.

Динаміка націоналістичних ідей в партійних та громадських організаціях після ІІ світової війни до 2002 року (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
322 3142
Скачать документ

Науковий реферат з політології

Динаміка націоналістичних ідей в партійних та громадських організаціях
після ІІ світової війни до 2002 року

Стан ідей націоналізму в УРСР після ІІ світової війни

Розвиток та інституційне оформлення націоналістичного руху за кордоном з
кінця 40-х рр. по кінець 80-х рр. ХХ ст.

Трансформаційні процеси в українському націоналістичному таборі за умов
незалежної України

Роль Росії в формуванні українського націоналізму

Український націоналістичний рух після завершення Другої світової війни
опинився в стані руїни. По-перше, радянське КДБ проголосило ще більш
радикальну війну проти “буржуйського українського націоналізму”,
представниками якого стали вояки ОУН та УПА. По-друге, розпилення в
середині самого націоналістичного табору (на прибічників Мельникова та
Бандери). По-третє, невольна еміграція з України закордон, що, звісно,
обумовило неефективність та повільність розповсюдження ідей українського
націоналізму не лише на Заході УРСР, а й в центрі, а особливо на сході
республіки. Таким чином, представники українського націоналістичного
руху стикаються з подавленням та знищенням революційних ідей про
створення незалежної держави України та практично стають персонами
нон-грата в Україні.

Стан ідей націоналізму в УРСР після ІІ світової війни

Майже одразу після того як закінчились бойові дії на території УРСР, та
німецька окупація була знята, до Київа прибув американський журналіст
Едгар Сноу. Свої враження від візиту він виклав у статті “Україна
сплачує за своїм рахунком”, де зробив такий висновок: “Уся та титанічна
бортьба … була насправді боротьюою, запеклою війною України, яка їй
кошутвала багатьої болючих втрат… Звичайно найбільшою втратою були
людські ресурси. Не менш ніж десять мільйонів людей … загинуло в Україні
з початку війни … Жодна інша країна Європи не зазнала подібного
руйнування міст, промисловості, сільскогосподарських угідь…” [1]

Про те, що Україна займала центральне місце у війні свідчить той факт,
що вже в 1941 році вся її територія була окупована німцями.. У той час
коли лише 17% території Россійської Федеративної Республіки було
зайнято ворогом.

Демографічні втрати України були насамперед результатом нацистської
політики геноциду. Як відомо, окупаційна влада нещадно експлуатувала і
гнобила місцеве населення. Мету колоніальної політики Німеччини більш
докладно викладено в генеральному плані “Ост” (травень 1942 року).
Зокрема, там передбачалося залишити на місці певну частину населення як
рабів німецьких хазяїв, решту відправити на схід. Рабам не дозволялося
володіти будь якою приватною власністью. Подібні плани Гітлера зустріли
масовий опір серед населення. Як відомо, головними партизанськими
загонами, що діяли в Україні під час Другої світової біли централізовані
партизанські загони, що керувалися з Москви та Українська повстанська
армія, яка змагалася за створення незалежної держави. Але для німців
обидві види партизанів біли однаковими.

Під час подій війни, українці стали жертвами кількох факторів:
нацистської політики геноциду, радянського насильницького режиму, а
також воєнних дій, під час яких не було ніякої пощади мирному
населенню. Радянські дежерела повідомляли, що серед українців людські
втрати складали біля 5,5 млн. осіб, але точна кількість загиблих
невідома й досі.

З огляду на події в партизанському житті під час Другої світової
необхідно виділяти стан і розвиток Організації Українських Націоналістів
та Української Повстанської армії після закінчення бойових дійв УРСР та
в СРСР в цілому.

Політика нетерпіння та репресій проти тих, хто критикує радянських
спосіб життя на той момент вкоренився в СРСР. Чинник війни, як
гуртуючого фактору та образ ворога у вигляді нацистскьої ідеології
призвів радянське суспільство до ще більшої тиранії з боку офіційної
влади, насамперед з боку Сталіна і його найближчих помічників та
радників.

Як будь який тоталітарний режим, радянська влада мала на меті фізичне
знищення тих, хто може підірвати її авторитет та створити умови для
недовіри до влади з боку населення. Через масову соціалізацію образ
націоналістів отримав негативне забарвлення, а самі націоналісти сиділи
за гратами чи були вже знищені. Частина українських націоналістів
встигла виїхати за кордон, де продовжувала працювати в рамках ОУН та
створила Антибільшовицький комітет.

Націоналістичні ідеї в УРСР після ІІ світовой війни на більшості
території України розвивалися повільно. По-перше, як було зазначено, це
пов’язано із пропагандистською політикою влади орієнтованою проти
українських націоналістів: це ярлики, маніпулювання історичними фактами
та нетерпіння. По-друге, населення було зайняте на реабілітації народно-
господарчого комплекса, який зазнав втрат піля окпуаційних дій німців в
Україні. Таким чином, радянська влада зробила все можливе для
дестабілізації образу українського націоналісту. Масово
пропагандувалось, що націоналізм завжди буржуазний, а буржуазне – погане
для комуністичного ладу.

