.

Педагогічні ідеї В.Гумбольдта, Ф. Дістервега, Й.Гербарта та Р.Оуена (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
634 3916
Скачать документ

Реферат з педагогіки

Педагогічні ідеї В.Гумбольдта, Ф. Дістервега, Й.Гербарта та Р.Оуена.

НЕУГУМАНІЗМ. В.ГУМБОЛЬД ТА ЙОГО ОСВІТНІ ПРОЕКТИ

В середині XVIII століття в Німеччині сформувалась буржуазна педагогічна
течія – неогуманізм, яка сприяла відродженню інтересу до культури
античного типу. Неогуманізм був свого роду “другим Відродженням”.
Захоплення грецькою культурою і римським правом, ідеал всебічного
розвитку, культ людини – ось деякі з характерних рис неогуманізму. У
протилежність формальному дотриманню букви письменників-класиків і
мертвому псевдокласицизмові ХУП-ХУПІ ст., неогуманізм закликав
проникнутись духом старогрецької культури.

Вільгельм Гумбольдт (1767-1835), друг Гете і Шіллера, німецький філолог
і громадський діяч, був представником пізнього неогуманізму.
Найосвіченіша людина свого часу, він очолював у 1809-1810 рр. відомство
народної освіти в Прусії. Тут було проведено солідну реформу шкільної
гімназії, що внесла живий струмінь у затхлу атмосферу середньої школи. У
1810 році для отримання звання вчителя гімназії було встановлено
особливий екзамен. Цим було покладено початок оновлення складу вчителів
гімназій і підірвано залежність гімназичного викладання від духівництва.

В.Гумбольдт прагнув того, щоб юнацтво засвоїло досконало не лише
стародавні мови, але й думку античних народів. Неогу-маністи розширили
зміст традиційної німецької школи (класичної гімназії) і ввели
викладання математики, природознавства та історії, обмеживши вивчення
релігії, виключивши її навіть з екзаменів на атестат зрілості.

Необхідно зазначити, що провідною думкою при формуванні нового
навчального плану у неогуманістів була ідея різносторонньої загальної
освіти, що складає фундамент у вигляді класичних і німецької мов для
дальших університетських занять з філології, з одного боку, і для занять
математикою і природознавством – з іншого боку. Ця система набула назви
утраквізму. Новий навчальний план відповідав вимогам буржуазії щодо
посилення математики і викладання фізики, природознавства та нових мов.

Гімназія неогуманістичного зразка дозволяла отримувати ґрунтовні знання
з класичних мов і математики. На відміну від гуманістів Відродження,
неогуманісти в освітньому плані грецьку мову ставили вище від латині. Це
пояснювалось тим, що у в грецькій літературі періоду розквіту Афінської
держави, сильне відображення отримали ідеї рівності всіх імущих. Значною
мірою політична організація рабовласницьких демократій Стародавньої
Греції здавалась молодій німецькій буржуазії ідеалом державного устрою.

Отже, неогуманізм був прогресивним рухом, тісно пов’язаним з
демократичними тенденціями, з прагненням до національної самостійності,
з боротьбою із залишками феодалізму.

ДИДАКТИКА Ф. ДІСТЕРВЕГА

Фрідріх-Адольф-Віпьгельм Дістервег (1790-1866) народився в місті Зігені
(Німеччина) в сім’ї чиновника-юриста. Вчився в середній латинській
школі, де панував дух муштри і зубріння. У 1808 році вступив до
Герборнського університету, потім вчився в Тюбінгенському
університеті, який закінчив у 1811 році, здобувши вчений ступінь доктора
філософських наук. У студентські роки захоплювався не лише філософією, а
й історією, математикою. Закінчивши університет, працював викладачем
(фізики і математики в середніх школах Франкфурта-на-Майні і
Ельберфельда. У 1820 році прусський уряд в Мерсі, біля Дюссельдорфа
відкрив учительську семінарію, поставивши на чолі цієї установи
Дістервега. Він викладає там математику, педагогіку, німецьку мову,
працює вчителем дослідних початкових шкіл при семінарії, створює курси
для удосконалення учителів і видає цікавий журнал “Рейнські листки для
виховання і навчання”. Дістервег редагував його сорок років і помістив в
ньому понад 400 статей.

