.

Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в період Другої світової війни (дипломна)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
2 11980
Скачать документ

ДИПЛОМНА РОБОТА

з історії України

“Церква, Нація і Війна: становище Української Греко-Католицької Церкви в
період Другої світової війни”

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
………………………………………………..

Розділ І. Історіографія та джерельна база
дослідження…………………………..

Розділ ІІ. Протистояння УГКЦ сталінському тоталітарному

режиму (1939-1914
рр.)…………………………………………………………..
..

Розділ ІІІ. Греко-Католицька церква в період німецької окупації

України (1941-1944
рр.)…………………………………………………………..

Розділ ІV. Становище УГКЦ в умовах відновленого радянського

тоталітаризму…………………………………………………..
……………………….

Висновки……………………………………………………….
…………………………………………….

Список використаних джерел та
літератури………………………………………………

Вступ

Актуальність теми дослідження. В умовах національно-культурного і
духовного відродження українського народу, розбудови суверенної держави
важливе наукове та громадсько-політичне значення має об’єктивне
висвітлення ролі різних християнських конфесій, зокрема Української
Греко-Католицької Церкви, в державотворчих процесах та духовному
оновленні суспільства, формуванні національної свідомості. Актуальність
даного дослідження зумовлена ще й тим, що у період тоталітарного режиму
вказана проблема замовчувалась або фальсифікувалась, висвітлювалась
спотворено. Українська Греко-Католицька Церква активізувала духовне
життя, сприяла національному відродженню, розвитку національної
свідомості, духовності та культури на західноукраїнських землях. З
діяльністю УГКЦ тісно пов’язане відродження українського народу в
сучасних умовах. Наукова реабілітація церкви неможлива без об’єктивного
висвітлення її ролі в житті українців у минулому. Дослідження цієї
проблеми детермінує відповідне бачення національно-духовного відродження
України та ролі в цьому процесі УГКЦ.

Налагодження цивілізованих відносин з церквою відіграє особливу роль в
процесі розбудови молодої Української держави. І держава, і церква
обопільне зацікавлені у співпраці. УГКЦ після гонінь, яких вона
зазнавала протягом багатьох десятиліть, потребує допомоги держави, щоб
зміцнитись і відновитись в історично притаманному їй статусі. Державі
потрібна допомога церкви для морального оздоровлення суспільства,
піднесення його духовного і культурного стану.

У зв’язку з цим важливого значення набуває всебічне вивчення політики
державної влади відносно греко-католицької церкви на різних

етапах її розвитку. Особливий інтерес для дослідження становить період
1939-1945 рр., який характеризується не лише складними політичними
обставинами Другої світової війни, але і надає можливість простежити
взаємовплив тоталітарних структур, як радянської, так і нацистської, на
релігійні організації. Всебічний і глибокий аналіз відносин державної
влади з церквою в Другій світовій війні сприятиме подоланню тієї
складної ситуації, яка пов’язана з міжконфесійними суперечками.
Врахування реального історичного досвіду, як позитивного, так і
негативного сприятиме подоланню цієї ситуації, допоможе уникнути
численних помилок при виробленні державних законодавчих актів, що
покликані регулювати діяльність релігійних організації.

Предметом дипломної роботи є з’ясування становища греко-католицької
церкви та її впливу на процеси політичного розвитку і
національно-культурного відродження українців в Другій світовій війні, а
також основні напрями і форми здійснення радянським і німецьким урядами
релігійної політики. Дослідження впливу греко-католицької церкви на
національну свідомість, моральні засади, національно-політичну
ідеологію, культурно-просвітницьку діяльність дає можливість з’ясувати
вагомість її становища в українській спільноті, великий духовний
потенціал. Вивчення ролі УГКЦ в Другій світовій війні дозволить
здійснити певну трансформацію отриманих результатів у сьогодення,
забезпечити безперервність духовних традицій.

Аналізуючи стан наукового опрацювання досліджуваної теми, слід
зазначити, що в українській і зарубіжній історіографії практично
відсутні ґрунтовні, комплексні роботи, які б спеціально розглядали
окреслене в бакалаврській роботі коло проблем. Але є чимало наукових
праць, котрі тою чи іншою мірою торкаються даної проблематики.

Радянські автори приділили значену увагу аналізові участі
греко-католицької церкви, її архієреїв та духовенства в Другій світовій
війні. Діяльність УГКЦ зображувалась винятково як прояв українського
колабораціонізму, підкреслювалась антикомуністична спрямованість
уніатської церкви.

Перші спроби загального осмислення місця і ролі УГКЦ в Другій світовій
війні робилися в публікаціях таких дослідників, як М. Чубатий, В.
Липинський, В. Гоцький. Незважаючи на певну конфесійну заангажованість
авторів, ці праці мали важливе значення для утвердження в майбутньому
наукового підходу до вивчення ролі УГКЦ в житті українства.

Питання, пов’язані із загальною оцінкою становища греко-католицької
церкви, її ролі і статусу, ставлення до неї радянського і німецького
керівництва висвітлювались у працях В. Пащенка, В. Ковалюка, Ю.
Волошина.

З проголошенням державного суверенітету України стала можливою поява
перших об’єктивних, деідеологізованих робіт, в яких зроблена спроба
загальної наукової та публіцистичної реабілітації УГКЦ, визначення її
місця в національно-духовному житті народу. Особливої уваги заслуговують
праці І. Андрухіва, В. Сергійчука, О. Ленартовича. Цими дослідниками у
вітчизняній історіографії започатковано новітній науковий підхід до
проблеми історії греко-католицизму. В зв’язку з цим слід відмітити
статтю О. Лисенка “До питання про становище церкви в Україні у період
Другої світової війни”. Відкидаючи ідеологічні установки, автор робить
спробу критичного аналізу релігійної ситуації, що склалась в Україні
після приходу радянських і німецьких окупантів.

Важливу роль в осмисленні духовної сутності греко-католицизму, його
націотворчого потенціалу в військовий період відіграють також

роботи українських дослідників з діаспори Ю. Федоріва, С. Мудрого.
Значний внесок у розробку проблеми зробив В. Косик. У своїй
фундаментальній праці “Україна і Німеччина у Другій світовій війні” він
велику увагу приділив політиці гітлерівців у галузі релігії. На відміну
від більшості представників діаспори, В. Косик спирається на досить
солідну джерельну базу, основу якої становлять документи німецьких
архівів. Велику частину цих документів автор опублікував повністю.

Важливе місце в історіографії даного питання посідають збірники
документів під редагуванням вітчизняних та зарубіжних вчених, у яких
висвітлюються різні аспекти діяльності УГКЦ. Зокрема, в “Літописі
Голготи України” зібрано аргументовані історичні факти і свідчення,
вперше опубліковано рідкісні документи. Слід зауважити, що радянські
дослідники тенденційно підходили до відбору та класифікації документів,
а зарубіжні збірники виявились неповними, що дещо позначилось на глибині
цих досліджень і їх об’єктивності.

Отже, із наведеного огляду наукової літератури ф випливає необхідність
комплексного синтетичного дослідження ролі УГКЦ в духовному житті
українців в воєнний період на основі критичного переосмислення ряду
теоретичних постулатів, творчого застосування доробку вітчизняних та
зарубіжних науковців.

Головною метою бакалаврської роботи є з’ясування і аналіз ролі УГКЦ в
національному житті українців в Другій світовій війні, її досягнення
вимагає розв’язання наступних завдань:

– проаналізувати становище церкви, з’ясувати тенденції ставлення до

неї урядів СРСР, Німеччини та Апостольської Столиці;

– дослідити характер і форми впливу УГКЦ на формування

національної свідомості та ідеології, моральних устоїв українців,

охарактеризувати комплекс чинників, за допомогою яких церква впливала на
збереження їх національної ідентичності;

– простежити процес еволюції основних напрямків релігійної
політики більшовиків на території України, визначити форми і методи
їх проведення;

– визначити основні закономірності політичного курсу німецької влади з
релігійних питань та проаналізувати його особливості в різні роки
окупації;

– показати відмінність підходів у вирішенні схожих проблем двома
режимами, які намагались використати Греко-Католицьку Церкву у власних
інтересах;

– проаналізувати динаміку становлення та розвитку управлінських
структур Греко-Католицької Церкви у зазначений період, показати їх
зумовленість суспільно-політичною ситуацією в Україні; вивчити основні
закономірності розгортання процесу відродження греко-католіцизму на
місцях.

Хронологічні рамки дипломної роботи охоплюють період з вересня 1939 р.
по 1945 р. Означений період відрізняється великими суперечностями
суспільно-політичного розвитку України, що зумовлено запровадженням на
її території різних політичних режимів. Перебіг тогочасних
суспільно-політичних подій дозволяє не лише проаналізувати політику двох
держав в галузі релігії, а й простежити її еволюцію від надання повної
свободи діяльності УГКЦ до підготовки остаточної ліквідації цієї Церкви.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що воно може бути
використане при вивченні відповідних тем у вищих навчальних закладах,
при написанні студентами курсових і дипломних робіт.

Розділ І. Історіографія та джерельна база дослідження.

Відновлення повноцінного духовного життя українського народу, його
давніх традицій тісно пов’язане з нормалізацією релігійного життя. Адже
релігія та церква здавна відігравали поважну роль в житті нашого народу.
Головна функція Церкви душпастирська робота, однак її авторитет у
суспільстві мав значення для всіх сфер життя окремої людини та
суспільства загалом. Окрім того, Церква відігравала важливу
ідеологічно-культурну роль, зрештою розбудова Української державності
неможлива без відповідного духовно – гуманітарного підґрунтя, оскільки
це супроводжується відповідною ланкою громадських моральних стереотипів,
трансформацією державних і соціальних структур.

З огляду на це актуальність теми дослідження постає через необхідність
вдосконалення стосунків між владою і церквою, чому сприяли б глибокі,
ґрунтовні знання про відносини між владою і Греко-католицькою церквою
(ГКЦ) в Україні, що мали місце в XX ст., зокрема в період Другої
світової війни. Особливий інтерес для дослідження становлять 1941-1944
pp., означені не лише складними політичними обставинами Другої світової
війни, а й змогою простежити взаємовплив радянської та німецької
тоталітарних структур на релігію. Актуальність теми пояснюється також
відсутністю комплексного дослідження релігійної політики ГКЦ 1941-1944
pp.

Сучасні стосунки між державою та церквою зумовлюють використання її
величезного досвіду для розвитку духовності українського народу в
державотворчому і націотворчому процесах. Всі ці фактори визначають
актуальність даної роботи.

Дослідження суспільно-політичної та культурно-просвітницької діяльності
духовенства у воєнний період потребувало використання великого масиву
архівних джерел, опублікованих матеріалів, творчої спадщини духівників,
інформації з періодичних видань, а також залучення чималої кількості
монографічної, публіцистичної, мемуарної та довідкової літератури.

Від 1965 року до 1981 Апостольський Престіл видав 11 томів матеріалів
під заголовком: “Апостольський Престіл і Друга світова війна
(1939-1945)'”. Наприклад, у третьому томі “Апостольський Престіл і
релігійна ситуація в Польщі і в Ватіканських країнах 1939-1945” є
листування українських владик з Апостольським Престолом у часи війни
[42].

Із джерел, які найяскравіше відображають різнобічну діяльність ГКЦ,
вирізняється епістолярна спадщина ієрархів, її аналіз дає змогу
простежити вагому роль ГКЦ у житті галицького суспільства, всебічно
дослідити екуменічну діяльність церкви і її роль у консолідації
українського національного життя.

Важливе значення для аналізу діяльності ГКЦ мають фонди Центрального
державного історичного архіву України у м. Львові: Греко-католицька
митрополича консисторія м. Львова; митрополит Андрей Шептицький;
Греко-католицький митрополичий ординаріат у Львові; Греко-католицька
Богословська Академія м. Львова. Ці матеріали дозволяють в повній мірі
дослідити основні напрями релігійної політики на західноукраїнських
землях [63].

Найбільш інформаційно змістовним джерелом, є
укомплектований ф. 201, де зібрано документи і матеріали
Греко-католицької митрополичої консисторії м. Львова.

Інформаційно містким з погляду відображення діяльності митрополита ГКЦ,
є ф. 358. Документи, що зберігаються в ньому, достатньо широко і
всебічно розкривають основні напрями діяльності Голови ГКЦ.

Ф. 408 “Греко-католицький митрополичий ординаріат у Львові” представлено
листування митрополита А. Шептицького (липень 1943 р. – березень 1944
р.) з архієпископом Б. Твардовським, в якому висвітлюється питання
українсько-польського конфлікту в період німецької окупації. Опрацювання
справ даного фонду дає змогу з’ясувати причини, характер та особливості
цього конфлікту і роль церкви в його подоланні [42 с. 2].

Наукова цінність матеріалів ф. 451 полягає в тому, що тут містяться
справи про роботу Богословської академії, Богословського наукового
товариства, які розкривають питання організації навчального процесу і
розвитку богословської науки в складних умовах німецької окупації.

Вагоме значення для вивчення історії Церкви мають матеріали Центрального
державного архіву вищих органів влади та управління України у м. Києві.
Основна їх маса зосереджена у ф. 3538 “Українська республіканська
комісія по обліку збитків та злочинів, завданих німецько-фашистськими
загарбниками”. Опрацювання матеріалів дало змогу дослідити, культові
споруди. Аналогічні дані виявлені при опрацюванні “Колекції документів з
історії Великої Вітчизняної війни” – ф. 4620.

Для дослідження основ релігійної політики радянської і німецької влади
велике значення мають матеріали Центрального державного архіву
громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). Ф. 1 –
“Центральний Комітет Комуністичної партії України” за характером це
наступні документи: протоколи донесень і постанови ЦК КП (б) У. але вони
не завжди адекватно відображали події, пов’язані з діяльністю
українських греко-католицьких ієрархів та священиків.

Водночас значний масив документів і матеріалів з історії ГКЦ стосовно
досліджуваного періоду зберігається у архівах Служби Безпеки України, у
тому числі групи неопублікованих документів і матеріалів. Серед них
кримінальні справи греко-католицьких діячів, звинувачених у
співробітництві з окупантами і засуджених після “визволення” України. Це
справи митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Чарнецького, М. Бутки,
священиків, монахів. У протоколах допитів міститься чимало цінної
інформації, що значно розширює бачення зазначеної проблеми. Ця група
джерел залишається поки що найменш вивченою[11 с.10].

Значний інтерес для дослідження проблеми становлять документи німецької
окупаційної влади, зосереджені в Державному архіві Львівської області у
ф. 24 (Львівське окружне староство); ф.35 (Губернатор дистрикту
Галичина); ф.37 (Львівське міське староство); ф.Р-77 (Львівський
державний німецький суд м. Львова 1941-1944).

Аналіз окупаційної політики нацистів стосовно церкви грунтується також
на документах ЦДАВО України у м. Києві, ф.3206 (Рейхскомісаріат Україна)
та ф.3676 (Штаб імперського керівництва рейхсляйтера А. Розенберга для
окупованих східних областей).

Значний інтерес для дослідника мають публікації у

“Краківських вістях”, “Українських щоденних вістях”,
“Львівських вістях”[11 с.12].

Окрему групу творять релігійно-церковні видання. В період німецької
окупації виходив квартальник “Богословія”, щомісячник “Львівські
Архіє-пархіальні відомості” і “Місіонар”. Однак зазначимо, що матеріали
преси вимагають наукової перевірки інформації, зіставлення з іншими
джерелами.

Найбільший науковий інтерес з даної теми становлять фонди ЦДІАУЛ.
Відзначимо, що персонального фонду Г. Хомишина в архіві не існує, а
особливо цінні матеріали знаходяться у фонді “І Назарук Осип Тадейович
-адвокат, письменник, громадський і політичний діяч 1883-1940”. О. І
Назарук з 1928 по 1939 роки був головним редактором релігійного часопису
“Нова зоря”, що фінансувався Г. Хомишиним. Протягом тривалого часу О.
Назарук допомагав єпископу в суспільно-політичній та
культурно-просвітницькій діяльності. Крім того, він часто спілкувався з
владикою у листах [6, с.93].

Справи з фонду О. Назарука містять цінну інформацію про діяльність
духовенства, зокрема про висунуту ним програму українсько-польського
порозуміння 1930-х pp., взаємини владики з гетьманом П. Скоропадським,
культурно-просвітницьке життя. Заслуговує на увагу також питання про
діяльність Української католицької народної партії і Української
народної обнови, неформальним лідером яких, як виявилось, був Г.
Хомишин. В одній зі справ відзначено, що станіславський владика разом із
представниками церкви та громадсько-політичними діячами 1937 р. засудили
репресії польського уряду проти українського народу [13, с.93]. Значну
частину матеріалів у фонді займає листування Г. Хомишина та О. Назарука
з різними політичними і культурними діячами Галичини.