Крім чисто пропагандистських та агітаційних елементів стосовно
руйнування українського національного руху, радянська влада
використовувала фізичне насилля та провокації. Так, наприклад, всім
відомі дані про переодягання радянськими віськами у форму вояків ОУН та
їх незаконні дії в селищах Західної України. Подібні акції були
призначені для створення образу вояків ОУН як бандитів та ворогів
українському народу.

На кінцевому етапі визволення України Червона Армія стикнулася із
супротивом УПА. В пам’яті мешканців Західної України ще свіжі спогади
про советизацію, масові репресії та депортації. Тому ОУН-УПА знайшла
підтримку серед населення цього регіону. Виконуючи рішенні ІІІ Великого
Збору ОУН, українські повстанці зосередились на збройній боротьбі проти
радянських партизанів. В 1944 році на Великих Зборах була створена
Українська Головна Визвільна Рада. Деякі історики кваліфікують ії як
тичасовий український парламент. […]

В радянському тилу розгорнулась боротьба. За даними НКВС УРСР, з лютого
1944 року по жовтень 1945 року проти ОУН-УПА було проведено більш 26,5
тис. бойових операцій, 75% котрих виявилися безрезультативними. На
розширення впливу УПА діяла радянська політика: стремління нівелювати
специфіку края, орієнтація на командні, часто грубі методи роботи,
відношення до місцевих жителів як до ворогів.

Дії проти ОУН-УПА нерідко розповсюджувались на цілі сіла, які ярмувались
як ворожі, їх вирубали та знищували. Керівництво ОУН не враховувало
реального положення і втрачало контакти з місцевим населенням. УПА
отримала поразку, бо відсутні були перспективи боротьби з тоталітарною
системою Москви.

ОУН-УПА на території України вела активну боротьбу проти радянської
влади аж до початку 50-х рр. Про це свідчать розповіді вояків ОУН,
зібрані Юрієм Борцем в праці “За Україну, за її волю!” [2].

В Україні велася боротьба проти червоної армії ще 5-6 років після
закінчення ІІ світової війни. Так, Борець у своїй праці згадує: “5
березня 1950 року загинув у бою з НКДБістами Головнокомандуючий УПА і
провідник ОУН Тарас Чупринка – Роман Шухевич… УПА продовжує боротьбу… З
діаспори в Україну направляються зв’язкові річними дорогами, навіть
при допомозі англійських та американських літаків. Серед тих
героїв-відчайдушників Охримович, Матвієнко, командир Громенко та багато
інших. Багато їх там загинуло” [2].

Причиною смертей вояків ОУН вже після ІІ світовой стала агресивна
політика Москви по відношенню до українського націоналізму. Борець з
цього приводу пише: “Бо дуже велику увагу приділяла Москва нашій
патріотичній спільноті в діаспорі та ще більшу – нашим зав’язкам з УПА в
Україні… Допомогти нашій УПА на тому повоєнному етапі боротьби виявили
охоту також західні розвідки, зокрема англійська. Їхній провідний
розвідник Філбі, в порозумінні з Америкою, організував перевезення
літаками наших зв’язкових в Україну. Але в той час Філбі вже працював
для Москви. Ця співпраця світових розвідок з комуністичною Москвою
спричинила нам багато жертв, і то з тих найкращих, що ставили ядро ОУН”
[2].

В той же час проти ОУН-УПА була розгорнута боротьба радянської влади по
всіх напрямках. Так, в матеріалі колишнього серектаря ЦК Компартії
України П. Шелеста зазначається наступна оцінка діями вояків ОУН:
“Гітлерівці намагалися залякати населення України вбивствами, жахливим
терором, розтлінною пропагандою. В цьому їм допомагали українські
буржуазні націоналісти, запроданці, які ще задовго до війни лизали
чоботи фашистам. Вони служили в каральних загонах, в есесівських
організаціях і на догоду Гітлеру створили дивізію СС “Галичина”, яка за
своїми злочинами і звірствами конкурувала з дивізією СС”Адольф Гітлер”
[3]. Подібні оцінки діяльності ОУН отримали парадигмальність в
радянській історіографії. Але розповіді конкретних людей свідчать про
інше. Підполковник радянської армії у відставці Микола Крепченко у
матеріалі “Як я воював з бандерівцями”, що опублікований в праці Юрія
Борця [2] робить такі заяви: “Ми були поінформовані, що УПА – армія
добре організована… Ще казали, що бандерівці служили фашистам,
допомагали їм воювати проти Радянської Армії, знищували радянських
людей…І взашалі це буржуазні націоналісти, люті вороги радянської влади.
Їх треба нищити, як паршивих собак… Знаю лише одне – я вовював проти
патріотів України, котрі перед полоном надавали перевагу смерті. І
вмирали як патріоти України”.

Розвиток та інституційне оформлення націоналістичного руху за кордоном з
кінця 40-х рр. по кінець 80-х рр. ХХ ст.