З 1832 році він керував Берлінською учительською семінарією, яку
перетворив у центр учительської освіти. В цей час він підготував 20
підручників для народної школи і кілька методичних керівництв. В 1835
році вийшла його двотомна праця “Керівництво до освіти німецьких
учителів” (1 том був присвячений загальним питанням дидактики, 2 містив
методики викладання окремих предметів). Книга набула широкої
популярності. В 1832-1841 рр. він створив у Берліні 4 учительських
товариства, а в 1848 році був обраний головою “Загальної німецької
вчительської спілки”. Того ж року разом з прогресивними депутатами
прусських національних зборів підписав “Записку 23”, в якій засуджував
конфесійні школи і ставив вимоги створення єдиної школи для всіх дітей
націй. У 1847 році Дістервег був усунутий з посади директора семінарії
за таке вільнодумство, а в 1850 р. звільнений у відставку, але він не
припиняв літературно-педагогічної і громадської діяльності, видав журнал
“Педагогічний щорічник”.

У 1854 році були видані реакційні “Правила про викладання в учительській
семінарії і в початковій школі, які відкинули школу далеко назад.
Дістервег вів боротьбу проти них у пресі, в палаті депутатів, куди був
вибраний учительством в 1858 році.

Боротьба Дістервега проти “Правил” мала великий вплив на учительство і
громадську думку. Дістервег продовжував свою діяльність до кінця свого
життя, він помер у 1866 році.

Метою виховання Дістервег вважав підготовку гуманних і свідомих людей.
Виховання любові до всього людства і до свого народу, на його думку, має
бути головним завданням виховання дітей і молоді. Основними принципами
виховання Дістервег вважав: природовіповідність, культуровідповідність,
самодіяльність. Під природовідповідністю він розумів здійснення
виховання відповідно з природним ходом розвитку дитини, враховуючи її
вікові та психологічні особливості. Як і Песталоцці, Дістервег вважав,
що людина має природні задатки, яким характерне прагнення до розвитку.
Завдання виховання – збудити задатки, щоб вони могли самодіяльне
розвиватись.

Суть принципу культуровідповідності полягає в тому, щоб у процесі
виховання дітей, що відбувається в умовах певного часу, місця та
розпитку культури, передавати молодому поколінню досягнення культури
даної історичної епохи.

Самодіяльність, під якою Дістервег розумів активність, ініціативу,
вважав важливою рисою особистості. В розвитку дитячої самодіяльності він
бачив і кінцеву мету і неодмінну умову всякої освіти. А положення про
те, що “розум наповнити нічим не можна. Він повинен самодіяльне все
охопити, засвоїти і переробити”, є актуальним і в наші дні.

– Найголовніша мета виховання, на думку Дістервега, полягає в тому, щоб
розвинути в підростаючого покоління “самодіяльність в служінні істині,
красоті і добру”.

Головне завдання навчання, за Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили
вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати
означає збуджувати розумову активність учнів – таке головне положення
його дидактики розвиваючого навчання, що лежить в основі цілої системи
дидактичних правил. Він був прихильником розвивального і виховального
навчання. Ці засади сформульовані ним у 33 правилах (“від близького до
далекого”, “від простого до складного”, “від більш легкого до більш
тяжкого”, “від відомого до невідомого”). Цим правилам. сформульованим
Коменським, Дістервег дає психологічне обґрунтування і застерігає
вчителів від їх формального використання. Неодмінною умовою успішного
засвоєння навчального матеріалу він вважає доступність його для учнів.
“Нічого не учи передчасно”. А щоб знання були міцними, Дістервег радить
учителю турбуватись про те, щоб учні не забували вивченого матеріалу:
“Учити й забувати – означає руйнувати пам’ять”. Він вимагав, щоб учителі
боролись за високу культуру мови.

Говорячи про необхідність розумової активності учнів у процесі навчання,
Дістервег зауважує, що поганий учитель підносить істину, а хороший учить
її знаходити. Потрібно виховувати у кожного учня глибоке переконання в
тому, що ніхто інший не може М нього думати, що він повинен сам всього
досягти. Прагнення осмислити матеріал повинно стати внутрішньою потребою
учнів. Справжній учитель прагне розкрити і розвинути духовні сили своїх
учнів. Це – стрижень всієї книги Дістервега “Керівництво освіти
німецьких учителів”.