В ЦДІАУЛ знаходиться фонд “Шептицький Андрей -уніатський митрополит
1865-1944 “, де збереглися листи Г. Хомишинг до А. Шептицького 26 ,
с.15]. Листи засвідчують, що взаємини між двома священнослужителями в
1930-х pp. були непростими. Ця обставина значною мірою позначилася на
суспільно-політичній і культурно-просвітницькій діяльності
станіславського єпископа.

Важливу інформацію про діяльність у сфері культури та економічних
відносин почерпнуто з фонду Греко-Католицький митрополичий ординаріат,
м. Львів 1863-1945″[13, с.17].

У фонді “Товариство Просвіта, м. Львів 1868-1939″ знаходяться матеріали,
що відображають ставлення українських друкованих органів, зокрема
часопису „Українські вісті”, до культурно-просвітницької та економічної
діяльності духовенства [64, с.152].

Значну наукову цінність для дослідження суспільно-політичної та
культурно-просвітницької діяльності духовенства в цілому представляють
матеріали з Державного архіву Івано-Франківської області, особливо фонд

“Станіславське воєводське управління, м. Станіслав 1921-1939”. У ньому
вміщено поліцейські донесення про діяльність Української християнської
організації (УХО).

У вищеназваному фонді зберігаються матеріали про суспільно-політичну
діяльність станіславського владики, функціонування створеної та
патронованої Г. Хомишиним організації Українська народна обнова (УНО).
Зафіксовано інформацію про позитивну реакцію польських властей на твір
засвідчують позитивне ставлення духовенства до проголошеної 1935 р.
політики “нормалізації” українсько-польських взаємин.

Частина використаних джерел міститься в Державному архіві Львівської
області. Найбільшу увагу привертає фонд “Львівське міське староство, м.
Львів 1920-1939”.

Чимало важливої інформації стосовно вивчення суспільно-політичної
діяльності духовенства знаходиться у відділі рукописів Львівської
наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Заслуговує на увагу,
зокрема, фонд “Барвінський Олександр 1847-1927 педагог, історик,
громадський і політичний діяч”, де зберігаються матеріали, що дають
можливість проаналізувати діяльність духовенства у австрійський період.

Частина матеріалів з досліджуваної проблеми зосереджена в Центральному
державному архіві вищих органів влади та управління (Київ). Так, у
персональному фонді відомого громадсько-політичного діяча Андрія Жука
зібрано протоколи засідань Загальної Української Ради, на яких
піднімалося питання про доцільність запровадження 1916 р.
григоріанського календаря замість юліанського [84, с.7].

Окремі матеріали про діяльність галицького духовенства виявлені в
Центральному державному архіві громадських об’єднань України в Києві.
Зокрема, у фонді “Центральний комітет Компартії Західної України
1917-1936” зафіксовано повідомлення про критичне ставлення представників
ліворадикального спектру до особи єпископа.

Важливу інформацію щодо суспільно-політичної діяльності духовенства дає
Архів актів нових у Варшаві (Польща), особливо документи фонду
Міністерства віросповідань та просвіти. У фонді зібране листування
станіславського воєводи та інших польських урядовців з вищими органами
влади у Варшаві. З повідомлень чиновників відомо, що за діяльністю
єпископа українського духовенства стежили польські спецслужби. Всупереч
тиску влади, владика не відмовився від свого підпису проти проведення
виборів до польського парламенту на території Східної Галичини в
листопаді 1922 р. [84, с.7]. Однак польські урядовці підтримували деякі
ініціативи зокрема запровадження примусового целібату в Станіславській
єпархії.

У вказаному фонді зберігаються відомості про реакцію греко-католицького
духовенства на 8-й артикул конкордату 1925 p., що передбачав ряд
принизливих обов’язків для священиків УГКЦ [84, с.7].

Окремі матеріали, що дають інформацію для наукового дослідження
діяльності духовенства, знаходяться у фондах “Міністерство військових
справ” [ 54] та “Амбасада Речі Посполитої в Лондоні” .

Важливе місце серед першоджерел займають матеріали архіву Служби безпеки
України в Івано-Франківської області [56 , с, 292].

Отже, названі архівні джерела з досліджуваної проблеми -великий масив
документів, який уміщує матеріали діловодства державних установ,
громадських організацій, церковно-релігійну документацію, листування
єпископів з діячами українського руху. Більшість матеріалів державних
інституцій написана польською мовою, у них переважають достовірні факти.
Меншою мірою це стосується донесень секретних інформаторів поліції, які
стежили” за духовенством та діяльністю очолюваних ним організацій.
Уважного підходу щодо виявлення правильності інформації потребували
епістолярні джерела та Інші документи особового походження.

Окрему частину джерельної бази становлять твори Г. Хомишина (Пастирські
послання, Пастирські листи, відозви). Праці владики можна умовно
поділити так: 1) роботи, що розкривають програму українсько-польського
порозуміння; 2) антикомуністичного характеру; 3) про обрядові справи; 4)
з історії розвитку клерикального культурно-просвітницького товариства
“Скала”; 5) богословсько-душпастирські; 6) на суспільну тематику.

Серед праць владики на суспільну тематику виділяються твори “Моя
відповідь УНДОві” [13, с.16], “Мій погляд на Українську Народну Обнову”,
що прояснили, ставлення Г. Хомишина до діяльності українських
націонал-демократів у другій половині 1930-х pp., а також стаття
ретроспективного характеру “З останніх літ. Мої спомини і рефлексії”. В
останній він висловив свою думку про причини поразки
національно-визвольних змагань українського народу 1918-1919рр.

Отже, творча спадщина Г. Хомишина має важливе значення для написання
даного наукового дослідження. Крім Пастирського послання “Про політичне
положення українського народу в польській державі” та твору “Українська
проблема”, переважна більшість праць єпископа невідома широкому загалу
науковців.

Важливим джерелом вивчення суспільно-політичної та
культурно-просвітницької діяльності духовенства була преса (періодичні і
неперіодичні видання). Слід відзначити часопис “Нова зоря” [8, с.30],
який заснував і фінансував ієрарх. На сторінках часопису розкривається
діяльність Української

християнської організації в 1925-1930 pp., простежуються взаємини Г.
Хомишина з галицьким політикумом, особливості перетворення УХО в
політичну партію. У „Новій зорі” подається значна частина інформації про
діяльність патронованих організацій – Української католицької народної
партії (УКНП) та Української народної обнови (УНО).

У часописі цінними є статті, що розкривають погляди на проблему
нормалізації українсько-польських взаємин 1931-1937рр. У них
визначається позиція ієрарха щодо цього питання та реакція громадськості
на висунуту ним програму порозуміння між двома народами. Чимало місця на
сторінках цього видання відводиться культурно-просвітницькій діяльності
духовенства зокрема, організаційному розвитку очолюваного ним товариства
“Скала”.

Особливого погляду потребує єпархіальний друкований орган “Вістник
Станиславівскої Епархії”. У ньому опубліковано відозви до духовенства і
вірних, його розпорядження, статут культурно-просвітницького товариства
для молоді “Єдність”, повідомлення про розвиток “Скали”.

Важлива інформація зосереджена також у львівських виданнях: релігійному
часописі “Мета”, журналі “Нива”. Крім того; “Мета” була органом
Українського католицького союзу, який очолював А.Шептицький.

Таким чином, щоб здійснити відбір архівних матеріалів довелося провести
значну пошукову роботу. Складність полягала в тому, що документи
переважно знаходяться в різних архівах. Більшість їх лише опосередковано
окреслює досліджувану проблему, має фрагментарний характер. Часто
доводилося працювати з рукописними документами, написаними українською
та польською мовами. Вони потребували всебічного аналізу, зіставлення
фактів, які в них наводилися. Проведена пошукова робота дала можливість
виявити велику кількість нових документів, які введено в науковий обіг
уперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших джерел сприяло
досягненню поставленої мети -дати всебічну картину суспільно-політичної
та культурно-просвітницької діяльності галицького духовенства у середині
ХХ століття.

Підсумовуючи аналіз документів, зазначимо, що наукове використання всіх
груп опублікованих і неопублікованих документів про діяльність ГКЦ
передбачає, по-перше, створення комплексів цих джерел, які б дали змогу
найбільш повно розкрити різнобічну діяльність церкви; по-друге, для
отримання необхідної інформації про всі напрями діяльності ГКЦ необхідно
їх вивчати в сукупності з усіма іншими видами історичних і літературних
джерел.

Радикальні зміни, що відбулися у суспільстві наприкінці 80-х –
початку 90-х років, суттєво торкнулися релігійного питання.
Особливістю історичних праць того періоду, є те, що перше наукове
відображення розглядувана проблема отримала не в спеціальних, а в
узагальнюючих працях з історії української церкви. Заслуговує на увагу
перший навчальний посібник за редакцією А. Колодного і П. Яроцького
«Історія Релігії в Україні». В ньому вперше системно і послідовно
аналізуються релігійно-церковні процеси, що відбувалися в різних
конфесіях на теренах України.

У працях П. Брицького і В. Трофимовича опублікованих 1995 p.,
висвітлюються окремі аспекти України в період Другої світової війни,
участь українського народу і Церкви у боротьбі проти гітлерівських
загарбників. Автори висвітлюють трагічні сторінки історії” українського
народу, дають ґрунтовну оцінку досліджуваного процесу. У науковий
обіг вперше вводиться низка документів [12, 8 6]. Сучасний
етап визначається

виділенням вужчих проблем перетворення їх у самостійний об’єкт
дослідження [91]. Серед інших вирізняється змістовна стаття О. Мишанича
“Митрополит Й. Сліпий за матеріалами судових справ”, опублікована 1994
р. На основі архівно-кримінальних справ автор розкриває всю підступність
так званого суду над Греко-католицькою церквою і її верховними
пастирями, звинувачених у прислужництві німецьким окупантам.

Певний внесок у висвітлення діяльності ГКЦ зробили сучасні
богослови. Так, у 1995 р. видавництво “Каменяр” видало
перший том наукової праці відомого українського історика о. Д.
Блажейовського. Автор розкрив маловідомі історичні реалії на підставі
джерельних документів, досі невідомих широкому загалу. В цій роботі
досліджуваний період висвітлюється фрагментарно. У 1999 р. вийшла книга
єпископа А. Сапеляка, де розкрито роль Греко – католицької церкви у
вселенському екуменічному процесі, включаючи роки німецької окупації
[74].

Певні результати у розробці історії ГКЦ у роки німецької окупації мають
дослідники Інституту Історії Церкви, які підготували тематичний збірник
“Ковчег”. Значний інтерес представляють збірники “Історія релігій в
Україні”, де опубліковано матеріали міжнародних конференції, що
відбувалися на базі Львівського музею історії релігії. За тематикою
статей, кількістю висвітлених питань збірник дуже різноманітний, містить
безліч цікавих даних, відомостей,

Протягом останнього десятиліття дослідники зробили серйозну спробу
відмежувати правду від міфів, стереотипів і суб’єктивних бажань. При
цьому необхідно зауважити, що сучасна історіографія, так само, як і
післявоєнна діаспорна, є частиною єдиної української історичної науки.

Якщо у Радянському Союзі діяла заборона на об’єктивне висвітлення
історії релігії, то зарубіжні дослідники досить часто зверталися до цієї
тематики. Ще 1949 р. Василіанський чин у Римі відновив видання “Записок
ЧСВВ” (Чину св. Василія Великого) (Апаіесіа 05ВМ). Колектив науковців
під керівництвом А.Г.Великого організував науково-археографічне
дослідження про історію Української Церкви на підставі архівних
матеріалів Ватикану. За 1952-1967 pp. вийшло 42 томи документів [59].

У 90-х роках на зміну ідеологізованій літературі приходять виважені
наукові праці, до яких слід віднести монографію А. Кравчука. В ній
дослідник остаточно розвінчує радянську концепцію про нібито
“колабораціонізм ГКЦ” і її ієрархії.

Історики зарубіжжя значною мірою заповнили тематичне поле, яке змушені
були оминати радянські дослідники. Однак відчувається, що першим не
вистачало радянських джерел для повноцінної аргументації висунутих
положень.

В зарубіжній історіографії з’явилися дослідження, в яких висвітлюється
німецька релігійна політика в Україні, та особливості її проведення на
окупованих нацистами територіях. Із найновіших німецьких досліджень
особливо великою кількістю використаного архівного матеріалу виділяються
монографії Д. Поля і Т. Зандкюлера про нацистський геноцид щодо євреїв у
Галичині. Обидва автори вийшли за межі теми, зробивши фактично перше
загальне вивчення окремих аспектів гітлерівського окупаційного режиму в
Галичині [84, с. 5].

Від 1965 року до 1981 Апостольський Престіл видав 11 томів матеріалів
під заголовком: “Апостольський Престіл і Друга світова війна
(1939-1945)'”. Наприклад, у третьому томі “Апостольський Престіл і
релігійна ситуація в Польщі і в Ватіканських країнах 1939-1945” є
листування українських владик з Апостольським Престолом у часи війни.

Із джерел, які найяскравіше відображають різнобічну діяльність ГКЦ,
вирізняється епістолярна спадщина ієрархів, її аналіз дає змогу
простежити вагому роль ГКЦ у житті галицького суспільства, всебічно
дослідити екуменічну діяльність церкви і її роль у консолідації
українського національного життя.

Підсумовуючи огляд історіографії з цієї проблеми, можна стверджувати, що
тема не розглядалась комплексно у вітчизняних чи зарубіжних
дослідженнях. Радянська історіографія пo-суті обмежилась нагромадженням
фактичного матеріалу та ідеологічних штампів і мало наблизилась до
наукового дослідження проблеми. Ідеологічно натягнувшись вона все ж
зробила крок вперед у вивченні теми (повне її висвітлення було
неможливим через недоступність для них до 1990 р. українських
архівів). Потреба неупередженого вивчення проблеми після
проголошення незалежності України 1991 р. висунула перед
українськими вченими необхідність перегляду багатьох положень
монографій відповідно до сучасних світових критеріїв
оцінки історичних подій і висвітлення багатьох питань, на які
історична наука ще не дала відповіді.

Розділ II.Протистояння УГКЦ сталінському тоталітарному режимові (193
9-1941 рр.)

Переслідування Української Греко-Католицької церкви розпочалося в 1939
р. На підставі договору між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939 р., у
вересні основна частина західноукраїнських земель, які перебували до
того в складі Польщі, була приєднана до Української РСР. Ця визначна
подія в історії України мала суперечливий характер: з одного боку , було
зроблено вирішальний крок до єдності всіх українських земель, а з іншого
– сталося це у результаті таємної домовленості Сталіна з Гітлером,
внаслідок чого Західна Україна потрапила під владу жорстокого
тоталітарного режиму, що панував тоді в СРСР [33, с. 9].

Встановивши нову владу, більшовики стали проводити на нових захоплених
територіях політику прискореної “радянізації”. Гуманітарний аспект даної
політики на Західній Україні визначився значною мірою сутністю офіційної
політики в сфері духовного життя суспільства. А вона повністю
відповідала вже знайомій по 20-30-х роках формулі: партійно-державна
монополія на розвиток освіти і культури, при чому цей розвиток
розглядався як засіб нав’язування комуністичної ідеології та формування
“нової людини”, яка б забезпечувала потреби людини. Підпорядкувавши
своєму безпосередньому контролю майже всі освітні, культурні й
ідеологічні установи, держава заходилася розбудовувати життя у Західній
Україні після вересня 1939 р. в потрібному для себе напрямі [33; с. 9].

На західноукраїнських землях одним з найсильніших факторів, що
протистояв цьому режиму, була наявність впливового відкритого опонента
режиму в особі церкви, яку протягом розглядуваного періоду держава не
змогла підпорядкувати своєму контролю [27, с. 146]. Власне, церков було
декілька, що відбивало мішаний етнічний склад населення й складність
історичної долі західноукраїнських земель. Крім кількох відсотків,
населення належало в основному до 4 основних конфесій. Спираючись на
дані перепиту 1931 p., можна припускати, що в Західній Україні на час
включення її до складу СРСР проживало трохи менше як 2 млн.
римокатоликів, близько 1,5 млн. православних (переважно на Волині),
майже 4,3 млн. греко-католиків (головним чином у Галичині) та 800 тис.
іудеїв [40, с. 146].

