контроль за обсягом
та складом забруднюючих речовин, забезпечувати безперебійну та ефективну
роботу очисного обладнання.

Закон регулює діяльність, що впливає на погоду і клімат. Підприємства
повинні скорочувати і в подальшому повністю припиняти виробництво і
використання речовин, які шкідливо впливають на озоновий шар або можуть
призвести до негативних змін клімату. Закон встановлює вимоги щодо
охорони атмосферного повітря при видобуванні корисних копалин; при
застосуванні засобів захисту рослин, міндобрив та інших препаратів; при
розміщенні і розвитку міст та інших населених пунктів; при погодженні
місць забудови, проектів будівництва і реконструкції підприємств та
інших об’єктів, які впливають на стан атмосферного повітря.

В Законі встановлено перелік порушень законодавства про охорону
атмосферного повітря:

– порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного
повітря;

– перевищення лімітів, та нормативів гранично допустимих викидів
шкідливих речовин в атмосферне повітря, гранично допустимих рівнів
шкідливого впливу на атмосферу повітря фізичних і біологічних факторів;

– здійснення незаконної діяльності, яка негативно впливає на погоду і
клімат;

– невиконання розпоряджень і приписів, які здійснюють контроль за станом
атмосферного повітря тощо.

Особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря,
несуть адміністративну чи кримінальну відповідальність, а також повинні
відшкодовувати збитки, заподіяні внаслідок правопорушень.

Закон “Про природно-заповідний фонд України”, прийнятий 16 червня 1992
року, визначає правові основи організації, охорони і використання
природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів і
об’єктів. До природно-заповідного фонду належать природні заповідники,
біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні
ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища,
ботанічні сади, дендрологічні парки, парки — пам’ятки садово-паркового
мистецтва.

Природно-заповідні фонди становлять ділянки суші і водного простору,
природні комплекси та об’єкти котрих мають особливу природоохоронну,
наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою
збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного і
тваринного світу, підтримання загального екологічного балансу та
забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Природно-заповідний фонд охороняється у відповідності з цим законом як
національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони,
відтворення і використання.

ОРГАНІЗАЦІЯ СЛУЖБ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Міністерство навколишнього природного середовища та ядерної безпеки
України (Мінекобезпеки України) є центральним органом державної
виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.

Міністерство реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього
природного середовища, раціонального використання і відтворення
природних ресурсів, захисту населення і навколишнього природного
середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом
.регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки на об’єктах
усіх форм власності (Витяг з Положення про Міністерство навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України, затвердженого Указом
Президента України від 10. 02. 1995 року).

Мінекобезпеки України проводить державну екологічну, науково-технічну та
економічну політику, спрямовану на збереження та відтворення безпечного
для існування живої та неживої природи навколишнього середовища,
забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу в
мирних цілях, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу,
зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення
стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії
суспільства і природи. Серед головних завдань Міністерства є також
захист екологічних інтересів України на міжнародній арені, державний
контроль за додержанням вимог законодавства України з питань охорони
навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки.
Крім того, Мінекобезпеки України здійснює нормативно-правове регулювання
щодо використання природних ресурсів, організовує і проводить державну
екологічну експертизу, обґрунтовує доцільність розроблення державних і
регіональних екологічних програм.

До складу Мінекобезпеки України входить ряд структурних підрозділів.

Адміністрація ядерного регулювання здійснює функції органу державного
регулювання ядерної та радіаційної безпеки, реалізує покладену на
Мінекобезпеки державну політику щодо захисту населення та навколишнього
природного середовища від впливу іонізуючих випромінювань техногенного і
природного походження.

Право власності на природні ресурси – система юридичних норм та інших
правових засобів, які регулюють правовідносини на землю, надра, ліси,
рослинний і тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду та
забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо
володіння, користування та розпорядження цими ресурсами.

Розрізняють:

Об’єктивне право власності на природні ресурси – система правових норм
земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного,
природно-заповідного законодавства тощо, які регламентують
правовідносини на природні ресурси.

