.

Десталінізація України в період 1950-1960 рр. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1624 26988
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Десталінізація України

в період 1950-1960 рр.

ПЛАН

Вступ

1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні,
ХХ з’їзд КПРС і Україна

2. Національно-державний устрій України

в період десталінізації

3. Державний лад України в період десталінізації

4. Право України в період десталінізації

5. Економічні зміни

6. Україна на міжнародній арені

7. Національне питання

8. Посилення революції. Антицерковна кампанія.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що
мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають
“відлигою”) був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську
систему, то другий став часом політичної да ідеологічної реакції,
прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.

Нас цікавить саме період “відлиги” з його змінами суспільно-політичного
та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під
тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з
інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши
посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню
систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення
власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити
минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом
постала проблема масового культу вже мертвого “вождя всіх народів”, тому
тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню
“великого” Сталіна.

В першу чергу “відлига” цікава нам реконструкцією централізації.
Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву
могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання “наздогнати
та перегнати Захід” вимагало розв’язання рук владі “на місцях”, яка
тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій
був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак
основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною.

Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були
намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте
збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства,
гонка за показниками, авантюрні “кукурудзяні епопеї” тощо призвели до
спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.

Найпомітніші зміни відбулися у сфері культурного життя. Таке
послаблення тоталітарного впливу, посилення влади на місцях, спроби
децентралізації суспільства призвели до виникнення усіляких рухів, що
мали відверту націоналістську забарвленість. Звичайно, термін
“націоналізм” вжито у кращому розумінні цього слова. Поширення впливу
західної культури, розвиток та визнання української призвели до зміни
поглядів нового покоління, зростання їх спрямованості на самостійність
та розкутість, подолання власної відсталості. Період “відлиги”
позначився бурхливим розвитком літератури, науки, мистецтва. На
горизонті з’явилися нові імена, нові патріоти своєї Батьківщини.

1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в
Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна

Частковий відхід від сталінізму, який проходив протягом 1953—1955 рр.,
не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу
Й.Сталіна була вкрай непослідовною і поміркованою, ім’я його, як і
раніше, згадувалося поряд з іменами Маркса, Енгельса, Леніна. Разом з
тим найбільш далекоглядні керівники партії і держави розуміли, що без
певної демократизації суспільного життя абсолютно неможливе оновлення
країни, прискорення економічного розвитку, підтримання високого рівня
військової, могутності.

Переломною подією в суспільнополітичному життя Радянського Союзу став ХХ
з’їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з’їзд
увійшов насамперед завдяки надзвичайно відвертій доповіді на закритому
його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова «Про
культ особи Й.Сталіна та його наслідки». З’їзд засудив широку репресивну
практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи
Й.Сталіна», гостро виступивши проти масових репресій ЗО — 40х років.

Уперше на такому високому рівні були наведені численні факти злочинів і
прямих зловживань Й.Сталіна і його оточення, абсолютного нехтування
законами.

У доповіді наводилася велика кількість прикладів, коли Й.Сталін та його
«соратники» підписували списки на знищення цілих груп керівників різних
рангів. Делегатів з’їзду вразила інформація про можливу причетність
Й.Сталіна до вбивства С.Кірова в 1934 р., винищення командних кадрів в
армії, еліти господарських керівників, про трагічний вплив культу особи
на хід Вітчизняної війни. М.Хрущов звинуватив сталінську владу в
незаконних переслідуваннях народів у роки війни, розпалюванні
національної ворожнечі, численних репресіях повоєнного часу.

Однак це засудження було все ж таки неповним, обмеженим, дозованим,
певною мірою половинчастим. Без належних мотивів, безпідставно
стверджувалось, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, дійсно
народного характеру радянського ладу». Хоча цей лад вже на початку свого
існування був тоталітарним, адже комуністична ідеологія не визнає
справді демократичних принципів і цінностей.

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі
зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх
сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені
стратегією політичного курсу партії.

В Україні рішення XX з’їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з
ентузіазмом і надією. Народ чекав повної правди, послідовної
демократизації суспільства, гарантій від повторення трагедії. Впродовж
короткого часу в республіці були знищені тисячі сталінських бюстів і
пам’ятників, ім’я Сталіна було викреслено з найменувань майданів,
вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо. Але перебудова психології,
особливо людей старшого покоління, не скрізь здійснювалася швидко.
Частина ветеранів громадянської війни і революції, колишніх фронтовиків,
та й взагалі значна кількість людей, одурманених комуністичною
пропагандою, ставилась до змін з певною обережністю.

Ці настрої швидко знайшли відгук у партійному та державному апараті. В
його вищих ешелонах виник справжній опір послідовному розвінчанню
сталінізму.

Так, перший секретар Київського міськкому партії М.Синиця, доповідаючи в
ЦК КП України про підсумки обговорення доповіді М.Хрущова, категорично
виступив проти критики ситуації в республіці у 40ві на початку 50х
років, закликав не допустити реабілітації творчих працівників,
звинувачених в українському буржуазному націоналізмі. Інформація про
холодну реакцію на рішення з’їзду надходила і з інших регіонів
республіки. Подібного характеру записка була надіслана О.Кириченком,
першим секретарем ЦК КП України, в ЦК КПРС. Критика минулого багатьма (а
особливо «старою гвардією») в КПРС кваліфікувалася як наклеп на
радянський лад, на керівництво партії і держави. Такий підхід значною
мірою визначив і оцінку культу особи та його наслідків у суспільних
науках, у художній літературі, на сторінках періодики. Тоталітарна
система дозволяла критикувати свого творця суворо дозовано, у визначених
нею рамках, вихід за які не допускався.

Проявом цього стала фактична заборона для вітчизняного читача (аж до
1989 року) доповіді М.Хрущова на XX з’їзді. Громадянам СРСР було
запропоновано її «полегшену» версію: у липні 1956 р. було опубліковано
постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». За
змістом і гостротою викладу цей документ був кроком назад порівняно з
доповіддю. Та й сам М.Хрущов поступово став змінювати тональність
виступів. У ряді промов він почав говорити, що Сталін — це «великий
революціонер», «великий марксистленінець» і партія не дозволить «віддати
ім’я Сталіна ворогам комунізму».

2. Національно-державний устрій України

в період десталінізації

У період, що вивчається, Україна перебувала у складі Союзу РСР. Її
територія зростала. У лютому 1954 p. до складу УРСР увійшла Кримська
область. У січні 1954 p. стародавнє українське місто Проскурів
перейменовано у Хмельницький, а Кам’янець-По-дільську область — у
Хмельницьку.

Розширюється компетенція союзних республік, у тому числі й України. Було
відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання
союзної республіки розв’язання питань її адміністративне-
територіального устрою*. Це було гарантією територіальної цілісності
союзної республіки. За Конституцією СРСР 1936 p. ці питання знаходилися
у виключній компетенції Верховної Ради СРСР. Але за умов, коли
адміністративно-територіальна система Радянської держави в цілому та
кожної союзної республіки устоялася, між ними існувала взаємна довіра.
Зберігання цього права за Союзом РСР створювало б надмірну, зайву
централізацію. тепе1р вже СРСР не міг змінити чи зменшити територію
України без й згоди на це. Крім того, зміцнення територіальної
цілісності України забезпечувало розвиток ініціативи та відповідальності
її органів державної влади і управління, надавало їм можливість
вирішувати питання адміністративне- територіального устрою з урахуванням
усіх місцевих особливостей.