Потрапивши до складу держави войовничого атеїзму – СРСР, всі церкви, що
діяли на території Західної України, опинилися у дуже скрутному
становищі: вони самою своєю природою не вписувалися до радянської
системи. До західної України було завезено великі партії антирелігійної
літератури, організовано читання лекцій на відповідну тематику
[33, с. 9]. У звіті Наркому УРСР за 1940 р. значилося, що при клубах
західних областей республіки діють 335 атеїстичних гуртків, які
охоплюють 5731 чоловік. Набагато серйозніше було налагоджено справу з
антирелігійною пропагандою в навчальних закладах, особливо у школах, де
вона стала невід’ємною частиною навчального процесу. Т Це до
реорганізації системи в усіх школах було скасовано викладання релігії,
ліквідовано відповідну символіку, під час релігійних свят школярів
намагалися залучити до участі у різноманітних виховних та громадських
заходах [33, с. 11].

Розгромивши церкву на основній території республіки, сталінський режим
зустрівся на теренах Західної України із високоорганізованим релігійним
життям. Найбільшу загрозу радянські керівники вбачали у
Греко-Католицькій Церкві, яка напередодні війни мала 3040 парафій, 4400
церков і каплиць, 1 богословську академію, 127 монастирів і
монастирських будівель, 5 духовних семінарій, 2 духовні школи, З

щотижневі газети, 6 місячних часописів, 10 єпископів, 2950 священиків,
1610 монахів, 540 студентів теології [69, с. 291].

З такою силою владі слід було рахуватися. О. Лисенко вважав, що УГКЦ,
“ставши генератором національної самосвідомості місцевого населення,
мала досвід протистояння, протидії асиміляторській політиці польського
уряду. Глава уніатів митрополит Андрей Шептицький, який так і не
присягнув польським властям, залишався послідовним поборником прав своєї
пастви і після входження Західної України до складу УРСР”. Треба додати,
що польській уряд до останніх днів виділяв матеріальні субсидії
греко-католицькій церкві, намагаючись зробити її спільником [-37, с.
65].

Церква виконувала душпастирську місію, морально-виховні завдання і
володіла значною кількістю будинків культурного призначення, друкарень,
книгарень і бібліотек. Вона мала широку мережу церковних братств,
релігійних товариств, дієво впливала на масові культурно-освітні
товариства Галичини, зокрема, “Просвіту”, “Рідну школу”, “Сільський
господар”, “Пласт”, “Луг”. УГКЦ сприяла становленню українського
бізнесового життя, формуванню національних економічних та музейних
структур, займалася благодійництвом і меценатством [43, с. 20]. Вона
простягалась на три великі єпархії: Львівську, Перемишльську і
Станіславську, Апостольську Візитатуру Волині і Апостольську
Адміністратуру Лемківщини [3, с. 199].

Отже, анексувавши восени 1939 р. Західну Україну, більшовицька влада
розгорнула широкий наступ на релігію і церкву, зокрема Греко-Католицьку
як важливіший чинник духовного і політичного життя краю. Але тиск на неї
з боку влади був, принаймні, порівняно з післявоєнними роками, не такий
жорстокий. Дослідник В. Ленцик вважає, що останнє було викликане двома
основними причинами: по-перше, радянський режим зважав на непевність
ситуації в умовах дальшого ведення війни в Європі; по-друге, велику роль
відігравав незаперечний авторитет митрополита Андрея Шептицького.
Додамо, що радянське керівництво добре знало про заслуги УГКЦ у боротьбі
проти полонізації й розуміло, що відвертий курс на знищення цієї церкви,
м’яко кажучи, не відповідатиме офіційно проголошеній українізації. В
хроніці монастиря св. Йосафата у Львові відзначено як знаменний факт, що
27 вересня 1939 року київське радіо в одній з передач висловило
вдячність галицькому духовенству за те, що воно “так вірно піддержувало
дух українського між народом” [33, с. 10].

Не зважившись на остаточну ліквідацію УГКЦ, радянські органи піддавали
її могутньому економічному тиску. На підставі аграрної декларації
Народних зборів було націоналізовано всі церковні землі. Тільки
Львівська архієпархія втратила близько 36 тис. га [33, с. 11]. Було
конфісковано значну кількість будівель, накладено податки на
духовенство. Наприклад, священик, як нетрудовий елемент,
мав сплачувати вп’ятеро більше інших громадян [43, с. 22]. В зв’язку з
цим митрополит не побоявся безпосередньо звернутися навіть до секретаря
ЦК КП(б)У М. Хрущова, за вказівкою якого на деякий час влада зменшила
оподаткування духовенства й парафій. Одначе це був швидше епізод
поміркованого ставлення чиновників до служителів релігійного культу [47,
с. 143].

Хоча на основній території республіки тиск на церкву дещо послабився,
новоприєднанним областям його треба було пережити. Вже наприкінці 1939
року митрополит А. Шептицький писав: “Всі розпорядження, що приходять
від совєтської влади, є цілеспрямовані тільки на те, щоб нас упокорити,
пригнобити та знищити… Наїхала на нас з Києва і Москви ціла гурма
урядовців, канцеляристів та уповноважених, які самі не знають, що мають
робити і втручаються до всього. Кожен урядовець секвеструє, що тільки
може й усім І всюди грозить карою смерті… Всі монастирі розпущено, а
монастирські добра забрано. Покасовано теж всі церковні школи і
сиротинці, релігійні установи і організації, разом з їхнім майном. Вже
почали відбирать маєтки навіть від селян. І нема жодних суддів,
адвокатів чи якоїсь правної установи, нема жодної оборони…, по урядах
правує безправ’я, безголов’я й повне замішання. На кожнім кроці
відчувається більшовицька злоба, ненависть до релігії і священників, і
взагалі вороже ставлення влади до місцевого українського населення…
Число арештів з дня на день зростає, навіть по селах, і ніхто не знає
про долю в’язнів, яким заборонено нести виеку поміч. Большевики
чваняться, мовляв, прийшли “спасти і визволяти Україну”, а на ділі вони
всякими способами намагаються її тільки поневолити і руйнувати. Ось так
вони грають комедію “визволителів і спасителів” [47, с. 143].

Митрополит А. Шептицький був єдиним, хто наважився відкрито у своїх
листах-зверненнях до партійного апарату піддати гострій критиці деякі
аспекти радянської політики. На початку 1940 р. Шептицький висловлює
різкий протест в листі до завідуючого Львівського відділу народної
освіти Т. В. Марченка у справі антирелігійної пропаганди в школах,
кваліфікуючи дії влади як насильство над совістю дітей [32. с. 43]. У
квітні 1940 р. митрополит надіслав урядові УРСР протест проти методів
насильницької колективізації, які “викликають у людей поняття, що іде
тільки про те, щоб завести нове кріпацтво, багато гірше від усього того,
що про кріпацькі часи оповідає історія” [32, с. 22].

А. Шептицький висловився за зовні аполітичну позицію церкви: він
дозволив священникам брати чи не брати, на власний розсуд, участі у
виборах, не впливаючи у цьому питанні на віруючих, не виставляти під час
свят на церквах і парафіянських будівлях ніяких працорів. У посланні “До
духовенства” у вересні – жовтні 1939 року він писав: “Обернулася картина
історії, настала нова епоха. Стрічаймо її покірною молитвою. Програма
нашої праці така: Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки
вони не противні Божому законові, не будемо мішатись до політики і
світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи
в нашому народі” [3, с. 200]. Львівський історик церкви М. Гайковський
слушно зауважує, що у наведеному посланні та наступних розпорядженнях
духовенством митрополит А. Шептицький чітко висловив відношення
Греко-Католицької Церкви до більшовицької влади. В його словах
“слухатися законів, оскільки вони не противні Божому законові”, а також
“не будемо мішатися до політики та світських справ” прозоро
проглядається пропозиція – не надавати підтримки новій владі, яка з
перших днів намагалася втягнути маси у політичну боротьбу бідних проти
багатих, буржуазії та інших “ворогів народу” [20с. 26].

Крім послань до духовенства митрополит звернувся в грудні 1939 р. до
української молоді, застерігаючи її від зради проти Батьківщини і
церкви. Всі свої послання і повчання : до духовенства, до монахів, до
дяків, до вірних, до української молоді, – А. Шептицький друкував на
цикльостилі у “Львівських Архієпархіальних відомостей” для своїх і
сусідніх парафій. Велике значення, яке надавав митрополит зв’язкові зі
своїми священиками, видно з його розпорядження від 12 червня 1940 року,
де він вже під канонічним послухом зобов’язував священників переписувати
поодинокі екземпляри “Львівських Архієпархіальних відомостей” [3, с.
200].

Щоб задушити релігійно духовне життя, комуністичні правителі закрили усі
релігійні установи та навчальні заклади: Львівську богословську
академію, Львівську, Перемишльську і Станіславську семінарії, заборонили
всі чернечі чини, українські греко-католицькі друкарні [2, с. 11].
Найбільших втрат зазнало Богословське Наукове Товариство. Ще до 1939 р.
воно видало 13 томів “Праць Наукового Богословського Товариства”, 23
томи “Видань Богословії”, 17 томів тримісячника “Богословія”, 34 тома
газети “Нива”. У бібліотеці було зібрано біля .12 тис. томів, між ними
чимало унікальних. Більшовицька влада припинила діяльність Товариства,
знищивши при цьому вже підготовлені до друку матриці журналу
“Богословіє” та газети “Нива” [3, с. 203].

Митрополит А. Шептицький робив все для того, щоб зберегти церкву в нових
умовах. Він заборонив священникам покидати парафії, яких у трьох
Галицьких діоцезіях налічувалося 2190. Не всім, однак, вдалося
дотриматися цього наказу: 40 священників було кинуто до в’язниці і
вивезено, частина з них загинула. Близько 100 їх, щоб уникнути такої
долі покинуло свої парафії і з допомогою німецької репатріаційної
комісії виїхали на територію Польщі [57, с. 102].

Коли з приходом більшовиків почались масові арешти, А. Шептицький
вирішив призначити на своє місце наступника. З цією метою 9 жовтня 1939
р. він вислав до Риму свою довірену особу, щоб Папа Пій XII підтримав
його рішення про висвячення ректора богословської академії Иосифа
Сліпого на єпископа, ймовірного наступника на митрополичому престолі. 27
листопада 1939 р. митрополит отримав відповідь у листі від секретаря
Східної Конгрегації Кардинала Євгена Тіссерана: “Я предложив все те, що
Ви мені написали, Особі, яку Ви і Я почитаємо. Радію, що можу повідомити
Вас, що можете вважати Вашим коад’ютором і наслідником Вашого улюбленого
ученика… Ви можете зробити його таким необхідною дією, що її можете
виконати самі, або делегувати до цього одного з Ваших колег, якщо треба,
то й іншого обряду” [3, с. 204].

Зважаючи на недугу митрополита Андрея, що вже 9 років був прикований до
крісла, хіронтія відбулася у митрополичій молитовниці. Вона проходила
таємно за участі єпископі Микити Будки та Миколи Чарнецького. Таким
чином, таємно в колі обраних осіб відбулась епохальна подія для УГКЦ,
яка забезпечувала подальший провід церкви в часи жахливих терорів і
переслідувань.

Про цю подію вірні та духовенство були повідомлені листом у січні 1942
року вже після відходу більшовиків. В ньому А. Шептицький писав:
“Преосв. Иосиф знаний вже всьому духовенству як довголітній ректор
духовної семінарії. Його заслугою є оснування та ведення Богословської
Академії і велике оживлення науково-богословського руху в нашій
архієпархії. Його теж заслугою є надзвичайний музей Семінарії. Серед
дуже тяжких відносин відновив преосв. Иосиф зруйнований будинок
семінарії та зорганізував заново в ньому Духовній семінарії – велику і
малу” [3, с. 205]. Відмітимо, що в цьому листі митрополит Андрей
приписує заснування Богословської Академії безпосередньо Й. Сліпому. В
зв’язку з тим, що багато греко-католицьких священників і віруючих
внаслідок репресій опинились далеко від Галицької митрополії, митрополит
Андрей вирішив встановити нові екзархати на території СРСР. 9 жовтня
1939 року було створено 4 екзархати поза Галичиною [47, с. 148].

До першого екзархату належали Волинь, Підляшшя, Полісся і Холмщина з
екзархом єпископом Миколою Чарницьким.

До другого належала Білорусь з екзархом отцем Антонієм Нєманцевичем.

Третій під керівництвом екзарха отця Климентія Шептицького охоплював
Росію і Сибір.

Четвертим була радянська Україна на чолі з архієпископом Й. Сліпим.

Щоб забезпечити духовну опіку своїм вірним І продовжити церковну справу
у важких радянських умовах, А. Шептицький у лютому 1940 р. писав:
“Розписується конкурс на парохії в Києві, Одні, Вінниці, Харкові 1
Полтаві. Вимагається готовності вдень і вночі на всякі жертви, які були
би потрібні, або хоч би хосінні для справи з’єдинення наших вірних,
нез’єдиненних православних і безбожних хрещених і нехрещених…” [З, с.
201]. В березнів 1940 р. він знову звернувся до духовенства: “Як Бог
дасть, прийде нам ласка, – а певно многим з нас Бог дасть ту ласку,
-проповідувати в церквах Великої України, право-і-лівобережної, аж по
Кубань і Кавказ, Москву і Тобольськ. Треба бути на те приготованим.” [З,
с. 201]. А 17 квітня 1940 року писав до духовенства, що, бажаючи
виконати свої обов’язки перед віруючими, “які переселені на східні
границі нашого краю, наміряю звернутися до уряду СССР з проханням
уможливити мені і десяти священикам душпастирську працю поміж тими
переселеними” [З, с. 201].

Затвердження призначення екзархів відбулося на таємному Львівському
соборі екзархів 18-19 вересня 1940 року. В декретах собору, яких
нараховувалося близько ста були зібрані постанови про екзархів, про
собори, про культ Бога і святих, про проповідь Божого слова, про
збереження обряду, про світське і чернече духовенство, про мирян,
братства, про трибунали і про відношення церкви до держави [3, с. 202].
Таким чином, було встановлено головні канонічні, літургійні та
пасторальні засади нової структури УГКЦ.

Призначені митрополитом екзархи намагалися своїми постановами
забезпечити подальше існування церкви не лише на Україні, а й на
території всього СРСР. “Ми вважаємо, – писали екзархи в листі до
кардинала Є. Тіссерана від 24 січня 1941 p., – що декрети Собору мають
обов’язуючу силу до рішення Апостольського Престолу” [3, с. 166].

Екзархи також вважали своїм обов’язком сприяти зміцненню УГКЦ і своїх
екзархатів, наскільки це дозволяли умови. У вищезгаданому листі чотири
екзархи писали: “Позбавляти себе влади і титулу (екзархів), щоб в таких
обставинах щось робити, було б проти нашого сумління: Навпаки,
встановлена ієрархія (4 екзархи на цілу територію СРСР), при зміні
обставин на ліпше, може негайно приступити до праці” [3, с. 170-171].

Під час аудієнції кардинала Є. Тіссерана 22 листопада 1941 року в папи
Пія XII, останнім було підтримано призначення митрополитом нових
екзархів. Вищезгадані екзархи були затвердженні як Апостольські екзархи
(Апостольські адміністратори) для віруючих східного обряду та на
територіях СРСР. Поряд з цим митрополит А. Шептицький отримав завдання
бути делегатом Апостольського престолу для екзархів, якому вони повинні
були звітувати про найважливіші події свого екзархату й очікувати від
нього розпоряджень загального характеру [43, с. 23].

Натомість митрополит повинен був завжди інформувати Апостольський
престол про події в екзархатах. Зауважимо, що папа Пій XII, підтвердивши
всі юридичні акти митрополита Андрея щодо створення екзархатів і
призначення екзархів визнав юрисдикцію галицького митрополита не лише на
території України, але й у Білорусі, Росії та Сибіру.

Необхідно відмітити, що акція митрополита щодо створення нових
екзархатів рішуче негативно розцінювалась радянськими дослідниками,
котрі звинуватили архієрея в експансіоністських претензіях [47, с. 148].
Подібна ж практика мала місце і в інших конфесіях, у тому числі і в
Російській православній церкві, проте осудили лише голову УГКЦ.

Як зауважує дослідник П. Яроцький “Шептицький, призначивши екзархів, мав
свою думку щодо перспектив греко-католицької церкви в умовах нової
влади, що встановлювалась у вересні 1939 р. в Галичині. Митрополитові,
напевне, вже тоді було відомо, що “перехідний стан буде тривати
недовго”, і ситуація зміниться на краще, більш сприятливе для здійснення
відомого заповіту папи римського Урбана XVIII (1623 – 1644), “О мої
дорогі, русини, надіюсь через вас цілий Схід навернути”. Можливо,
митрополит сподівався на здійснення “унійної акції на Сході”, яка в
цілому мала б оздоровити й динамізувати греко-католицьку церкву” [62, с.
53].

