.

Виникнення та припинення юридичних осіб (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
851 16507
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Виникнення та припинення юридичних осіб”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

2. ПРАВОЗДАТНІСТЬ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

3. ПОРЯДОК ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

3.1. ПОРЯДОК ВИНИКНЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

3.2. ПОРЯДОК ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Тема даної курсової роботи: “Виникнення та припинення юридичних осіб”.
Актуальність дослідження даного питання зумовлена, в першу чергу тим, що
наука цивільного права практично всіх країн містить детально розроблену
доктрину юридичної особи, важливе місце в ній якраз і належить умовам
виникнення та припинення юридичних осіб. Класифікація юридичних осіб,
хоч і відрізняється у різних країнах, все ж являє собою цілісну систему,
яка передбачає загальні для всіх юридичних осіб принципи створення та
припинення. Перш за все розрізняють юридичні особи публічного права
(наприклад, держава), які існують (чи створюються) на основі закону чи
адміністративного акта, та юридичні особи приватного права, які
створюються на підставі приватно-правових актів.

Приватні юридичні особи (корпорації, товариства) поділяються на
господарські (підприємницькі, комерційні), що мають на меті отримання
прибутку, та негосподарські (непід-приємницькі, некомерційні), що не
мають такої мети. При цьому в англосаксонській правовій системі юридичні
особи поділяються на види залежно від кількості учасників (колективне
утворення чи “корпорація однієї особи”) і для кожного виду встановлено
особливий правовий режим. Континентальна правова система не приділяє
особливої уваги кількості учасників юридичної особи, поширюючи на всі
юридичні особи загальне правове регулювання. У Німеччині такий загальний
правопорядок охоплює у певних випадках і юридичні особи публічного
права. Натомість, на відміну від звичаєвого права, романс-германське
право за традицією містить суворі правила щодо мінімального обсягу
наповнення статутних фондів юридичних осіб.

Порядок виникнення юридичних осіб залежить від їх виду. За загальним
правилом, виникнення юридичних осіб відбувається у розпорядчому (для
публічних юридичних осіб) або у нормативно-явочному порядку. За
розпорядчого порядку для утворення юридичної особи потрібен дозвіл
компетентного державного органу, за нормативно-явочного порядку —
здійснення передбачених законом дій з подальшим визнанням ‘їх державою.
Таким визнанням частіше є державна реєстрація юридичної особи. Існує і
спрощений порядок виникнення, відомий праву США, коли юридична особа, за
умови додержання певних формальних умов, вважається такою, що фактично
існує, навіть якщо її державна реєстрація і не відбулася. Такий підхід
останнім часом дістає дедалі ширше визнання, причому не лише у країнах
англосаксонської системи права, а й у країнах континентальної правової
системи.

В даній курсовій роботі будуть розглянуті такі питання як: поняття та
ознаки юридичної особи, правоздатність юридичної особи, порядок
виникнення і припинення юридчних осіб. Слід зазначити, що виникненню і
припиненню юридичних осіб присвячена особлива увага, оскільки дані
питання виступають предметом дослідження в даній курсовій роботі.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела: нормативно-правові акти, спеціалізовані видання,
підручники та інша література.

Гадаємо, що написання даної роботи дозволить розвинути навики
науково-дослідної роботи та краще зрозуміти аспекти існування юридичних
осіб.

1. Поняття та ознаки юридичної особи

Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та
особистих немайнових прав та обов’язків можуть бути не лише індивіди —
фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та
організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи
та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні
правовідносини і бути їх суб’єктами, ці колективні’ утворення
наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На
відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не
мають природної волі, однак у них діє об’єднана людська воля і об’єднана
людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної
особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визнається можливість бути
суб’єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним
суб’єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її
утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб’єктом
правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише таких
прав та обов’язків, які не пов’язані з природними властивостями людей.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений
становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним
розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна
держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою
найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно,
за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими
державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення
підприємств та об’єднань майном, надання їм господарської самостійності
є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення
правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами,
тобто виступу в обороті як самостійного суб’єкта цивільних прав та
обов’язків.

Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст.23 ЦК України:
юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно,
можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав,
нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному
суді або в третейському суді. З цього визначення можна виділити такі
істотні ознаки юридичної особи:

А. Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин
(фізична особа), а колективне утворення, .певним чином організований
колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть
бути різними: укладення трудових договорів (контрактів) робітниками і
службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне
об’єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна
організація характеризується наявністю певної системи істотних
соціальних взаємозв’язків й членів, внутрішньою структурною і
функціональною диференціацією.

Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, в
тому числі територіальне відокремлені: відділення, цехи, майстерні,
ательє, магазини та інші, що діють, як правило, на засадах колективного,
сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого
кооперативу закріплюється його статутом. Проте незалежно від
особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх
відносинах виступає як єдина організація.

Б. Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно,
відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної
організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення,
територіальної громади;

по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів.

Майно кооперативних, інших громадських організацій і колективних
утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнового
відокремлення державних підприємств є право повного господарського
відання належним їм майном, а державних установ і казенних підприємств —
право оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України “Про
власність”). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські
організації — юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при
цьому належить на праві власності кооперативу чи громадській
організації, що їх створили.

В. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має
своє найменування (ім’я). Від свого імені вона набуває майнових та
особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різні
цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші
особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою
(наприклад, на основі довіреності). Так, спілка (об’єднання)
кооперативів може представляти інтереси кооперативу і діяти від його
імені у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних
організаціях.

Г. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність
організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах,
самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести
обов’язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи
за своїми зобов’язаннями. Відповідно до ст. 203 ЦК України у разі
невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він повинен
відшкодувати кредиторові завдані збитки. Формою цивільно-правової
відповідальності юридичних осіб є також неустойка — визначена законом
або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у
разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема у разі
прострочення виконання (ч. 1 ст. 179 ЦК України).

Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй
(закріпленим за нею) майном, на яке за ст.7 Закину України “Про
власність”, ст. 32 ЦК України та іншими актами законодавства може бути
звернено стягнення. Держава не відповідає за зобов’язаннями державних
організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають
за зобов’язаннями держави.

Умови і порядок відпуску коштів на покриття заборгованості установ та
інших державних організацій, що перебувають на державному бюджеті, якщо
ця заборгованість не може бути покрита за рахунок їх кошторису,
встановлюються законодавчими актами (ст. 33 ЦК України). Відповідно до
п. З ст. 39 Закону України “Про власність” державна установа
(організація) відповідає за зобов’язаннями грошовими коштами, які є в її
розпорядженні. При недостатності коштів відповідальність за
зобов’язаннями державної установи несе власник відповідного майна
(держава чи автономна республіка, територіальна громада). Державна,
кооперативна або інша громадська організація не відповідає за
зобов’язаннями підприємства, що входить до її складу і є юридичною
особою, а це підприємство не відповідає за зобов’язаннями організації,
до складу якої воно входить. У цивільному законодавстві чітко
розмежовується відповідальність кооперативного об’єднання (спілки) і
кооперативних організацій, що входять до його складу, а також
відповідальність державно-кооперативної або громадської організації та
її членів. Для деяких кооперативних організацій законом або їхніми
статутами може бути передбачена відповідальність членів кооперативної
організації за її зобов’язаннями (статті 35 і 36 ЦК України).

Д. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи
третейському суді. Широка участь господарських організацій у майнових та
особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них
цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, заподіяння
майнової шкоди іншим особам спричинюють потребу в захисті порушених
цивільних прав, а у зв’язку з цим і необхідність звернення з позовом до
суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа
стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному
процесі або третейському розгляді цивільного спору.

Згідно зі ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть бути
державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші
кооперативні організації, їхні об’єднання, інші громадські організації,
що користуються правами юридичної особи.

