.

Влада та право (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1063 18052
Скачать документ

Курсова робота

з предмету “Теорія держави і права”

на тему:

“Влада та право”Зміст

Розділ І. Поняття і різновиди права

Термін “право”, поняття і ознаки права

Основні юридичні джерела формування права

Сутність права

Розділ ІІ. Форми здійснення права

Співвідношення права і закону

Юридичні джерела (форми) права

Розділ ІІІ. Влада та правоутворення. Вплив влади на формування права

3.1. Поняття влади

3.2. Поняття правоутворення, та його складові

3.3. Принципи і функції правотворчості

3.4. Стадії правотворчого процесу

3.5. Вплив влади на формування права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Україна вийшла не так давно на дорогу незалежності, тому вивчення
головних питань теорії держава і права є вкрай важливими на сьогоднішній
день. У зв’язку із соціально-політичними змінами в нашій країні
відбуваються зміни у різних сферах діяльності. Так, нова форма в
юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються
практично і науково значущі результати, які набувають нових властивостей
на вищому витку розвитку.

У наші дні використовуються результати багатовікових досягнень у царині
пізнання права, закону, держави. Правознавство перебуває в стані
підйому, що пов’язано з об’єктивними умовами — переходом до ринкових
відносин, суверенізацією України, формуванням нового мислення,
концептуальною основою якого є права людини.

Актуальність теми “Влада та право” випливає з того, що право — це
система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних
державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють
міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних,
групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни,
забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до
примусу.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному
порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити
сваволю і свавілля з життя суспільства. Право акумулює суспільну,
групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні,
злагоді та компромісах. А влада, держава в цілому в особі своїх
законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та
індивідуальні інтереси, які мають відповідти принципам справедливості,
свободи, демократії, рівності, гуманізму.

В даній роботі особливе місце хочу відвести таким питанням як: поняття і
різновиди права, форми здійснення права, поняття влади та
правоутворення, дослідження складових правоутворення, прагну дослідити
вплив влади на формування права.

Під час написання курсової роботи мною були використані такі методи
наукового дослідження як: літературний метод, хронологічний,
порівняльний аналіз, синтез та інші.

Структура роботи. Робота складається з трьох розділів. У першому розділі
йдеться про поняття права та його різновиди, основні юридичні джерела
формування права, його сутність. У другому розділі були розглянуті
питання співвідношення права і закону, юридичні форми права. Третій
розділ присвячений розкриттю поняття влади, правоутворення та впливу
влади на формування права. Загальний об’єм роботи становить 30
друкованих сторінок.

Під час написання курсової роботи мною використовувалася навчальна та
спеціальна література, Конституція України, періодичні видання.

Гадаю, що мені в певній мірі вдалося більш глибше розкрити для себе
природу права і принципові впливи влади на формування права.

Розділ І. Поняття і різновиди права

Термін “право”, поняття і ознаки права

В юридичній літературі термін «право» вживають у різних значеннях (право
першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право
співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його
корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного
володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня
«прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених
прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі —
це норма, що стала звичкою, норма — звичай, а не право в юридичному
значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право
співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його
корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко
визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на
законі, інших офіційних джерелах, є суб’єктивне право зажадати
повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх
випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

Дехто з вчених здійснює поділ права на:

— загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо
із соціального життя і не залежить від держави);

— спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності,
втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від
звичаїв — «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право».
Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в
писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах,
судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як
система норм, що містять права та обов’язки, офіційно закріплені
державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має
глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки,
джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама,
її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же
виступає їх носієм [9, с.97].

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов’язків має
загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт
нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є
підставою невід’ємних, природних прав людини (право на життя, право на
свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують
незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із
самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у
тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають
«природженими» суб’єктивними правами. Вони й складають сутність
загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору
природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний
дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які
демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в
такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

— об’єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і
принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор
суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об’єктивне» означає, що
вони одержали об’єктивацію в офіційних державних актах і тому є
незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб’єкта
права (крім «автора» цих норм). Суб’єкт, вступаючи в громадське життя,
уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і
незалежно від нього;

— суб’єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні
юридичне визнані можливості (свободи) суб’єкта права задовольняти
власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка
має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін
«суб’єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами)
суб’єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе
залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб’єктивне юридичне
право є похідним від об ‘єктивного, виникає на його підґрунті та у його
межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв’язок. Поки
норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери
життя та діяльності людини, вона є об’єктивною. Коли норма права
стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці
суб’єкта, вона є суб’єктивною. Наприклад, громадянин С. може
скористатися суб’єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що
така пільга передбачена в нормах податкового права. Об’єктивне право
складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про
суб’єктивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб’єкта.