Таким чином, за надзвичайно складних обставин УГКЦ не тільки збереглася,
але й поширювалася на великій території Сходу. Щоб прийти до церковної
єдності слов’янського Сходу, насамперед українського, російського та
білоруського народів, митрополит започаткував очищення церкви від
латинських обрядів, готував місіонерів для апостольської праці у східних
регіонах.

Працюючи за різних політичних режимів (Австро-Угорщини, Польщі.
Радянського Союзу), А. Шептицький ішов на розумні компроміси, не
відступаючи, проте, від головної мети. Помітивши те, що більшовики,
зважаючи на його авторитет, не збираються його арештовувати, митрополит
у лютому 1940 року заповідає скликати Архієпархіальний Собор. Скликання
подібного собору в чолі чи не найбільшого посилення терору – не лише
демонстрація сили УГКЦ, але свого роду подвиг [З2, с. 43].

1 квітня 1940 року опубліковано послання митрополита “Про безбожництво”,
де в дуже різкій формі було засуджено атеїзм – офіційну ідеологію
більшовицької системи. Як реакція – 11 квітня .1940 р. у маковському
журналі “Безбожник”, № 11 появляється стаття, спрямована проти
митрополита [49, с. 112].

Незважаючи на це, Собор розпочав свою роботу 19 квітня і тривав до 12
вересня 1940 р. В ньому взяли участь 80 священиків, всі наявні єпископи.
Собор видав 31 декрет і велику кількість правил, які мають теоцентричний
характер, тобто Бог найвища мета й осередок всього того, про що може іти
мова в християнстві [3, с. 206]. Було також обговорено методи діяльності
УГКЦ в умовах більшовицької окупації. Про людські потреби і труднощі,
про наказ духовенству не покидати парафії згадано лише двома цитатами з
Євангелії: “Шукайте передусім царства Божого” і “Даром прийняли, даром
давайте” [3, с. 206].

В час цього першого Львівського Собору митрополит Андрій наголошував, що
стримування священників є совісним і ревним виконанням всіх обов’язків
як у парафії, так і в деканаті. Ще раз було підкреслено аполітичну
позицію церкви, в зв’язку з цим Собор проголосив загальну засаду –
“здержуватися спасіння в повній любові до свого народу і всіх ближніх”
[32, с. 43].

Як вже зазначалося, митрополита дуже турбувала доля української молоді.
“Військовою службою особливо наражена вона на небезпеку, – писав
митрополит Андрей, – а небезпека, в якій находиться наша молодь, болюче
відбивається на нас усіх. В теперішніх часах війни молодь від
наймолодших літ життя наражена на найбільшу небезпеку, яка лише може
впасти на чоловіка. В світлі християнської віри найбільшою небезпекою є
втрата віри, через що людська душа відчужується цілком від Христа і
Бога. Небезпека, в якій находиться наша молодь, є крайньою небезпекою
для цілого нашого народу. Тому ми всі мусимо безнастанними молитвами
благати Бога, щоб відвернув від нашої молоді ту велику і грізну
небезпеку ” [3, с. 207].

В завершальній промові Собору митрополит згадав і про важкі військові
умови, в яких він відбувався. Адже під час діяльності Собору було
заарештовано 14 безпосередніх його учасників.

“А до того потрясаючі та в найвищому ступені болючі відомості, -сказав
митрополит, – то треба вважати це незвичайною ласкою Всевишнього, що ми
довершили того важного для життя Єпархії і для нашої праці для народу
діла…” [З, с. 68]. Акти, декрети та правила Львівського
Архієпархіального Собору 1940 року було підготовлено до друку окремою
книгою, але не видано через нестачу паперу в тогочасних умовах. В
“Правилах” ішлося про католицьку віру, про прагнення до об’єднання
церков, про умови успішної праці священиків у парафіях.

В 1941 році відбувся другий Архієпархіальний Собор, найважливіші декрети
і правила якого було надруковані у “Львівських Архієпархіальних
Відомостях”. На ньому обговорювалися такі питання як вшановування
святих, іконографія, догматичні основи моралі, послух Церкві, церковні
обряди [2, с. 130].

В червні 1941 року внаслідок приходу німецької влади релігійна ситуація
змінилася. Митрополит А. Шептицький так підсумував перший період
перебування УГКЦ за часів радянської влади: “Більшовицька займанщина, що
тривала майже два роки спричинила повну руїну нашого й обездоленого
народу. Число жертв, що їх вивезено, ув’язнено чи вбито, дуже велике.
Тільки у моїй (Львівській) архієпархії їхнє число доходило до 200 000. В
моїй єпархії було вбито або померло у в’язниці 12 священиків, а в
Перемишлянській – близько 20. Крім того, з моєї єпархії вивезено в Сибір
33 священики. Навіть прості селяни, яких не могли вивезти чи ув’язнити,
сильно потерпіли внаслідок примусових робіт, конфіскації майна,
надмірних податків та постійного контролю поліції, що на кожному кроці,
де тільки могла, знищувалася з безборонного народу. В кількох випадках
цілі села були переселені з одного місця на інше. Та за всі ці
переслідування і жертви Бог вигородив наш народ небувалим відновленням
релігійного життя. Тепер церкви ісповідальниці завжди переповнені, та
навіть між молоддю розбудилося завзяття боронити й зберігати свою віру.
Так ото з цього тяжкого допусту ми вийшли душевно очищені і підкріплені
у святій вірі. І за це все нехай буде дяка Господові” [47, с. 143].

Незважаючи на свою відносно помірковану політику щодо релігії, Москва
все ж розпочала в 1939-1941 pp. тотальну ліквідацію УГКЦ з допомогою
Російської Православної Церкви. На це вказують, зокрема, такі факти, як
прилучення православного Крем’янецького повіту (з православним єпископом
у Крем’янці та Почаївською Лаврою) до Тернопільської області в 1939
році, шантажування органами НКВС отця Г. Костельника з метою
очолити антиватиканський рух [15, с. 106]. Красномовними в
цьому випадку є і заходи Московської Патріархії в 1940-1941 pp. щодо
висвячення на галицького єпископа москвофіла Пантелеймона Рудика,
завданням якого було перетягнути греко-католиків на православ’я [27. с.
882].

Таким чином, внаслідок галасливого “визволення” радянською владою
Західної України більшовики розпочали кампанію проти Церкви, проти
священства і проти релігії взагалі. Однак за цих неповних два роки
успіхи їхньої пропаганди були мінімальними. Комуністичний рух у Галичині
завжди був досить слабким і більшість населення й тепер поставилося до
комунізму вороже. Не допомагали арешти, терор, вивози на Сибір – Церква
існувала далі і, після ліквідації всіх інших організацій, громадських,
наукових і політичних, вона залишилися єдиним осередком незалежного
українського життя. Це більшовики знали добре, але приступом брати
Церкву ще не зважувалися. Авторитет А. Шептицького був такий великий, що
застосувавши проти нього брутальну силу ці “визволителі” могли цим
викликати масові заворушення. А цього більшовики не прагнули, тому і
залишили церкву з релятивному спокої.

Розділ ІІІ. Греко-Католицька Церква в період німецької окупації України
(1941-1944 рр.)

У червні 1941 року розпочалася війна Радянського Союзу з Німеччиною і
вже на протязі кількох місяців не лише західноукраїнські земля, а й ціла
Україна опинилася під німецькою окупацією. Захоплення гітлерівськими
загарбниками України супроводжувалося насадженням на її території
жорсткого окупаційного режиму, який передбачав перетворення українських
земель в німецьку колонію. У адміністративному відношенні Україну
розділили на кілька частин. Управління захопленими територіями
гітлерівці здійснювали при допомозі силових методів та терору. Це
привело до того, що на території України було закатовано кілька
мільйонів чоловік мирного населення та військовополонених. Значна
кількість українського населення була вивезена на роботи до Німеччини.
Однак, таких відверто жорстоких рис гітлерівське панування набуло дещо
згодом. У перші місяці свого перебування в Україні німці, щоб успішно
завершити “блискавичну війну”, намагалися забезпечити собі підтримку
місцевого населення. В той час нацистська пропаганда твердила, що
основною метою приходу німецької армії є визволення України від
більшовизму. З метою поширення цієї ідеї серед населення велась досить
активна агітаційна робота [19, с. 10].

Окупація України німецькими військами змінила також і релігійну
ситуацію. О. Лисенко твердить, що гітлерівці вважали за потрібне
врахувати настрої віруючого населення [37, с. 75]. Можна припустити, що
напередодні війни німецькі спецслужби ретельно вивчали релігійну
ситуацію на Україні. Маючи свідчення про невдоволення віруючого
населення політикою радянської влади щодо УГКЦ, окупанти вирішили
зіграти на почуттях людей, позбавлених права задовольняти свої релігійні
потреби. Це повною мірою співпадало з вказівками Гітлера, який говорив,
що на початку окупації нацисти не повинні виказувати своїх дійсних
намірів, а всіма засобами підкреслювати, що вони несуть свободу [66, с.
513].

Отже, під впливом вдало розгорнутої нацистської пропаганди, значна
частина духовенства повірила, що з приходом окупантів виникли умови для
вільного розвитку церков.

Всі евентуальні надії на полегшення, розрахунки на західну
цивілізацію швидко розвіялися і український народ почав у тих важких
умовах війни і масового терору організовувати власні сили для оборони
перед двома апокаліптичними звірами, перед німцями і більшовиками [70,
с. 312].

Провід ОУН, скориставшись сприятливими обставинами проголосив ЗО червня
1941 року у Львові відновлення Української держави. Митрополит А.
Шептицький, вітаючи цю подію 1 липня звернувся до вірних із пастирським
листом, який було прочитано по всіх церквах митрополії: “Український
нарід мусить у цій історичній хвилині показати, що має досить почуття,
авторитету і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед
народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом дані сили. Карністю,
солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що ви дозріли до
державного життя. Від уряду очікуємо мудрого, справедливого проводу та
заряджень, що узагальнили би потреби і добро всіх замешкаючих наш край
громадян без огляду на це, до якого віросповідання, народности і
суспільної верстви належить” [68, с. 137]. Митрополит був обраний
почесним протектором і президентом Національної ради, котру німецька
окупаційна влада невдовзі розігнала, а членів уряду на чолі з Ярославом
Стецьком арештувала і відправила до концтабору Заксенхаузен [41, с. 78].

Всупереч твердженням радянської історіографії й офіційної пропаганди
комуністичного режиму УГКЦ ніколи не була колаборантом, тим більше
союзником нацизму. Проголошені подяки німецькій армії за визволення від
більшовицького режиму були зумовлені припиненням масових репресій,
депортацій органами НКВС перед втечею. Населення краю зустріло
проголошення незалежності України ЗО червня з великим ентузіазмом і
новими надіями. Ці почуття відбиває послання митрополита до духовенства
і віруючих від 5 липня 1941 року, у якому він висловлював сподівання, що
“на підвалинах солідарності й усильної праці всіх українців повстане
соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, а я живий,
життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований
жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами
других” [48, с. 48].

Німецькі окупанти не збиралися надавати українському населенню повної
релігійної свободи. За діяльністю церков було встановлено суворий
контроль. Здійснення його було покладено на спеціальні підрозділи СД та
поліції [19, с. 15]. Але завдяки гнучкій дипломатії і невтомній праці
свято горського престолу, УНКЦ набирала сили, вносила свої корективи в
національно-культурне життя.

Отже, спочатку, коли гітлерівці планували завоювання Кавказу, Азії та
інших територій, вони вважали за потрібне забезпечити мирне і дружне
ставлення до себе українського населення. З таких міркувань вони
спочатку не виказували своїх дійсних планів щодо України, а намагалися
всіма засобами викликати прихильність місцевого населення. Одним з таких
засобів ідеологічного впливу на населення, на думку окупантів, могла
стати УГКЦ. Більш точно політику гітлерівців на початку окупації
характеризував нарком НКВС УРСР Сергієчко. У доповідній на ім’я
Хрущова він писав: “На початку свого панування німці приглядалися до
обставин, вивчали церковну ініціативу, з яких би кіл вона не виходила,
підтримували, але обережно спрямовували у вигідному для себе руслі” [19,
с. 17].

Помірковані стосунки між УГКЦ і окупаційною владою переросли у
протистояння восени 1941 року, коли Берлін відверто виявив загарбницькі
наміри відносно України і розгорнув на її окупованих землях терор проти
національних сил, зокрема ОУН. У грудні 1941 року німецька канцелярія
видала спеціальну інструкцію про погодження з українським населенням, її
п’ятий пункт стосувався церкви. У ньому вказувалося, що діяльність
церков на території України не забороняється до тих пір, доки вони не
займаються політичною діяльністю [18, с. 65].

Незважаючи на це, А. Шептицький у грудні 1941 року у пастирському
посланні “Як будувати Рідну Хату”, сконфіскованому німецькою окупаційною
владою засудив тоталітарну політичну систему, монопартійне державне
управління. Усвідомлюючи недосконалість будь-якої форми влади,
Шептицький висловлювався за “природне право народу встановити собі форму
влади, вибрати поміж різними формами -монархічною, олігархічною чи
демократичною – зберігаючи собі ту участь у провідній частині, яку може
виконувати виборами, себто голосуванням, а в деяких важливіших справах,
так званим плебісцитом чи референдумами”. Поняття влади в Шептицького
наскрізь християнське, це в першу чергу “служіння публічному добру” [7,
с. 86].

Стверджуючи, що “ідеалом нашого національного життя” є суверенна держава
– “Рідна Хата”, митрополит закликав увесь “український нарід”, “щоби по
наших силах спричинитись до здійснення цього ідеалу”, боротьба за
реалізацію якого є “вимогою і виявом справжньої

християнської свідомої людини”. Державотворчі ідеї Андрея Шептицького,
висловлені більш півстоліття тому, як ніколи є активними і наш час [ 22,
с.71].

У посланні митрополит засудив репресивні акції, свавілля гітлерівців і
закликав населення України зберігати національну гідність, стоїчно
боронити свободу, свої родини і громади. Пізніше, у серпні 1942 року в
листі до папи Пія XII повідомляв про фашистські звірства на Сході.
“Німецька влада, – наголошував він, – є злою, майже диявольською, то в
небачене більшому ступені, ніж більшовицька влада”. Митрополит не тільки
викривав злочинні дії окупантів, але й визначав заходи, необхідні задля
фізичного збереження народу і відновлення державності [43, с. 49].

Головними в пастирських листах, зверненнях митрополита та інших ієрархів
церкви у воєнні часи були заклики до національної єдності та злагоди,
які вони вважали передумовою побудови незалежної і сильної України. Цією
думкою пронизане згадане послання митрополита від 5 липня 1941 року, в
котрому він переконливо стверджує, що Соборна Україна постане тільки за
умов солідарності і творчої невтомної праці всіх українців. УГКЦ
закликала віруючих до релігійної єдності, яка мала б стати духовною
основою об’єднання всіх національних сил під час війни [43, с.49].

29 січня 1942 року рейхканцелярія одержала лист від видатних українських
поборників національної ідеї. Один із п’ятьох підписаних був А.
Шептицький (голова Української Національної Ради у Львові). Не ставлячи
питання про українську незалежність, лист констатував, що поразка Росії
перед Німеччиною дасть можливість Україні ввійти в європейську політичну
систему. У листі було сказано, що український народ у Райхскомісаріаті
позбавлений можливості розвивати своє національне і культурне життя, що
патріотична преса і товариства зазнають надзвичайних утисків, що школи
замкнено. Вимагалось поваги і визнання права українського народу на
життя і національний культурний, економічний і політичний розвиток,
права України на “незалежне існування” [66, с. 223]. Подібні листи не
мали жодного впливу на політику націонал-соціалістської Німеччини.

Потоки невинної крові, які проливались на Сході Європи і в Україні
зокрема, спонукали митрополита зосередити увагу всіх на деморалізуючих,
деструктивних фактах вбивства людей [22, с. 71].

У лютому 1942 року А. Шептицький звернувся до шефа гестапо Гіммлера з
протестом проти масового знищення євреїв. В березні в пастирському
посланні знову засудив вбивства людей. В своїх посланнях і листах він
викриває злочини окупантів, переконливо доводячи не сумісність дій нової
влади з принципами християнської моралі. “Після звільнення німецькою
армією з-під більшовицького ярма, – наголошував архієрей у листі до папи
Римського від 31 серпня 1942 року, – ми відчули певну полегшу, яка,
однак, не тривала довше ніж один чи два місяці. Поступово уряд впровадив
направду незрозумілий режим терору і корупції, який з дня на день стає
чимраз тяжчим і нестерпним” [47, с. 149].