Україна разом з іншими союзними республіками одержала також нові права в
управлінні своїм господарством. Це викликалося потребою швидкого
створення масштабної економіки, а також досягненнями України в
господарському та культурному будівництві.

Були поширені права України в державному плануванні та фінансуванні й
господарства. За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 травня 1955 р.
“Про зміну порядку державного планування та фінансування господарства
союзних республік” Україна, а саме її Рада Міністрів, одержала права
самостійно: 1) затверджувати плани виробництва та розподілу усіх видів
промислової продукції, що виробляють підприємства республіканських
міністерств, відомств і промислової кооперації; 2) затверджувати
титульні списки капітального будівництва по підприємствах
республіканських міністерств і відомств; 3) передбачати дня
республіканських міністерств і відомств завдання по підвищенню
продуктивності праці, чисельності працівників, фонду зарплати тощо; 4)
залишати в своєму розпорядженні 50% будівельних матеріалів і низку
промислових товарів широкого споживання, вироблених на підприємствах
загальносоюзного та союзно-республіканського підпорядкування понад
квартальний план.

Тоді ж, у 1955 р., УРСР як союзна республіка одержала право
затверджувати проект бюджету республіки та звітувати про виконання
бюджету. Тепер в загальнодержавному бюджеті СРСР зазначалася лише сума
витрат по основних напрямках по СРСР в цілому, а Верховна Рада УРСР
самостійно розподіляла передбачені в бюджеті кошти між республіканським
і міськими бюджетами.

Рада Міністрів УРСР одержала право залишати у своєму розпорядженні
резерви по праці, капіталовкладенням, фондовим матеріалам, відносити
тільки що створені підприємства і організації до відповідної групи
(категорії) в оплаті праці, надавати окремим колгоспам відстрочку від
здавання державі сільгосппродуктів за обов’язковими поставками, внесення
натуральної та грошової оплати за працю МТС та ін.

Зміцненню статусу України сприяло розширення її права видавати закони та
інші нормативні акти щодо питань її повноважень. У лютому 1957 p. було
відновлено положення Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання
союзних республік законодавства про їх судоустрій, про прийняття
цивільного, кримінального та процесуального кодексів. Союзу РСР було
залишено право встановлювати Основи законодавства в цих галузях.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік визначали нові
напрямки законодавчої діяльності України. Вони санкціонували видання в
Україні законів в галузі авторського права, спадкового права, надали
Україні можливість встановлювати нові види покарання, форму та порядок
участі громадськості у виправленні засуджених.

Норми багатьох Основ звертаються до регламентації взаємовідносин союзних
республік, тобто України з іншими суб’єктами Союзу РСР. З метою
найкращого регулювання взаємин між союзними республіками у лютому 1957
р. в Раді Національностей Верховної Ради Союзу РСР була утворена нова
комісія — економічна — для координації діяльності союзних республік по
розвитку народного господарства. Вона готувала для Ради Національностей
пропозиції з питань господарського та соціально-культурного будівництва
в союзних республіках. Комісія розглядала також запити України, як і
інших союзних республік, про здійснення тих чи інших заходів в галузі
господарства, освіти, охорони здоров’я, благоустрою міст і сіл,
побутового обслуговування населення. Ця комісія не просто координувала
взаємини України з іншими союзними республіками, а взагалі регулювала
взаємини України з Союзом РСР в цілому.

3. Державний лад України в період десталінізації

Кадрові зміни. Смерть Сталіна неминуче викликала зміни насамперед в
складі правлячих осіб, примусила їх замислитися про майбутнє країни. Але
спочатку вони розгубилися, злякалися за власну долю. Тому відразу ж
після смерті Сталіна на спільному засіданні пленуму ЦК КПРС, Ради
Міністрів, Президії Верховної Ради Союзу РСР були зроблені лише деякі
кадрові перестановки. Вони пояснювалися необхідністю забезпечити
безперебійне і правильне керівництво життям усієї країни, згуртованість
цього керівництва, не допустити розброду та паніки. В результаті цього
найважливіші ключові посади були розподілені між вірними соратниками
Сталіна. Першим секретарем ЦК КПРС став Г.Маленков, якого ще за життя
Сталіна розглядали як другу особу в партії. Він зайняв також посаду
голови Ради Міністрів СРСР. Його замісниками були призначені Л.Берія,
М.Булганін, Л.Каганович. Міністром закордонних справ став В.Молотов,
військових — М.Булганін. Ці кадрові призначення мали підтвердити
непохитність адміністративно-командної системи, створеної Сталіним.

В рішеннях спільного засідання був один новий та багатообі-цяючий нюанс
— Г.Маленков проголосив перехід до колективного керівництва і в партії,
і в державі. Але склад Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР
був скорочений.

Друга передумова майбутніх змін — поява нового авторитетного лідера
партії та держави. Ним став М.Хрущов. До 5 березня 1953 p. він був
першим секретарем Московського комітету партії та секретарем ЦК КПРС. На
спільному засіданні йому було доручено зосередитися на роботі секретаря
ЦК партії, а у вересні 1953 p. пленум ЦК КПРС обрав його першим
секретарем партії. М.Хрущов став лідером тому, що у той час виражав
корінні інтереси суспільства. Він очолив боротьбу з культом особи.

В Україні також відбувалися кадрові перестановки. 13 червня 1953 p.
пленум ЦК КПУ усунув з посади першого секретаря КПУ Л.Мельникова, якого
було обвинувачено у російському шовінізмі. Замість нього був обраний
О.Кириченко. Він став першим українцем на цій посаді. У 1957 p. його
змінив М.Підгорний, а у 1963 p. секретарем Компартії України став П.
Шелест.

Ще однією ознакою боротьби з культом особи було усунення такої огидної
фігури, вірної опори сталінського режиму, як Берії. Він готувався сам
стати диктатором. В Україні його спільником був міністр МВС П.Мешик. 26
червня 1953 p. Берію було виключено з партії, потім його судили і 23
грудня 1953 p. він був розстріляний за антидержавні дії.

Викриття Берії змусило вище керівництво партії та держави перейти до
радикальних змін.

Державний апарат. Після XX з’їзду КПРС розпочинається процес
десталінізації у державному будівництві. У політичній сфері ставилося
завдання усунення порушень демократії та законності, а також усіх
шкідливих наслідків цих порушень. Відповідно до цього в основу процесу
десталінізації було покладено такі демократичні принципи: визнання за
народом ролі творця історії, розвиток його творчої активності, турбота
про народні інтереси; опора на науку, знання об’єктивних законів
суспільного розвитку; колективне керівництво.

Разом із тим у боротьбі за соціалізм вирішальна роль, як і раніш,
відводилася компартії, Тим більше, що вона взяла на себе боротьбу з
культом особи. Протягом 50-х років лави Компартії України помітно зросли
(1952 p. — 770 000 чоловік, 1959 p. – 1 300 000 чоловік).

XX з’їзд КПРС постановив і надалі проводити роботу з удосконалення
державного апарату, повернутися до питань конкретного керівництва
господарством країни. Висувалась вимога удосконалити організаційні
форми: спростити структуру управління, рішуче усувати проміжні ланки і
тим самим наближати центр до місць, поглиблювати спеціалізацію
управління, зробити апарат управління економним. Робляться спроби
зламати командно-бюрократичні методи управління, установлені у 30—40-х
роках.