Сторонами в арбітражному процесі — позивачами і відповідачами — можуть
бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому
числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених
законодавчими актами, — державні та інші органи, громадяни, які не є
суб’єктами підприємницької діяльності (статті 1 і 21 Арбітражного
процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді
розглядаються спори, віднесені до компетенції арбітражного суду, то
сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами
юридичної, особи.

Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозу-мовлені і мають
розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть
юридичної особи. До ознак юридичної особи іноді відносять право
організації мати рахунок у банку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не
є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і
вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до
установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх
коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями.
Цей обов’язок стає вже елементом цивільної правосуб’єктності організації
як юридичної особи.

2. Правоздатність юридичної особи

Як суб’єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа
наділяється цивільною пра-водієздатністю. На відміну від громадян, у
яких спочатку (в момент народження) виникає правоздатність, а
дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто
після досягнення 18-річного віку, у юридичних осіб цивільні
пра-водієздатність виникають водночас, тому в законі (ст. 26 ЦК України)
йдеться лише про цивільну правоздатність юридичної особи, якій за
змістом тотожна цивільна дієздатність.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації
(статті 5 і 6 Закону України “Про підприємства в Україні”), а у
випадках, передбачених законодавчими актами (наприклад, ст. 13 Закону
України “Про свободу совісті та релігійні організації”), — з моменту
реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність
юридичної особи, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і
створювати для себе цивільні обов’язки.

Якщо цивільна правоздатність громадян є загальною (ст. 10 ЦК України),
то правоздатність юридичної особи є спеціальною: вона має цивільну
правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності (ч. 1 ст.
26 ЦК України).

У нинішніх умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, й
цивільну правоздатність підприємств, господарських товариств,
кооперативів як основної виробничої ланки народного, господарства. Так,
відповідно до ст. 1 Закону України “Про підприємства в Україні”
незалежно від форм власності на засоби виробництва та інше майно
підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не
заборонені законодавчими актами України і відповідають цілям,
передбаченим у статуті підприємства. Деякими видами діяльності, перелік
яких визначає Закон України “Про підприємництво”, підприємство може
займатися лише на основі спеціального дозволу (ліцензії).

Слід відзначити, що тенденції розвитку сучасного цивільного права
України зумовили необхідність відмовитися від конструкції спеціальної
правоздатності юридичної особи. Так, у проекті нового ЦК України, на
відміну від ЦК Російської Федерації та ЦК Республіки Казахстан,
закріплений принцип загальної або універсальної правоздатності юридичних
осіб, тобто юридична особа може мати такі самі права та обов’язки, як і
особа фізична, за винятком тих прав та обов’язків, необхідною
передумовою яких є природні властивості людини.

Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав,
насамперед з угод (договорів). Так, у п. 1 ст. 21 Закону України “Про
підприємства в Україні” зазначається, що відносини підприємства з іншими
підприємствами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської
діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у
виборі предмета договору, визначенні змісту зобов’язань, будь-яких інших
умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.

Майнові права та обов’язки юридичної особи можуть виникати з
односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із
неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за
рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність
її мати особисті немайнові права та обов’язки. До них належать права на
найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на
честь, гідність і ділову репутацію та ін.

Юридична особа має своє найменування (ч. 1 ст. 27 ЦК України). Воно
присвоюється організації в момент її створення і виступає засобом
індивідуалізації цього утворення в цивільному обороті, бо має містити
реквізити, які дають змогу відрізняти її від інших юридичних осіб.
Найменування юридичної особи визначається в установчих та інших її
документах.

Юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, повинні мати
фірмове найменування (фірму) з вказівкою на її вид та
організаційно-правову форму, місцезнаходження і спеціальну назву.
Місцезнаходженням юридичної особи є місцезнаходження її постійно діючого
органу (ст. ЗО ЦК України). Господарська організація має право
виключного користування фірмовим найменуванням в угодах, на вивісках, в
оголошеннях, рекламах, рахунках, на товарах, їх упаковці тощо.

Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції,
що нею виготовляється, включає в себе найменування організації, вказівки
на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості. Зокрема, при
поставці товарів вони підлягають маркуванню відповідно до вимог
стандартів, технічних умов або договору.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване у встановленому порядку
позначення, яке служить для розрізнення товарів (послуг) одних фізичних
чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для
товарів і послуг можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні,
об’ємні та інші позначення та їх комбінації. На зареєстрований знак
патентне відомство України видає свідоцтво.

Організації — юридичні особи — мають право на честь, гідність і ділову
репутацію та їх захист у судовому порядку (ст. 7 ЦК України), а також
можуть набувати інших немайно-вих прав та обов’язків.

Відповідно до ст. 29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і
бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах
прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок
призначення або обрання органів юридичної особи визначається їх статутом
(положенням).

Органи юридичних осіб залежно від їх видів можуть бути єдиноначальними
або колегіальними. Так, відповідно до ст. 14 Закону України “Про
підприємства в Україні” управління підприємством здійснюється згідно з
його статутом, на основі поєднання прав власника з господарського
використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу.
Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.
Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або
через уповноважені ним органи. Ці права можуть делегуватися раді
підприємства (правлінню) або іншому органові, який передбачений статутом
підприємства і представляє інтереси власника і трудового колективу.

Керівник підприємства наймається (призначається) власником або
уповноваженим ним органом, з ним укладається контракт (договір).
Керівник підприємства самостійно розв’язує питання діяльності
підприємства, за винятком тих, що віднесені статутом до компетенції
інших органів управління цього підприємства. Власник майна не має права
втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.

Вищим органом таких видів господарських товариств, як акціонерне, з
обмеженою або додатковою відповідальністю, є загальні збори акціонерів
(учасників). Виконавчими органами є правління або дирекція, які діють як
колегіальні органи юридичної особи. Правління (дирекція) обирається
загальними зборами. Повноваження правління (дирекції) визначаються
Законом України “Про господарські товариства” та статутом відповідного
товариства.

У кооперативних організаціях вищим органом управління є загальні збори,
які обирають голову, а у великих кооперативах — також правління.
Правління (голова) кооперативу здійснює керівництво поточними справами і
приймає рішення з питань, що не віднесені до виключної компетенції
загальних зборів чи зборів уповноважених.

Виступаючи від імені юридичної особи, орган виражає її волю, волю всього
колективу, тому дії органу — це дії самої юридичної особи. Проте дії
органів, які не пов’язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати
діями самої юридичної особи. Відповідальність за ці дії має нести особа
(орган), що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від
імені юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне за
собою відповідальність юридичної особи відповідно до чинного
законодавства. Цивільні права та обов’язки юридичної особи можуть
виникати і внаслідок дії її представників, належним чином уповноважених
(наприклад, шляхом видачі довіреності). Але виробничо-господарська,
соціально-культурна, управлінська та інша діяльність юридичної особи
виявляється не лише в діях її органу і представників, а й у діях та
рішеннях усього трудового колективу в цілому і кожного працівника
зокрема. Тому в законі (ст. 441 ЦК України) закріплено правило про те,
що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її
працівників під час виконання ними своїх трудових (службових)
обов’язків.

3. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб

3.1. Порядок виникнення юридичних осіб

Відповідно до ст. 28 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку,
встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення
яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку,
встановленому їхнім статутом.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів,
якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або
установчий договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих
документах мають зазначатися найменування юридичної особи, її
місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її
органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про
юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й
інші реквізити, які не суперечать законодавству.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб.
Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб:
розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або
уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення
організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому
порядку виникають, зокрема, підприємства (ст. 5 Закону України “Про
підприємства в Україні”). У разі якщо для створення і діяльності
підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає
відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими
актами випадках — Верховна Рада України за поданням первинного
природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або
відповідної ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної
особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального
дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв
ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У
такому порядку виникають кооперативи та громадські об’єднання. Так,
кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах.
Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут
кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його
створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу
звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про
державну реєстрацію кооперативу.

