.

Держава і громадянське суспільство (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
783 6561
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з “Теорії держави і права”

на тему:

“ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО”

План

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

2. ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА, ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

3. КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН, ЩО РЕГУЛЮЄ ЖИТТЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

4. ПОНЯТТЯ САМОСТІЙНОСТІ ДЕРЖАВИ ВІД СУСПІЛЬСТВА

5. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ТРУДНОЩІ ТА
ПЕРСПЕКТИВИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Тема даної роботи “Держава і громадянська суспільство” є вкрай цікавою і
актуальною для вивчення. Актуальність досліджуваного питання можна
пояснити наступним чином: якщо державу до середини XIX ст. можна
визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й
особливо сучасна, держава — це політична організація всього суспільства.

Громадянське суспільство є основою держави. Його становлення
відбувається в тісному зв’язку з становленням її як правової,
соціальної, демократичної. Громадянське суспільство – це суспільство
зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної,
політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові
відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян.
Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага.
Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав
людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи
інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а
також можливість вільно висловлювати свої думки, погляди. На межі ХХ і
ХХІ століть така ідея стає панівною.

Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною
організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові
і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті
економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям
цивілізація, — народовладдя, економічну свободу, свободу автономної
особи.

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і
залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава.
В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до
вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає
демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода,
свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає
правовою.

Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця,
сім’я. Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством,
тобто суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними,
правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від
держави, але взаємодіючим із нею.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

В даній роботі спробую дослідити такі питання як взаємозв’язок держави і
суспільства, особливості громадянського суспільства, залежність і
незалежність держави від суспільства, яке місце займає Конституція у
керуванні життям суспільства і держави тощо. Гадаю, що дані питання
дають змогу у певній мірі розкрити обране питання для дослідження
“Держава і суспільство”. Звісно, дане питання можна розглядати під
різними кутами, воно є багатогранним. Але так чи інакше його потрібно
починати з тих питань, які будуть висвітлені нижче.

Під час написання роботи були використані різноманітні підручники,
нормативні акти та статті з періодичних видань – спеціалізованих
журналів і газет.

1. Поняття і ознаки держави

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави,
котрі відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння
держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших
суб’єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є
офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією
політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична
влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття
держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і
управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через
безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів —
також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не
враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та
інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття
держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична
організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як
політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна,
держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не
просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією
суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні
інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і
духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, —
народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи [6].

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв ‘я-зок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов ‘язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.
Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери
дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних
державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p.,
сучасний Ватикан).

2. Поняття суспільства, громадянського суспільства

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство»,
«держава» і «суспільство».

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і
залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава.
В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до
вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає
демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода,
свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає
правовою [3].

Що таке суспільство?

Суспільством можна назвати спільноту людей, яка створюється на засадах
взаємних інтересів, взаємного співробітництва. Правда, не усяка
сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами, є суспільством.
Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об’єднує спільний
інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою сукупністю
індивідів. Це соціальна система.

Суспільство — це система взаємодії людей, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм (у тому числі — юридичних).

До кожного суспільства треба підходити конкретно-історично. У кожному
суспільстві є своя система відносин:

— економічних, форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;

— соціальних: відносини між різними групами населення;

— політичних: ставлення груп населення до політичної влади, участь
громадян та їх об’єднань у політиці;

— ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду —
демократичний, тоталітарний.

У кожному суспільстві є свої суб’єкти соціального спілкування: особа,
сім’я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство — складна
динамічна система взаємозв’язків людей, об’єднаних сімейними узами,
груповими, становими, класовими, національними відносинами [6].

Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця,
сім’я.

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і
рівноправних громадян держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися
та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза
безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх
вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто
суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними,
правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від
держави, але взаємодіючим із нею.

Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки
припадає на XVI—XVII ст.ст.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний
із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин,
суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і
суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної
ідеології:

І (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних,
політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення
юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадянського
суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах
загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної
ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності:
з’являється громадянин як самостійний суб’єкт, що усвідомлює себе
індивідуальним членом суспільства. Він конституційне наділений певним
комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед
суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій
власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу,
підкоряють Ті закону. Відбувається становлення представницької
демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних
установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями
затверджувати податки і приймати закони;

Ш (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з
машинним виробництвом, фабричною організацією праці,
загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід
управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів
(менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та
політичного плюралізму;

розширення і поглиблення рівноправності людей.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і
держави:

1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи,
первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава
виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з
державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2) не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього
втручання держави;

3) складається із суб’єктів — вільних і рівноправних громадян і
об’єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах
конкуренції і солідарності;

4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті
держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у
власних інтересах;

6) має право жадати від держави захисту життя, здоров’я, безпеки
громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7) формує право, що формулюється державою в законах та інших
нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку
будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за
допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як
рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб
нав’язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави
має виражатися в тому, що вона:

— служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови
для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює
солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

— встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх
об’єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

— не втручається у приватну сферу сім’ї, побуту, культури (перший рівень
громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з
метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

— надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в
межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

— виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства,
пом’якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати
громадські об’єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у
політичному житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються
конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини,
закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення
потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати
таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як
автономна особа:

• суб’єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства;

вільним економічно – який має право вибору форм і видів трудової
діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і
політичне;

• суб’єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом
приватної власності («суб’єкт-власник»);

• суб’єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

• суб’єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних
обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів
власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2)
відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої
інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості.
Співвідношення праці і різноманітних форм власності в, громадянському
суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного
гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так
званого «середнього класу» — один із показників сформованого в ній
громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є
передумовою соціальної правової держави. Діалектика взаємовідносин
громадянського суспільства і держави е складною і суперечливою, оскільки
між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської
праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди
відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може
розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке
контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства
штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається
перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі
держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського
суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і
суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і
взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від
рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави [6].

3. Конституція як основний закон, що регулює життя

громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення,
заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти
імператорської влади.

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з розвитком
буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням
громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Виключність
конституції як правового документа полягає насамперед у тому, що у своїх
кращих історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки
громадянського суспільства. Саме породжені громадянським суспільством
конституції і сьогодні є зразком для конституційної законотворчості
молодих держав.

Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте в ній
відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: цілісний
основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої
організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян.
Якщо сучасна Велика Британія має некодифіковану конституцію, яку
складають численні не пов’язані між собою акти, ухвалені з XIII по XX
ст., то першою кодифікованою конституцією (що становить єдиний основний
закон із внутрішньою структурою) можна назвати Конституцію США 1787 p.,
яка діє й сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були
конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не
стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 p.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її
ухвалення Верховною Радою України — 28 липня 1996 р, Моментом вступу в
дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект
Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради
України.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян [4].

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер’, закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-пра-вові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства [2].

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції
властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної
Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми
якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції
служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових
органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до
відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції
України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових
і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального
закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що
вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те,
що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною
конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є
насправді).

4. Поняття самостійності держави від суспільства

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних , корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспільстві
бути не може, оскільки існує загальний взаємозв’язок процесів і явищ. Не
може бути й «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про
«слугу суспільства», це не означає, що ми представляємо її як слугу,
маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відносин. Якби держава не
мала певної самостійності, своєї внутрішньої та зовнішньої свободи, вона
була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі
суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна
самостійність» держави покликано відбити активність держави у всіх
сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є
мислимим лише в рамках її відносної самостійності.

Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно-історично,
зважаючи на специфічні умови розвитку суспільства, його політичної
системи та ін. У процесі науково-технічного і суспільного професу
відносна самостійність держави зростає [7].

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загальносоціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів
розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава
додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність
розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам
розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією
з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної
самостійності держави.

Чи слушним буде ствердження, що «держава не має власної історії»,
оскільки її поява і подальший розвиток були обумовлені розвитком
суспільства — економічним, соціальним, політичним? Ні, певна річ.
Держава розвивається разом із суспільством і в той же час має свою
історію. Аргументом на користь останнього твердження є відносна
самостійність держави у вигляді різних форм її прояву.