Але цей процес відбувався повільно, важко, часто наштовхувався на
прихований, а то й відкритий опір. Сталіністи не збиралися складати
зброю. Відірвані від життя народу, перебуваючи у полоні старих уявлень,
вони відкидали усі демократичні починання. Представники старої гвардії
(Молотов, Маленков, Каганович та ін.) згуртувалися і через рік після XX
з’їзду КПРС — у червні 1957 p.— пішли у наступ, щоб врятувати
сталінський режим і самим утриматись у владі. Використовуючи свою
кількісну перевагу у Президії ЦК, вони постановили усунути М.Хрущова з
поста першого секретаря ЦК партії. Проте пленум ЦК відкинув це рішення і
підтримав курс XX з’їзду. Пленум засудив антипартійну групу Молотова,
усунув її учасників з партійних постів. Пізніше вони були виключені з
партії. Важливе значення у цьому мала підтримка, яку М.Хрущов отримав з
боку армії (військовий міністр — маршал Г.Жуков).

Керівництво України також підтримало М.Хрущова. До речі, партійні та
державні керівники України деякий час дружньо співпрацювали з
М.Хрущовим, були його опорою. О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та
П.Шелест входили до складу політбюро, в якому було всього 11 осіб. Такий
стан був корисний для України, він підвищував її державну вагу.

Вищі органи державної влади та управління. Вживаються заходи до
посилення представницького складу Верховної Ради. У зв’язку із цим
внаслідок недоцільності відмінено таку міру кримінального покарання, як
позбавлення виборчих прав по суду. Усі особи, засуджені до позбавлення
виборчих прав, звільнялися від цього покарання. Також вживаються заходи
до зміцнення представництва У Верховній Раді робітників. Так, у березні
1959 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 126 робітників, тобто 27,6%
її складу. При тому зростає кількість депутатів Верховної Ради —
українців (на 1 червня 1954 p. вони складали 75%).

Розширюється компетенція Верховної Ради, обсяг її нормот-ворчої та
контрольно-розпорядчої діяльності. Законом СРСР від 11 лютого 1957 р. до
компетенції союзних республік, тобто їх Верховних Рад, передано право
самостійно вирішувати низку важливих питань з керівництва республіками
та їх економіки. Таким іином, з 1957 p. Верховна Рада УРСР поряд із
затвердженням оюджету республіки почала затверджувати щорічні
народногосподарські плани (раніш це входило до компетенції уряду). Тим
самим об’єднується діяльність по затвердженню держбюджету і
народногосподарського плану, керівництво ними, що дуже важливо, оскільки
виконання бюджету і плану взаємопов’язано.

У 1959 р. в УРСР прийнято закон, який встановив порядок відклику
депутатів Верховної Ради, а також депутатів Рад інших рівней, що не
виправдали довір’я виборців. Виборці одержали право відкликати таких
депутатів у будь-який час.

Законодавча діяльність Верховної Ради відбувається при залученні до неї
широких мас. Найбільш значні законопроекти виносяться на попереднє
всенародне обговорення. Але при цьому ще зберігається багато формалізму
і показухи.

Збільшення обсягу роботи Верховної Ради СРСР обумовило виникнення нового
структурного підрозділу — економічної комісії при Раді Національностей.
Вона була створена 11 лютого 1957 p., формувалась на паритетних началах
по два представники від кожної союзної республіки. На чолі Верховної
Ради у період, що вивчається, перебували особи, які не відповідали
вимогам, котрі пред’являлися до керівників демократичної держави. У
1953—1960 pp. посаду голови Президії Верховної Ради СРСР займав
К.Ворошилов, згодом його змінив Л.Брежнєв.

В УРСР в цей період Верховну Раду очолювали: до січня 1954 р.— М.Гречуха
(займав цю посаду з 1939 p.), потім його змінив Д.Коротченко. Він мав
значний досвід партійного керівництва, а в роки війни входив до
керівництва партизанським рухом в Україні. Відразу ж після смерті
Сталіна була спрощена організація Ради Міністрів СРСР. На чолі Ради
Міністрів залишилася лише Президія. До неї увійшли голова Ради Міністрів
та його перші заступники. Після того, як цю посаду у 1955 p. залишив
голова уряду Г.Маленков, його змінив М.Булганін.

У 1958—1964 pp. посаду голови Ради Міністрів займав М.Хрущов. Президія
ЦК КПРС настояла на тому, щоб він поєднував цей пост з посадою першого
секретаря ЦК КПРС. Це поєднання, а також сама особа вольового лідера
мали надати значного авторитету посаді голови Ради Міністрів і Раді
Міністрів у цілому. Але це також сприяло посиленню виконавчої влади,
зрощувало її з партійним керівництвом, створювало можливість
єдиноначального управління, а при певних умовах — і зловживання владою.

Дійсно, поступово М.Хрущов зосередив у своїх руках усю повноту державної
влади, усе частіше діяв єдиновладне, авторитарно. Виникла небезпека
нового культу — культу М.Хрущова.

14 жовтня 1964 p. пленум ЦК КПРС звільнив його від обов’язків першого
секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР
через помилки, яких він допустив. Але у постанові пленуму було записано,
що М.Хрущов іде у відставку “… у зв’язку із похилим віком і
погіршенням стану здоров’я”. Багато учасників пленуму вважали, що
відставка М.Хрущова необхідна для поліпшення управління державою. У
дійсності ж, як тепер встановлено, противники Хрущова боялися подальших
демократичних перетворень, особливо обов’язкової ротації складу
партійного і державного керівництва (М.Хрущов домігся на XXII з’їзді
партії внесення цього положення в програму КПРС), самі намагалися
зайняти вищі пости в партії та державі. Уся процедура зміщення М.Хрущова
— поспішне скликання пленуму, відсутність обговорення на ньому, покрів
таємничості над цим усуненням — переконує, що це була змова проти нього,
проти продовження курсу на десталінізацію, свого роду двірцевий
переворот. Відразу ж після цього розпочались атаки на курс XX з’їзду,
країну переводили на шлях ресталінізації.

Жовтневий (1964 p.) пленум ЦК КПРС прийняв також рішення не допускати
надалі поєднання в одній особі посади першого секретаря ЦК КПРС і голови
Ради Міністрів СРСР.

В Україні не було поєднання постів секретаря ЦК КПУ і голови Ради
Міністрів, але також вживались заходи до урегулювання роботи Ради
Міністрів. У спеціальній постанові “Про організацію роботи в Раді
Міністрів Української РСР” засуджувались недоліки у діяльності цього
органу і передбачались заходи щодо їх усунення. Протягом кількох років
Раду Міністрів очолював М.Кальченко, у 1962 р. на цю посаду був
призначений В.Щербицький.

У ході удосконалення апарату управління в УРСР підвищилась роль Ради
Міністрів як органу загальної компетенції, міністерств та відомств — як
органів галузевої компетенції.

Тривали пошуки системи міністерств та інших центральних відомств.
Залежно від конкретних потреб управління одні міністерства укрупнялися,
інші — розукрупнялися. Багато комітетів при Раді Міністрів були
перетворені в міністерства. Кількість міністерств в СРСР та союзних
республіках то зменшувалась, то збільшувалась. При цьому зменшувалась
кількість загальносоюзних міністерств і збільшувалась кількість
союзно-республіканських. Так, у 1956 p. було скасовано Міністерство
юстиції СРСР, у зв’язку з чим Міністерство юстиції УРСР стало
республіканським. У другій половині 50-х років в Україні діяло 26
союзно-республіканських і 6 республіканських міністерств.