Відповідно до статей 11 і 14 Закону України “Про об’єднання громадян”
політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які
досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються у
місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть
бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства,
які досягли 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — 15-річного
віку. Рішення про заснування об’єднань громадян приймають установчий
з’їзд (конференція) або загальні збори. Легалізація (офіційне визнання)
об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення
про заснування. У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статусу
юридичної особи.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом
укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що
добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах
у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації,
концерни та інші об’єднання підприємств з метою координації їхньої
діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних
інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у
міжнародних організаціях.

Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому
засновники зобов’язуються створити юридичну особу, визначають порядок
сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння,
користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності.
Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками
прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу
засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних
підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному
посвідченню.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з
необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи
підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті
виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи
кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо
на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому
забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних
зобов’язань (п. 2 ст. 5 Закону України “Про підприємства в Україні”).

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих
документів пов’язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку,
грошово-кредитним обігом, охороною здоров’я громадян, здобуттям освіти,
необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли
поєднуються одразу кілька вищеназваних способів: розпорядчий,
дозвільний, нормативно-явочний або договірний.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна
реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 25 травня 1998 p., державну реєстрацію суб’єктів
підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за
винятком окремих видів суб’єктів підприємницької діяльності (банки,
фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських, районних у містах рад
або в районних, міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за
місцезнаходженням суб’єкта. Для державної реєстрації суб’єкта
підприємницької діяльності — юридичної особи — власник (власники) або
уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:
1) установчі документи: а) рішення власника майна або уповноваженого ним
органу про створення суб’єкта підприємництва (якщо власників кілька,
таким рішенням є засновницький договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової
форми суб’єкта підприємництва; 2) реєстраційну картку; 3) документ, що
підтверджує сплату реєстраційного збору; 4) документ, що засвідчує
сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта
підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими
актами;

5) рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення,
реорганізацію (злиття, приєднання) суб’єктів підприємницької діяльності,
якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п’яти робочих днів з дати
надходження зазначених документів зобов’язаний провести державну
реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності і видати заявникові
свідоцтво.

Перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться в тому
самому порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона
проводиться у разі зміни: а) назви суб’єкта підприємницької діяльності;
б) форми власності;

в) організаційної форми суб’єкта підприємництва.

Відмова у державній реєстрації суб’єкта підприємництва можлива з мотивів
порушення встановленого законом порядку його створення, а також
невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства.
Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємства з мотивів
недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію
підприємства у встановлений строк не здійснено або у ній відмовлено з
мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутися до
суду. Засновник має право стягнути через суд збитки, заподіяні йому
внаслідок незаконної відмови у реєстрації. За державну реєстрацію
береться плата, розмір якої визначається у порядку, встановленому
Законом України “Про підприємництво”.

Для реєстрації об’єднань громадян залежно від їх статусу засновники
подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів
державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних,
міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії
має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України,
які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол
установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про
склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві
осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії
подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію
розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У
необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку
відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або
відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк.
Відмова в реєстрації об’єднання громадян допустима тоді, коли статутні
документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать
законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації має містити
підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому
порядку (статті 15 і 16 Закону України “Про об’єднання громадян”).

3.2. Порядок припинення юридичних осіб

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою
діяльність. Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення
будівництва об’єкта ліквідується будівельна організація, створена
спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано Діяльність
юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо).

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому
самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних
організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого
вони утворюються (ст. 38 ЦК України).

Відповідно до ст. 34 Закону України “Про підприємства в Україні”
ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням
власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі
підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство
ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо
прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок
невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням
строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;
в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення
підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами
України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою
діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК
України).

Формами припинення юридичних осіб є: а) ліквідація;

б) реорганізація (ч. 1 ст. 37 ЦК України). При ліквідації юридична особа
припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто
переходу прав та обов’язків до інших осіб. Для здійснення рішення про
ліквідацію юридичної особи створюється, як правило, ліквідаційна
комісія.