Аналізуючи розвиток дітей, Дістервег накреслив три ступені його ступінь
відчуття (чуттєве пізнання), коли духовна діяльсть» пов’язана із
зовнішнім збудженням; ступінь раціонального пізнання (мислення, його
розвиток, творча уява); ступінь самодіяльності (творчості).

Серед методів навчання він реалізовував ті, які збуджують роботу думки
учнів, їх розумову самодіяльність, евристичний спосіб викладання, не
повідомлення учням нових знань, а спочатку підведення їх до них в
процесі живої бесіди. Для середньої і вищої школи перед слухачами
відтворюється в головних рисах процес дослідження, показується, як, яким
шляхом наука прийшла до певних положень. Таким чином наука подається не
прямо в своїх сучасних результатах, а як “живий процес мислення”.
Успішне навчання, підкреслював Дістервег, носить виховуючий характер.

Загалом вся педагогіка Дістервега спрямована на піднесення морального
рівня, загальної, спеціально-наукової і педагогічної культури учителів.
За цим вченим, священний обов’язок ножного вчителя – цс постійна праця
над собою, над своєю освітою, бо він лише до тих пір сприятиме освіті
інших, поки продовжує працювати над своєю освітою.

ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ Й ВИХОВАННЯ Й. ГЕРБАРТА

Французька буржуазна революція стала поштовхом до боротьби німецького
народу проти феодалізму. Великою заслугою німецького освітнього руху
стала розробка і популяризація цілої низки цінних для того часу
педагогічних ідей, а саме ідеї національного виховання, ідея про роль
держави у здійсненні національного виховання, ідеї щодо організації
освіти, змісту національного, морального, фізичного виховання, розумової
освіти.

Прогресивні педагоги того часу, до яких відносяться І.Г.Камне,
П.Вілауме, К.П.Лахман, І.Ф.Гербарт та ін. ставили перед вихованням
завдання вільного розкриття всіх якостей людської особистості, яке
(завдання) може бути реалізоване тільки в освітньо-виховних закладах, що
будуть незалежні від абсолютистської держави.

Одним з найвидатніших представників німецького освітнього руху був
Іоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841), послідовних Песталоцці. Він вчився в
Ієнському університеті на філософському факультеті, і з 1797 по 1800
роки працював домашнім вчителем у сім’ї знатного швейцарця. Тут почала
складатися його педагогічна система. Коли І.Ф.Гербарт познайомився з
досвідом Песталоцці, з його “психологізацією навчання”, вії: почав
посилено вивчати його праці і широко пропагувати ідеї Песталоцці в
Німеччині.

Після дворічної підготовки до професури І.Ф.Гербарт з 1802 року читав
курс педагогіки у Геттінгенському університеті. Починаючи з 1806 року
написав ряд праць: “Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання”
(1806), “Головні пункти метафізики” (1808), “Загальна практична
філософія” (1808). Потім він зайняв кафедру філософії і педагогіки в
Кенігсберзькому університеті, яку раніше займав Кант. Тут він створив
педагогічний семінарій і дослідну школу (гімназію) з інтернатом і сам
брав велику участь у практичній підготовці майбутніх педагогів. У 1816
р. випустив підручник “Психологія”, у 1925 – солідну працю “Психологія
як наука, що Грунтується на досвіду метафізики і математики”. У 1833
році знову переїхав до Геттінгена, де видав ряд праць з психології,
філософії, етики і педагогіки. Тут вийшла друга його основна педагогічна
праця “Нарис педагогічних читань” (1835).

І.Ф.Гербарт вважав, що мета виховання полягає у формуванні доброчесних
людей, які вміють пристосовуватись до існуючого суспільно-політичного
ладу і підкорятися йому. Сам педагог повинен ставити перед вихованцем ті
цілі, які той поставить перед собою, коли стане дорослим. Ці цілі можуть
бути поділені на цілі можливі і цілі необхідні.

Він – перший, хто спробував структурувати педагогіку як науку, чим
зробив значний внесок в її розвиток. Особливістю його підходу було
встановлення доцільного співвідношення між теорією і практикою.
І.Гербарт ввів у педагогіку категорію “педагогічний такт”.