У травні 1945 року провід ОУН був розділений воєнними подіями на дві
групи: одна діяла в Україні, друга опинилася в центральній Європі,
головно в Німеччині. Друга група розпочала зовнішньо-політичні заходи
для допомоги Україні. Спочатку акції велись через Закордонне
Представництво Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР). В тому ж
1945 році Степан Бандера, що мешкає в Німеччині, видає інструкцію для
провідних членів ОУН в Західній Європі, визначаючи, що між
найважливішими завданнями є “акція за одноцілим фронтом
антибільшовицького блоку народів”. [4] Бандера опрацював окремий розділ
“Акція за Антибільшовицький блок народів”.

В рамках частини Великого Збору ОУН у лютому 1945 року пройшла Крайова
(Українська) нарада Проводу ОУН, де було обрано нове Бюро Проводу в
складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Бандера у післявоєнний час вирішує
далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він організовує зв’язок
і бойові групи ОУН, які контактактують з Україною.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція Бандері. Того
ж року представники Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН входять до Національної
Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміграції. Але
два роки пізніше (1950 р.) Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНР, бо вона
“не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право
репрезентувати український народ від імені фіктивних партій” [Біографія
С. Бандери]. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Бандера в
грудні 1950 року уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши тим
безпідставність закидів про його диктаторські амбіції. 22 серпня 1952 р.
Бандера пішов з посту Голови Проводу всієї ОУН.

Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Бандеру знову на
Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою
опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після
невдалих спроб договоритися на форумі “Колегії Уповноважених”, до якої
“з волі України” входили Л. Ребет, 3. Матла і Ст. Бандера.

Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново
вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична
експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Два роки пізніше, 17
листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею
Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після
слідства проти Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р.
Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років
важкої в’язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що
головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

У січні 1946 року Провід закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) видав перше
число видання “Визвольна політика” у Празі, де була розроблена концепція
Антибільшовичького блоку. Концепцію розробили в статтях “Україна в
анагарді революції народів” (Ярослав Стецько) та “Дві концепції – АБН і
Межиморя”.

16 квітня 1946 року в Мюнхені відбувається установчий Конгрес
Антибільшовицького Блоку Народів. Серед основних закликів Когресу став:
“Закликаємо російський народ, що його для своїх цілей використовує
більшовизм, приєднатися до спільного протиімперського фронту”.

Після Когресу Бандера пише статтю “До засад нашої визвільної політики”,
де каже: “Спільний антибільшовичкий фронт полягає в тому, що
революційні змагання усіх народів творять одну цілість, мають один
спільний план і стратегію … Наша визвільна концепція – це … боротьба
всіх поневолених більшовизмом народів” [4]. Бандера наголошує, що
“український націоналізм має завдання бути авангардом революції –
революційно мобілізувати й активізувати маси народів антибільшовицького
фронту”. [4]

В 1947 році Ярослав Стецько починає працювати над концепцією і
стратегією міжнародної політики ОУН. Він зазначає, що ОУН є тією
організацію, яка буде реалізувати основні функції Антибільшовицького
блоку в Україні. Стецько відмічає, що етнографічний принцип буде
реалізовуватися після ліквідації російської імперії, коли суверенні
уряди окремих народів будуть у мирних взаєминах узгіднювати між собою
державні кордони. [4]

Антибільшовицький блок підтримали польська організація Народна Сила
Збройна, словацька “Білі партизани”, литовська “За волю Литви” та інші.

У вересні 1947 року відбулася конференція ЗЧ ОУН, на якій вповні
схвалено концепцію АБН, як головну засаду міжнародної діяльності ОУН.
У1948 році проходить Другие Конгрес АБН, де головою обираєтья Ярослав
Стецько. До АБН приєдналися націоналісти Румунії, Словакії, Хорватії,
Сербії, Литви, Естонії, Латвії. Під час другого конгресу висувається
нова концепція згідно якої народи АБН творять третю силу між Заходом та
російським комунізмом. До 1949 року АБН вже складався з представників
визвільних рухів 23 народів.

Згодом, АБН та ОУН розгорнули пропагандистську діяльність в світі.
Видано памфлети, брошури, видається журнал “АБН-кореспонденція” за
редакціює Слави Стецько. Були організовані демонстрації, зокрема в
Мюнхені в 1949 році, в якій взяли участь понад 10 тіс. осіб. Також біло
зорганізовано Фронт молоді АБН.

В 1950 українські націоналісти спільно з АБН стали ініціаторами
проведення в Едінбурзі (Велика Британія) політичної конференції після
якої в світ вийшли наукові праці про поневолення Росією народів.

В 1950 році Степан Бандера пише статтю “Фронт поневолених народів” де
пише: “Без національно-державного визволення України не може постати
сувереність естонії, Литви, латвії, Білорусі, націй і держав Кавказу,
Азенрбайджану, Грузії, Вірменії, Козацька Держава і інші… Україна
творить стрижень системи організації фронту поневолених Москвою народів”
[5].

Після 1950 року товариства прихільників АБН створюються в Великій
Британії, Бельгії, Франції, Канаді, США, Австралії і в державах піденної
Америки.

В 1951 році відбувається Третя конференція ЗЧ ОУН, яка схвалює
діяльність української делегації в АБН.