Відповідно до ст. 35 Закону України “Про підприємства в Україні”
ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її
створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства —
арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим
підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються
порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления
претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту
оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що
здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням
підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки
заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення
дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій
кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.
Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з
кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи
органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з
майна цього підприємства. При цьому у першу чергу погашаються борги
перед бюджетом і компенсуються затрати з рекультивації земель, що
перебували у користуванні підприємства.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого
для заявления їх, задовольняються з майна підприємства, що залишилося
після першочергових вимог та інших претензій, виявлених або заявлених у
встановлений строк,

Претензії, не задоволені внаслідок недостачі майна, вважаються
погашеними. Так само погашеними вважаються претензії, не визнані
ліквідаційною комісією, якщо кредитори протягом місячного строку з дня
одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не
пред’являть позову до суду чи арбітражного суду про задоволення їхніх
вимог. При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу
видається йому у грошовій формі або цінними паперами після задоволення
вимог кредиторів.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів та членів
трудового колективу, використовується за вказівкою власника (ст. 36
Закону України “Про підприємства в Україні”).

При ліквідації кооперативу майно, що залишилося після розрахунків з
бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами
кооперативу. Майно ліквідованої громадської організації передається її
вищестоящій організації, а у разі відсутності такої — відповідному
органові на громадські потреби. Майно, що залишається після задоволення
вимог усіх кредиторів ліквідованої міжколгоспної, державно-колгоспної
або іншої державно-кооперативної організації, розподіляється між її
учасниками пропорційно до їхніх внесків (ст. 40 ЦК України).

Законом України “Про об’єднання громадян” (ст. 32) пе-Редбачено й
примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднань громадян. Зокрема, за поданням
легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об’єднання
громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках: 1) вчинення
Дій, передбачених ст. 4 закону (пропаганда війни, насильства чи
жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо); 2)
систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього закону
(одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних
органів або іноземних держав тощо); 3) продовження протиправної
діяльності після попереднього накладання стягнень; 4) зменшення
кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як
партія. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних
об’єднань громадян на території України приймає Конституційний Суд
України.

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб’єктів підприємницької
діяльності є банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про
банкрутство” від 14 травня 1992 p. під банкрутством розуміється
пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність
юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності — задовольнити у
встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів
вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється арбітражним судом за
заявою будь-кого з кредиторів або самого боржника. Кредитор може
звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної
особи у разі коли остання неспроможна задовольнити протягом одного
місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими
документами. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної
ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої
неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і
боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і
майнове становище.

Після прийняття заяви арбітражний суд не пізніше п’яти днів з дня її
надходження виносить і надсилає боржникові, кредиторам і банкам, які
здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, ухвалу про
порушення провадження у справі. Не пізніше як через місяць після цього
арбітражний суд у попередньому засіданні оцінює подані документи,
заслуховує пояснення сторін і банків і в разі потреби призначає
розпорядника майном боржника і зобов’язує заявника подати до офіційного
друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про
порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути
призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за
пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна
втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

У місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи
про банкрутство кредитори подають до арбітражного суду письмові заяви з
майновими вимогами до боржника, які суд визнає або відхиляє. У цей же
строк арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов’язує всіх осіб, що
подали заяви з майновими вимогами, скликати збори за їх участю, на яких
у разі потреби створюється їх повноважний комітет. Якщо є фізичні чи
юридичні особи, які бажають взяти участь у санації (оздоровленні
фінансового стану) боржника, то вони повинні у той же місячний строк
подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов’язанням про
переведення на них боргу. Санація можлива за умови, що збори (комітет)
кредиторів погодилися на її проведення. Право вибору умов проведення
санації шляхом реорганізації, приватизації залишається за боржником у
разі якщо він сам звернувся до арбітражного суду із заявою про визнання
його банкрутом.