У багатьох своїх працях І.Гербарт вимагав від вихователя “Науковості і
сили думки”. Наука про виховання служить педагогу очима, що дають йому
можливість чітко бачити, що він робить.

Щодо процесу виховання, то він у Гербарта складається з трьох складових
частин: 1) виховуюче навчання; 2) керування; 3) моральне виховання.
Гербарт вважав, що освіта нероздільна з вихованням. Однак він
неправомірно підмінив складний процес виховання навчанням, не враховуючи
вплив соціального середовища і значення емоцій в моральному вихованні.

На думку І. Гербарта, навчання має ґрунтуватися на багатосторонності
інтересів, які спираються на досвід, котрий розуміється ним як
ознайомлення з навколишніми предметами і стосунками з людьми.

І.Гербарт виділяє натуралістичний і історичний інтереси. Натуралістичний
інтерес складається з емпіричного інтересу (який відповідає на питання
“що це таке?” і збуджує прагнення до спостереження), умоглядного
(спекулятивного) інтересу (який відповідає на питання “чому це так?” і
настроює на роздуми), естетичного інтересу. До історичного інтересу
відносяться симпатичний інтерес (спрямований на членів своєї сім’ї і
найближче коло знайомих), соціальний інтерес (спрямований на більше коло
людей, на суспільство, свій народ), релігійний інтерес (спрямований на
спілкування з Богом). Навчання ж має прагнути до всебічного розумового
розвитку.

Спробу класифікації інтересів І.Гербартом можна визнати штучною. Так,
природознавство, географія, хімія, фізика, які він помістив в рубрику
емпіричного інтересу, трактуються як суто описові предмети.

Педагогіку І.Гербарта можна по праву назвати педагогікою інтересу. Він
вважав необхідним так вести викладання, щоб назустріч новим враженням,
які повідомляє учитель, у душі учнів піднімалося уявлення, що в них уже
є. Засвоєння нових уявлень на основі досвіду, що с в учнів, він назвав
апперцепцією.

Основою інтересу І.Гербарт вважав увагу. Дітям спочатку властива
примітивна увага, яка є першим видом мимовільної уваги. Другим видом
мимовільної уваги є апперцептивна увага, які немов би висилає уявлення,
потрібні для засвоєння і закріплення нових. Від мимовільної уваги він
відрізняє довільну увагу, яка залежить від прийнятого раніше наміру, від
зусиль самого учня.

Розглядаючії умови, що сприяють збудженню у дітей інтересу до шкільних
занять, І.Гербарт вказував на необхідність систематичного, зв’язаного
викладу матеріалу вчителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим,
одноманітним, надмірно спрощеним, гак як знижує інтерес учнів і розсіює
їх увагу. І.Гербарт добивався, щоб викладення було вільним від будь-якої
штучної манірності. У викладенні слід широко користуватися наочністю.

Розкладаючи інтерес на частини, І.Гербарт виділяє різні ступені:
враження, очікування, вимога, дія. Викладання у зв’язку з цим повинно:
показувати (відноситься до ясності), пов’язувати (відноситься до
асоціації), повчати (відноситься до системи), філософські обґрунтовувати
(відноситься до методу), бути наочним (відноситься до враження),
зв’язним (відноситься до очікування). таким, що підносить (відноситься
до вимоги), таким, що захоплює дійсність (відноситься до дії).

Процес навчання, зокрема й урок, за Гербартом, здійснюється за 4
ступенями:

1. Ясність (виразність) – це заглиблення в навчальний матеріал у стані
спокою. У психологічному плані тут вимагається мобілізація уваги учнів.

2. Асоціація – це заглиблення в учбовий матеріал у стані руху уявлень.
Новий матеріал вступає у зв’язок з наявними уявленнями учнів, отриманими
раніше на уроках. Так як учні не знають, що вийде в результаті
пов’язування нового зі старим, І.Гербарт вважав, що в психологічному
плані тут має місце чекання. В дидактичному плані – краще проводити
бесіди, невимушені розмови з учнями.

3. Система – це усвідомлення навчального матеріалу в стані спокою душі.
Характеризується зв’язним викладом нового матеріалу з виділенням
основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів.
Психологічно цей ступінь відповідає, за Гербартом, “пошуку”. В галузі
дидактики – це формулювання висновків, правил, визначень.