Скасовувалися зайві та паралельно діючі установи і організації. У
1955—1956 pp. в Україні було ліквідовано 4867 структурних підрозділів
організацій та установ. А протягом 1954—1955 pp. в міністерствах і на
підприємствах України було скорочено понад 61 тис. чоловік, а у 1956 p.
ліквідовано ще 31 555 управлінських посад. Більшість скорочених перейшли
в інші сфери виробництва. Одночасно були заощаджені кошти, які
витрачалися на утримання апарату.

Разом із тим створювалися нові підрозділи та посади. Так, для кращого
вивчення і запровадження у народне господарство досвіду і досягнень
передової вітчизняної та зарубіжної техніки у міністерствах уводилася
посада заступника міністра з питань нової техніки із покладенням на
нього обов’язків голови технічної ради міністерства. Відповідно Рада
Міністрів УРСР 15 квітня 1955 p. прийняла постанову, котра забороняла
будь-яке розширення штату апаратів державних, господарських,
кооперативних і громадських організацій. Заборонялось також створювати
нові посади або здійснювати реорганізацію управлінського і державного
апаратів, змінювати посадові оклади без дозволу державної штатної
комісії при Раді Міністрів УРСР.

Одночасно уточнювалась компетенція міністерств у зв’язку з ускладненням
їх діяльності, появою нових обов’язків. Йшло розмежування компетенції
між союзно- республіканськими міністерствами і міністерствами союзних
республік. Союзно-республіканські міністерства здійснювали загальне
керівництво, визначали планові завдання і контролювали їх виконання в
союзних республіках, а також постачання устаткуванням, фінансування
капіталовкладень.

У цій складній роботі не обходилося й без непродуманих рішень. Не усі
перетворення викликалися необхідністю і виправдували себе, нерідко були
просто хибними. А все ж таки стан державного управління уже у другій
половині 50-х років значно покращився.

В управлінні народним господарством, особливо промисловістю, все ще
зберігалися надмірна централізація, відірваність центрального апарату
від місць. Це сприяло відомчості, бюрократизму, послаблювало і
порушувало нормальні територіальні зв’язки між підприємствами різних
галузей промисловості, розташованими в одному економічному районі.

З метою усунення цих недоліків створювалися нові організаційні форми
управління промисловістю. У травні 1957 р. Верховна Рада УРСР прийняла
закон про подальше удосконалення організації управління промисловістю і
будівництвом. Галузевий принцип управління промисловістю анулювався.
Частина союзних і союзно-республіканських міністерств, які відали
народним господарством, скасовувалась. В Україні за реформою 1957 р.
було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств. Брав гору
територіальний принцип управління. Відповідно будувалася й структура
управління промисловістю та будівництвом. Верховні Ради союзних
республік мали створювати економічні адміністративні райони. У кожному з
них Рада Міністрів республіки утворювала раднаргоспи. В Україні було
створено 11 таких районів. Найбільшими раднаргоспами були Київський,
Львівський та Харківський. Під управління раднаргоспів України перейшло
приблизно 2,8 тис. підприємств (у 1953 р. у віданні України перебувало
лише 34% підприємств).

Спочатку ця нова система управління відіграла позитивну роль в розвитку
народного господарства. Успішно здійснювалися спеціалізація і
кооперування низки споріднених підприємств і виробництв у межах
економічних районів. Утворювалися заводи з ремонту устаткування,
виробництва заготовок та інструменту для обслуговування підприємств
різних галузей промисловості. В Україні, як і в інших союзних
республіках, з’явились надії на розвиток економічної самостійності.

Згодом стали виявлятися й негативні наслідки нової системи управління.
Послабилося централізоване керівництво. Реформа 1957 р. усунула бар’єри
на шляху виробничої кооперації усередині економічного району, але
спорудила їх на його кордонах. Кожна галузь промисловості — це технічна
і виробнича єдність. Нова ж система підривала цю єдність, оскільки
управління галуззю було роздрібнено між багатьма економічними районами.

Робилися спроби удосконалити систему раднаргоспів, позбавитися наслідків
децентралізації. У 1960 р. в УРСР з цією метою був створений
республіканський РНГ, котрий мав координувати діяльність усіх
раднаргоспів, які діяли в економічних районах республіки. Пізніше, у
1962 p., довелося створити РНГ СРСР, а згодом — і ВРНГ СРСР, яка
відповідала за стан справ у промисловості та будівництві усієї держави.
Отже, поновилась командно-адміністративна система управління народним
господарством.

Керівники держави не враховували або не бажали брати до уваги досвід
управління радянською промисловістю, усією економікою. У перші роки
радянської влади, в період створення основ соціалістичного промислового
виробництва, формування галузей промисловості, зосередження їх в єдиному
господарстві раднаргос-пи забезпечували потреби управління. Але в роки
так званого завершення будівництва фундаменту соціалізму, організації
єдиного народногосподарського комплексу в масштабах усієї країни вони
уже не відповідали завданням управління, які по суті залишилися
командними. Реформу 1957 р. так і не вдалося пов’язати з централізованим
плануванням, з єдиною науковою політикою. У 1965 p. від раднаргоспів
відмовилися. В країні, як і раніш, не було ринку засобів виробництва,
підприємства не набули самостійності.

З грудня 1957 р. при Держплані СРСР, а пізніше і при ВРНГ СРСР, почали
створюватись держкомітети, які мали забезпечити проведення єдиної
технічної політики у певній галузі промисловості. Але галузеві
держкомітети не могли забезпечити планового підвищення технічного рівня
виробництва, бо не керували підприємствами безпосередньо, а лише
контролювали їх, і то у вузькій сфері. До того ж між ними і
раднаргоспами неминуче виникали конфлікти. Тоді ж і вдалися до
організації, крім галузевих, виробничих держкомітетів (у газовій
промисловості, енергетиці, електрифікації). Вони безпосередньо управляли
підприємствами своєї галузі промисловості, що ще більше зміцнювало
принцип відомчості, командну природу радянської економіки. 11 січня 1963
р. ЦК КПРС прийняв постанову про підвищення ролі держкомітетів та їх
відповідальність за розвиток галузей промисловості. Але і це не
прискорило технічного прогресу.

Місцеві органи державної влади і управління — Ради. XX з’їзд КПРС
намітив програму пожвавлення діяльності Рад, яка була конкретизована у
постанові ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. “Про поліпшення діяльності Рад
депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами”. В ній ставили, по
суті, правильні завдання удосконалення діяльності місцевих Рад:
звільнити їх від непотрібної опіки і дріб’язкового втручання в їх
діяльність з боку партійних і вищих державних органів; розвивати їх
самостійність, активність; розширяти їх права; всебічно зміцнювати їх
зв’язки з народом. Проте головною умовою успішного розв’язання цих
завдань, як і раніш, вважалось партійне керівництво Радами, його
подальше зміцнення. І вже це одне зводило нанівець усі зусилля по
демократизації Рад, оскільки надійна опора командно-адміністративної
тоталітарної системи — інтеграція партійного і державного апаратів, як у
центрі, так і на місцях, — зберігалась.