Суб’єктивне право власності на природні ресурси – сукупність повноважень
різних суб’єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння,
користування і розпорядження належними їм природними ресурсами
(земельними, корисними копалинами, лісовими, водними, тваринного та
рослинного світу, природно-заповідного фонду):

а) виникає у зв’язку з передачею чи придбанням у власність відповідних
природних ресурсів;

б) посвідчується державним актом на право власності або
цивільно-правовою угодою про придбання (купівлю, продаж, обмін тощо);

в) носить абсолютний характер, тобто виключна належність повноважень
щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами їх
власнику і загальна обов’язковість всіх інших утримуватися від їх
порушень. Право власності на природні ресурси має специфічні
особливості, пов’язані з екологічним змістом останніх:

• право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми
властивостями можуть знаходитись у власності, а тільки ті з них, що є
відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації (земля, її надра,
води,” ліси та тваринний світ). Інші елементи природного середовища не
здатні за об’єктивними властивостями бути об’єктами власності
(атмосферне повітря, вітрова та сонячна енергія тощо);

• природні ресурси, хоча і є самостійними об’єктами власності, проте
знаходяться у нерозривному екологічному взаємозв’язку один з одним, їх
не можна відокремлювати від природного середовища;

• природні ресурси як об’єкт природного походження складають національне
багатство України.

Форми права власності на природні ресурси

Форми права власності на природні ресурси – юридичне оформлені напрями
суб’єктно-об’єктної належності природних ресурсів та їх
організаційно-правове забезпечення.

В Україні юридичне виголошені такі форми власності (ст. 13, 14, 41
Конституції України): державна, колективна (комунальна), приватна,
загальнонародна.

Право державної власності становить собою сукупність правових норм, що
закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в
особі обраного ним представницького органа державної влади, а також
встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної
власності.

Особливість – вона виступає у вигляді виняткової власності народу
України (у держави є лише компетенція з управління цими ресурсами в
загальнонародних інтересах).

Право колективної власності – це сукупність норм, що встановлюють
правові підстави виникнення права колективної власності, порядок
колективного володіння, користування та розпорядження природними
об’єктами.

Особливість – окремий громадянин, який вступає в колективне
підприємство, самостійно відмовляється від свого права власності на
природний ресурс, але зберігає право зобов’язального характеру його
повернення при визначених умовах.

Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює
індивідуальну належність природних об’єктів, тобто право приватної
власності юридичне закріплює власність громадян як економічну категорію,
що охоплює всі форми індивідуального привласнення.

Особливість – права приватної власності можуть виникнути тільки з участю
громадян.

Підстави для виникнення відносин права власності на природні ресурси

Правовідносини власності і, отже, об’єктивне право власності виникає і
припиняється на підставі правових норм і за наявністю певних, юридичних
фактів. Це обставини, з якими законодавство пов’язує зміни у формах
права власності на землю, надра, води, ліси, тваринний світ та об’єкти
природно-заповідного фонду.

Виникнення права власності на конкретний природний об’єкт є: припинення
права власності на цей об’єкт у іншої особи, спадщина, застава,
дарування, купівля-продаж, обмін.

Однією з підстав виникнення права державної власності на природні
ресурси є націоналізація, конфіскація або перехід у власність держави
безгосподарного природного об’єкта.

Право власності на природні ресурси може виникати на підставі
цивільно-правової угоди.

Основним засобом виникнення права колективної і приватної власності на
природні ресурси виступає приватизація.

Об’єкти і суб’єкти права власності на природні ресурси

Об’єктами права власності на природні ресурси є природні або штучно
створені ресурси, які виконують біологічні, економічні, екологічні та
соціальні функції, зареєстровані в обліково-кадастрових та інших
юридичне визнаних документах як об’єкти володіння, користування і
розпорядження: земля, надра, води, ліси, «тваринний і рослинний світ,
природно-заповідний фонд, континентальний шельф, виключна (морська)
економічна зона.

Об’єкти права власності на природні ресурси розрізняються залежно від
форм власності: державної, колективної чи приватної.