4. Метод – це усвідомлення навчального матеріалу в стані руху душі,
застосування отриманих знань на практиці. Психологічно цей ступінь
вимагає дії, дидактичне ж – це навчальні вправи, що вимагають від учнів
широкого застосування отриманих знань.

І.Гербарт розробив теорію видів навчання: описового, аналітичного і
синтетичного. Описова форма має обмежене застосування. Вона ставить
своїм завданням виявити досвід дитини і доповнити його шляхом живої
образної розповіді вчителя, що використовує при цьому наочні засоби.
Аналітичне навчання має здійснюватись через розподіл навчального
матеріалу на окремі Його складові частини і ознаки, надає уяві учнів
певної системи. Синтетичне навчання є узагальненням учнями вже відомого
їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи.

Він обґрунтував принципи керування у шкільному закладі, які мають своїм
завданням зовнішнє дисциплінування учнів, привчання їх до порядку.
Дитина, на думку І.Гербарта, проявляє “дику пустотливість”, що кидає її
в різні сторони, вона має тенденцію порушувати встановлені в школі
порядки. Для цього й потрібно приборкати дикість у дітей, тобто керувати
ними. В рамках принципу керування Гербарт рекомендував такі засоби
керування: погроза, нагляд, накази і заборони, покарання (в тому числі і
тілесні), уміння зацікавити дітей і заповнити їх час, авторитет і любов.
Останній принцип, він вважав, виходить за межі керування.

Моральне виховання у педагогіці І.Гербарта пов’язане з навчанням. Його
метою є формування характеру. Воно повинно прагнути зробити пануючими у
вихованця п’ять моральних ідей, які начебто охоплюють всю етику. Це ідея
внутрішньої свободи (що робить людину цілісною істотою, усуває внутрішню
боротьбу між судженнями і вчинками), ідея вдосконалення (яка поєднує
силу і енергію волі та забезпечує “внутрішню гармонію” людини, повноту
життя, вимагає настирливості, організованості), ідея приязні (яка сприяє
погодженості волі однієї людини з волею інших), ідея права (яка має
вирішальне значення в розв’язуванні конфліктів між волею людей, регулює
ці конфлікти), ідея справедливості (якою треба керуватися, визначаючи
нагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому,
хто порушив закони і правила).

У моральному вихованні Гербарт використовував опору на позитивне у
вихованцеві, тобто він на перший план ставив те позитивне, яке є в
кожного учня від природи. Позитивне тут постає відправною точкою для
руху вперед.

Окрім навчання (як головного засобу морального виховання) І.Гербарт
виділяє й додаткові засоби: строгий розпорядок дня;

схвалення або засудження поведінки дітей; відвернення дітей від всього,
що може подіяти на них збуджуюче; дотримання раз назавжди встановлених
правил поведінки; вироблення релігійного почуття смирення і залежності
від “вищих сил”.

Отже, педагогічна теорія І.Гербарта зробила великий вплив на розвиток
теорії і практики виховання в багатьох країнах світу.

Р.ОУЕН ПРО ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

Роберт Оуен (1771-1858) народився в сім’ї ремісника в Англії. Його
шкільна освіта обмежилась початковою школою, яку він закінчив на
восьмому році життя. Потім протягом двох років він виконував обов’язки
помічника шкільного учителя. З 10 років, почавши самостійне життя, Оуен,
завдяки своїй енергії і силі розуму, зумів пробити дорогу в життя,
доповнюючи свою освіту читанням книг і роздумами. У віці 20 років він
стає управляючим однієї з найбільших паперопрядильних фабрик Манчестера,
пізніше, у 1800, став на чолі Нью-Ленаркської фабрики в Шотландії, де
серед робітників панувало пияцтво, злидні, розпуста, крадіжки.

Р.Оуен був впевнений, що людина є продуктом обставин і намагався
створити для робітників задовільні умови життя, навчити їх “раціонально”
мислити, а також виховати в такому дусі і підростаюче покоління.