Важливе значення мало уточнення компетенції та структури місцевих Рад і
їх органів, юридичне оформлення їх статусу. До 1960 р. в союзних
республіках були прийняті нові положення про сільські та районні Ради,
які оформили зміни і усунули прогалини у регулюванні та діяльності цих
ланок системи Рад.

Головною частиною у структурі Ради проголошувалась сесія.
Встановлювалась регулярність скликання сесій — двічі на рік, на їх
обговорення і вирішення передавались усі найважливіші питання, що
входили до компетенції Ради.

Виконкому як виконавчому органу наказувалось не підмінювати Ради у
вирішенні питань, що підлягали розгляду на сесії. Встановлювалась
обов’язковість звітів виконкому, його відділів, керівних працівників
Ради, а також господарських працівників на її сесіях. Разом із тим
розширювалась компетенція виконкомів та самостійне вирішення деяких
питань місцевого життя, наприклад адміністративно-територіального
поділу.

Підвищувалось значення такої структурної частини Ради, як її постійні
комісії. Але несподівано робота по удосконаленню діяльності Рад була
перервана. У грудні 1962 р. за наполяганням М.Хрущова обласні Ради
депутатів трудящих були поділені за виробничою ознакою на промислові та
сільські, нібито для забезпечення найкращого повсякденного та
оперативного керівництва. За таким же поділом здійснювалась
реорганізація обласних партійних органів, Але ця акція суперечила
здоровому глузду, ігнорувала досвід радянського будівництва,
послаблювала Ради, оскільки руйнувала їх єдність, проте, безсумнівно,
працювала на ідею про повну підміну державних органів партійними.

Правоохоронні органи. Зміцнюється єдність системи загальних судів. Уже
восени 1953 p. ліквідуються такі знаряддя масових репресій, як трибунали
військ МВС, а потім адміністративні органи, які незаконно привласнили
функції правосуддя (“особлива нарада” при МВС СРСР і такі ж установи на
місцях). У лютому 1957 р. ліквідуються й транспортні суди.

Роль Верховного Суду СРСР як вищого органу радянської судової системи
підвищується. Положення про Верховний Суд СРСР, затверджене у лютому
1957 p., поновило норму попереднього Положення про Верховний Суд СРСР:
до його складу як члени входили уже в силу свого службового становища
також голови верховних судів союзних республік.

Розширилися повноваження Верховного Суду. У першу чергу він став
займатися аналізом та узагальненням судової практики і давати
роз’яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді
судових справ. Верховному Суду надавалось право законодавчої ініціативи.
Він міг входити до Президії Верховної Ради СРСР з пропозиціями щодо
питань тлумачення законів.

Щоправда, було дещо скорочено наглядові функції Верховного Суду СРСР. Це
було здійснено у зв’язку із загальною перебудовою порядку нагляду
вироків і рішень, які набрали законної сили. За загальним правилом
наглядове провадження здійснювалось в межах союзної республіки.

Реорганізація радянського суду в Україні була завершена наприкінці 1958
p. прийняттям Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і
автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 p.
Ці акти визначили завдання правосуддя, принципи організації та
діяльності судових органів, сприйняли зазначені вище зміни і внесли
нові. Вони торкалися передусім організації нижчої ланки судової системи
— народних судів.

Замість дільничої системи народних судів вводився єдиний народний суд
району чи міста. При цьому збільшувався строк повноважень народного суду
— він обирається вже не на три, а на п’ять років. Запроваджувався новий
порядок обрання народних засідателів — на загальних зборах робітників та
службовців і строком на два роки, з тим щоб домогтися більш широкої
участі у здійсненні правосуддя.

1 нарешті, слід вказати ще одну зміну в організації судової системи,
точніше — в управлінні нею. Внаслідок ліквідації у травні 1956 p.
Міністерства юстиції СРСР і перетворення Міністерства юстиції УРСР, як і
міністерств інших союзних республік, в союзно-республіканське
міністерство були ліквідовані управління при виконкомах крайових і
обласних Рад депутатів трудящих. Частина функцій цих управлінь
передавалась крайовим і обласним судам (контроль за діяльністю народних
судів, проведення в них ревізій). На них покладалося також керівництво
нотаріальними конторами. В УРСР області були скасовані у 1956 p. Життя
не виправдало цих змін, тому у 1962 p. крайові та обласні суди були
звільнені від здійснення цих не властивих судам повноважень. Було
поновлено попередній порядок управління судовою системою з боку
Міністерства юстиції та його органів при Радах депутатів трудящих.

24 травня 1955 p. затверджено Положення про прокурорський нагляд в СРСР
(раніше не було спеціального законодавчого акта, який би регулював
організацію і діяльність прокурорського нагляду, усіх його ланок), яке
не тільки поновило демократичні принципи організації та діяльності
прокуратури, а й розширило права прокуратури, врегулювало діяльність її
ланок.

Це Положення покладало на органи прокуратури нагляд за правильним і
однаковим застосуванням законів СРСР, союзних і автономних республік,
регламентувало централізований устрій прокуратури. За Положенням органи
прокуратури на місцях мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно
від впливу місцевих органів влади, і підлягали тільки Генеральному
прокурору. На останнього покладався вищий нагляд за точним дотриманням
законів усіма міністерствами і підвідомчими їм підприємствами і
службовими особами, а також громадянами СРСР.

Реорганізація органів держбезпеки і внутрішніх справ відбувалася через
зміцнення партійного і державного керівництва ними.

Відразу після смерті Сталіна Берія, намагаючись захопити владу, домігся
об’єднання МДБ і МВС в одне міністерство — МВС СРСР і сам очолив його.
При цьому він прагнув поставити МВС СРСР над урядом і партією. Проте
після арешту Берія органи держбезпеки знову були виділені у самостійне
відомство. Спеціально для керівництва ними при Раді Міністрів СРСР був
утворений Комітет державної безпеки.

Вживалися заходи до поліпшення роботи органів внутрішніх справ,
щоправда, не усі з них були ефективними. Так, у 1960 p. МВС СРСР було
ліквідовано. Керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалось
МВС союзних республік, які 5 вересня 1962 p. були переіменовані в
міністерства охорони громадського порядку. Подібна реорганізація
послабила керівництво цими органами (у 1966 p. від неї відмовились).

Реорганізація управління органами внутрішніх справ на місцях
здійснювалась більш продумано. УВС при крайових і обласних Радах
перетворювалися в УВС при виконкомах цих Рад. Тим самим місцеві органи
внутрішніх справ переходили у підпорядкування Радам та їх виконкомам.
Раніше ж, коли УВС діяли при Радах, вони обмежувалися координацією
роботи з виконкомами. Відповідно міські та районні відділи міліції були
перетворені у відділи міліції при виконкомах міських і районних Рад. Був
поновлений принцип подвійного підпорядкування в організації та
діяльності органів внутрішніх справ на місцях.

Підсумок цим перетворенням був підведений у 1962 p. виданням нового
Положення про міліцію.

У другій половині 50-х років підвищується участь трудящих і органів
громадської самодіяльності у здійсненні правосуддя і підтриманні
громадського порядку, запобіганні правопорушенням.

Як і раніш, суду в усій його діяльності допомагали народні засідателі.
Вони роз’ясняювали масам вироки і рішення судів, перевіряли виконання
окремих ухвал, правильність і своєчасне стягнення аліментів на утримання
дітей, проводили виховну роботу з умовно і умовно-достроково
звільненими. Народні засідателі допомагали й товариським судам.