Дещо згодом митрополит не побоявся знову виступити на захист євреїв.
Цього разу він звернувся безпосередньо до Гітлера, засуджуючи геноцид
єврейського народу. Крім того, Шептицький зобов’язав греко-католицьких
монахів і монахинь переховувати євреїв. 15 єврейських дітей а також
дорослих переховував митрополити у своїй свято горській резиденції,
серед них відомого рабіна Давида Кагане [35, с. 71]. Збагнувши
антигуманну суть фашизму, владика протиставив йому не лише Слово Боже, а
й конкретні справи – адже десятки євреїв було врятовано в підземеллях
собору Святого Юра у Львові, а також резиденції архієрея [31, с. 26].
Лише заступництво генерал-губернатора Г. Франка врятувало митрополита
від арешту. Як свідчать очевидці, з приводу цих дій митрополита А.
Гітлер заявив, що “графа Шептицького за такі дії варто було б повісити,
але митрополит Шептицький може собі таке дозволити” [43, с. 50]. Як
бачимо виступи А. Шептицького викликали неприязнь до нього фашистського
режиму. Як і більшовики, гітлерівці не знищили його лише через велику
популярність в народі.

В червні 1942 року німці започаткували новий етап своєї релігійної
політики. 1 червня 1942 року рейхскомісар України Е. Кох видав
“Розпорядження про правні відносини релігійних організацій”. Перш за все
цим документом всім релігійним організаціям, що діяли в Україні,
наказувалось зареєструватися у рейхскомісаріаті в трьохмісячний термін.
Незареєстровані організації вважалися незаконними і підлягали розпуску.
Таким чином, після виконання цього наказу всі релігійні об’єднання
потрапляли в поле зору влади. Поряд з цим окупанти застерігали за собою
право втручання у внутрішні справи церков. Досить великі повноваження у
цьому відношенні залишав за собою рейхскомісар, так, для заснування
нових релігійних товариств потрібен був його особистий дозвіл. Він також
своїм розпорядженням міг розпустити релігійне об’єднання, якщо воно
якимось чином порушило дане розпорядження. Генерал-комісари на місцях
отримали право затверджувати персональний склад духовенства релігійних
організацій і виводити з нього осіб, до яких мали претензії. Поряд з тим
церквам суворо заборонялося займатися будь-якими справами, що виходили
за межі релігійних. В основному це стосувалося політики [19, с. 19].
Вказане розпорядження фактично стало програмою німецької релігійної
політики в України на весь 1942 рік.

Незважаючи на складну ситуацію, у листопаді 1942 року митрополит
оголосив пастирський лист “Не убий”, в якому наголошувалося на
деморалізаційному впливові заохочень до політичних вбивств. Також тут
митрополит засудив залучення української поліції до репресивних акцій
[47, с. 149].

Як митрополит А. Шептицький, так і львівська митрополія в цілому,
спрямовувала свої зусилля на збереження структури і організації церкви,
що в умовах фашистської окупації робити було вкрай важко. Проводилися
заходи і щодо вдосконалення внутрішньо церковного життя.

В 1942 році відбувся третій Архієпархіальний Собор, який нараховував 28
сесій. Було підготовлено до друку “Діяння, декрети і правила”, які однак
не було видано. Архієпархіальний Собор звернувся до духовенства в 34
правилах з пред’явленням головних засад християнського виховання і з
закликом впроваджувати ці засади в життя, де це лише можливо.

На третьому Соборі було видано “Праволи” до декрету про п’яту заповідь
(“Не вбий”) і декрет про “Духове чоловіковбивство себто соблазнь”, про
ліберальну совість [3, с. 208].

В правилах і декретах двох попередніх Соборів, що відбувались в час
радянської окупації, і одному за німецької окупації є зв’язок, що
свідчить про поступове вдосконалення моралі Церкви, яка втілювалася у
християнській праці і житті. На Соборі 1942 року було розглянуто також
деякі проблеми, що стосувалися четвертої заповіді (“Шануй батька і матір
свою”). В 1943 році відбувся четвертий Архієпархіальний Собор, який
зайнявся богословсько-пасторальним опрацюванням п’ятої заповіді.
Учасники Собору намагалися усвідомити і виправити всі провини
християнського життя і вдосконалити працю священиків у парафіях.

З ініціативи митрополита Андрея як делегата Апостольського престолу, під
керівництвом єпископа Миколи Чарнецького з 9 по 15 червня 1942 року
проходив Другий Собор Екзархів. Серед основних декретів Собору
виділяються такі як: визначення кордонів екзархатів, хрещення дорослих,
таємниця сповіді, нерозлучність подружжя, умови прийняття до монастиря,
заборона змішування обрядів [3, с. 209].

Призначені митрополитом Андрієм і затверджені Апостольським Престолом
екзархи намагались в складних окупаційних умовах виконувати свої
обов’язки. Так, екзарх радянської України архієпископ Й. Сліпий в листі
до кардинала Є. Тіссерана від 12 квітня 1942 року, повідомляючи про
становище у своєму екзархаті, згадував, що умови на Україні є дуже
важкими; незважаючи на це у Києві було створено і юридичне оформлено
парафію візантійського обряду. Повідомлялося і про те, що священників
греко-католицької церкви важко розквартирувати в містах України [3, с.
209].

Митрополит Шептицький цікавився життям українців Центральної і Східної
України. Він отримував листи від галичан, які там працювали, навіть
цікавився станом кладовищ, підкреслюючи, що пошана могил предків є
важливим фактором у підтриманні духовності і національної свідомості.
Коли в 1943 році українські інтелігенти (професори з Києва, Харкова,
Дніпропетровська та інших міст), емігруючи на захід, проїжджали через
Львів, незважаючи на те, що вони не були католиками, вважали за честь
одержати аудієнцію в митрополита, їх всіх здивував широкий спектр
зацікавлень митрополита не лише в релігійних питаннях, але й у
національних справах, включаючи і побут [68, с. 137].

Відмітимо, що поряд з питаннями церкви митрополит Андрей на перше місце
ставив і національну ідею. Просування німецької армії на схід і
звільнення від більшовиків майже цілої території України створювало для
унійної церкви, як спочатку було насправді, сприятливі умови для її
діяльності. Шептицький отримує поширену юрисдикцію на схід. Й. Сліпий
відкрив першу греко-католицьку парафію в Києві, а єпископ Чернецький
почав відновлювати унійну церкву на Волині та на Поліссі. УГКЦ та її
центри стають осередками державотворчої пропаганди. Але німці в значній
мірі перешкоджають цьому, не допускаючи на зайняті території ніякої
релігійної акції з Заходу [27, с. 882]. Наддніпрянська Україна,
знесилена постійними переслідуваннями, не була здатною сприйняти
національну ідею. УГКЦ активно сприяла створенню Української
Повстанської Армії восени 1942 року. Митрополит видав розпорядження
священикам-капеланам відвідувати повстанські загони, організовувати
богослужіння, надавати повстанцям духовну і навіть матеріальну допомогу
[58, с. 137].

А. Шептицький чимало зусиль доклав до згуртування, консолідації народу.
Він робив чимало спроб примирити мельниківців і бандерівців, які, однак,
виявилися безуспішними. Радянська історіографія ототожнювала УГКЦ з
“українським буржуазним націоналізмом”, адже вона була носієм
української національної ідеї, дієвим чинником формування свідомості
західних українців. В архівних сховищах зберігаються численні документи,
зокрема доповідні записки, повідомлення, листи до Й. Сталіна з церковних
проблем. Москва вважала УГКЦ колаборантом, аргументуючи тим, що всі 32
делегатури диотрикту “Галичина” очолювали уніатські священики. Церква
брала участь у формуванні української дивізії “Галичина” у складі
вермахту, підтримувала контакти з німецькою адміністрацією і водночас
допомагала “Бандерівцям” [43 с. 51]. Щодо останнього факту, тло, як вже
зазначалося, протягом усього періоду нацистської окупації
греко-католицькі священики піклувалися духовним станом віруючих,
допомагали українському рухові Опору в особі ОУН-УПА. Монастирі й церкви
були духовною і матеріальною опорою повстанців-підпільників у боротьбі
проти гітлерівського, а згодом сталінського режимів, хоч, звичайно, і
засуджували факти насилля, виходячи з засад християнської моралі.

Зважаючи на ці факти, можна без сумніву твердити, що УГКЦ в важкий
період німецької окупації була провідником і поборником
національно-визвольного і державотворчого руху української нації.
Перебуваючи в таких складних умовах керівництво Церкви всіляко
підтримувало серед населення дух національної свідомості, хоча і змушене
було підчинятися німецькій владі.

Розділ Ш. Становище УГКЦ в умовах відновленого радянського тоталітаризму
(1944-1945 рр.)

Влітку, 1944 року завершилась німецька окупація Західної України. Проте
жаданий мир не настав. На теренах західних областей почалася війна між
Українською повстанською армією та військами НКВС. За цих обставин
воєнна адміністрація у щойно визволених районах лояльно ставилась до
місцевого населення. УГКЦ продовжувала свою діяльність, сподіваючись на
те, що жахи богоборчої політики довоєнного часу не повторяться.
Духовенство, віруючі намагалися організувати церковно-громадські групи
для допомоги хворим, сиротам, сім’ям, котрі постраждали від війни. В
окремих містах і селах були прохання дозволити священикам, церковному
активу відвідувати госпіталі, де б вони надавали допомогу. Проте власті
нерідко ставилися з підозрою до* подібного милосердя.

Греко-католицькі священики закликали зупинити кровопролиття в західних
областях. Станіславський єпископ Г. Комишин, наприклад, у липні та
листопаді 1944 року звернувся із посланнями, в яких засуджував
братовбивство [47, с. 152]. 7 вересня митрополит А. Шептицький публічно
виступив на архієпископському соборі, зазначивши, що “становище селян в
даний час стає нестерпним через погрози різних банд та організацій, ради
яких поповнюються за рахунок людей, котрі ухиляються від військових
повинностей і взагалі небажаючих служити в жодній армії. Проте серед них
є й такі люди, які не підкоряються Законам Божим, не прислуховуються до
голосу церкви і вважають себе людьми, покликаними виконувати каральні
функції за позірні, а, можливо, й незначні злочини…” [47, с. 153].
Митрополит, таким чином, засуджував будь-яке насильство над українським
населенням.

А. Шептицький з поверненням радянської влади почав висувати перед нею
різноманітні вимоги, зокрема, прохання звільнити від призову до Червоної
армії студентів духовної семінарії [34, с. 6].

Незважаючи на свою відносно помірковану політику щодо УГКЦ, радянська
влада розпочала звичними для неї підступними методами репресії проти
даної Церкви. Так, одразу ж після звільнення Львова від гітлерівців,
радянське керівництво прийняло таємну ухвалу про закриття митрополичої
друкарні “Студіон”, що вже було вчинено з подібними закладами в 193
9-1940-х роках. Перед керівництвом греко-католицької церви постало
питання про збереження цієї власності, бо, як писав А. Шептицький у
листі від 4 вересня 1944 року на ім’я Голови Над наркому УСРС і
секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, “було злишним доказувати, Що в
нинішніх часах така установа публічного права і на цілий край поширена,
як наша Церква, для своєї праці серед вірних не може обійтися без помочі
друкарні” [55, с. 40]. Однак, влада в Києві відмовчувалась, оскільки
секретар Львівського обкому партії Іван Грушецький та голова
облвиконкому Микола Козирєв наполягали не тільки на вилученні друкарні в
уніатів, а й навіть в обмеженні їхньої добродійної діяльності, яка
полягала в утримуванні народної лікарні [55, с. 17].

В листі на ім’я М. Хрущова від 23 серпня 1944 року керівники Львівської
області М. Козирєв та І. Грушецький висловилися проти вимог А.
Шептицького щодо залишення каплиці для сповідування хворих при лікарні,
організованій греко-католиками ще до 1939 року, і носити
медичним сестрам цього закладу одяг монахинь. “Ми вважаємо, – заявляли
вони, – що в радянській лікарні має бути радянський порядок”. Зважаючи
на свої високі посади, вказані керівники чинили стосовно церкви,
керуючись власними партійними інтересами [47, с. 154].

Таким незначними, на перший погляд, акціями радянський уряд розпочав
довгоочікуваний для себе процес ліквідації УГКЦ.

Намічати загальні плани наступу на греко-католицьку церкву як складову
частину боротьби проти Ватикану в Москві розпочали після того, я
домовилися із союзниками по антигітлерівській коаліції в Тегерані в 1943
році щодо концепції майбутнього устрою післявоєнної Європи. Радянський
Союз робив максимум можливого, щоб зменшити вплив католицького Риму на
нових радянських громадян і населення країн Східної Європи [23, с. 71].
Розробляти конкретні заходи щодо ліквідації УГКЦ, підпорядкованої не
Московському православ’ю, а Римському престолу, Москва почала вже тоді,
коли територія України була звільнена від німецьких військ [55, с. 16].
Ще в листопаді 1943 року митрополит Андрей передбачив, що Церкву
очікують важкі часи, попри ті, які вони пережили за остійні чотири роки.
“Кінчимо, – сказав митрополит 11 листопада 1943 року, – цей
Архієпархіальний Собор в таку поважну хвилину нашої історії, що маємо
багато причин побоюватися такої катастрофи, якої наш народ ніколи ще не
переживав, ані в найлютіших часах татарських наїздів, ані в часах руїни,
ані в часах, що наступили після полтавського погрому. Видається, що з
великими кроками зближаємось до такої катастрофи. А ніхто з нас не знає,
що робити, щоб її затримати!.. Зовнішня буря, що шаліє над
Наддніпрянською Україною, зближається до нас. В ній пропадає там, може,
більша в ліпша частина українського народу, – гине, фізично пропадає”
[З, с. 238]. А. Шептицький вже тоді розумів, яка доля очікує його Церкву
з поверненням радянської влади.

Греко-католицька церква, спираючись на радянське законодавство,
намагалася відокремитися від держави і самостійно вирішувати внутрішні
питання. Це не задовольняло радянське керівництво. Намагаючись
контролювати релігійні конфесії ним було створено 14 вересня 1943 року
Раду у справах Російської православної Церкви, а 18 травня 1944 року
-Раду у справах релігійних культів. Основними функціями цих органів було
вирішення через Інститут уповноважених з питань реєстрації церковних
громад відкриття нових парафій, розгляд конфліктних ситуацій [34, с. 8].
Тобто був створений орган нагляду і поліційного контролю з боку держави.
Уже в липні 1944 року, після вступу радянських військ у Львів
уповноважений радянської адміністрації запропонував греко-католицькій
церкві направити свою делегацію до Москви з метою отримання
підтвердження на продовження її діяльності. Для нормалізації відносин з
державою митрополит вирішив вислати делегацію. А. Шептицький розумів, що
М. Хрущов як керівник УРСР нічого не вирішує без згоди Кремля.

Керівник УГКЦ планував відправити до Москви отців Гавріїла Котельника,
Івана Котіва та Германа Гудзинського. 16 жовтня 1944 року А. Шептицький
звернувся з листом до голови Львівського облвиконкому М. Козирєва з
проханням сприяти поїздці делегації до Москви і Києва, “щоб обговорити
біжучі церковні справи галицької митрополії” [55, с. 41]. Останній,
зрозуміло, звернувся з цим листом до обкому партії. А вже його перший
секретар І. Грушецький Негайно передав зміст листа митрополита телефоном
Микиті Хрущову [55, с. 17].

В той же час митрополит А. Шептицький звернувся з листом до віруючих з
проханням зібрати гроші для поранених і хворих солдатів [20, с. 72].

Делегація, однак, не встигла виїхати до Москви в зв’язку із значним
погіршенням здоров’я митрополита.

1 листопада 1944 року А. Шептицький помер. Він очолював греко-католицьку
церкву на протязі 43 років. Його діяльність для України мала непересічне
значення. Він активно підтримував ідею державності і намагався її
здійснити [58, с. 10]. За його керівництво греко-католицька церква в
Галичині остаточно стала справді українською національною церквою.

12 листопада главою УГКЦ став Й. Сліпий. Без сумніву, кращого кандидата
на митрополита, важко було собі уявити. Як зазначає Ю. Федорів:
“Митрополит Сліпий за весь час давнішої своєї діяльності церковної і
громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного
характеру і вміння, що лише він один міг прийняти керму Церкви в такі
грізні часи. Надії він не обманув. Він створив одну з найсвітліших
сторінок нашої церковної історії. За період своєї діяльності як ректор
єдиної в світі української високої богословської школи, Богословської
Академії, він підніс її рівень до рівня найліпших того роду інституцій у
цілій Католицькій Церкві, він виховав цілу Генерацію священників нового
типу, він поставив богословську науку нашої церкви з наукою
західно-європейських країн. Послідовник А. Шептицький, митрополит Иосиф
зумів поєднати східний тип християнства притаманний орієнтальній церкві,
з органічною приналежністю нашої Церкви до Заходу, до Католицької Церкви
і її культури” [70, с. 312].