Після того як у 1814 році Р.Оуен випустив працю “Новий погляд на
суспільство, чи досліди про утворення характеру”, у 1816 році “Новий
інститут” було відкрито. Після чотирирічної тяганини у 1819 році було
прийнято законопроект про заборону роботи дітей на фабриках до
10-річного віку. Активні виступи Р.Оуена проти приватної власності,
існуючої форми шлюбу і релігії привели до того, що від нього
відсахнулися його друзі і покровителі. Р.Оуен вирішив перенести свою
пропаганду у США, де мав намір створити показову комуністичну общину,
яка мала дослідне довести всі переваги і вигоди рекомендованого їм ладу.

Придбавши в штаті Індіана маєток у 1825 році, Р.Оуен організував общину
“Нову Гармонію'”‘ на соціалістичних, а потім на комуністичних засадах.
Згідно з конституцією общини власність проголошувалась суспільною,
встановлювалась загальна праця і у відповідності із якою розподілялись
її продукти. Але цей експеримент виявився невдалим.

Р.Оуен повернувся в Англію у 1828 році і знаходить там наростаючий
кооперативний рух (у вигляді виробничих і споживчих кооператорів), що
був результатом практичної діяльності його послідовників. Він включився
в цей рух. В 30-х роках задумує створення єдиного загального союзу
трейд’юніоністів, сподіваючись через нього здійснити перехід до нового
ладу. Його пропаганда мала грандіозний, але короткочасний успіх:
створений “Великий національний союз професій” швидко розпався. Р.Оуен
зробив новий досвід створення комуністичного селища Гармоні-Холл (1839).
де відкрив школу, що базувалася на поєднанні навчання з продуктивною
працею. Діяльність школи базувалася на принципах, які були розроблені
Р.Оуеном в праці “Новий погляд…”. Основним рушієм людських вчинків тут
визнається прагнення до щастя. Засобом для досягнення цієї мети є
знання, що люди здобувають завдяки своїй природі, здібності “сприймати,
повідомляти і порівнювати ідеї”‘. Ця здібність і складає розум людини.
Але процес утворення людського характеру, на думку Р.Оуена та
французьких матеріалістів, визначається середовищем. Саме від нього
залежить вироблення характеру людини. Тому велике місце у формуванні
характеру він відводить вихованню.

Р.Оуен вказував, що для виховання раціональної людини необхідно
забезпечити достатні умови для того, щоб ця організація була належним
чином розвинена. Серед них він виділяв виховання у дитини суспільних
почуттів до ближніх і всього людства, всебічне пізнання самої себе,
пізнання суспільства і природи на основі фактів, здорове чергування
фізичних і розумових занять, регулярні вправи на відкритому повітрі
тощо.

Під вихованням Р.Оуен розумів культивування і вправляння всіх здібностей
нашої природи за допомогою всіх обставин, включаючи і осіб, які оточують
індивідуума, починаючи від його народження в утробі матері і до його
смертного часу. Виходячи з ідей французьких матеріалістів про
співпадання особистісного інтересу з суспільним і про формування
характеру середовищем, Р.Оуен прийшов до висновку про необхідність
створення умов, за яких особистий інтерес індивіда співпав би з
суспільним інтересом.

Можна стверджувати про два основні періоди діяльності Р.Оуена – період
Нью-Ленаркський і соціалістичний. Третій період включає роки, коли він і
його послідовники проводили систематичну пропаганду своїх ідей серед
широких робітничих верств, застосовуючи робітничі інститути, будинки
науки, видаючи відповідну літературу.

Діяльність Р.Оуена в Нью-Ленарку, можна вважати її
філантропічно-реформаторською. Підводячи підсумки, можна виділити такі
основні принципи системи Р.Оуена цього періоду: 1) виховання і освіта
повинні бути спрямовані на формування раціонального характеру; 2)
характер дитини починає окреслюватися головним чином створюється у перші
два-три роки її життя; 3) дитині в колективі може бути наданий будь-який
характер; 4) дитину в ранньому віці слід вилучати з сімейної обстановки;
5) їй слід з першого року життя навіювати правила альтруїзму на основі
вчення про утворення характеру; 6) гра повинна стати одним з основних
освітньо-виховних засобів; 7) всі види покарань і нагород повинні бути
вилучені із системи; 8) не повинно існувати твердо встановлених годин
занять в класних кімнатах школи; учитель має чергувати розумові і
фізичні вправи; 9) поєднання навчання з продуктивною працею; 10) надання
великого значення науці як освітньому і виховному засобу.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020