XX з’їзд КПРС вбачав у товариських судах уже готову форму участі
трудящих в охороні громадського порядку, здатну виконувати нові насущні
завдання запобігання правопорушенням. Відповідно в союзних республіках
були розроблені положення про товариські суди. Останні організовувались
у трудових колективах або колективах громадян за місцем проживання і
діяли від імені цих колективів. Товариські суди, як і раніш, боролися з
порушенням виробничої і трудової дисципліни. Але тепер до їх підсудності
були передані справи про антигромадські вчинки, які не тягнули за собою
кримінальної відповідальності, і злочини, ступінь суспільної небезпеки
яких не вимагав застосування кримінального покарання. Вони могли
розглядати й цивільні спори. Товариські суди застосовували заходи
громадського впливу. У разі необхідності вони могли порушувати перед
народним судом клопотання про застосування кримінального покарання.

З’явився також новий орган громадської самодіяльності, який займався
охороною правопорядку, — народні дружини. В Україні вони були створені
за ініціативою робітників Донбасу наприкінці 1958 p. і юридичне
оформлені постановою уряду від 2 березня 1959 p. “Про участь трудящих в
охороні громадського порядку в країні”. На початок 1964 р. в Україні
налічувалося 1 млн. 700 тис. дружинників, об’єднаних у 32 300 дружин.

4. Право України в період десталінізації

Право України у період, що вивчається, розвивається, як і держава, по
шляху демократизації. XX з’їзд КПРС закликав усі партійні та радянські
органи пильно стояти на сторожі законності. Адже командні риси права
виявилися сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну
тенденцію.

Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація загальносоюзного і
республіканського законодавства. В історії права УРСР це була уже друга
кодифікація. Кодифікаційні роботи розпочинаються тут у травні 1956 p.
Особливо вони пожвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого
1957 p. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій
судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та
процесуального кодексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання
Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало за мету зміцнити
демократизм федеративної структури радянського права.

Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верховенства союзного
закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу
РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних
республіках розробляли та приймали кодекси.

Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась висококваліфікованою
підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація
перетворилась в постійну частину повсякденної законодавчої діяльності
України.

Під час кодифікації, в період, що вивчається, в УРСР були прийняті та
стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та
Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.).
Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня
1964 p.), а також багато принципових нормативних актів майже з усіх
галузей законодавства. Однак не всі вони мали послідовно демократичний
характер, чимало з них були консервативними, що об’єктивно відображало
зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції.
Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних
органів у нормотворчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність.

У лютому 1962 p. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1
жовтня 1962 p. підготувати до друку рукопис у шести томах хронологічного
зібрання чинних законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і
розпоряджень уряду, що були прийняті у період 1917—1961 pp. Це зібрання
призначалося до загального використання.

Цивільне право. Юснова цивільно-правового регулювання — право державної
власності — залишилася непохитною. Як завжди, воно спрямовується на
розвиток і зміцнення державної власності.

У цей період значно збільшується кількість об’єктів права державної
власності.

З відання Союзу РСР у безпосереднє відання України було передано чимало
промислових підприємств та галузей народного господарства (вугільна,
нафтова, паперова, деревообробна та ін.). Разом із тим були поширені
права України з управління підвідомчими господарствами. У 1953-1956 pp.
під управління України перейшло приблизно 10000 підприємств і
організацій. Це підвищило частину республіканської продукції з 36 до
76%. Промисловість залишалась пріоритетною галуззю економіки. Старі
підприємства модернізувались, будувалось багато нових.

^Збільшення об’єктів державної власності було досягнуто також за рахунок
реорганізації, точніше — ліквідації промислової кооперації. Це
безпідставно, ненауково мотивувалося тим, що, нібито, кооперативні
підприємства, у порівнянні з державними хоча і були недосконалим видом
підприємств, але в процесі побудови соціалізму вони вже втратили
характер кустарно- кооперативного виробництва і по суті не відрізнялись
від державних. З 1956 p. розпочалось згортання промкооперації. Згодом
вона була повністю знищена, а її артілі передано до державної власності.

У середині 50-х років коло об’єктів державної власності поповнили нові
зернові радгоспи, а також радгоспи, у які були перетворені деякі
колгоспи.

Врешті-решт Україна виявилась перенасиченою промисловими підприємствами.
Але це поспішне перенасичення мало не лише позитивні наслідки, воно
негативно відбилося на стані природи та якості продукції.

Вже на початку 1957 р. обсяг промислової продукції в Україні у
порівнянні з 1940 p. збільшився у чотири рази.

Частина фонду державної власності направлялась на посилення колгоспного
ладу. У 1958 р. МТС були реорганізовані в ремонтно-технічні станції
(РТС), а їх техніка вводилась у цивільний обіг, щоб її могли купувати
колгоспи. Це нововведення розглядалося як юридична база зближення
власності державної і власності кооперативно-колгоспної. Головне ж
полягало у тому, що воно означало принципове визнання можливості
запроваджувати об’єкти державної власності — знаряддя виробництв — до
цивільного обігу.

Була визнана нова, третя форма соціалістичної власності — власність
громадських організацій, у тому числі, як виявилося, і власність
компартії.

Як і раніш, закон піклувався, щоб майно, яке знаходиться в особистій
власності, не використовувалось для одержання нетрудових доходів.

Розширюються житлові права громадян. Було скасовано адміністративне
виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій
робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.,

Цивільне право багато займалося врегулюванням договірних відносин між
підприємствами, господарськими організаціями. У травні 1955 p. було
знято заборону на продаж, обмін та відпуск на сторону обладнання і
матеріалів. Цей акт усував серйозні перешкоди цивільному розподілу та
перерозподілу об’єктів державної власності між їх володарями і
доцільному, за прямим призначенням, їх використанню.

Але підприємства і господарські організації все ж не мали необхідної
самостійності для участі у цивільному обігу. Вони підлягали
централізованому плануванню та адміністративному розпорядженню з боку
відповідних відомств.

Тим часом, особливо на початку 60-х років, усе більше усвідомлюється
необхідність використання вартісних важелів управління, йдеться про
підготовку до впровадження на підприємствах повного госпрозрахунку. На
жаль, цей напрямок у розвитку економіки і права не був належним чином
забезпечений.

Трудове право. У період, що вивчається, основним джерелом правового
регулювання праці залишався КЗпП 1922 p. Але його постійно доповнювали
норми, які розширювали трудові гарантії.

23 квітня 1956 p. було скасовано кримінальну відповідальність за
самовільне залишення роботи. На початку 1957 p. Відмовилися від
призивів-мобілізацій молоді до ремісничих та залізничних училищ.
Відтепер, як і до 26 червня 1940 p., працівник мав право припинити
трудові відносини, попередивши про це адміністрацію за два тижні до
вказаного ним строку залишення роботи. Таким чином було відновлено право
громадянина за власним бажанням укладати та розривати трудовий договір.

З метою поліпшення охорони праці підлітків заборонялося приймати на
роботу осіб, яким не виповнилося 16 років.

Йде процес скорочення робочого часу. З 10 березня 1956 р. для робітників
і службовців робочий день у передвихідний день скорочено на дві години.
З 1958 p. розпочало переведення усіх робітників і службовців на
7-годинний робочий день, який завершився у 1960 p.