Арбітражний суд приймає або ухвалу про проведення санації, або постанову
про визнання боржника банкрутом у разі відсутності пропозицій щодо
проведення санації чи незгоди кредиторів з умовами її проведення. У
постанові про визнання юридичної особи банкрутом визначаються
ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових
органів, а також фонду державного (комунального) майна, якщо банкрутом
визнано державне підприємство. На ліквідаторів, які утворюють
ліквідаційну комісію, покладаються обов’язки проведення процедури
задоволення вимог кредиторів.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації
юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом. Відповідно до ст. 21
Закону України “Про банкрутство” з коштів, виручених від продажу майна
банкрута, передусім покриваються витрати, пов’язані зі провадженням
справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної
комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються
вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Далі у першу чергу виконуються
зобов’язання перед працівниками підприємства-банкрута, зокрема ті, що
виникають з трудових відносин, тощо. У другу чергу задовольняються
вимоги з державних і місцевих податків та неподаткових платежів до
бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального
забезпечення. У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів, не
забезпечені заставою, у четверту чергу — вимоги щодо повернення внесків
членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат за
акціями членів трудового колективу, у п’яту чергу погашаються усі інші
вимоги.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї
черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові
сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх
подання, або не задоволені за недостатністю майна, вважаються
погашеними.

Верховна Рада України ЗО червня 1999 p. прийняла Закон України “Про
внесення змін до Закону України “Про банкрутство”, згідно з яким цей
закон викладено у новій редакції, що має назву Закон України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

На відміну від Закону України “Про банкрутство” 1992 p. в разі
неплатоспроможності боржника до нього можуть застосовуватися не лише
санація або ліквідація, але й процедури з реструктуризації, які
включають проведення організаційно-господарських, фінансово-економічних,
правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства з
метою відновити його платоспроможність.

Нова редакція закону набрала чинності з 1 січня 2000 p.

При реорганізації також відбувається припинення юридичної особи, але її
справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального
правонаступництва.

Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття,
приєднання, поділу, виділення або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в
одну нову і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа
включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й
далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою
діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі й виділенні. Поділ означає, що на
базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб,
а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи.
З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється
правами юридичної особи.

Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть
перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється
нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру
тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і
поділі юридичних осіб майно (права та обов’язки) переходить до
новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи
до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до
правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не
передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК
України).

Правонаступник відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, що
припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані
активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні
правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до
часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні
до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв.
Філія юридичної особи — це структурно і територіальне відокремлена її
частина, яка за своїм місцезнаходженням виконує всі або найголовніші
функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо.

Представництво — теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише
деякі функції від імені юридичної особи поза її місцезнаходженням
(укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і
представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або
представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної
особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦК України юридична особа може відкривати
філії і представництва в порядку, встановленому законодавчими актами.
Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших
відокремлених підрозділів підприємств, об’єднань, організацій та установ
здійснюється у тому самому порядку, що його встановлено для створення
Цих організацій (ст. 7 Закону України “Про підприємства в Україні”).

Крім понять “філія” і “представництво”, у практиці трапляються поняття
дочірньої організації, хоч воно в законі не визначене. Дочірньою може
визнаватися організація, яка створена як юридична особа іншою
організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське
відання або оперативне управління для досягнення цілей, визначених
засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації,
призначає її керівника та здійснює щодо неї інші права власника,
передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається у
статуті організації, яка її створила. Проте дочірня організація не
відповідає за боргами своєї основної організації, а остання — за боргами
дочірньої організації. При неплатоспроможності (банкрутстві) засновника
стягненнями за його боргами може звертатися на майно дочірньої
організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій
її кредиторів.

Висновки

Отже, для утворення юридичної особи передусім потрібні засновники.
Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені власником
майна органи, а у передбачених законодавчими актами випадках – не
власники, а інші особи.

У залежності від того, хто є засновником юридичної особи, встановлені
такі способи їх утворення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний,
договірний.

Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає в тому, що
компетентний орган державної влади або управління приймає рішення
(розпорядження) про створення організації – юридичної особи – і
затверджує її статут чи положення про неї.

У розпорядчому порядку створюються державні юридичні особи.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи передбачає наявність
ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства.
Наприклад, підприємство може бути створене в результаті відділення із
складу діючого підприємства. Дозвільний порядок застосовується при
створенні юридичних осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним
обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, і в інших,
передбачених законодавством, випадках.

Договірний порядок утворення юридичної особи застосовується тоді, коли
громадянин або юридичні особи добровільно об’єднуються для досягнення
певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений
установчий договір. У такому порядку виникають різноманітні господарські
асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств.

Незалежно від порядку утворення юридичної особи, всі вони повинні мати
установчі документи – правову основу своєї діяльності. Установчими
документами юридичної особи є: розпорядчий акт, статут (положення);
установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Установчий договір юридичної особи укладається між її засновниками. У
випадках, передбачених законодавчими актами, юридична особа може діяти
на основі положення про організації відповідного виду.

В установчих документах повинні зазначитися найменування юридичної
особи, місце її знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і
компетенція органів, а також міститися інші відомості, передбачені
законодавчими актами про юридичні особи відповідного виду.

Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать
законодавству.

Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації
або ліквідації.

При реорганізації відбувається припинення існування юридичної особи, за
винятком реорганізації шляхом виділення, з переходом її прав і
обов’язків до іншої юридичної особи у порядку загального
правонаступницгва.

Підставами реорганізації може бути рішення засновників або органу
юридичної особи, уповноваженого на те установчими документами.
Реорганізація може відбуватися примусово у випадках і порядку,
передбачених законодавчими актами. Законодавством можуть бути
встановлені й інші підстави реорганізації.

Реорганізація може здійснюватися в різних формах: шляхом злиття,
приєднання, поділу, виділення, перетворення.

При злитті юридичних осіб майно і немайнові права й обов’язки кожної з
них переходять де новоствореної юридичної особи.

При приєднанні одна юридична особа включається до складу іншої юридичної
особи, при цьому до останньої переходить майно приєднаної особи. Таким
чином, одна юридична особа припиняє свою діяльність, а інша продовжує
існувати, але вже в розширеному складі.

При поділі юридичної особи її майно переходить до нововиниклих на її
базі юридичних осіб у відповідних частинах. Поділ призводить до
виникнення двох абе більше нових юридичних осіб.

При виділенні юридична особа не припиняє своєї діяльності, але з її
складу виділяється нова юридична особа. Якщо при приєднанні існуюча
юридична особа збільшується, то при виділенні реорганізована юридична
особа зменшується.

При перетворенні юридичної особи з одного виду в інший до нововиниклої
юридичної особи переходить майно попередньої юридичної

Юридичні особи можуть бути добровільно ліквідовані й на інших,
передбачених законом, підставах.

Підставами примусової ліквідації можуть бути: рішення арбітражного суду
про визнання юридичної особи банкрутом; рішення суду про визнання
недійсними установчих документів про створення юридичної особи; рішення
суду про заборону діяльності юридичної особи як такої, що систематично
порушує умови, передбачені законодавчими актами, або суперечить цілям
діяльності юридичної особи, або діяльності, забороненої законом.

Банкрутство є однією з найбільш поширених підстав примусової ліквідації
юридичної особи.

Список використаної літератури

Нормативно-правові джерела:

Конституція України. – 1996.

Цивільний кодекс України. – 2003.

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 2. – С.
77.

Підручники, періодичні та спеціалізовані видання:

Бірюков І.А, Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.,
1999.

Журнал “Право: Теория и Практика” (№1-8 за 2003 г.)

Журнал “Право України” 2003 рік, №7

Котюк В.О. Теорія права. – К., 1996. – С. 74.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С.
Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – 864 с.

Цивільне право. Частина перша. – К.-. Вентурі, 2002. – С. 376.

Щербина В. С. Господарське право України. Навч. посібник-К.: Атіка,
2003.-336с.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020