Велику частину своїх прав суб’єкт не може здійснювати, якщо він не
визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм
суб’єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб’єктивним
юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення
основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від
природи.

Це можна зобразити так:

природні права людини ( норми об’єктивного права ( суб’єктивні юридичні
права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються
на суб’єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою
загальнообов’язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у
вигляді об’єктивного права.

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту
юридичного права (об’єктивного та суб’єктивного).

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або
визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально
закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до
суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення
країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до
примусу.

До специфічних ознак права можна віднести:

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право
з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у
світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей,
установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала
свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не
можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві
свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають
обов’язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою
право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських
взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від
справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою
конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів
«користування свободою». Нерівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі,
єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало
становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно
віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті,
кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право
містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може
бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій.
У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається
воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені
не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них не є застосовним принцип
правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не
виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс
інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і
покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи
характеризує зміст права, а загальнообов’язковість права, що
засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка
має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному
порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити
сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи
писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та
справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи
і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи та
справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права
до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності,
принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра
(регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні
суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави,
засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У
нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних
узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні
зобов’язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між
свободою і несвободою на певному ступені суспільного професу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,
стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,
постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх
визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко
знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи,
обов’язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення.
Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення
формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність
принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані та узгоджені.
Системність вноситься до права законодавством. Лише системне,
несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне
виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні
найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність
права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала
системоутворюючі зв’язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і
індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється
воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та
індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та
компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану
поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння
волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави,
засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право
виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх
законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та
індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості,
свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов’язковість права виражається в тому, що встановлені
правила поведінки є загальними та обов’язковими для всієї країни.
Загальнообов’язковість, загальність праву надає те, що в ньому
виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно
має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу,
свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні
правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права
додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього
переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише
тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм
містить у собі державний легальний примус, різні організаційні,
організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи
державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм.
До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть
застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів—
дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава
забезпечує загальнообов’язковість норм права [9, 98].

Основні юридичні джерела формування права

Досліджуючи юридичну літератури, можна виділити два шляхи формування
права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних
груп, наприклад, купців, релігійних об’єднань, церкви тощо) і
підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові
звичаї, які записувалися, об’єднувалися в особливі списки. У результаті
цього з’явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується на звичаї,
регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній
чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи
соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма,
норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав
призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових
систем та їхніх типів. Типами (сім’ями) правових систем почали називати
правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні
елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон
(нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма,
норма-звичай.

Перші письмові пам’ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць.
Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда»,
«Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових
прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при
якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс
індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так
поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах,
які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей,
ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права —
Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип
правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі
звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля,
князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у
Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні
права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в
релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові
системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті
норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) —
традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один —
романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія
та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає
переважно у формі закону. Другий — англо-американський, або загальне
право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту,
тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає
зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють
змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і
традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на
підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи – китайська, японська),
релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська
групи), звичаєво-общинний (африканська група) [9, с.102].

Корені українського права просліджуються у романо-германському типі
правової системи.

Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх
його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища,
поза як зміст — певна сторона цілого, сукупність частин (елементів)
предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну
цілісність сутність об’єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних
відносин, який виражається в єдності загально-соціальних і
вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне)
закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята
до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними
умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його
класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне
значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження
інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права—як
вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При
цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний
аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й
внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин
через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та
справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору —
спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний,
регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший
аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового
регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито
приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при
феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для
поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності —
формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни,
що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни
в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати
для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та
форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у
зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами,
розв’язуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості
правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є
інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і
«зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв’язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,
соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається
незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним
регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі
немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей
права слід віднести його нормативність, представницько-зобов’язуючий
характер правових норм, їх зв’язок із державою (названі вище ознаки
права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які
розвивалися, збагачувалися протягом століть.