Для певних категорій трудящих був встановлений 6-годинний робочий день,
наприклад для осіб, що були зайняті на підземних роботах.

Закріплювалися гарантії щодо надання щорічних відпусток підліткам.
Значно збільшилася тривалість відпусток, що надавалися вагітним жінкам
(з 77 до 112 днів).

Зростає роль матеріальних та моральних стимулів до праці. У 1954 p.
створено Комітет з питань праці та платні — спеціально для упорядкування
платні.

З 1957 p. підвищили платню для тих робітників та службовців, які мали
низьку зарплату. Для них був визначений мінімум платні.

Були скасовані прибутковий податок і податок з холостяків для самітних і
тих громадян, які одержували низьку платню чи стипендію.

Слід мати на увазі, що в цей період платня всіх трудящих зросла також за
рахунок скорочення робочого часу.

У деяких виробництвах виплачували додаткову грошову винагороду за
вислугу років і бездоганну трудову діяльність.

У серпні 1956 p. було поновлено почесну форму винагородження — Ленінську
премію, яка присуджувалась за найбільш видатні праці в галузі науки,
техніки, літератури та мистецтва.

25 квітня 1956 p. було скасовано судову відповідальність робітників та
службовців за самовільне залишення підприємств і установ та за прогули
без поважної причини. Поняття самовільного залишення роботи зникає тому,
що поновлюється право громадянина за власним бажанням розірвати трудовий
договір) Ступінь суспільної небезпеки прогулів без поважної причини в
нових економічних та політичних умовах зменшився, тому до прогульників
застосовували заходи дисциплінарного чи громадського впливу.

Положення про права фабзавкомів і місцевих комітетів від 15 липня 1958
p. спрямовувало профспілки на активну участь в роботі по охороні праці.
На них покладався спеціальний контроль за виконанням адміністрацією
законодавства про працю. Новий порядок розв’язання трудових спорів,
уведений в дію 31 січня 1957 p., мав гарантувати і виробничу, і захисну
функцію фабзавкомів та місцевих комітетів. Але перш за все підвищувалася
їх роль в контролі за виконанням планів, керівництві соцзмаганням.

Поліпшуються, на жаль дуже повільно, умови життя громадян, які припинили
трудову діяльність за віком чи хворобою, непрацездатних осіб та осіб,
які втратили годувальника.(Помітною подією в удосконаленні соціального
забезпечення цієї категорії громадян став Закон про державні пенсії,
прийнятий у липні 1956 p. Він закріплював загальні принципи та порядок
призначення громадянам пенсії.

Закон мав ряд позитивних якостей. Перш за все він уніфіковував критерії,
якими належало керуватися при призначенні пенсіївік, трудовий стаж,
середній розмір платні. При цьому показник віку і розмір трудового стажу
були знижені. Громадяни одержували право на пенсію за старістю: чоловіки
— при досягненні ними 60-ти років та при стажі роботи не менш 25 років,
жінки — при досягненні ними 55 років та при стажі роботи не менш 20
років.

Обов’язково враховувалися умови праці. Для осіб, які були зайняті на
підземних роботах або працювали в інших тяжких умовах, ці показники
знижувалися.

Визначалися мінімум та максимум розміру пенсії. Пенсії
ни-зькооплачуваних трудящих підвищувалися, розміри невиправдано високих
пенсій знижувалися. Усувався розрив в розмірах загальних та підвищених
пенсій.

Колгоспне право. До 1953 p. було досягнуто довоєнного рівня сільського
господарства, але воно не забезпечувало зростаючих потреб населення у
продуктах харчування, а промисловості — у сировині. Сама організація
сільського господарства мала ще чимало недоліків. І це стримувало
економічне піднесення країни. Вересневий (1953 p.) пленум ЦК КПРС вперше
на весь голос повідомив про катастрофічний стан сільського господарства,
до якого призвели об’єктивні причини. До останніх відносилось порушення
найважливіших принципів господарювання, передусім принципу матеріальної
зацікавленості безпосередніх виробників і сільгоспартілей в результатах
праці, принципу поєднання особистого та громадського господарювання з
підпорядкуванням особистого інтересу громадському, а також обмеження
прав і самостійності колгоспів у веденні артільного господарства,
безініціативність колгоспників.

Колгоспне право цього періоду, як і раніш, виходить з хибного уявлення,
що сільськогосподарська артіль — єдино правильна форма ведення
господарства. Тому основна увага приділялася нормативному регулюванню
організації та діяльності колгоспів.

Продовжувався процес укрупнення колгоспів при тому, що кількість
колгоспів зменшувалася також за рахунок перетворення частини колгоспів в
радгоспи.

Усе виразніше визначаються негативні наслідки укрупнення колгоспів у тих
випадках, коли воно ведеться непродумано, про людське око. Один з них —
виникнення так званих безперспективних сіл, їх запустіння, загибель,
другий — гігантоманія, порушення гармонічної єдності між розмірами
об’єднаного господарства та можливостями цілеспрямовано управляти ним,
послаблення уваги до особи — члена великого господарства, в якому особа
губилася.

Розширюється коло об’єктів колгоспно-кооперативної власності. Виходячи з
того, що колгоспи отримали можливість самостійно використовувати
сільськогосподарську техніку, держава відмовляється від виключного права
власності на трактори, комбайни та інші сільгоспмашини, уводить їх до
цивільного обігу і продає за готівку колгоспам. Початок цим новим
відносинам в УРСР поклала травнева (1958 p.) постанова про подальший
розвиток колгоспного ладу та реорганізацію МТС, перетворення їх у РТС*.
До речі, МТС було ліквідовано за ініціативою УРСР. Наприкінці 1958 p.
1637 МТС України було перетворено у 731 РТС. Колгоспи УРСР придбали в
МТС 108000 тракторів, 43 000 зернових комбайнів та інших технічних
засобів на 4,3 млрд. крб. Ціни на техніку були дуже високими. Отже, ця
акція хоча й зміцнила технічний стан колгоспів, але знесилила їх у.
фінансовому відношенні.

З 1955 p. з відмовою від надмірної централізації у плануванні сільського
господарства колгоспи отримали право планувати власне виробництво
самостійно, разом з МТС (доки ті існували), щоб краще використати свої
землі та інші конкретні умови, які були в їх господарствах. Разом із тим
план мав ураховувати необхідність здобуття такого обсягу товарної
продукції, який би задовольняв потреби країни. Уся вироблена продукція,
за винятком тієї, яку колгосп здавав державі у вигляді обов’язкових
поставок, натуроплати МТС та закупок, надходила у розпорядження
колгоспу.

За рішенням вересневого (1953 p.) пленуму ЦК КПРС з колгоспів було знято
їх заборгованість на 1 вересня 1953 р. по обов’язкових поставках
продуктів тваринництва, картоплі та овочів. Були підвищені заготівельні
та закупівельні ціни на основні сільськогосподарські продукти.

У 1958 p. внаслідок реорганізації МТС обов’язкові поставки
сільгосппродукції були скасовані і встановлена єдина форма заготівлі
сільгосппродукції — закуповування її у колгоспів. Закупівельні ціни були
знову підвищені.