Спеціальні об’єкти права власності відповідно до форм власності:

1) землі:

• державної власності (лісового фонду, транспорту, зв’язку, оборони
тощо);

• колективної власності (колективних сільськогосподарських підприємств,
кооперативів, садівничих товариств тощо);

• приватної власності (земельні ділянки, садові ділянки, дачні ділянки
тощо);

2) водні об’єкти:

• державної власності (територіальні моря, підземні води, внутрішні моря
тощо);

• колективної власності (водойми колективних сільськогосподарських
підприємств тощо);

• приватної власності (копанки фермерів тощо);

3) лісові об’єкти:

• державної власності (ліси загальнодержавного значення);

• колективної власності (ліси колективних сільськогосподарських
підприємств до 5 га);

• приватної власності (ліси фермерських господарств до 5 га);

4) надра як об’єкт:

• державної власності (корисні копалини);

• колективної власності (торф);

• приватної власності (загальнопоширені корисні копалини);

5) тваринний світ як об’єкт:

• державної власності (дикі тварини у стані природної волі);

• колективної власності (ферми тощо);

• приватної власності (ферми тощо);

6) природно-заповідний фонд як об’єкт:

• державної власності (заповідники, надра, парки тощо);

Раціональне природокористування передбачає відтворення спожитих
відновних первинних природних ресурсів і мінімальне споживання
невідновних при одночасному мінімальному утворенні неутилізовуваних
відходів, які потрапляють у навколишнє природне середовище.

Концептуальною основою Державної програми раціонального використання
природних ресурсів є принцип дотримання балансу між негативним впливом
антропогенної діяльності на об’єкти навколишнього природного середовища
та їх здатністю до самозбереження і самовідновлення. Державна політика
охорони і раціонального використання природних ресурсів визначається
системою правових, організаційних, економічних та інших заходів, що
мають природоохоронний, ресурсозбережний та відтворювальний характер.

Об’єктами правової охорони навколишнього природного середовища і
водночас об’єктами раціонального використання є :

земельні ресурси;

водні ресурси;

корисні копалини;

атмосферне повітря;

рослинний світ;

тваринний світ (водний і наземний).

Принципи охорони навколишнього природного середовища:

– пріоритетність вимог екологічної безпеки;

– гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров’я
людей;

– екологізація матеріального виробництва;

– науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних
інтересів суспільства;

– збереження просторової та видової різноманітності і цілісності
природних об’єктів і комплексів;

– гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає
на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного
світогляду;

– науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє середовище;

– стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за
забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості
природних ресурсів;

– вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на
основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права громадян України:

– право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

– участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо
розміщення та реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на
стан навколишнього природного середовища;

– участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

– одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього
природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

– право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств,
установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх
здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне
середовище.

Громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів
для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих,
рекреаційних, матеріальних тощо).

Громадяни України зобов’язані:

– берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства,
здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки,
екологічних нормативів;

– не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

– вносити плату за спеціальне природокористування;

– компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом
на навколишнє природне середовище.

Природні ресурси — це найважливіші компоненти навколишнього природного
середовища, які використовують для задоволення матеріальних і культурних
потреб людини. Під потребами людини розуміють потребу або нестачу в
чому-небудь необхідному для підтримання життєдіяльності організму,
людської особистості, соціальних груп. М. Ф. Реймерс (1994) виділяє
шість основних груп потреб людини: біологічні, психологічні, етнічні,
трудові, економічні, соціальні.

До потреб, що задовольняються природними ресурсами, належать біологічні,
психологічні, трудові та економічні. До біологічних належать потреби, що
забезпечують виживання людини та збереження її здоров’я. Вони включають
велику кількість різних факторів природного середовища: тепловий,
радіаційний, магнітохвильовий комфорт; склад води й повітря, які не
призводять до фізіологічних аномалій тощо. До фізіологічних потреб
належать: збалансована за енергетичною цінністю та хімічним складом їжа,
повітря, вода та ін. До психологічних потреб належать ті, що зумовлюють
душевний спокій людини з урахуванням факторів зовнішнього середовища
(комфортність житла, стан погоди, звуки, світло, випромінювання тощо).