В свою чергу прихильники імепрського панування Москви (без комуністичної
ідеології) спровокували в 1952 році створення Координаційного центру
антибільшовицької боротьби (КЦ АБ). АБН розпочала інформаційну боротьбу
проти КЦАБ. Бандера пише статтю “З москалями нема спільної мови”, де
твердить що не можна звести в один фронт національно-визвольні рухи з
російськими антикомуністичними імперіалістами. [4]

В березні 1954 року в Мюнхені пройшов третій конгрес АБН, де вибрано
знову Стецька головою та прийнято “Маніфест Свободи” та статут АБН. До
центральних органів увійшли представники 15 національних рухів різних
народів світу. В тому ж році активісти АБН пікетували ООН. Після
третього конгресу АБН активізувалося та поширює свої зв’язки з
націоналістиними діячами різних країн. Стецько відвідує Китай, Іспанію.
Також його запрошено з візитом до Антибільшовицької Ліги народів Азії
(АЛНА) таким чином вплив ОУН, за думкою українського історика Анатолія
Бедрія, розповсюджується на Азію. [4] Тоді ж Стецько пропонує створити
світовий фронт проти комунізму і російського імперіалізму.

В 1955 році ЗЧ ОУН проводить наступну конференцію на якій визначає
необхідним розколоти СРСР та побудувати на його місці новий лад на
національно-державному принципі.

В 1956 році в Польщі починається активний рух проти комуністичного
режиму. АБН стає учасником подій, а вояки ОУН допомагають полякам
провести антибільшовицькі дії в державі. Того ж року Москва придушила
повстання.

В 1960 році прем’єр-міністр Канади Джан Діфенбейкер виступає на
засіданні ООН з засудом російської колонізаторської політики. Під час
його виступу бів присутній і секретар ЦК КПРС Нікіта Хрущов. Серед інших
прихильників АБН та ОУН в світі стають: міністр Данії Олє Крафта,
шведський професор та міністр культури Біргена Нермана, італійський
міністр Маттео Льомбардо, турецький сенатор Феті Теветоглю.

ОУН та АБН створюють Європейську Раду Свободи до якої входять державні
діячі європейських парламентів.

Вже в 1967 році засновано Світову Антикомуністичну Лігу (САЛ). В
установчій конференції взяли участь 72 представникі різних національних
рухів народів світу та 14 міжнародних політичних організації. З огляду
на попередній шлях, САл – це певний тріумф української націоналістичної
дипломатії.

В 1968 році ОУН проголошує клич: “Київ проти Москви!”. У подальших роках
ОУН постійно була активноа на міжнародній арені, ьеручі участь в
конференціях, нарадах, мітингах, демонстраціях разом з АБН.

В 1974 році відбувається 5 Великий Збір ОУН, що проголосив завершену
концепцію української міжнародної політики. “Україна – це революційна
проблема світу. Тому визвольна боротьба України має світове історичне
значення”, – говорится в концепції та стратегії ОУН [4].

В 1979 році ОУН створила Громадський комітет українсько-жидівської
співпраці в Ізраїлі.

В 1981 році ОУН проводить 6 Великі Збори, де обговорювали моменти
розвалу СРСР, а також критикували уряд КПРС. Саме тоді в УРСР почалась
підпільна дискусія про відривання республіки від СРСР.

В 1986 році радянська еліта в СРСР почала проводити реформи, які очолив
Михайло Горбачов. Наслідком реформ став розпад комуністичної імперії і
отримання Україною незалежності.

На початку 1989 року в Україні поширюється брошюра Л. Лук’яненка “Що
далі?” в якій він закликає : “Необхідно боротися за свободу, а не
чекати, коли чужа Україні адміністрація піднесе свободу народові на
вишиваному рушничкові… Ніхто добровільно владу не віддає”. Він відмічає
“величезну потенційну силу, яка становить прагнення поневолених народів
до незалежності”. Лук’яненко переконаний, що є лише альтернативи: або
демократія і тоді развал СРСР або збереження імперії і тоді нема
демократії. [Вісник/ 1990 осінь, А. Бедрій “Незалежна політична
публіцистика в Україні, 1989”, с. 153-154]

Трансформаційні процеси в українському націоналістичному таборі за умов
незалежної України

Початок 90-х рр. кінцево визначив подальший курс України як незалежної
країни від СРСР та Москви.

Датою приходу українського націоналізму до влади можна вважати вибори
до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року в результаті яких від
областей західної України були обрані депутати-націоналісти. Точкою
переходу вважають дату прийняття Декларації про державний суверенітет 2
липня 1990 року.

Подальший розвиток української республіки мав багато варіантів. Так,
27-28 січня 1990 року в Юрмалі (Латвія) пройшла міжнародна конференція
“Проблеми державної незалежності України і шляхи її досягення”. На
конференції зазначили, що в Україні на той момент існували дві основних
думки стосовно майбутнього республіки. Перша – автономія або суверенітет
України у складі федерації або конфедерації з Росією. Друга – безумовний
вихід України з колоніальної залежності від Росії і утворення незалежної
національної держави.

