.

Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6662
Скачать документ

Реферат на тему:

Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях Письменник надзвичайно
багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він!
перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби
доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один «виток
спіралі», знову : й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою
художньою гранню, оригінальним поворотом і у своєму естетичному
світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні.

Його творча біографія саме так мені й уявляється — як витки спіралі, де
до вже заявленого, знайомого, набутого, освоєного, закріпленого як
гуцалівське нарощується нова питома якість. І при тому — Євген Гуцало
неодмінно залишався самим собою.

З перших оповідань, з першої книжки «Люди серед людей» (1962) та
наступних збірок «Скупана в любистку» (1965), «Олень Август» (1965),
«Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інших Є. Гуцало
заявив себе як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма,
зосереджений не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його
відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває й відтворює її
переміни — холодні світанки, сумні вечори, морозяні чи дощові днини, гру
її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості й
людяності.

Багато Євген Гуцало пише для середнього шкільного віку, прагнучи своїми
творами виховати справжніх людей.

Оповідання “Олень Август” як виклик самому життю, протиставлення чистої
дитячої душі, яка вміє мріяти, сміливо дивитися в майбутнє, невдасі
режисеру Альтову. Альтов пройшов життя і втратив уміння бачити красу
навколо себе, вірити у мрію, домагатися її здійснення.

Коли режисер видумав сюжет про “Оленя Августа”, який був вартий на
увагу, але не віднісся до нього серйозно, можливо, тому, що не вірив у
власні сили, або “поховав” свій талант, скорившись життю, став
лицеміром. Подумав про те, що, можливо, оцей школяр із порваним
портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри? Уже й зараз
бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені…
Можливо. Цей дар пропаде даремно. Бо людина не завжди здогадується, що
вона – трохи не така, як інші. Але може статись не так – вона
здогадається?…

Альтов боїться, заздрить Жені, в тому, що хлопець здогадається про свій
талант і стане “людиною”. Режисер не став наставником талановитої
дитини, він прогнав Женю.

Збрехавши своїй товаришці, що хлопчина не має ніяких даних, для того,
щоб зніматися в кіно. Користується своїм становищем, щоб обдурити
дівчину яка вірить у нього.

Женя залишився сам з собою, з своїми почуттями та думками, чистим
серцем, яке буде вести його у життя та Оленем Авгутом, який не дасть
загубитися у життєвій метушні.

Оповідання “Олень Август” вчить цінувати чисту, нескорену дитячу душу,
боротися з лицемірством і страхом.

Новим етапом у творчості Є. Гуцала і новим словом в українській прозі
стали його повісті з часів війни та повоєння «Мертва зона» (1967),
«Родинне вогнище» (1968), відтак «Дівчата на виданні» (1971) та
опубліковані в 70-ті в журналах, але видані в книжках , пізніше —
«Шкільний хліб» (1981), «Сільські вчителі», «Двоє на святі кохання» й
інші. Після ранніх повістей прозаїк впевнено розробляє свій власний
варіант цього жанру, де помітні посилення об’єктивно-епічного начала,
пильний інтерес до народних характерів, увага до композиції й сюжету,
художня ощадність розповіді. Збагачуються психологічно-філософський шар
тексту й підтексту — так у «вчительських повістях», запам’ятовуються,
наприклад, роздуми автора про добро і зло, про духовну свободу і примус
зовнішнього чи внутрішнього обов’язку, людське щастя, хибність
категоричних і однозначних суджень про життя й людину — бо вони безмежні
в своїх виявах.

Ще один «виток» на шляху Гуцала-прозаїка — новелістика 70-х — початку
80-х років, до якої він знов повернувся, віддавши данину в ті нелегкі
для літературної творчості часи публіцистичній документалістиці. Книжки
оповідань «Орлами орано» (1977), «Що ми знаємо про любов» (1979),
«Полювання з гончим псом» (1980), «Мистецтво подобатись жінкам» (1985)
засвідчують поєднання в Є. Гуцалові лірика й епіка, тонкого психолога й
портретиста, «жанрового» художника. Тут знову ж таки, як і в більшості
попередніх творів, у центрі уваги автора — люди села, що постають у
своїх живих і органічних зв’язках з навколишнім світом. Певна річ, є й
твори, звернені до міського життя, чимало тут героїв, що тісно пов’язані
і з містом, і з селом. Головне ж — в оповіданнях уважно висвітлюється
те, в чому проглядають народна традиція, національна своєрідність нашого
життя. Ми легко впізнаємо своє, українське, село, яке Є. Гуцало знає
напрочуд глибоко й ґрунтовно — усі оті великі й малі клопоти селян, як
догляд за худобою, городом, хатою тощо. Є тут і те, що прийшло в нові
часи в село — органічно, як знак XX віку, чи силоміць і штучно
нав’язане: механізація, тваринницькі ферми й комплекси,
кафе-забігайлівки, автобусне сполучення, велосипеди й мотоцикли, кіно,
телебачення й багато іншого. Це все тло, на якому природно вибудовуються
сюжетні перипетії та психологічні колізії героїв оповідань Є. Гуцала. А
вони — це їздові й доярки, бригадири й агрономи, комбайнери й водії,
зоотехніки й бухгалтери, учителі й городники. Старші люди — діди й баби,
з їхнім невибагливим життям, діти, молодь, надто та, що поки що шукає
себе, перебуває перед вибором свого шляху.