Розділ ІІ. Форми здійснення права

2.1. Співвідношення права і закону

Здійснення права – важливий момент функціонування права. Соціальна
цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних
законів.

Закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте
будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий,
підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним
режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні
розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України) [4, ст.60].

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів
було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі
законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних
мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі»
від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у
справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни
(відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння
відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу.
Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності,
тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї
держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували
свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р.
Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів
своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому
що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед
правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного
трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що
підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не
звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду
сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення
змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від
1 грудня 1934 p. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних
кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про
терористичні організації і терористичні акти проти працівників
радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на
касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування.
Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання
підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать
від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і
його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і
неправових законів має практичний результат — створення механізму
контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським
цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний
неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм
існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює
Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в
такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про
права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм
управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що
конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути
перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на
відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він
вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує.
Практично неможливо об’єктивно визначити справедливість, оскільки немає
механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на
даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової,
нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки
відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім
конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є
міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон
має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам [3, с.64].

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним
протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати
без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах,
говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від
держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

2.2. Юридичні джерела (форми) права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт Правовий прецедент Нормативно-правовий договір
Правовий звичай Правова доктрина Релігійно-правова норма
Міжнародно-правовий акт

Загально-соціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші — породжують або об’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права
(нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий
звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-правовий
акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови
та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо
романо-германського типу (сім’ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,
Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами (результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру
(колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб’єктами федерації (наприклад. Федеративний договір
Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий
акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями [3, с.117].

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,
принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій
системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,
Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутрішньо-національного законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,
конвенції) [6, Т.2].

Розділ ІІІ. Влада та правоутворення.

Вплив влади на формування права

3.1. Поняття влади

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій
формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих
колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність
впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка
розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою
і хаосом [11, с.32].

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і
підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та
суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і
процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби
взаємодії суб’єкта і об’єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не
є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі
владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний
феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку,
нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це
владовід-носини між суб’єктом і об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе
пов’язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою
підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від низки
чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб’єкт;

— від сприйняття суб’єкта об’єктом залежно від наявності (або
відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання
був безправним і зобов’язаним беззаперечно підкорятися суб’єкту
владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта
політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і
правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення)
відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності,
вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі
(інтересу) [11, с.125].

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у
первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний)
характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо
справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства
влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має
міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична
влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 p. —
влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради
на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад —
політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути
колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.)
[10, с.164]. Таку владу можна назвати переддержавною, або додержавною.
Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними
соціальними верствами суспільства, пом’якшує їх протиборство, виконує
«спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром
політики як сфери діяльності, пов’язаної з відносинами між класами,
націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання
і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний
підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви,
соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання,
проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх
допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона
здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних
організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі
інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних
спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної
спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил
суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна
влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу.
Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій,
забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через:
а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується
за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна
говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися
політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити
без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної
влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов’язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади
класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за
допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між суб’єктами політичної системи суспільства
(у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між державним апаратом і суб’єктами політичної
системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі
потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і
складає основу функціонування державного апарату [11, с.38].

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних
«керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших —
прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й
поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання
загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади,
а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має
«публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки,
податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і
через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони
і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів
та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони
є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни
(від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона
незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних
справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана
народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі
органи набувають легітимності в результаті проведення виборів,
передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення
правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація.
Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних
цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є
також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не
може узурпувати державну владу» [4, ст.5];

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у
застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених
органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність —
це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах
права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади
спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад,
мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і
безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади?
Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У
ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими
поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює
не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна
влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

3.2. Поняття правоутворення, та його складові

Правотворчість, правотворення і законотворчість в сукупності складають
правоутворення. Щоб розкрити поняття право утворення потрібно більш
детальніше зупинитися на таких процесах як правотворчість та право
творення, адже без них немислиме саме правоутворення.