Одразу після того, як Й. Сліпий офіційно заступив на свою посаду, він
виступив із заявою, в якій запевняв, що Церква не буде втручатися ні в
політичні, ні в дипломатичні, ні у військові справи, і в той же час
просив свободи для релігійної освіти, на що радянські власті йому
відмовили [23, с. 72]. 23. листопада митрополит Й. Сліпий видав
звернення “До духовенства і віруючих”, в якому вказував, що патріотизм
мусить бути любов’ю до свого народу, він не може бути хибно зрозумілим
націоналізмом, котрий обстоює любов до Батьківщини на ненависті та
вбивстві тих, хто не належить до їх партії і не сприймає їх політичних
поглядів [47, с. 155].

Після похорону А. Шептицького становище церкви нормалізувалося.
Митрополит Й. Сліпий проводив традиційні сесії п’ятого Архієпархіального
собору. Також він розпочав відвідувати всі церкви у Львові і планував
оглянути всі церкви Львівської архієпархії. Незабаром до митрополита
завітав представник київської влади й усіляко, як згадував пізніше сам
митрополит, “домагався, щоби вислати до Москви делегацію, зазначаючи, що
митрополит Андрей уже призначив о. Котельника членом делегації” [1, с.
140].

22 грудня делегація греко-католицьких ієрархів на чолі з архімандритом
Климентієм Шептицьким була прийнята головою Ради у справах релігійних
культів при Раді Народних Комісарів СРСР Іваном Полянським. Делегація
зустріла коректний прийом, оскільки в Кремлі хотіли з допомогою Церкви
якомога швидше припинити воєнні дії УПА. К. Шептицький мав з цього
приводу зустріч з її командувачем Р. Шухевичем, але вона бажаного успіху
не принесла [47, с. 156].

Інформуючи Сталіна і Молотова про хід переговорів, І. Полянський
повідомляв у доповідній записці: “На прийомі керівник делегації висловив
привітання і вдячність Червоній Армії та її Головнокомандуючому товаришу
Сталіну, заявивши, що зараз ГКЦ в Західній Україні на загрожує більше
небезпека, яку готували їм німці, і що делегація ‘має своїм завданням, з
однієї сторони, вказати на ту загальну небезпеку, яка з перемогою
Червоної Армії для Церкви усунута назавжди, а з другої сторони – на
деякі дрібниці, які існують зараз в житті Церкви, що вимагають
виправлення їх сьогодні або в найближчий час”.

Посилаючись на те, що Західна Україна більше 300 років живе дещо
відмінним життям від Східної України та що внаслідок цього в неї
відмінні звичаї, відмінне економічне життя, культура та релігія,
архімандрит Шептицький заявив, що “потрібно переміну робити обережно”
[2, с. 100, 101].

Очевидно, тим самим провідники УГКЦ хотіли засвідчити лояльність до
влади, і водночас усе ще сподівалися, що вона дасть можливість існувати
Церкві. Делегація, крім того, передала 100 тис. крб. у фонд Червоного
Хреста на допомогу Червоної Армії. Ці сподівання начебто й отримали
підтримку в Москві, де на запитання про можливість вільного відправлення
богослужінь греко-католицької церкви на території СРСР І. Полянський
відповів ствердно [1, с. 101]. Це засвідчило про відсутність ворожої
діяльності з боку архієреїв, духовенства, Церкви взагалі, яка, до речі,
у той час не практикувала як незаконна, оскільки у листопаді 1944 року
Рад нарком СРСР прийняв постанову “Про порядок відкриття молитовних
будинків релігійних культів”, згідно з якого віруючі уніатської церкви
мали право подавати заяву про реєстрацію своїх релігійних об’єднань [47,
с. 158].

Крім дозволу на відправлення богослужінь, згідно з вказівкою Москви Й.
Сліпому навіть дозволили розпоряджатися народною лікарнею імені А.
Шептицького, що містилася у Львові по вулиці П. Скарги. Спеціальною
директивою голови Ради в справах релігійних культів при Рад наркомі СРСР
І. Полянського від 19 січня 1945 року передбачалося, що в цьому закладі
існуючі порядки не змінюються, “весь інвентар, інструмент і апаратура
… мають залишитися також за лікарнею” [55, с. 17].

На жаль, керівники УГКЦ не розуміли, що і спроби митрополита А.
Шептицького в своєму виступі на Соборі 7 вересня 1944 року висловити
лояльність до влади, щоб вона не мала приводу до конфлікту з
греко-католицькою церквою, а також послання Й. Сліпого від 23 листопада
1944 року, в якому заблуканих “застерігали повернутися з “хибного
шляху”, не могли мати позитивного результату [55, с. 17]. Вони просто не
усвідомлювали реально, що собою являє радянська влада.

Всі поступки УГКЦ були тимчасовими. У зв’язку з війною Сталін не хотів
вступати у відкритий конфлікт з Церквою. Але, як зауважив історик І.
Білас: “Його кінцеві наміри були однозначними: знищення
Греко-Католицької Церкви, яка, на противагу РПЦ, насмілилася його
застерігати, – мовляв, необхідно брати до уваги особливості Західної
України і “переміни робити обережно”. До того ж ця Церква відстоювала
ідеї національної державності, сприяла створенню військових формувань на
окупованій ворогом території. Такого Сталін не прощав нікому” [9, с.
1043]. Додамо, що служителі ГКУ відмовились підтримати насильницькі
переселення українців з їхніх земель, які мали відтепер остаточно
відійти до повоєнної Польщі. За вказівкою перемишльського єпископа
Коцеловського, греко-католицькі священники серед своїх парафій вели
агітацію проти цієї акції.

Церква продовжувала відігравати важливу роль в житті західних українців,
і це підтверджувалося радянськими документами того часу. У них
зазначалося, що молодь “… весь час знаходилась під впливом релігійного
дурману, і вона вважає поки що і зараз своє. Необхідністю, а особливо у
свята, йти до церкви…”. Населення сіл вимагало відкриття церков та
направлення у села священників [34, с. 6].

В цей же час Російська Православна Церква почала активізовувати свою
діяльність. Патріарх Олексій у березні 1945 року написав звернення

до священників та віруючих Греко-католицької церкви України, в якому
закликав їх бути покірними. Коли представники агентства Рейтер запитали
його, що думає про це Сталін, то він відповів: “Кожний знає, що Сталін
-геніальний вождь радянського народу. Ми можемо тільки добавити, що
православна церква має в його особі благоприхильність та підтримку у
вирішенні всіх існуючих проблем”. При цьому Олексій звинуватив
Шептицького у заграванні з Гітлером, а папу – у братанні з фашистськими
“бандитами”. “Єднайтесь з нами, – закликав він, звертаючись до
католиків, – зірвіть пута, які зв’язували Вас з Ватиканом, релігійні
помилки якого звели Вас до духовного спустошення” [23, с. 72]. При це
послання згадує і папа Пій XII у своїй енцикліці “Всі Східні Церкви” від
23 грудня 1945 року. “Бо хто ж не знає, – писав папа, – що патріарх
Олексій, недавно вибраний нез’єдиненими єпископами Росії, в посланні,
зверненому до Української Церкви, що немало причинилося до
започаткування цього роду переслідування, – явно захвалював і
проповідував відступництво від Католицької Церкви” [3, с. 240].

Відносно поміркована політика радянської влади щодо УГКЦ тривала
недовго. Таємно розроблялися плани щодо ліквідації даної Церкви.
Незважаючи на те, що діяльність УГКЦ підпадала під сферу контролю Ради в
справах релігійних культів при Рад наркомі СРСР, конкретні пропозиції
щодо її ліквідації вже 2 березня 1945 року доручили розробити полковнику
держбезпеки Георгію Карпову, котрий очолював Раду в справах РПЦ, Він
отримав завдання з Кремля підготувати для Сталіна пропозиції щодо
взаємовідносин між католицизмом і православ’ям, а також вирішити
проблему Греко-католицької церкви. 15 березня 1945 року Сталіну для
ознайомлення була направлена таємна інструкція № 58 “Про заходи щодо
приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Руської православної
церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції
Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Руської
православної церкви за кордоном та організації всесвітньої конференції
християнських церков”. Ознайомившись з нею, Сталін наклав резолюцію:
“Товаришу Карпов, зі всіма заходами згоден. Сталін” [2, с. 101].

Керівників УРСР з планом конкретних заходів щодо ліквідації УГКЦ
ознайомили лише наступного місяця. В цілком таємному листі від 20 квітня
1945 року на ім’я М. Хрущова, котрий перебував тоді у Москві, Г. Карпов
писав: “Рада у справах РПЦ в даний час може і повинна зіграти значну
роль у боротьбі проти римо-католицької церкви і проти уніатства, 15
березня цього року входило до Уряду Союзу з рядом пропозицій щодо
здійснення деяких заходів на Україні, в Білорусі, в Литві, в Латвії, а
також за кордоном. Усі представлені радо пропозиції 17 березня цього
року були схвалені Головою Рад Народних Комісарів СРСР товаришем
Сталіном” [41, с. 70]. Далі були представлені заходи, що стосувалися
становища церкви на Україні. Пропонувалося організувати в місті Львові
православну єпархію на чолі з єпископом, який би володів значними
правами і пільгами на теренах Західної України; організувати тут
православні братства, які мали розгорнути широку пропаганду серед
греко-католиків для їх переходу в православ’я. Для розколу єдності і
розпалювання ворожнечі між різними конфесіями передбачалось
“організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, яка повинна
буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське
духовенство до переходу в православ’я” [55, с. 20]. Далі Г. Карпов
ставив до відома керівників УРСР при ті акції, які вже здійснювалися на
виконання намічених заходів. Зокрема, вже була підібрана кандидатура на
православного єпископа Львівського і Тернопільського, в розпорядження
якого передавалися покої колишнього митрополита Андрея Шептицького,
екзарх України Іоан одержав відправні вказівки від Патріарха Алексія
про формулу прийняття уніатських священиків у православ’я тощо [55, с.
20].

25 квітня Карпов надсилає Хрущову віддруковане українською мовою вже
згадане звернення Патріарха Московського і Всея Русі Олексія до віруючих
греко-католицької церкви, яке до цього часу ще не розголошувалося.

Тотальний наступ проти УГКЦ розпочався на початку квітня 1945 року. 6
квітня у львівській газеті “Вільна України” появилася стаття Ярослава
Галана під назвою “З хрестом чи мечем”, спрямована проти митрополита
Андрея і проти УГКЦ. “Вороги українського народу, вдягнені в ряси
уніатських священників, – зазначалося в статті, – є організаторами банд
українсько-німецьких націоналістів, агенти міжнародної реакції. Вони
шкодять народу в його святій творчій роботі. Кривава діяльність цих
злочинців мусить бути рішуче припинена” [41, с. 70]. Цю статтю було
передруковано в центральному офіційному органі комуністичної партії в
Києві “Радянська Україна”, а також вона передавалася по радіо і
поширювалася окремою брошурою.

Щоб позбавити УГКЦ керівної верхівки, органи НКВС заарештували всю її
вищу ієрархію – митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Бутку, М.
Чарницького, Г. Комишина та І. Лятишевського, а також велику кількість
священників та церковного активу. Як зазначає, Ю. Федорів “це був
головний удар в саму основу УГКЦ. Адже Церква без ієрархії існувати не
може” [70, с. 312].

Вищі ієрархи греко-католицької церкви звинувачувалися насамперед у
співпраці з німецькими окупантами, атирадянській пропаганді, “зраді
Батьківщині”. Так, Й. Сліпий був звинувачений у наступному: “… прихід
радянської влади в західні області України зустрів вороже і, не
припиняючи своєї абнтирадянської діяльності, підтримував зв’язок і
переховував від органів влади агентуру іноземних розвідок, що прибувала
з-за кордону. В 1941 р. Сліпий підписав звернення до українського
народу, в якому висловлював вдячність Гітлеру і німецькій армії за
“звільнення від більшовицького ярма”. Продовжує підтримувати зв’язок з
керівництвом оонівського підпілля, ховаючи від репресій активних ворогів
радянської держави” [69, с. 12]. У березні 1946 року ієрархи УГКЦ будуть
засудженні військовим трибуналом на тривалі терміни ув’язнення. Крім
вищої ієрархії було заарештовано і заслано до Сибіру чимало професорів
Богословської Академії, семінарій, сотні священиків і ченців.

Репресивні дії радянської влади посилювалися. В інструкції голови Ради у
справах релігійних культів І. Полянського для уповноваженого Ради в УРСР
І. Вільховського від 8 травня 1945 року наголошувалось:
“Греко-Католицька Церква (уніатська) в особі митрополичого управління
зайняла абсолютно нетерпиму у політичному плані позиції і стала на шлях
боротьби з радянською владою, активно підтримуючи антирадянський
націоналістичний рух. У зв’язку з цим, зараз проводяться заходи,
скеровані на ліквідацію впливу повністю окатоличеного духовенства і
переходу віруючих у православ’я” [41, с. 71].

Позбавленим своєї ієрархії українським греко-католицьким священикам
видано наказ зареєструватися в адміністративно-партійних органах влади і
тільки “реєстрованим” дозволено виконувати церковні обов’язки. За
дорученням радянської влади було створено парафіяльні комітети, які не
лише могли розпоряджатися церковним майном, але й мали право призначати
і звільняти парохів [3, с. 240]. Резиденцію львівських
митрополитів-архієпископів зайняв єпископ РПЦ Макарій, посланець
московського патріарха Олексія, який отримав титул єпископа Львівського
і Тернопільського.

Проти арештів ієрархії УГКЦ виступили з окремим листом від 1 липня 1945
року понад 300 священиків з проханням, щоб уряд СРСР “звільнив наш
єпископат з митрополитом на чолі” [3, с. 241]. На той час це був
героїчний вчинок священиків, які свідомо наражали себе на репресії.

Щоб остаточно ліквідувати ГКЦ, радянське керівництво, згідно своїх
планів, вирішило здійснити “добровільне” об’єднання УГКЦ і РПЦ. З цією
метою у Львові була створена так звана ініціативна група у складі
керівника-настоятеля Преображенської церкви доктора філософії о. Г.
Костельника, генерального вікарія Переміської єпархії о. М. Мельника і
декана Станіславської єпархії о. А. Пельвецького. Очевидно, ці діячі
Церкви були змушені піддатися примусу і шантажу влади та органів
безпеки. Адже, Г. Костельник неодноразово висловлював антирадянські
заяви у минулому, критикував політику Сталіна, засуджував комуністів за
голодомор в Україні, енергійно відстоював інтереси і права УГКЦ під час
переговорів у Москві 1944 року, надсилав відповідні листи в різні
інстанції. Наприклад, у листі до І. Полянського він зазначав, що у
Галичині близько п’яти мільйонів вірних УГКЦ, якими не можна знехтувати
[41, с. 72].

На думку історика Церкви В. Ленцика, на позицію о. Г. Костельника
вплинув тиск органів НКВС. Акція масових арештів діячів УГКЦ на весні
1945 року зачепила і його особисто. Репресивні органи радянської влади
небезпідставно вважали Костельника потенційним ворогом, який у роки
німецької окупації відверто писав: “Жодна держава так не мучила своїх
підданих, як більшовицька… Як же нам було не бажати, щоб цей
чортівський млин розпався вкінці на наших очах”. Отже, провівши деякий
час у більшовицькій в’язниці у Львові його дух, напевне, зламали. Шантаж
церковного діяча органами НКВС підтверджують львівські, вчені, М. Кашуба
та І. Мірчук. Відомо, наприклад, що енкаведисти в 1940 році арештували і
вивезли до Сибіру його 17-річного сина Богдана. Звичайно, вони
довідались, що в 1943 році два сини Г. Котельника добровільно вступили
до дивізії “Галичина”, яка згодом боролася проти Червоної армії.
Відмітимо, що Г. Костельник відстоював ідеї Унії, був відвертим
противником як польського католицизму, так і московського православ’я,
виступав за приєднання всіх православних церков Східного обряду на
засадах УГКЦ до католицької церкви, яка “існує від апостольських часів і
завжди була вселенською” [41 с. 70].

Створення ініціативної групи можна вважати важливим кроком у справі
ліквідації УГКЦ. Про це свідчить лист М. Хрущова до Й. Сталіна (грудень
1945 року): “Будучи в Москві, я інформував Вас щодо проведеної роботи по
розкладу Уніатської Церкви, – писав він. – У результаті проведеної
роботи уніатського духовенства створилася “ініціативна група” [41 с.70].