Новелістичні збірки Є. Гуцала — це літопис подій особливих, подій
духовного внутрішнього життя людини. Вони відбуваються щодня з нами —
щемливі спогади, осяяння, раптові спалахи уяви, несподівані настрої,
ніби незначні, випадкові діалоги, які, однак, пробуджують цілу хвилю
почуттів. Оповідання, які розкривають усе це, є, мабуть, кращими в
доробку прозаїка («Образ матері», «Мир тобою не зустрічались у
Вавілоні», «Котилася торба», «Клен»). Є серед оповідань Є. Гуцала й
твори меншою мірою медитативно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім
сюжетом, подієві, більш драматичні за самою напругою розповіді. Головною
віссю тут виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр.,
«Полювання з гончим псом», «Спадщина», «Хто ви?»), то цікавий, іноді,
може, й дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний,
натуральний людський характер («Вась-Вась», «У Вовковиях», «Виїзний
товариський суд», «На лиці землі»). У деяких із них, а особливо в таких
творах, як «Самонавіювання», «Умовна міс-Кукурудза», «Травматизм»,
«Прокурорський нагляд», автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й
до шаржу.

Бачимо в збірках 70—80-х (зокрема в названих та ще в творах «Пісня про
Варвару Сухораду», «Пісня про Максима», «Несамовитий шалений Кирик»,
«Пісня про Карпа Окипняка») поглиблення доскіпливого психологічного
аналізу, зміцнення художньої реалістичності, достеменності авторової й
особливо діалогічної мови. Бачимо — народне велелюддя, значні,
непересічні й «незначні», непоказні характери, поламані долі й постаті
незігнуті, з гордістю й без неї, ті, що примирилися і «обтесалися», ті,
що ніяк не знайдуть притулку своїй душі, а загалом — наш український люд
в злетах і падіннях.

У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й критику ще одним новим і
несподіваним поворотом — осяжним фольклорно-міфологічним
романом-трилогією «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад
планет». У центрі цього розгорнутого сміховинно-гротескового дійства
Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі руки майстер, «найвидатніший
характерних колгоспної епохи» — талановита Гуцалова спроба народного
образу, на кшталт Енея чи козака Мамая.

Химерна проза 70—80-х років, як це ми зараз чітко бачимо, приховувала
намагання письменників уникнути нав’язуваної звідусіль «робітничої» чи
«колгоспної» тематики (з неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією
образів, наперед заданими «художніми» висновками) та ввести в українську
прозу національні характери й національну проблематику, протягнути лінію
тяглості між минулими, традиційними цінностями українського народу й
сучасним життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді
національне «етнознавство». Як і раніше за срібним інеєм на чорній
ранковій ріллі, за жайворонками над сивим житом, наша .критика (її
кон’юнктурна, естетично глуха частина) не побачила глибинного
національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть
проникливі дослідники не поцінували належно цей вихід прозаїка на цілком
інші ідейні й художні виміри й терени.

А проте в трилогії «Позичений чоловік» викликало справжнє подивування й
захоплення безмежне буяння українського народного слова — мабуть, тільки
Є. Гуцало в нашій літературі міг відтворити отой безмір приказок,
прислів’їв, повір’їв, загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і
новотворів, настільки оригінальне переплавлених, огранених, вживлених в
авторову розповідь, що для цього йому, здавалося, треба було
перелаштувати саму свою художню свідомість, саме художнє мислення —
тобто знову ж таки бути цілковито новим, залишаючись самим собою.

З настанням нових часів, початком демократизацій-них процесів в Україні
Є. Гуцало не пішов, як багато його колег-шістдесятників, у політику, але
й від боротьби за незалежну українську державу, за державність
української мови, від творення нової України не відсторонився — як
письменник і громадянин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним
ділом підтримував національно-духовне відродження, виступав у пресі,
далі працював, окрилений вільними умовами для творчості, переймаючись
ширшими роздумами про свій народ, його історичну й сучасну долю.

Написані ним в останній час були твори «Блуд», «Імпровізація плоті».
Написано цикл гострих і точних статей (друковані в «Літературній
Україні»), про який він на врученні йому премії Антоновичів незадовго до
своєї смерті сказав: «…Гріх було не задуматися над співжиттям, з
дозволу сказати, російського та українського народів на українській таки
землі, гріх було не .задуматися над російською ментальністю, яка не є
такою сама в собі чи сама по. собі, а яка силоміць заклала в свою дуже
специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже
специфічну структуру української вдачі.

Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності й
патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу,
нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до
праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу,
безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні,
яку бачимо сьогодні. Така сама чеченська війна велася в Україні завжди.
Тут завжди вистачало отих контрактників, які прибували на заробітки, як
нині приїжджають контрактники з усієї Росії на заробітки — вбивати! — в
Чечню. І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію
постійного пограбування й мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і
завжди, Україна не е отією шевченківською покриткою? Україна була і є.
«раба рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна,
але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» — України? І
чи може тут наша література грати пасивну роль?»

Це лише схематичний літопис літературного життя Євгена Гуцала, лише
пунктири етапів його неспинної творчої еволюції, за якою — велика
кількість чудових творів, різні жанри, форми, стильові видозміни, безліч
характерів, сюжетів, зафіксованих ним психологічних, емоційних,
настроєвих миттєвостей нашого життя. За цим — думи, почування,
вболівання, нові підходи, пошуки, експерименти нашого незабутнього,
видатного майстра прози.

Подвижництво — іншого означення, співмірного тому, що зробив у
літературі Євген Гуцало, не віднайти.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020