Правотворчість — поняття вужче, ніж правотворення, вона — частина
правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень).
Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону
не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися
Правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням — це не
правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана
із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та
оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм.
Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і,
відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а
також громадянським суспільством (народом) і його

суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних
норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається
нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка
встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів
держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського
суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива
складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів.
Результат правотворчості — всі нормативно-правові акти: закони, укази,
розпорядження, рішення та ін. Вони з’являються внаслідок складної
діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування,
місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних
організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування громадянського
суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності,
її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права,
у тому числі і правотворчість.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про
підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною
відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права
здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість — це насамперед форма владної-вольової діяльності
держави, формального нормативного закріплення міри свободи і
справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію
типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському
суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта [3,
с.74].

Правотворення — форма виникнення і буття права в широкому правовому
полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після
правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і
поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у
правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці,
правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить
правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними
рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються,
систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права,
зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі
рівні правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі
правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді конкретних
правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень Правотворення є рівнем правотворчості.

3.3. Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві фупи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.
Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що
виражають її сутність:

7. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах
загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини,
створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і
держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або
через представників участь народу в розробці та прийнятті
нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення
проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність — прийняття нормативно-правових актів законним шляхом,
відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість — ефективне використання досягнень юридичної та інших наук
при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої
незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий облік системи права, системи законодавства,
узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного
нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і
зміни;

• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх
прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів —
відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• професіоналізм — залучення до розробки нормативних актів
кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів
і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових
актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є
обов’язковими для правотворчих органів;

• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття
нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов’язаної зі
встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і
розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і
прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні
відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх
регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень
з’являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку
ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про
біржу, приватизацію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або
доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли,
не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не
займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є
кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж
суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства,
яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у
створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до
відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або
часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних
норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи
або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини;
або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного
питання на підставі загальних начал і значення законодавства.

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише
шляхом правотворчості.

Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права—у суді тощо.
Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна
практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не
повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати
підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна
або систематизаційна Правотворчість). Організаційною формою цієї функції
є кодификація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення
[9, 136].

3.4. Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий
процес — важлива складова частина правотворчого процесу, яка має
складний характер.

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при
ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії
правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний із компетенцією
державних органів певного рівня, атому підготовка, розгляд і ухвалення
кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь
складності правотворчого процесу визначається тим, які
нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів
місцевого самоврядування та ін.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на
які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу,
оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді
(включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу
правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть
збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не
вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

— формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної
системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті
виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його
соціального життя;

— правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування
юридичної значущості правової регламентації — видання
нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і
становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія

— ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

— розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його
тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої
ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у
вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються
відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану
попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва
уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і
уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь
спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з
яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і
організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином,
законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання;

— попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим
органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні
органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні:
парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і
зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами та
ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно
відпрацьовується і редагується;

— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту
з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені
на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить початкову стадію правотворчості;

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива
колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після
його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні
комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів.
Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва
затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному
порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації. Цей
етап правотворення характеризується активністю: вступає вдію
суб’єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія

— підписання нормативно-правового документа;

— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру
нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах
масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є
заключною стадією правотворчості [9, 138].

3.5. Вплив влади на формування права

Вплив влади на формування права можна досить чітко простежити через
коротку характеристику трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої,
судової.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у
парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі,
Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право
приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним
органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада
України» [4, ст.75]. Назва гілки влади «законодавча» не означає, що,
крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція),
представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка
реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у
формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву
«стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим
органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади
(контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання
законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами
парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та
діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна
назвати владою прямого загальнонародного представництва.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

— представницьку,

— законодавчу,

— фінансову,

— засновницьку,

— контрольну.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду
встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має
офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, —
це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет.
Очолює уряд його глава. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у
Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний
міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду
є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять
заступник (віце-прем’єр), міністри, що очолюють окремі міністерства [1,
с.203].