Трудові потреби людини забезпечують еколого-соціально-економічну
ситуацію людини до умов природного й соціального середовищ з урахуванням
її індивідуальних уподобань і сімейно-традиційних передумов. Природні
умови та природні ресурси є одними з об’єктів і передумов прикладання
праці.

Економічнi потреби — це група потреб людини для матеріального
забезпечення її існування (їжею, одягом, житлом, предметами вжитку,
знаряддями праці, рекреації, джерелами інформації тощо).

Природні ресурси, які використовують для задоволення потреб людського
суспільства (ресурси рослинного й тваринного світу, земельні, водні,
реакраційні та ін.), досить різноманітні, як і можливості їх
застосування.

Екологічні злочини караються відповідно до вимог Кримінального кодексу
України. Вимоги закону передбачають установлення чіткого причинного
зв’язку між скоєним порушенням і погіршенням навколишнього природного
середовища. Злочин вважається завершеним, якщо настали відповідні
наслідки скоєних дій.

До екологічних злочинів належать екоцид, забруднення навколишнього
природного середовища (води, повітря, ґрунту), знищення і пошкодження
рослинного й тваринного світу, знищення критичних місць проживання,
незаконне мисливство та заготівля водяних рослин і тварин, порушення
правил охорони навколишнього природного середовища під час виконання
робіт, порушення правил обороту екологічно небезпечних речовин та
відходів, незаконне обертання сильнодіючих або отруйних речовин,
порушення правил охорони та використання надр, порушення режиму особливо
охоронних природних територій і природних об’єктів, порушення правил
безпеки під час обертання мікробіологічних або інших біологічних агентів
чи токсинів, незаконне обертання радіоактивних матеріалів, приховування
інформації про обставини, що створюють небезпеку для життя чи здоров’я
людей, тощо.

Суспільна небезпека екоциду (масове знищення рослинного і тваринного
світу, отруєння повітря, води, ґрунтів а також інші дії. здатні
спричинити екологічну катастрофу) полягає в загрозі або заподіянні
значної шкоди навколишньому природному середовищу, збереженню генофонду,
тваринного й рослинного світу. Екологічна катастрофа виявляється в
істотному порушенні екологічної рівноваги в природі, руйнуванні стійкого
видового складу живих організмів, повному знищенні або суттєвому
зменшенні їх чисельності, порушенні циклів сезонних змін біологічного
коло-обігу речовин та біологічних процесів.

Забруднення, виснаження поверхневих чи підземних вод, джерел питної води
або зміна її природних властивостей можуть завдати істотної шкоди
тваринному чи рослинному світу, рибним запасам, лісовому або сільському
господарству. Ця шкода полягає у виникненні захворювань або загибелі
тварин і рослин, знищенні рибних запасів, міст нересту й нагулу,
захворюванні або знищенні лісових масивів, зменшенні продуктивності
земель, виникненні заболочених чи засолених земель. Оцінка завданого
збитку здійснюється з урахуванням затрат на зариблення водойм,
втраченого зиску, реальної вартості затрат на відновлювальні роботи та
ліквідацію наслідків.

Порушення правил викиду забруднювальних речовин в атмосферу,
експлуатації очисних споруд чи інших об’єктів спричинюють забруднення
або зміну природних властивостей повітря, що може завдавати істотної
шкоди здоров’ю людини та функціонуванню біоценозів.

Забруднення морського середовища внесенням у нього шкідливих речовин і
матеріалів погіршують його якість і обмежують використання. В результаті
знищуються або виснажуються запаси живих ресурсів моря. До морського
середовища належать внутрішні морські води (12 морських миль), берегові
лінії внутрішніх морських вод, прибережна смуга та живі морські ресурси.

Порушення правил користування морським середовищем може полягати,
наприклад, у затопленні речовин і матеріалів із судна без відповідного
дозволу, затопленні ядерного палива з військових суден, скиданні
нафтопродуктів або інших забруднювальних речовин, зливанні в море
хімічних речовин з відстійників. Забруднення морського середовища може
відбуватися також під час будівництва різних споруд, транспортування
нафти, проведення військових випробувань, у разі аварії на суднах тощо.