Відповідно до обох думок виникають певні організації. Виникнення
Української національної Партії було викликане тією обставиною, що її
ініціатори наштовхувались на принципову неможливість утворення
конфедерації з Москвою. УНП починає пропагувати серед населення, що УРСР
як державницька одиниця СРСР – штучна структура, утворена центральним
комітетом компартії, яка була панівною. За думкою активістів УНП УРСР
утворена в наслідок агресії РСФСР проти УНР, а отже вона є незаконною.
Іншими словами, Україна не є союзною республікою, а окупованою країною
терен н входить до складу терену СРСР. Тому УНП боролося не за
самовизначення, бо українці самовизначилися 22 січня 1918 року і у них
немає потреби знову починати з нуля. УНП боролося не за відокремлення
України від СРСР, бо Україна туди не входить, а отже, активісти партії
не посягали на територіальну цілість СРСР. УНП боролося за виведення
окупаційних військ з усіх українських земель і за відновлення УНР. В
цьому полягають докорінні відмінності УНП від партій, які йшли
парламентським шляхом. УНП боролося за деколонізацію. УНП стверджує, що
крім них ніхто не може боротися за деколонізацію, бо ті партії, які
визнали законність УРСР тим самим заперечують колоніальне становище
своєї батьківщини.

В програмі УНП сказано, що партія діє мирними, демократичними методами,
і це узгоджується з міжнародним правом, в межах якого діє партія.
Необхідною умовою для демократичної, відкритої діяльності партії є
демократія в суспільстві. Уряд СРСР проголосив власні наміри перетворити
СРСР на правову державу. УНП мала на той час сумнів щодо майбутніх
успіхів радянського уряду. І партія вимагала гарантій демократії, тобто
гарантій того, що український народ може не вдаючись до зброї, будувати
свою незалежну державу.

Активісти УНП вже у 1989 році почали активно критикувати Народний Рух
України. Так, наприклад автор статті Григорій Приходько “В пошуках
шляхів” у виданні “Вісник” пише: “Авторитети НРУ, замість того, щоб
захистити фундаментальні приницпи демократії, домогатися від влади
терпимості, самі стали проявляти нетерпімість. Свої жандармські прояви
вони пояснюють на прочут стереотипово: “провокація!” Недодумування
породило наше керівництво в минулі десятиріччя, і воно ж загрожує нам в
майбутньому”. [Вісник, 1990 осінь, с. 163-172].

Критика всередині націоналістичного руху обумовила багатопартійність В
Україні. Так, у 1990 році Рада міністрів прийняла розпорядження “Про
порядок реєстрації громадських організацій”.

В 1993 році майже перед парламентськими виборами на політичній арені
виникає Конгрес Українських Націоналістів. 2-4 липня в Київі пройшов
Перший Всеукраїнський Збір КУНа. Головою КУНа стала Слава Стецько, вона
також займала посаду голови Проводу ОУН. Засновниками КУНа стають
діячі ОУН, які в більшості своїй повернулися з діаспори.

“Настає доба націоналізму. Ми відзначаємо тріумф національної ідеї над
імперіалістською, тріумф нашої віри у шлях визволення через розвал
імперії зсередини”, – сказала Стецько на Зборах. [Матеріали Перших
Всеукраїнських Зборів Конгреса Українських Націоналістів, липень 1993
року]

Під час Зборів Роман Зварич та Лесь Танюк наголосили на “проблему
організації всіх здорових національних сил. КУН повинен відіграти
суттєву роль у консолідації української демократії… Ми станемо силою,
здатною рішуче змести будь-які перешкоди на шляху до побудови нового
суспільства”. [Матеріали Перших Всеукраїнських Зборів Конгреса
Українських Націоналістів, липень 1993 року]

В 1994 році КУН розпочинає передвиборчу боротьбу. Основними положеннями
партійної програми КУН стають: націоналістична концепція побудови
суспільнодержавницького ладу, наповнення Держави українським
національним змістом, нація – духовна спільнота, що організується волею
до життя і влади, є найвищою суспільною цінністю. КУН проголошує, що
Україна знаходиться в смертельній небезпеці з причин корумпованості
влади. КУН в своїй передвиборчій програмі обіцяє покарання посадових
осіб з колишньої компартії України в складі СРСР та визнати боротьбу
ОУН-УПА як визвольну боротьбу українського народу за національну
незалежність. КУН має намір наполягати на подальшій реалізації програм
АБН та ОУН, що були розроблені в еміграції Степаном Бандерою, Ярославом
Стецько і Славою Стецько.

У 1994 році КУН взяв на парламентських виборах ..%, в 1998 році – …

До 1993 року вже інституційне оформились наступні політичні партії, які
виступали на основі націоналістичних ідей: Українська Республіканська
Партія, Демократична Партія України, Конгрес Українських Націоналістів,
Народний Рух Україні…

Ідеї українського націоналізму розвиваються в незалежній Україні
динамічно на початку 90-х. рр. Після отримання незалежності Україною
члени Народного Руху України проводять всеукраїнські збори навесні 1992
року з метою активізації участі обласних та районних організацій Руху в
усіх сферах життя суспільства. Керівником Руху обрано Тараса Чорновола,
але Рух не змог довго утримувати цілісність – проходить розкол,
внаслідок якого виникає Всенародний Рух України (ВРУ).