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є
відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте
виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона
покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися
поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з
усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази,
розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що
охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами
законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання
підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну
від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші
ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це
створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме
виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і
противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і
контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і
конституційний нагляд).

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у
спорі про право, відправляє правосуддя.

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не
тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення
суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права.
Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і
оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень,
забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособове суддею (при розгляді незначних
правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії
судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до
суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом.
Він не повинен залежати від суб’єктивного впливу законодавчої або
представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке
втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення
правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом
відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є
визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь
у правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі функції
законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускається (ст. 124 Конституції України). Це не означає, що в Україні,
як і в інших правових системах романс-германського типу, судовий
прецедент не може бути допоміжним джерелом права [12, с.7].

Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках
права і конституційної законності шляхом здійснення конституційного
нагляду і судового контролю за ними.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у
державі.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади). Розмежування
законодавчої, виконавчої і судової влади є поділом державної влади по
горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та
посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади.

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

• громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна
класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості —
правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган
держави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію,
тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх
прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її
законотворчість — провідна частина правотворчості і основної
конституційно-правової форми прийняття законів державою;

Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з
підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю
займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і
відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами
нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень,
які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави
(Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних
адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

безпосередня правотворчість санкціонована правотворчість спільна
правотворчість делегована правотворчість

— видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на
те посадовими особами — санкціонування актів, прийнятих організаціями
(комерційними і некомерційними); попередній дозвіл їх видання — спільне
прийняття нормативного акта(нормативні угоди) — делегування правотворчих
повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави – основна, яка полягає у виборі та
прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави
(зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих
організаціями громадянського суспільства — недержавними об’єднаннями:
суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними
товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) – акти укладаються на
галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад,
спільні акти органів держави і недержавних об’єднань; нормативні угоди
між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками,
представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні
угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за
уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного
(вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи
контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським
об’єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального
страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими
об’єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які
охороняються державою. Ознаки делегованої правотворчості:

Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави
іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з
регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається
тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення
строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання
правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються
автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть
бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенци(не
може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті
повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового
компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов‘язково зберігає контроль за здійсненням
делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади
Конституцією України не передбачено. У деяких країнах
романс-германського і англо-американського права має місце делегування
законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є
конституційне закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений
органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню
органом, що делегує, — парламентом [9, 138].

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

18.11.1992 p. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове
делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в
сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного вирішення
питань, пов’язаних із проведенням ринкової реформи».

Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до
28.07.1999 p. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і
скріплених підписом Прем’єр-міністра нормативних указів з економічних
питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного
законопроекту до Верховної Ради;

Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки
Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані
відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та
повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань
виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до
Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.) [5,
ст.28].

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Право представляє собою систему норм (правил поведінки) і принципів,
встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин,
які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості
відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі)
населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного
впливу аж до примусу.

Можна виділити два шляхи формування права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних
груп, наприклад, купців, релігійних об’єднань, церкви тощо) і
підтримувані державою.

Здійснення права – важливий момент функціонування права. Соціальна
цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних
законів.

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій
формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих
колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність
впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Правотворчість, правотворення і законотворчість в сукупності складають
правоутворення. Вплив влади на формування права можна досить чітко
простежити через коротку характеристику трьох гілок влади: законодавчої,
виконавчої, судової.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є
визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь
у правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі функції
законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускається. Це не означає, що в Україні, як і в інших правових
системах романс-германського типу, судовий прецедент не може бути
допоміжним джерелом права.

Питання “Влада та право” потребує подальших досліджень і буде
залишатися актуальним до того часу, доки будуть існувати держава та
юридичне право.

Гадаю, що мені вдалося дослідити головні особливості впливу влади та
право, та розкрити головні поняття і різновиди права.

Список використаної літератури

Алексеев С. Государство и право. Навчальный курс. — М., 1993.

Давид Р. Основные правовые системи современности. — М., 1988.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

Конституція України. – К., 1996.

Конституція АР Крим. – К., 1999.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Теория права. — М., 1998.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656с.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Якименко І.В. Влада і право сьогодні // Віче. – 2000. – №12.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020