Шкідливий вплив на ґрунти чинить забруднення їх відходами господарської
діяльності, що супроводжується засоленням, заболоченням, підтопленням,
спустелюванням, посухами, переущільненням, ерозією, знищенням родючого
шару, зараженням збудниками бактеріальних, паразитарних та інфекційних
захворювань. Деградація ґрунтів може бути небезпечною для здоров’я
людей, спричинювати катастрофи, руйнувати історико-культурні пам’ятки та
природні ландшафти, забруднювати сільськогосподарську продукцію і
водойми, призводити до загибелі людей, тварин і водних біоценозів.

Знищення або пошкодження лісів відбувається внаслідок пожеж. Забруднення
лісу здійснюється в процесі господарської діяльності шляхом викидів,
скидів шкідливих речовин, промислових і комунально-побутових відходів та
облаштування звалищ. Знищення критичних місць проживання організмів,
занесених до Червоної книги України, відбувається внаслідок
господарської діяльності (будівництво нафто- і газопроводів, ліній
електропередач, каналів, гребель, проведення вибухових і
геологорозвідувальних робіт, випасання свійських тварин, туризм, масовий
відпочинок тощо).

Незаконний вилов риби, морських звірів та інших тварин або промисел
морських рослин з використанням самохідних транспортних засобів,
електроструму, хімічних та вибухових речовин може відбуватися як у
відкритих водоймах, так і на території заповідників, у місцях нересту
риб чи на шляхах їх міграції, а також у місцях екологічного лиха.

Порушення правил охорони навколишнього природного середовища полягає у
використанні не передбачених правилами методик, відмови від виконання
відповідних робіт або в бездіяльності при необхідних обов’язках. Це може
бути, зокрема, ігнорування інформації, відмова від проведення
екологічної експертизи та будівництва очисних споруд, незаконне
будівництво споруд на континентальному шельфі, порушення правил
будівництва, експлуатації й ліквідації побудованих споруд тощо.

Виробництво заборонених небезпечних відходів, транспортування,
зберігання, захоронення і використання радіоактивних, бактеріологічних і
хімічних речовин та відходів з порушенням установлених правил можуть
завдати шкоди здоров’ю людини та навколишньому середовищу, спричиняти
отруєння або зараження довкілля, масову загибель людей і тварин.

Незаконне виготовлення, перероблення, зберігання, транспортування та
збут сильнодіючих або отруйних речовин чи обладнання для їх виготовлення
або перероблення мають підвищену громадську небезпеку. Це стало причиною
введення спеціального закону про заборону на всі види діяльності,
пов’язані з оборотом цих речовин.

Збиток унаслідок порушення правил охорони і використання надр під час
будівництва та експлуатації гірничо-видобувних підприємств і підземних
споруд, самовільної забудови площ залягання корисних копалин призводять
до втрат останніх, погіршання стану ґрунтів, зростання втрат на
видобуток корисних копалин тощо.

Порушення режиму особливо охоронних природних Територій (заповідники,
заказники, природні й національні та дендрологічні парки, ботанічні
сади, курорти, лікувально-оздоровчі місцевості та ін.) призводить до
пошкодження і знищення цих природних комплексів та об’єктів, що взяті
під охорону держави. При цьому також втрачаються пам’ятки історії та
культури.

Недотримання правил безпеки під час обертання мікробіологічних чи інших
біологічних речовин або токсинів та радіаційних матеріалів становлять
особливу небезпеку для людей та довкілля. Небезпечними для людей є
віруси, бактерії, токсини, а також різні мікроорганізми, здатні
спричинювати інфекційні захворювання, втрату працездатності й загибель.
Для тварин особливо небезпечними є збудники ящура, віспи овець та ін.,
для рослин — бактерії мікроскопічних грибів та генетичне змінені
мікроорганізми. Порушення правил безпеки під час будівництва та
експлуатації об’єктів атомної енергетики спричинюють радіоактивне
зараження місцевості, захворювання і смерть людей та тварин.

За скоєні екологічні злочини порушники несуть правову відповідальність.
Екологічне законодавство передбачає три рівні покарання: порушення;
порушення, що завдали значних збитків; порушення, що спричинили смерть
людей (тяжкі наслідки). Залежно від величини заподіяних збитків це
можуть бути штрафи, заборона обіймати певні посади на встановлений
термін, виправні роботи та позбавлення волі на визначений законом
термін.