В травні 1992 року пройшов третій з’їзд Української Республіканської
Партії, яка оголосила себе центристською партією, а президентом партії
обрано Левко Лук’яненко. Партія активно брала участь в створенні
об’єднання в 1992 році “Нова Україна”. Метою створення “Нової України”
стала реєстрація Християнсько-Демократичної партії в червні 1992 року.

Необхідно зазначити роль молодіжних організацій в інституційному
оформленні українського націоналізму протягом 90-х рр.. ХХ ст.. Серед
найбільш відомих та дійових молодіжних організацій існували та існують
Спілка Української Молоді (СУМ), Молодіжний Націоналістичний Конгрес
(МНК), Молодий Рух, Всеукраїнське молодіжне об’єднання “Молодь-надія
України”, молодіжна референтура КУНа тощо. Кожна з цих організацій
впроваджує в життя ідеологічні засади тієї чи іншої націоналістичної
партії, яка офіційно чи неофіційно підтримує організацію матеріально та
кадрово. Роль молоді в утвердженні націоналізму в Україні важко
переоцінити. Беручи за увагу саме роль молоді в отриманні Україною
незалежності, не враховуючи геополітичні інтереси держав Заходу стосовно
розпаду СРСР та абстрагуючись від раціональної поведінки української
партійної еліти, молодь стала рушійною силою в отриманні можливості
національного відродження та національної незалежності. Саме тоді
(1988-1991 рр.) активізувались творчі маси та піднявся рівень
громадянської активності, з’явились устремління до переоцінки минулого
(на чому вже з 1989 року почали “грати” націоналістичні партії, що
гармонійно інсталювали ідеї ворожості Росії до України, які стали
проявом переосмислення історії). На період 1988-1991 рр. молодь набула
риси основного елементу демократії – давління на чиновництво та
бюрократію. У 1988 році почалася перша хвиля мітингів проти радянської
влади. 13 червня у Львові було проведено мітинг проти заборони
проведення установчих зборів Організації української мови (ОУМ) ім. Т.
Шевченко (відкриттю цієї Організації допомагав Український
культурологічний клуб, що функціонував ще з 1987 року в Києві). Через
два місяці ОУМ отримало назву Всеукраїнської громади “Просвіта” ім. Т.
Шевченко. В 1989 році виникає Союз незалежної української молоді (СНУМ)
основною вимогою якого було впровадження молодіжної політики КПРС та
суспільна та тотальна демократизація. 2 жовтня 1990 року на Майдані
Незалежності в Києві розпочалась акція-голодовка українських студентів,
які вимагали проходження воєнної служби в республіці лише на території
УРСР, націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ, відставку голови Ради
міністрів УРСР Масола (в результаті ці вимоги були виконані) та
необхідність прийняття конкретного рішення про проведення нових виборів
до Верховної Ради (ця вимога не була виконана). Таким чином, молодь
стала рушійним стимулом отримання Україною незалежності.

Націоналістичні сили, починаючи з 1988 року почали виходити з
політичного підпілля, що спостерігалося у відкритому протистоянні між
адміністративно-репресивним, партійно-бюрократичним апаратом та
націоналістами, яких також було прийнято називати на той момент
націонал-демократами. В 1989 році було створено Народний Рух України за
перебудову, який очолив у вересні Іван Драч. У тому ж 1989 році створено
Міжнародну асоціацію україністів, яка в вересні 1990 року провела свій
перший конгрес в Києві. Націоналістичні ідеї стали монопольними
наприкінці 80-х рр. в антикомуністичному русі. Ідеї самостійництва,
перебудови, незалежності від Росії, анти більшовизм та антикомунізм –
давні ідеї ОУН, АБН, Бандери, Коновальца, Шухевича і т.д. Саме тому
антибільшовицький рух та процес так званої перебудови очолили
націоналісти, а не, наприклад, українські ліберали або соціал-демократи.
Важливою причиною також є те, що не існувало в радянському суспільстві
вказаних груп, які сповідували б ці ідеології. Націоналізм – став
альтернативою, яка була вже добре оформлена за кордоном і мала
інституційну основу.

В контексті інституційного оформлення націоналізму в Україні необхідно
згадати розділення депутатів в Верховній Раді 1990 року скликання. Так,
в Раді, станом на 15.05.90 р. оформились дві депутатські групи: одна
група мала назву “Народна Рада” (націонал-демократичні депутати), інша –
“Група 239” (комуністи).

Головною датою для українського націоналізму, та й для всієї української
держави стало 28.08.91 – дата проголошення Акту про незалежність
України.

Протягом всього періоду незалежності українські націоналісти брали
участь у парламентських виборах кожної передвиборчої кампанії.

Таб. 1. Кількісна представленість “правих” депутатів у ВРУ

Рік Кількість правих депутатів ВРУ

1990

1994

1998

2002

Українські націоналісти, для отримання депутатських мандатів,
створювали передвиборчі блоки та партії.