28 травня 1945 року “ініціативний комітет для об’єднання ГКЦ з РПЦ”
звернулися до Ради народних комісарів УРСР із заявою такого змісту: “Для
.думаючих ясно, що уніатська церква в цих нових умовах державного і
народного життя являється як історичний пережиток. Коли ввесь
український народ об’єднався в один державний організм, то і його церква
мусить об’єднатися в одну церкву – в свою рідну, незалежну від
чужинецької кормиги, в православну, що є церквою наших батьків… Наша
церква опинилася у стані безвластя та дезорганізації. Це болюче
відбивається на церковному нашому житті; довший час воно так не могло б
бути. Тому ми, підписані, чільні представники наших трьох єпархії,
рішились вивести нашу церкву з стану анархії в стан консолідації для
перетворення її в православну церкву і просимо одобрити цей наш почин”
[8, с. 5].

Через три тижні, 18 червня 1945 року надійшла відповідь у листі від
радянського уряду, підписаному П. Ходченком – уповноваженим Ради в
справах РПЦ при РНК УРСР, що насправді була указом-декретом про
ліквідацію УГКЦ.

Слід зазначити, що у своєму зверненні до уряду УРСР члени Ініціативної
групи попереджали: “Годі думати про моментальне перетворення нашої
уніатської церкви у православну. На це треба часу, щоб зберегти особисту
честь священиків, щоб священиків переконати і виховати, вірних успокоїти
і приготувати”. Але до них ніхто не прислуховувався. Сталінський режим
використовував цю групу для виконання певних політичних завдань, коли
УГКЦ була офіційно ліквідована, усі троє загинули: отець Г. Костельник
начебто від руки бойовика ОУН у центрі Львова, а інші – за невідомих
обставин.

Як бачимо, Москва за цілеспрямованим планом готувала ліквідацію
Української Церкви. Так зване об’єднання було зумовлене не стільки
догматично-релігійними, скільки політичними причинами. Адже УГКЦ мала
тісний зв’язок з Апостольським Престолом та християнським світом, що
перешкоджало проводити атеїстичне “виховання” населення, особливо
молоді. Оскільки моральний дух РПЦ в умовах “радянської дійсності” був
зламаний, то поява в державі ще однієї чисельної щодо віруючих УГКЦ
була, з політичної точки зору, невигідним явищем. З об’єднанням УГКЦ і
входженням населення Галичини в “братський союз народів” втрачало свою
суть ідея боротьби за державну незалежність України, а учасники цієї
боротьби поставали не як борці-патріоти за волю, а як “бандити”,
“зрадники”, “бандито-посібники”. Так зване об’єднання було для
радянської влади вигідним і у матеріальному плані. Більш як 3 000
парафій та монастирів вливалися в РПЦ, що значно збільшувало державний
бюджет від надходжень з церковних податків. Однак провести об’єднання в
тій ситуації адміністративно-силовими методами було неможливо, оскільки
це могло викликати масове незадоволення серед віруючих і призвести до ще
більшого посилення збройного опору радянській владі, тому в Кремлі
вирішили провести об’єднання за “просьбою” самих греко-католицьких
священиків та віруючих. З цією метою і з’явилася “ініціативна група”,
яка мала здійснити розкол у середовищі греко-католицького духовенства й
дезорганізувати віруючих. Цьому мав сприяти і зміст звернення. Як
відмітив Андрухів І., в ньому настільки вдало і професійно, з пропаганди
цієї точки зору, підібрані й підігнані факти, що пересічний обиватель не
одразу розбереться, де правда, а де брехня [8, с. 10].

Таким чином, після згаданих подій діяльність УГКЦ зводилася до
нелегальної, вона стала забороненою в СРСР установою. Пізніше так званий
Львівський собор (8-10 березня 1946 року) заявляв про самоліквідацію
унійної церкви.

Висновки

Комплексний аналіз процесів, що відбувались в українському
греко-католицизмі під час Другою світової війни дозволяє зробити певні
узагальнення.

У своїй кількасотрічній історії Греко-Католицька Церква пережила немало
трагедій, ставши на захист українського національного життя, вона
свідомо взяла на себе всі труднощі, котрі випадали на долю українського
народу. Але найбільш жорстоких переслідувань вона зазнала саме в часи
Другою світової війни, коли змушена була терпіти насадження нових
порядків двома тоталітарними режимами.

З самого початку приєднання Західної України до СРСР радянське
керівництво прагнуло обмежити діяльність УГКЦ, хоча воно і змушене було
зважати на значний авторитет Андрея Шептицького в народі і світі.
Незважаючи на наступ на Церкву, митрополит зумів організувати діяльність
духівництва, підтримував український народ у своїх численних пастирських
посланнях.

Релігійна політика гітлерівських окупантів змінювалась у залежності від
зміни суспільно-політичної ситуації взагалі. На початку окупації, коли
загарбники ще плекали далекоглядні плани і були зацікавлені в мирному
ставленні українського населення, вони створили досить широкі можливості
для діяльності греко-католицьких церков. Але після того, ЯК стало
зрозуміло, що їхня “блискавична війна” провалилась, а впроваджений в
Україні “новий порядок” викливав розгортання народної боротьби, окупанти
почали обмежувати діяльність УГКЦ. По мірі ускладнення становища
гітлерівців посилювався тиск і на Україну.

З відновленням радянської влади на території України становище УГКЦ
ускладнилось. Сталінське керівництво розпочало процес ліквідації даної
конфесії, яка значної мірою підтримувала ідею незалежності України і
володіла великим впливом на суспільство.

Отже, Греко-Католицька Церква як конфесійний різновид українського
християнства відігравала важливу роль у формуванні національної
свідомості, ідентичності розвитку національно-релігійних почуттів,
духовно-інтелектуального світу українців. Саме у воєнний період особливо
яскраво простежується етнічна специфіка, національний характер та
потужний націотворчий та духовно формуючий потенціал УГКЦ. Необхідно
розглядати феномен греко-католицизму в Другі й світовій війні як складне
і не однозначне явище не позбавлене внутрішніх суперечностей. Проте
результати дослідження не залишають сумнівів щодо визначальності впливу
церкви на процеси національно-духовного розвитку.

Сьогодні, в умовах незалежної держави, досвід УГКЦ на ниві духовного
розвиту нації є особливо актуальним. Спільно із духовною традицією інших
національних церков він може бути використаний у духовному оновленні
суспільства, у твердженні християнських моральних вартостей.

Відновлення повноцінного духовного життя українського народу, його
давніх традицій тісно пов’язане з нормалізацією релігійного життя. Адже
релігія та церква здавна відігравали поважну роль в житті нашого народу.
Головна функція Церкви душпастирська робота, однак її авторитет у
суспільстві мав значення для всіх сфер життя окремої людини та
суспільства загалом. Окрім того, Церква відігравала важливу
ідеологічно-культурну роль, зрештою розбудова Української державності
неможлива без відповідного духовно – гуманітарного підґрунтя, оскільки
це супроводжується відповідною ланкою громадських моральних стереотипів,
трансформацією державних і соціальних структур.

З огляду на це актуальність теми дослідження постає через необхідність
вдосконалення стосунків між владою і церквою, чому сприяли б глибокі,
ґрунтовні знання про відносини між владою і Греко-католицькою церквою
(ГКЦ) в Україні, що мали місце в XX ст., зокрема в період Другої
світової війни. Особливий інтерес для дослідження становлять 1941-1944
pp., означені не лише складними політичними обставинами Другої світової
війни, а й змогою простежити взаємовплив радянської та німецької
тоталітарних структур на релігію. Актуальність теми пояснюється також
відсутністю комплексного дослідження релігійної політики ГКЦ 1941-1944
pp.

Сучасні стосунки між державою та церквою зумовлюють використання її
величезного досвіду для розвитку духовності українського народу в
державотворчому і націотворчому процесах. Всі ці фактори визначають
актуальність даної роботи.

Дослідження суспільно-політичної та культурно-просвітницької діяльності
духовенства у воєнний період потребувало використання великого масиву
архівних джерел, опублікованих матеріалів, творчої спадщини духівників,
інформації з періодичних видань, а також залучення чималої кількості
монографічної, публіцистичної, мемуарної та довідкової літератури.

Від 1965 року до 1981 Апостольський Престіл видав 11 томів матеріалів
під заголовком: “Апостольський Престіл і Друга світова війна
(1939-1945)'”. Наприклад, у третьому томі “Апостольський Престіл і
релігійна ситуація в Польщі і в Ватіканських країнах 1939-1945” є
листування українських владик з Апостольським Престолом у часи війни
[42].

Важливе значення для аналізу діяльності ГКЦ мають фонди Центрального
державного історичного архіву України у м. Львові: Греко-католицька
митрополича консисторія м. Львова; митрополит Андрей Шептицький;
Греко-католицький митрополичий ординаріат у Львові; Греко-католицька
Богословська Академія м. Львова. Ці матеріали дозволяють в повній мірі
дослідити основні напрями релігійної політики на західноукраїнських
землях [63].

Найбільш інформаційно змістовним джерелом, є
укомплектований ф. 201, де зібрано документи і матеріали
Греко-католицької митрополичої консисторії м. Львова.

Інформаційно містким з погляду відображення діяльності митрополита ГКЦ,
є ф. 358. Документи, що зберігаються в ньому, достатньо широко і
всебічно розкривають основні напрями діяльності Голови ГКЦ.

Ф. 408 “Греко-католицький митрополичий ординаріат у Львові” представлено
листування митрополита А. Шептицького (липень 1943 р. – березень 1944
р.) з архієпископом Б. Твардовським, в якому висвітлюється питання
українсько-польського конфлікту в період німецької окупації. Опрацювання
справ даного фонду дає змогу з’ясувати причини, характер та особливості
цього конфлікту і роль церкви в його подоланні [42 с. 2].

Наукова цінність матеріалів ф. 451 полягає в тому, що тут містяться
справи про роботу Богословської академії, Богословського наукового
товариства, які розкривають питання організації навчального процесу і
розвитку богословської науки в складних умовах німецької окупації.

Вагоме значення для вивчення історії Церкви мають матеріали Центрального
державного архіву вищих органів влади та управління України у м. Києві.
Основна їх маса зосереджена у ф. 3538 “Українська республіканська
комісія по обліку збитків та злочинів, завданих німецько-фашистськими
загарбниками”. Опрацювання матеріалів дало змогу дослідити, культові
споруди. Аналогічні дані виявлені при опрацюванні “Колекції документів з
історії Великої Вітчизняної війни” – ф. 4620.

Для дослідження основ релігійної політики радянської і німецької влади
велике значення мають матеріали Центрального державного архіву
громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). Ф. 1 –
“Центральний Комітет Комуністичної партії України” за характером це
наступні документи: протоколи донесень і постанови ЦК КП (б) У. але вони
не завжди адекватно відображали події, пов’язані з діяльністю
українських греко-католицьких ієрархів та священиків.

Водночас значний масив документів і матеріалів з історії ГКЦ стосовно
досліджуваного періоду зберігається у архівах Служби Безпеки України, у
тому числі групи неопублікованих документів і матеріалів. Серед них
кримінальні справи греко-католицьких діячів, звинувачених у
співробітництві з окупантами і засуджених після “визволення” України. Це
справи митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Чарнецького, М. Бутки,
священиків, монахів. У протоколах допитів міститься чимало цінної
інформації, що значно розширює бачення зазначеної проблеми. Ця група
джерел залишається поки що найменш вивченою[11 с.10].

Значний інтерес для дослідження проблеми становлять документи німецької
окупаційної влади, зосереджені в Державному архіві Львівської області у
ф. 24 (Львівське окружне староство); ф.35 (Губернатор дистрикту
Галичина); ф.37 (Львівське міське староство); ф.Р-77 (Львівський
державний німецький суд м. Львова 1941-1944).

Аналіз окупаційної політики нацистів стосовно церкви грунтується також
на документах ЦДАВО України у м. Києві, ф.3206 (Рейхскомісаріат Україна)
та ф.3676 (Штаб імперського керівництва рейхсляйтера А. Розенберга для
окупованих східних областей).

Значний інтерес для дослідника мають публікації у
“Краківських вістях”, “Українських щоденних вістях”,
“Львівських вістях”[11 с.12].

Окрему групу творять релігійно-церковні видання. В період німецької
окупації виходив квартальник “Богословія”, щомісячник “Львівські
Архіє-пархіальні відомості” і “Місіонар”. Однак зазначимо, що матеріали
преси вимагають наукової перевірки інформації, зіставлення з іншими
джерелами.

Найбільший науковий інтерес з даної теми становлять фонди ЦДІАУЛ.
Відзначимо, що персонального фонду Г. Хомишина в архіві не існує, а
особливо цінні матеріали знаходяться у фонді “І Назарук Осип Тадейович
-адвокат, письменник, громадський і політичний діяч 1883-1940”. О. І
Назарук з 1928 по 1939 роки був головним редактором релігійного часопису
“Нова зоря”, що фінансувався Г. Хомишиним.

Справи з фонду О. Назарука містять цінну інформацію про діяльність
духовенства. Заслуговує на увагу також питання про діяльність
Української католицької народної партії і Української народної обнови,
неформальним лідером яких, як виявилось, був Г. Хомишин. В одній зі
справ відзначено, що станіславський владика разом із представниками
церкви та громадсько-політичними діячами 1937 р. засудили репресії
польського уряду проти українського народу [13, с.93].

В ЦДІАУЛ знаходиться фонд “Шептицький Андрей -уніатський митрополит
1865-1944 “, де збереглися листи Г. Хомишинг до А. Шептицького 26 ,
с.15]. Листи засвідчують, що взаємини між двома священнослужителями в
1930-х pp. були непростими. Ця обставина значною мірою позначилася на
суспільно-політичній і культурно-просвітницькій діяльності
станіславського єпископа.

Важливу інформацію про діяльність у сфері культури та економічних
відносин почерпнуто з фонду Греко-Католицький митрополичий ординаріат,
м. Львів 1863-1945″[13, с.17].

У фонді “Товариство Просвіта, м. Львів 1868-1939″ знаходяться матеріали,
що відображають ставлення українських друкованих органів, зокрема
часопису „Українські вісті”, до культурно-просвітницької та економічної
діяльності духовенства [64, с.152].

Значну наукову цінність для дослідження суспільно-політичної та
культурно-просвітницької діяльності духовенства в цілому представляють
матеріали з Державного архіву Івано-Франківської області, особливо фонд

“Станіславське воєводське управління, м. Станіслав 1921-1939”. У ньому
вміщено поліцейські донесення про діяльність Української християнської
організації (УХО).

Чимало важливої інформації стосовно вивчення суспільно-політичної
діяльності духовенства знаходиться у відділі рукописів Львівської
наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.

Важливу інформацію щодо суспільно-політичної діяльності духовенства дає
Архів актів нових у Варшаві (Польща), особливо документи фонду
Міністерства віросповідань та просвіти. У фонді зібране листування
станіславського воєводи та інших польських урядовців з вищими органами
влади у Варшаві.

Окремі матеріали, що дають інформацію для наукового дослідження
діяльності духовенства, знаходяться у фондах “Міністерство військових
справ” [ 54] та “Амбасада Речі Посполитої в Лондоні” .

Важливе місце серед першоджерел займають матеріали архіву Служби безпеки
України в Івано-Франківської області [56 , с, 292].

Отже, названі архівні джерела з досліджуваної проблеми -великий масив
документів, який уміщує матеріали діловодства державних установ,
громадських організацій, церковно-релігійну документацію, листування
єпископів з діячами українського руху.

Окрему частину джерельної бази становлять твори Г. Хомишина (Пастирські
послання, Пастирські листи, відозви).

Ттворча спадщина Г. Хомишина має важливе значення для написання даного
наукового дослідження. Крім Пастирського послання “Про політичне
положення українського народу в польській державі” та твору “Українська
проблема”, переважна більшість праць єпископа невідома широкому загалу
науковців.

Таким чином, щоб здійснити відбір архівних матеріалів довелося провести
значну пошукову роботу. Складність полягала в тому, що документи
переважно знаходяться в різних архівах. Більшість їх лише опосередковано
окреслює досліджувану проблему, має фрагментарний характер. Часто
доводилося працювати з рукописними документами, написаними українською
та польською мовами. Вони потребували всебічного аналізу, зіставлення
фактів, які в них наводилися. Проведена пошукова робота дала можливість
виявити велику кількість нових документів, які введено в науковий обіг
уперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших джерел сприяло
досягненню поставленої мети -дати всебічну картину суспільно-політичної
та культурно-просвітницької діяльності галицького духовенства у середині
ХХ століття.