Можна сформулювати такі екологічні положення (принципи) відшкодування
шкоди.

1. Загальний обов’язок винуватця – відшкодувати” спричинену шкоду.
Застосування кримінальної, адміністративної і дисциплінарної
відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної
забрудненням навколишнього середовища та погіршенням якості природних
ресурсів (ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища»). Таке правило передбачене законодавствами всіх
цивілізованих країн і особливо стосується екологічних правопорушень, де
шкода відноситься до головних ознак складу правопорушення. В екологічних
правовідносинах це положення реалізується за принципом – «забруднювач
платить», а також існуванням особливого способу обчислення шкоди за
допомогою затверджених державою розцінок.

2. Повне відшкодування заподіяної шкоди. Для цивільних правовідносин це
означає стягнення реальних збитків (витрат, втрат або пошкодження майна)
та неодержаних доходів (упущеної вигоди). Стосовно екологічної
відповідальності цей принцип означає стягнення як реальних збитків і
одержаних доходів, так і відшкодування екологічної шкоди в межах, яка
піддається обчисленню відповідно до існуючої методики. Заподіяна
внаслідок порушення природоохоронного законодавства шкода підлягає
компенсації, як правило, в повному обсязі без зниження розміру
відшкодування та незалежно від плати за забруднення навколишнього
природного середовища і погіршення якості природних ресурсів. Заподіювач
екологічної шкоди може бути зобов’язаний відшкодувати її в натурі.

Повне або часткове звільнення Радами народних депутатів базового рівня
низькорентабельних або збиткових підприємств від внесення обов’язкових
платежів не звільняє ці підприємства від відшкодування шкоди, заподіяної
порушенням природоохоронного законодавства. Зменшення розміру
відшкодування допускається лише у виключних випадках, у залежності від
встановленого судом майнового становища правопорушника та з обов’язковим
наведенням мотивів прийнятого рішення.

3. Відповідальність Юридичних осіб за шкоду, заподіяну їх працівниками.
Цивільним кодексом України (ст. 441) встановлено, що організація повинна
відшкодувати заподіяну з вини її працівників під час виконання ними
своїх трудових (службових) обов’язків шкоду. Цей принцип повинен
повністю поширюватись і на відносини в галузі охорони навколишнього
природного середовища, служити надійною гарантією повного відшкодування
екологічної шкоди, оскільки окремі громадяни, які безпосередньо
заподіяли шкоду під час виконання своїх трудових (службових) обов’язків,
в переважній більшості не в змозі її відшкодувати через відсутність
необхідних коштів.

4. Солідарна відповідальність при спільному заподіянні шкоди.
Застосування цього принципу дає можливість посилити гарантії
відшкодування, оскільки всю компенсацію за шкоду можна стягнути не з
одного з боржників, а виявити всіх порушників, причетних до заподіяння
екологічної шкоди.

Шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, підлягає відшкодуванню
незалежно від вини заподіювача (за фактом заподіяння). Це загальне
правило цивільно-правової відповідальності трансформовано у сферу
відповідальності за екологічні правопорушення і має тут широке коло
потенційних можливостей. Всі підприємства та інші об’єкти, які шкідливо
впливають на навколишнє середовище, є джерелом підвищеної небезпеки.
Постає лише питання: з’ясувати, чи є у такого джерела шкоди ознаки
підвищеної небезпеки для здоров’я людини і оточуючого природного
середовища. Частина 3 ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» передбачає, що особи, які володіють джерелами
підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну
шкоду, якщо не доведуть, що вона виникла внаслідок стихійних природних
явищ чи ненавмисних дій.

Література:

Баб’як О.С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України. Київ,
2000, с. 46-50.

За польський А.К., Салюк А.І. Основи екології. Київ, 2001, с. 319-322.

Джиги рей В.С. Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології і охорона
навколишнього природного середовища. Львів, 2000, с. 128-136.

Яремчик І.Г. економіка природокористування. Київ, 2000, с. 111-113,
160-161, 227.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020