Таб. 2. Блокування правих перед парламентськими виборами

Рік виборів до ВРУ Назва блоку,

дата створення Партійний склад Лідер блоку Мандатів в ВРУ, % голосів

1990

1994

1998

2002

“Наша Україна” (2002) СНПУ, “Вперед, Україно!”, КУН, ЛПУ, МПУ, НРУ,
ПРП, “Солідарність”, РХП, УНП, УРП “Собор” В. Ющенко

“За національне спасіння” / БЮТ (2002) “Батьківшина”, УНА-УНСО Ю.
Тимошенко

“Українська Правиця” (2001) УНКП

Таким чином оформилась певна політична середа в якій знаходились праві
націоналістичні партії та депутати-націоналісти. Існування цієї середу
багато в чому стало можливим з устремління націоналістів опинитися при
владі та чисто ідейними та програмовими засадами, серед яких відношення
націоналістів до Росії.

Роль Росії в формуванні українського націоналізму

Політичні партії, орієнтовані на націоналістичні ідеї, головним в своїх
програмах протягом всіх 90-х рр. роблять акцент на взаємовідносини з
Російською Федерацією. Кожна програма кожної націоналістичної партії, в
буквальному сенсі, пишається своєю більшою ненавистю до Росії. Відносини
з цією державою стають другим за значимістю елементом при створенні тієї
чи іншої політичної партії на початку 90-х рр.. Першим і головним
елементом – є отримання та утримання влади. Тому українське
націоналістичне трактування Росії є важливим чинником при інституційному
погляді на український націоналізм.

Українські націоналісти негативно трактують поняття “російське” та
роблять акцент на імперській політиці Росії як за умов радянської влади,
так і за умов царизма (до 1917 року) так і за умов президентства (після
1991 року).

Практично кожна політична сила, що сповідує націоналістичні погляди, з
певною недовірою та скепсисом відноситься до російської культури. Це
проявляється у критиці “російського” стилю життя, в наголосах, що
українська культура відрізняється від російської, державні інтереси
України не співпадають з російськими.

На думку відомого російського політолога, лідера євразійського напрямку
розвитку пострадянських держав Олександра Дугіна, “в основі української
національної ідеї лежить ресантимант – тобто “неприязнь”, як писав
Ніцше, більш маленького до більш сильного… На заздрощах держава не
будується” [Виктор Тимошенко “Украина не является “суверенным
государством”, журнал “Консерватор”, Москва, літо 2004 року].

З основних програмових засад політичних партій з націоналістичною
орієнтацією, що існували та існують з 1991 по 2004 рр. в Україні, можна
зробити наступні висновки стосовно розвитку взаємовідносин Україна-РФ та
розділити основні напрямки за такими показниками:

Поміркований: Україна має устремління всіма можливими шляхами
відокремитись від Росії за рахунок вступу до НАТО та ЕС і повинна це
робити;

Серединний: Україна розвивається в рамках євроатлантичного напрямку, але
із збереженням взаємовідносин з РФ;

Радикальний: Україна звинувачує РФ в усіх негараздах, що з нею сталися
протягом всієї історії та оголошує курс на майже війну з РФ.

Як видно з наведеної типології, жодного позитивного або лагідно
налаштованого типу відносно взаємовідносин українських націоналістів з
РФ не існує. Цьому є пояснення та причини. Українські націоналісти
базуються на ідеї про ворожу та хижацьку природу Росії по відношенню до
всього українського, нібито, Росія в своїй основі має українофобні
прояви. Роз’яснення подібної українофобії приводить український
дослідник Андрій Окара в своїй роботі “Українські тумани” та ”Русское
солнце”: Українофобія як гностична проблема” [А. Окара “Українські
тумани” та ”Русское солнце”: Українофобія як гностична проблема”
HYPERLINK “http://www.lab.org.ua” http://www.lab.org.ua ]. У XVII
столітті українофобія мала перш за все релігійне мотивування:
«нечистість» українців («черкасів») пояснювалася московськими
православними традиціоналістами (насамперед старообрядцями) католицьким
(«латинським») впливом на український варіант православ’я та зв’язками
української церкви з грецькою. (Така підозра щодо усього українського як
релігійно «нечистого» збереглася й досі у старообрядницькому
середовищі). У XVIII столітті українофобські мотиви офіційної імперської
ідеології пояснювалися перш за все соціальною занепокоєністю: і Петро I,
і Катерина II розглядали українських козаків як соціально небезпечних
бунтівників a priori, чим аргументувалося й зруйнування Запорізької
Січі. На початку XIX століття під впливом ідей романтизму та «Весни
народів» виникає нове уявлення про націю, про «дух народу», нова,
етнічна, ідентичність — це привело до бурхливого розвитку національної
ідеї та національних рухів у сучасному — секуляризованному
розумінні. Отже, за цих часів у російській державній ідеології
домінувало політичне (конспірологічне) розуміння українського руху. Без
суттєвих змін це негативне ставлення до всього українського в
російській державній ідеології та в свідомости багатьох «національно
мислячих» росіян збереглося й донині. Проте, останнім часом українська
тематика нерідко має ще й есхатологічний вимір: «свідомі українці»
розглядаються як зрадники в останній апокаліптичній битві Добра та
Зла. [А. Окара “Українські тумани” та ”Русское солнце”: Українофобія як
гностична проблема” HYPERLINK “http://www.lab.org.ua”
http://www.lab.org.ua ].