5. Україна на шляху до громадянського суспільства: труднощі та
перспективи

Історія політичної та соціологічної думки свідчить про багатоманітність
підходів теоретичного розвитку проблеми громадянського суспільства, та,
за великим рахунком, їх можна звести до двох. Перший: громадянське
суспільство – це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий:
громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму,
ідентифікується з державою, взятою в цілому.

Громадянське суспільство є основою держави. Його становлення
відбувається в тісному зв’язку з становленням її як правової,
соціальної, демократичної. Громадянське суспільство – це суспільство
зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної,
політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові
відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян.
Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага.
Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав
людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи
інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а
також можливість вільно висловлювати свої думки, погляди. На межі ХХ і
ХХІ століть така ідея стає панівною.

Що стосується України, то зарубіжні спостерігачі та науковці розглядають
декілька сценаріїв розвитку в ній громадянського суспільства.

І. Згортання громадянського суспільства і реставрація в якомусь вигляді
тоталітарного режиму.

ІІ. Консервація на тривалий час існуючого стану речей і, відповідно,
авторитарних методів управліня.

ІІІ. Поступовий, еволюційний розвиток і зміцнення громадянського
суспільства.

Останній сценарій більшість вважає найвірогіднішим. Хоча й не виключає
можливості двох інших.

Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від
розв’язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них –
удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і
громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за
яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики.
Влада, говорить доповідач, є однією з фундаментальних засад суспільства.
Але до владних структур знахабніло лізе кримінальна і напівкримінальна
корумпована буржуазія. Люди, працьовиті, енергійні, високої культури та
інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без
правової підтримки і належної винагороди за сумлінну працю. У
принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські
трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів
влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей,
земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча
проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б
забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного
середнього класу – основи громадянського суспільства.

За таких умов роль держави в розвитку громадянського суспільства
зростає. Самі його інститути потребують сильної державної влади, яка б
створювала правові, політичні, організаційні умови для їх існування,
виступила гарантом їх функціонування. Простежується тенденція
взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних
структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері,
а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної
системи.

Останнім часом спостерігається посилення уваги науковців до взаємодії
держави і громадянського суспільства, сьогодні на перший план
висувається проблема визначення методологічних підходів дослідження цих
питань.

У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і
понять визначені: держава, влада, соціальна держава, правова держава,
конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об’єкт
і суб’єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація
складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи
різних країн дають сутнісно різні його визначення.

В останні п’ятнадцять років науковці широко обговорюють питання, якою
повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство.
Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство –
сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в
перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує.
Останнім часом все більш підтримується положення, що держава і
громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а
ефективними.

Деякі вчені гадають, щоб держава існувала як ефективна соціальна
організація, в суспільстві має діяти система домовленостей різних
соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і
законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних
функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між
державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен із
суб’єктів спільного соціального організму – суспільства повинен ретельно
дотримуватися своїх прав і обов’язків та виконувати свої соціальні
функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні,
ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати
різницю у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно
діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні
орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з
кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і
гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.

В Україні побутує кілька підходів до визначення громадянського
суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери політичного і
духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в)
опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В
усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони.

Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два типи –
американо-англійський та континентально-європейський. В Україні
використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж
тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи.
Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в
нестабільній ситуації.

Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в
соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і
політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації
концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів
громадянського суспільства.

Деякі науковці вважають, що коли громадянське суспільство відокремити
від держави і визнати його формою реалізації тільки приватного інтересу,
як пропонують деякі дослідники, то втрачають сенс будь-які дискусії
стосовно участі громадян у здійсненні державної влади, ухваленні
важливих політичних рішень – тобто стосовно питань народовладдя, його
суб’єктів та меж їх політико-правової діяльності. Якщо ж визнати державу
складовою громадянського суспільства як результат його діяльності, то
цілком коректно говорити про народовладдя як систему демократичних
процедур і механізмів участі громадян у прийнятті політичних рішень,
закріплюваних на рівні державної влади.

Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу
на суспільне життя є громадська думка. Вона дістає виявлення через такі
інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення,
колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи,
петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове
закріплення. А тому одним з найважливіших напрямків розвитку
українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших
нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій
інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери
громадянського суспільства.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом виробляє власну
форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її
потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи
можна лише в режимі реальної демократчної практики. Але в Україні така
практика трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на
національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до
захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати
екзамен на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до
наробок світової, передусім європейської цивілізації є неминучим.

Але попри всі суперечності трансформаційного періоду, в Україні
формування громадянського суспільства спостерігається в усіх сферах
життя. Політико-правову його основу створює політичний плюралізм,
демократичне законодавство. З прийняттям 1996 року Конституції
розпочався якісно новий період у розвитку суспільства й держави. В
Основному Законі закладено підвалини не тільки нинішніх, але й майбутніх
перетворень. Становлення громадянського суспільства проявляється у
формуванні його інститутів – політичних партій, громадських організацій,
груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо.
Однак на сьогодні ці інститути ще не стали фундаментом для проведення
назрілих змін, бо не набули достатнього досвіду роботи в умовах
демократії, а значна частина їх учасників ще не позбулася тоталітарної
свідомості. Такі обставини пригальмовують трансформаційні процеси.

Громадянське суспільство в Україні створюється і діє в цілковитій
відповідності з принципами справедливості, верховенства права, рівності
всіх перед законом і судом, демократії, політичного, ідеологічного й
економічного різноманіття, а також з іншими загальновизнаними принципами
і нормами міжнародного права.

Громадянське суспільство активно співробітничає і взаємодіє з державою
на принципах солідарності і взаємної відповідальності за забезпечення
безпеки, розвиток і добробут кожної окремої людини в Україні.

Громадянське суспільство в Україні за допомогою своїх інститутів сприяє
вирішенню таких завдань:

– звільненню людей від страху і потреби, забезпеченню їм безпеки і
душевного спокою;

– утвердженню віри в основні права людини, у гідність, честь і цінність
людської особистості як основи свободи, справедливості і громадянського
спокою в країні;

– вихованню у людей навичків жити в єдності притаманних їм розбіжностей,
у дусі толерантності, милосердя і співчуття одне одному, в атмосфері
відкритості до світу і солідарності перед загальними бідами;

– формуванню духовних і моральних принципів, осмисленню історичної місії
і геополітичного призначення Українського народу як стрижневої основи
його менталітету;

– відродженню інтелектуального потенціалу народу, захисту здібностей і
дарувань кожної окремої особистості, залученню найобдарованіших
представників української діаспори до роботи в Україні;

– створенню атмосфери вільного формування різноманітних поглядів у
людей, а також достовірного і справедливого вираження їхньої політичної
волі;

– викорененню схильності до зрадництва і доносительства, історичних
традицій вдаватися до зовнішньої сили для вирішення внутрішніх
суперечностей;

– руйнації забобонів, що провокують заздрість, ненависть і
міжнаціональну ворожнечу;

– запобіганню вкорінення в країні авторитарного режиму – історичної
спадщини тоталітарної держави;

– активізації зусиль окремих людей, членів територіальних громад і
всього Українського народу із захисту свого природного права;

– забезпеченню використання основних (конституційних) прав і свобод
винятково в інтересах суспільного розвитку і добробуту, крім зловживання
цими правами і з боку окремих людей та територіальних громад, і народу
загалом;

– пробудженню і закріпленню у громадян України політичних ідеалів, а
також почуття відповідальності за дії своєї держави, формуванню в них
правової свідомості;

– формуванню безпосередньо народом незалежного, безстороннього і
справедливого суду;

– забезпеченню суспільного контролю за дотриманням з боку держави
основних (конституційних) прав людини, територіальних громад,
національних інтересів і національної безпеки Українського народу, а
також інших основ конституційного ладу України;

– забезпеченню права народу на встановлення, зміну і захист
конституційного ладу України, на визначення своєї власної політичної,
економічної, соціальної і культурної системи, на заснування і
будівництво справедливої демократичної, правової, соціальної і соборної
держави;

– формуванню правового механізму стримувань і противаг між народом і
державним апаратом з метою попередження узурпації останнім влади народу,
а також зловживання адміністративним ресурсом;

– зміцненню конституційного правопорядку у взаємовідносинах між людьми,
територіальними громадами, державою й іншими суб’єктами конституційного
права;

– усьому, що сприяє добробуту людини.