Підсумовуючи аналіз документів, зазначимо, що наукове використання всіх
груп опублікованих і неопублікованих документів про діяльність ГКЦ
передбачає, по-перше, створення комплексів цих джерел, які б дали змогу
найбільш повно розкрити різнобічну діяльність церкви; по-друге, для
отримання необхідної інформації про всі напрями діяльності ГКЦ необхідно
їх вивчати в сукупності з усіма іншими видами історичних і літературних
джерел.

Зміни, що відбулися у суспільстві наприкінці 80-х – початку 90-х
років, суттєво торкнулися релігійного питання. Заслуговує на увагу
перший навчальний посібник за редакцією А. Колодного і П. Яроцького
«Історія Релігії в Україні». В ньому вперше системно і послідовно
аналізуються релігійно-церковні процеси.

У працях П. Брицького і В. Трофимовича опублікованих 1995 p.,
висвітлюються окремі аспекти України в період Другої світової війни,
участь українського народу і Церкви у боротьбі проти гітлерівських
загарбників.

У науковий обіг вперше вводиться низка документів [12, 8 6].
Серед інших вирізняється змістовна стаття О. Мишанича “Митрополит Й.
Сліпий за матеріалами судових справ”, опублікована 1994 р. На основі
архівно-кримінальних справ автор розкриває всю підступність так званого
суду над Греко-католицькою церквою і її верховними пастирями,
звинувачених у прислужництві німецьким окупантам.

Певний внесок у висвітлення діяльності ГКЦ зробили сучасні
богослови. Так, у 1995 р. видавництво “Каменяр” видало
перший том наукової праці відомого українського історика о. Д.
Блажейовського. Автор розкрив маловідомі історичні реалії на підставі
джерельних документів, досі невідомих широкому загалу. В цій роботі
досліджуваний період висвітлюється фрагментарно. У 1999 р. вийшла книга
єпископа А. Сапеляка, де розкрито роль Греко – католицької церкви у
вселенському екуменічному процесі, включаючи роки німецької окупації
[74].

Певні результати у розробці історії ГКЦ у роки німецької окупації мають
дослідники Інституту Історії Церкви, які підготували тематичний збірник
“Ковчег”. Значний інтерес представляють збірники “Історія релігій в
Україні”, де опубліковано матеріали міжнародних конференції, що
відбувалися на базі Львівського музею історії релігії.

Протягом останнього десятиліття дослідники зробили серйозну спробу
відмежувати правду від міфів, стереотипів і суб’єктивних бажань. При
цьому необхідно зауважити, що сучасна історіографія, так само, як і
післявоєнна діаспорна, є частиною єдиної української історичної науки.

Історики зарубіжжя значною мірою заповнили тематичне поле, яке змушені
були оминати радянські дослідники. Однак відчувається, що першим не
вистачало радянських джерел для повноцінної аргументації висунутих
положень.

В зарубіжній історіографії з’явилися дослідження, в яких висвітлюється
німецька релігійна політика в Україні, та особливості її проведення на
окупованих нацистами територіях. Із найновіших німецьких досліджень
особливо великою кількістю використаного архівного матеріалу виділяються
монографії Д. Поля і Т. Зандкюлера про нацистський геноцид щодо євреїв у
Галичині.

Від 1965 року до 1981 Апостольський Престіл видав 11 томів матеріалів
під заголовком: “Апостольський Престіл і Друга світова війна
(1939-1945)'”.

Із джерел, які найяскравіше відображають різнобічну діяльність ГКЦ,
вирізняється епістолярна спадщина ієрархів, її аналіз дає змогу
простежити вагому роль ГКЦ у житті галицького суспільства.

Підсумовуючи огляд історіографії з цієї проблеми, можна стверджувати, що
тема не розглядалась комплексно у вітчизняних чи зарубіжних
дослідженнях. Радянська історіографія пo-суті обмежилась нагромадженням
фактичного матеріалу та ідеологічних штампів і мало наблизилась до
наукового дослідження проблеми. Ідеологічно натягнувшись вона все ж
зробила крок вперед у вивченні теми (повне її висвітлення було
неможливим через недоступність для них до 1990 р. українських
архівів). Потреба неупередженого вивчення проблеми після
проголошення незалежності України 1991 р. висунула перед
українськими вченими необхідність перегляду багатьох положень
монографій відповідно до сучасних світових критеріїв
оцінки історичних подій і висвітлення багатьох питань, на які
історична наука ще не дала відповіді.

Підсумовуючи огляд джерел та історіографії з
досліджуваної теми, потрібно констатувати:

1. Нагромаджена чимала кількість літератури, яка торкається
різних аспектів досліджуваної проблеми. Однак ця література не є
систематичною, не охоплює питання загалом. До сьогодні так і не
створено спеціальних монографічних досліджень, наукових статей,
що комплексно розкривали б діяльність українського духовенства
в роки другої світової війни.

2. Більшість праць, що тою чи іншою мірою висвітлювали дану проблему
мали досить вузьку джерельну базу.

3. У науковій літературі з досліджуваної проблеми
багато упущень, перекручень, суперечностей,
заідеологізованості. Історики та релігієзнавці в своїх
публікаціях здебільшого приділяли увагу діяльності
представників орієнтального напряму в УГКЦ, в той час окцидентальна
течія залишилась не розкритою.

4. Діяльність духовенства. в історіографії висвітлювалася дуже
нерівномірно. Праці дослідників стосуються переважно польського періоду
діяльності Г. Хомишина, у той час як період Другої світової війни
фактично залишився поза увагою істориків.

Таким чином, вже давно визріла потреба окремого,
цілісного, на широкій джерельній базі дослідження суспільно-політичної
та культурно-просвітницької діяльності духовенства та єпископату в
досліджуваний період.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

1. Літопис Голготи України. – Львів, 1993. – Т. 1. – 245с.

2. Літопис нескореної України: Кн.. 1. – Львів, 1993. – 796с.

3. Мартирологів українських церков: У 4-х т. – Торонто. – 1987.
-Т2.-УГКЦ.-1985.-839с.

4. Сергійчук В. ГКЦ в 1944-1973 рр (Документи і матеріали)// УЇЖ. –
1996. – №4;- 1997. – №2;- 1999.-№1.-с.118-131.

5. Сергійчук В. Нескорена церква: УГКЦ у XX ст: документальні дані про
священиків, в.т.ч. про Й. Сліпого//Людина і світ. – 1995.-№3-4.-с. 9-14.

6. Сергійчук В. УГКЦ: страдницький шлях
до відродження // Галичина. – 1997. – Вип.. 1. – с. 63-68.

7. Шептицький А. Як будувати рідну хату//Галичина. – 1998. -Вип.І.-с.
73-93

II. Монографії і статті

8. Андрухів І. Галицька Голгофа: ліквідація УГКЦ
на Станіславщині в 1945-1961 pp. – Івано-Франківськ: Нова зоря.
-1997.-84с.

9. Білас І. Органи НКВД і МГБ ітрагедія УГКЦ // Визвольний процес. –
1992. – Кн. 9 – с. 1041-1049; Кн. 12 – с. 1436-1446

10.Боротьба Москви з “уніятами-покутниками” (з ГКЦ на західних областях
України) // Визвольний шлях. – 1967. – Кн.. 5. – с. 633-635

11.Баран С.Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. – Мюнхен:
Вернигора, 1947. – 151 с.

12.Брицький П.Україна в Другій світовій війні (1939-1945 рр.) –
Чернівці, 1995. – 114 с.

13.Будурович Б. Ватикан, Польща і Українська Католицька Церква
напередодні Другої світової війни // Сучасність. – 1983. ч. 12. – с. 92
– 105.

14.Боцюрків Б. “Бажаю Вам простувати обраним шляхом”: Про долю ГКЦ на
Україні // Людина і світ. – 1991. – № 12. – с. 15-17

15.Боцюрків Б. Так званий “саморозпуск” УГКЦ в 1946 році у світлі
розсекречених архівних документів // Сучасність. – 1998. – № 1. -с.
106-112

16.Від поновлення Галицької Митрополії 1807-го року з осідком у Львові
до її ліквідації в 1946 роді // Нариси історії церкви України. – Рим. –
1990. – с. 214-218

17.Волошин Ю. Ліквідація УГКЦ // Визвольний шлях. – 1996. – Кн. З.-с.
335-349

18.Волошин Ю. Радянська влада і УГКЦ (1945-1946 pp.) // Український час.
– 1994. – №1. – с. 63-65

19.Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації
(1941-1944 pp.). – Полтава, 1997 – 127 с.

20.Гайковський М. Велике протистояння: Опір греко-католицької церкви
більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 -червень 1941) //
Київська Церква. – 1999. – № 5

21.Гладка Г. Антикомуністична діяльність А. Шептицького на передодні
II світової війни // Історія України. – 1999. – № 19. – с. 5

22.Гладка Г., Когутяк М., Москалюк М., Хруслов Б. У боротьбі за церкву,
націю і державу // Галичина. – 1998. – Вип. 1. – с. 67-73

23.Горбач С. І. Деякі аспекти відносин між Ватиканом та СРСР після
другою світової війни (1945-1953 pp.) УЇЖ. – 1998. – № 6. -с. 68-76

24.Гордієнко П. Сталінізм і УГКЦ // Матеріали міжнародної
конференції присвяченої життю і діяльності А. Шептицького. -Львів, 1990

25.Гоцький В. УКЦ // Визвольний шлях. – 1989. – Кн. 7. – с. 877-883

26.Головин В.Мученики та ісповідники Української церкви ХХ ст. Нариси.
Статті. Дослідження. – Тернопіль: Просвіта, 2000, – 244 с.

27.Гук В. Справа рук НКВД, РПЦ і КПРС: (Історична доля ГКЦ у
Центрально-Східній Європі після Другої світової війни) //
Галичина. – 1996. – 14 травня

28.Дмитрів І. Натиск Москви на Ватикан проти нашої церкви (УГКЦ) //
Визвольний шлях. – 1981. – Кн. 8. – с. 987-992

29.Дмитрів І. У 40-і роковини погрому Полісної Української
Католицької Церкви // Визвольний шлях. – 1985. – Кн. 5. – с. 365-369.

30.Дмитрук К. Є. Уніатська церква на службі реакції // УЇЖ. – 1973. –
№11.-с. 28-40

31.Заборовський Я. Ю. Митрополит А. Шептицький. Нарис про життя і
служіння церкві і народові (1865-1944 pp.). – Львів, 1995. -169с.

32.Ковалюк В. П. Культурологічні та духовні аспекти “радянізації”
Західної України (вересень 1939 – червень 1941) // УЇЖ. – 1993. – №3.-с.
9-15

33.Ленартович О. Ліквідація УГКЦ на західно-українських землях у
повоєнний період // Укр. думка. – 1996. – 25 квітня. – с. 6

34.Лєвін К. Митрополит А. Шептицький і єврейська спільнота в Галичині
під час Другої світової війни // Нова зоря. – 1997. – № 36.-с. 15-31

35.Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні
читання. – 1994. – Ч. 1. – с. 216-265

36.Лисенко О. Є. До питання про становище церкви в Україні у період
другої світової війни // УЇЖ. – 1995. – № 3. – с. 63-79

37.Лубський В. УГКЦ // Лубський В. Релігієзнавство. – К., 1997. – с.
295-324

38.Лужницький Г. 15-ліття знищення УКЦ на Західній Україні // Альманах
“Гомону України” на 1961. – с. 122-132

39.Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные
отношения на западноукраинских землях в период
империализма. – Львов, 1983

40.Марчук В. Греко-католицька церква в умовах німецького та радянського
тоталітаризму (1941-1946 pp.) // Галичина, – 2000. – Виб. 4. – с. 66-67

41.Марчук В. Церква в умовах тоталітарної недовіри (спротив УГКЦ
сталінській “радянізації” 1939-1941 pp.) // Вісник
Прикарпатського університету. Історія. 2000. Виб. III. –
Івано-Франківськ: Пласт, 2000, – с. 19-26

42.Музичка І. Митрополит Андрей в часі німецької окупації // Богословія.
– 1987. – № 51. – с. 1-15.

43.Опалко Н. Хресний шлях Иосифа Сліпого // Рідна школа. – 1998. -№1.-с.
10-14

44.Пасешко І. Голгота УГКЦ в час руїни // Укр. слово. – 1995. – 27
квітня. – с. 14

45.Заславський У. Між Сходом і Заходом: ГКЦ як феномен
української національної культури // Дзвін. – 1990. – № 10. – с. 100-107

46.Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава,
1997.-Ч. 1.- 1997.-с. 356

47.Перевезій В. УГКЦ у східно-галицькому суспільстві (20-30-ті роки XX
ст.) // Розбудова держави. – 1998. – № 11-12. – с. 120-125

48.Полянський П. Иосиф Сліпий // Історія в школі. – 1997. – № 6. – с.
38-40

49.Реєнт О. УГКЦ і визвольний рух українського народу // Історія
України. – 1998. – № 4. – с. 1-2

50.Релігійне життя на західноукраїнських землях під час німецької
окупації // Збірник праць Науково-Дослідного центру періодики. – Львів,
1997. – Вип. 3. – с. 345-362

51.Саган О. Львівський собор УГКЦ і деякі проблеми українського
релігійного життя // Укр. слово. – 1996. – 14 листопада. –З с.

52.Сергійчук В. Нескорена церква: Подвижництво греко-католиків України в
боротьбі за віру і державу. – Київ. – “Дніпро”, 2001. – 492 с.

53.Сапеляк А. Київська церква на слов’янському сході.
Канонічно-екуменічний аспект. Бусно-Айрес, Львів, 1999.

54. Соколовський О. Господній свідок (За прослав слуги Божого Єпископа
Григорія Комишина) // Нова боря. – 1995. – ч. 19. – Вересень.

55.Тожецький Р. митрополит Андрей Шептицький // Ковчег. – Ч. 1. –

Львів, 1993.-с. 101-113

56.Тимчишин В. Організовані форми суспільно-християнського руху на
західноукраїнських землях // Українська періодика: Історія і сучасність.
Доповідь та повідомлення Сьомої всеукраїнської науково-теоретичної
конференції. (Львів 17-18 травня 2002) – Львів, с. 292 – 297.

57.Ульяновський В. Чи можна УГКЦ вважати національною
церквою України? // Історія України в запитаннях та відповідях. – Вип.
2-К., 1990.-с. 8-11

58.Хроніка Католицької Церкви в Україні // Визвольний шлях. – 1985.-Кн.
5.- с. 553-559

59.Чубатий М. УКЦ: відбитка у Загальної Української Енциклопедії. -Рим,
1990.-с. 2-3

60.Чорнега М. Не об’єднання, а ліквідація УГКЦ
московським православ’ям та органами КДБ було на теренах західних
областей У країн у 1945 році // Нова зоря. – 1997. – 15 квітня

61.Яроцький п. Митрополит А. Шептицький між церквою і
політикою // Людина і світ. – 1990. – № 11. – с. 49-54

62.Яроцький П. П. Повернення із забуття: УГКЦ: Історія і сучасний стан
// Політика і час. – 1992. – № 4. – с. 80-86

63. Шептицький А. Письма – Послання 1939-1944 рр. – Львів, 1991

64. Шим А. Реакційна суть західноукраїнських кмарикальних партій про
релігію. (збірник статей). – Станіслав, 1958. – С. 151-162

III. Узагальнюючі праці

65. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк;
Львів: НТШ у Львові, 1993

66.Нариси історії церкви в Україні (о. Софрон Мудрий, ЧСВВ, ректор Укр.
Папська колегія Святого Йосафата). – Рим, 1990. –

296 с.

67.Панас, Кость о. Історія Української Церкви. – Львів: Трансінтех,
1992.- 160с.

68.Україна: друга половина XX століття: Нариси історії / П.
Панченко та ін. – К.: Либідь, 1997. – с. 352

69.Федорів Ю. Історія церкви в Україні. – Торонто, 1967. – с. 362

IV. Автореферати дисертацій

70.О.Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953):
Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: Авт. дис. на здоб. вч.
ступ. канд. іст. наук. – Львів, 1994. – 34 с.

71.Васьків А. Ю. Греко-католицька церква в духовному житті українців
Східної Галичини (1919-1939): 09.00.11-Релігієзн.: Автореферат канд.
дис. – К., 1997. – 25 с.

72.Волошин Ю. Православна церква в Україні періоду нацистської окупації
(червень 1941 – жовтень 1944 pp.).: Автореферат канд. дис. – Запоріжжя,
1997. -18с.

73.Ковалюк Р. В. Встановлення і функціонування радянського режиму в
Західній Україні на початку другої світової війни (вересень 1939 –
червень 1941 pp.): 07.00.02. – Історія України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020