Низька популярність націоналістичних політичних партій на Сході України
також зумовлюється негативним відношенням українського націоналізму до
Росії. Історично обумовлено так, що східні українці лояльно та, в
більшості, позитивно ставляться до РФ та її керівництва. На побутовому
рівні, не секрет, східні українці більше цікавляться російськомовними
телепрограмами та радіопередачами, в тому числі віддають більшу увагу
російськомовним Інтернет-ресурсам та публіцистиці.

Саме певна “україноманія” та русофобія стають негативним чинником для
електорату націоналістичних партій в Східної Україні. Певна проросійська
орієнтація мешканців Східної України сьогодні зумовлена наступними
чинниками:

Східна Україна історично раніше Західної була русифікована;

Схід держави більше індустріальний, ніж сільськогосподарський;

Географічна близькість до російських кордонів;

Вагомий вплив радянської пропаганди та агітації;

Відкрите сприйняття проросійських ідей сьогодні.

Дані чинники використовуються сучасними політичними партіями та діячами
у власних цілях для збереження до досягнення влади. Прикладом може стати
президентська кампанія 2004 року під час якої поразку отримав кандидат
зі Східної України та який почав активно використовувати ментальні
особистості “східняків”: православна віра, російська мова, політичне
приближення до Росії тощо.

Для більшої ілюстрації ролі Росії в українському націоналізмі необхідно
привести “результати досліджень” Інституту держав СНД (Москва, РФ)
[Архівні матеріали Інституту держав СНД], завдяки яким спеціалісти даної
установу дісталися висновків, що територія України розподіляється, як
мінімум, на чотири зони за їхньою «чистотою». Спочатку — це Крим,
який вони усі вважають «исконно русской землей» та надмірно
мітологізують його роль у російській історії — він розглядається як
етично чиста зона, без значної присутності українського початку (але
присутність кримсько-татарських коренів до уваги такими теоретиками, як
правило, не береться). Далі стоїть Донбас (разом з Луганщиною),
Південь («Новороссия»), Харківська, Сумська, Чернігівська області,
які вже трохи «забруднені» «українськістю», але не фатально. Александр
Дуґін, приміром, пропонує інтеґрувати їх у Воронезьку, Білгородську,
Ростовську та Брянську області Росії[О. Дуг ін, підборка статей на
офіційному сайті HYPERLINK “http://www.dugin.ru” www.dugin.ru ]. Тоді
йде центральна Україна — Гетьманщина, або ж Малоросія (в первісному
вузькому розумінні), яка вже є чимось зовсім непевним, підступним, хоча
ще й не відверто ворожим.

І, нарешті — образ «земного пекла» — це Західна Україна і перш за все —
Галичина.

Відповідне уявлення поширювалося й на населення України під час поразки
Віктора Януковича на виборах 2004 року. Союзниками «сил добра та
світла» на Україні, за подібною ґностичною логікою, можуть бути лише
етнічні росіяни. Російськомовні та російськоцентричні українці Сходу
розглядаються вже як трохи «забруднені», але їхня місія — бути «агентами
впливу», «попутниками» у проведенні Росією своєї політики на Україні.

Україномовні українці Центру та Сходу розглядаються Інститутом як
“негативне явище”; проте вони за тих чи інших умов можуть бути й
потенційними союзниками. І нарешті, західні українці — «бандерівці»,
які є ворогами Росії та втіленням абсолютного зла. Більш-менш
національно орієнтована політика в Україні в галузі мови, культури та
освіти пояснюється «давлением галицкого лобби».

Отже, саме ґностичні інтуїції, що присутні в російському
політичному дискурсі, витворили негативний образ України та українців у
російській свідомості. Саме ці життєзаперечливі ідеї лежать в основі
сучасних політичних непорозумінь між Україною та Росією, між
українськими та російськими політичними елітами. Саме «концептуальні»
узагальнення на ґностичному підґрунті ведуть до тотального неприйняття
багатьма росіянами України як історичної, політичної, як культурної,
духовної та національної реальності, до уявлення про неї як про орган
«загальноруського» організму (чи агрегат загального механізму), а не як
про окремий організм (або механізм). Саме люди з ґностично-маніхейським
світовідчуттям говорять про «украинский туман», який «должен
развеяться», та про Україну як витвір диявольських сил.

У даному контексті українським націоналістам залишається
сподіватись, що ґностичний туман розвіється, і російські українофоби
перестануть плутати сонце з місяцем та дивитись на світ крізь
чорно-білі окуляри.

Таким чином, такий чинник як “відношення до Росії” є одним з головних
елементів будівництва та розповсюдження українського націоналістичного
руху. Українські нацоіналістині партії керуються негативним відношенням
до поняття “російське” і тому є певні підстави. Сучасні глобалізаційні
процеси та прихід “правих” до влаи в Україні диктують українським
націоналістам випрацьовувати більш лояльне відношення до РФ. В той же
час, відношення до Росії, як загальний чинник став майже основою для
інституційного оформлення українського націоналізму в 90-х рр. ХХ ст..

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020