Держава за допомогою своїх органів законодавства, виконавчої влади і
правосуддя забезпечує діяльність інститутів громадянського суспільства в
досягненні завдань, визначених у цій статті.

Суб’єктами створення громадянського суспільства в Україні є люди, їхні
об’єднання і територіальні громади.

Інститути громадянського суспільства в Україні діють у вигляді
неприбуткових організацій, органів місцевого самоврядування і
самоорганізації населення, присяжних і народних засідателів у судах, а
також суб’єктів підприємницької діяльності.

Інститути громадянського суспільства діють і на рівні окремих
адміністративно-територіальних одиниць, і на загальнонаціональному
рівні, беручи участь і у вирішенні питань місцевого значення, і питань
державного будівництва.

Українаська специфіка така: 1) проблема формування громадянського
суспільства постала перед Україною тоді, як на Заході такі суспільства
давно сформувалися й успішно діють; 2) формування інститутів
громадянського суспільства набуває характеру „відвойовування”
громадськими організаціями і політичними партіями певних сфер
компетенції у держави; 3) Україна активно залучається до процесів
глобалізації, а в цих умовах роль держави як арбітра об’єктивно зростає;
4) в країні посилюється соціальна диференціація, відтак виникає
необхідність державного регулювання суспільно-політичних та економічних
процесів. Отже, „наше суспільство має виконати завдання, які ніби
суперечать одне одному: відвоювати численні повноваження у держави, щоб
набути рис громадянського, зберігаючи при цьому регуляторні повноваження
держави”.

Виконати такі складні завдання непросто – насамеред тому, що у нас
„кволі” політичні партії та громадські організації, хоч їх налічується
дуже багато. Так, членами партій є тільки два відсотки населення.
Причому партчленство часто формальне. Психологічно, за своїми інтересами
та орієнтаціями, насиченістю життя політичними контактами партійці мало
чим відрізняються від пасивної частини населення. Спостерігається
свідоме відсторонення громадян від політичних дій. Вони не відчувають
власної причетності чи можливості контролю за рішеннями владних органів.
Відтак громадянське суспільство стає категорією віртуальною.

І все ж ситуація не безнадійна. Політичне відчуження подолати можна. Для
цього слід використати, зокрема, ресурси інституційної та процедурної
адаптації. Процес формування громадянського суспільства та інтеракції
держави має відбуватися синхронно. В ідеалі громадянське суспільство
ніхто не будує, воно розвивається самостійно. Однак у перехідних
суспільств немає ні часу, ні засобів, аби чекати, що все станеться
самоплином. Якщо в Україні цей процес набуде характеру реалізації
науково виваженої і обгрунтованої політики, а не звичайного компромісу
політичних сил, досить часто спрямованого на задоволення корпоративних
інтересів, тоді спостерігатимемо формування механізмів суспільного
саморозвитку.

Висновок

Підсумовуючи все, що було сказано вище, хочеться зазначити:

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство»,
«держава» і «суспільство».

Суспільство — це система взаємодії людей, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм (у тому числі — юридичних).

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і
рівноправних громадян держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися
та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза
безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх
вільного розвитку.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є
передумовою соціальної правової держави.

Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди
відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може
розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке
контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства
штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається
перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі
держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського
суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення.

Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної
взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою
залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його
інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних , корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загальносоціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів
розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава
додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність
розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам
розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією
з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної
самостійності держави.

Список використаної літератури

Конституція України. – К., 1996.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Теория права. — М., 1998.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656с.

Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996.

Социология: Учебное пособие. — М.: 1995.

Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш
Н.) – К.: 2000.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Якименко І.В. Влада і право сьогодні // Віче. – 2000. – №12.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020