Поліпшилася оплата праці колгоспників у громадському господарстві:
усувалися низькі норми оплати за трудоднями, зрівнялівка в нарахуванні
трудоднів, невірні їх витрати (наприклад, високі витрати трудоднів на
утримання управлінського апарату). Праця колгоспника, як і колгоспу в
цілому, оцінювалася не за середніми показниками, а диференційовано:
розрізнялися передові та відстаючі, заохочувалися добрі працівники. Нові
єдині розцінки за трудоднями повніше ураховували характер праці,
кваліфікацію працівника, кількість та якість виробленої ним продукції.
Впроваджувалася грошова оплата праці колгоспників. Передбачалося
регулярне щомісячне авансування і додаткова оплата праці.

З покращенням матеріального стану колгоспників змінювалося також їхнє
моральне самопочуття. До них поверталося почуття гідності, особливо
після того, як у 1958 p. вони нарешті одержали, як усі громадяни,
паспорти.

Але з 1959 p. розпочалися утиски особистого господарства колгоспників,
з’явилися безгрунтовні, вольові розпорядження про скорочення розмірів
присадибних ділянок, а у деяких місцях — і про їх повну ліквідацію, про
обов’язковий продаж особистої худоби колгоспників до громадського стада.

На словах засуджуються порушення колгоспної демократії. Навіть йшлося
про притягнення винних у цих порушеннях до суду, незважаючи на їх високі
посади.

За постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. “Про
Устав сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи
колгоспників в організації колгоспного виробництва та управління
справами артілі” загальним зборам як головному органу колгоспного
самоврядування надавалося право змінювати та доповнювати положення
чинного уставу, що визначали найважливіші питання внутрішнього життя
колгоспу: а) про розмір присадибних ділянок у зв’язку з дійсною участю
члена артілі в її громадському виробництві та з метою найбільш
раціонального використання землі; б) кількість рогатої худоби, овець,
свиней, птиці, які можуть бути в особистій власності колгоспників; в)
обов’язковий мінімум трудоднів, виходячи з потреб громадського
господарства у трудових витратах тощо.

Щоб піднести авторитет загальних зборів — вищого розпорядчого органу
сільгоспартілі — засуджувалася практика, коли райвиконком без відома
членів артілі відміняв рішення загальних зборів. Скарги колгоспників на
рішення загальних зборів в райвиконкоми мали розглядатися на загальних
зборах, а його повторне рішення з того ж питання вважалося остаточним.

Пропонувалося не допускати призначення членів правління та голови
колгоспу, додержуватися уставних строків їх обрання і регулярно
звітувати їм перед загальними зборами колгоспників. Але ці юридичні
положення в основному залишалися на папері. Тим більш, що у той же час
посилюється партійне керівництво колгоспами, поглиблюється безпосереднє
втручання в діяльність колгоспів місцевих партійних і радянських
органів. Голови колгоспів та інші керівники були зараховані в
номенклатуру партапарату.

Кримінальне право. Деякі демократичні зміни торкнулися і цієї галузі
права. Вони звужували сферу кримінальної відповідальності, пом’якшували
відповідальність за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки,
посилювали відповідальність за найбільш тяжкі злочини проти життя та
здоров’я громадян тощо.

Головним завданням кримінального права була охорона суспільного та
державного ладу, соціалістичної власності, особи та її прав і всього
правопорядку від злочинних посягань. З особливою силою підкреслювалося
завдання запобігання злочинності.

Злочином вважалась дія чи бездіяльність, прямо передбачена чинним
законом. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії в
кримінальному праві.

Проголошувалось та послідовно додержувалось положення про те, що
підставою кримінальної відповідальності є лише вина, без вини немає і не
може бути кримінальної відповідальності.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. За тяжкі
злочини відповідальність наставала з 14 років.

Закон, що усував чи пом’якшував караність дії, набував зворотної сили,
тобто він поширювався і на дії, учинені ще до його видання. Закон, який
встановлював караність дії чи посилював її, зворотної сили не мав.

За час існування радянської влади деякі злочини були викоренені (збройне
повстання, контрреволюційний саботаж тощо). Дії, що раніш вважалися
злочинними, втратили свою суспільну небезпеку із зміною
соціально-політичних умов. Саме тому був скасований указ про заборону
продажу, обміну та відпуску на сторону устаткування та матеріалів, про
відповідальність по суду за ці дії.

Зменшилися й види покарань. Відмовилися від таких мір покарання, як
оголошення ворогом народу з вигнанням із СРСР назавжди, випровадження з
СРСР на певний строк, ураження у політичних правах за судом, у тому
числі й позбавлення виборчих прав. Поняття “ворог народу” вилучається з
юридичної термінології. Адже його запровадив Сталін як знаряддя розправи
з невинними людьми, бо це поняття було тавром, що знімало зі слідства та
суду обов’язок шукати докази вини особи.

Смертна кара — розстріл — була оголошена виключною мірою покарання. Його
застосування допускалося лише за зазначені у законі найбільш тяжкі та
небезпечні для держави злочини.

Різко знижувався максимальний строк позбавлення волі — з 25 до 15 років.
З 1959 p. широко практикується умовне засудження. Воно було відомо
радянському праву з 1918 p., але з середини 30-х років застосовувалось
рідко.

Успіхи у боротьбі зі злочинністю та запобіганні злочинам підготували
можливість правильного і доцільного застосування умовного засудження.
Його головне призначення — перевиховати винного, піддати його моральному
засудженню суспільства, передусім його трудового колективу. Умовне
засудження допускало обов’язкове залучення громадськості до
перевиховання засудженого, особливо тоді, коли вона клопоталася перед
судом про пом’якшення вироку шляхом умовного засудження.

У 1959—1960 pp. умовне засудження помилково застосовувалося до злісних
злочинців, у деяких випадках — навіть до небезпечних рецидивістів. Але
незабаром такі помилки стали усуватися, коли Верховний Суд СРСР
постановою від 4 березня 1961 p. застеріг проти застосування умовного
засудження до осіб, що вчинили тяжкі злочини. Зниження злочинності
призвело до змін у порядку звільнення судом від кримінальної
відповідальності і покарання. Однією з підстав для цього була така зміна
обставин до часу розслідування чи розгляду у суді, внаслідок якої діяння
втрачало характер суспільне небезпечного чи суб’єкт переставав бути
соціальне небезпечним. Іншою підставою могло бути визнання, що внаслідок
наступної бездоганної поведінки та чесного ставлення до праці особа до
часу розгляду справи в суді не може більше вважатися суспільне
небезпечною.

Проте сувора кримінальна репресія не виключалась. Вона застосовувалась
за невелику кількість суспільне небезпечних діянь та до малої кількості
осіб, що важко чи зовсім не піддавались виправленню та перевихованню
(шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів, а також
рецидивістів).

З 1959 p. були посилені покарання за такі злочини, як виготовлення і
збут підроблених грошей чи цінних паперів та порушення правил валютних
операцій, розкрадання державного чи громадського майна в особливо
великих розмірах, навмисне тяжке пошкодження та зґвалтування,
хабарництво, посягання на життя працівника міліції та народного
дружинника у зв’язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку.

Покарання призначалося лише за вироком суду. Додержувався принцип
індивідуалізації покарання. Гуманізація кримінального права
відобразилась в новому порядку умовно-дострокового звільнення від
покарання та заміни покарання більш м’яким.

Особа, яка була засуджена до позбавлення волі, виправно-трудових робіт,
заслання, вислання або направлення у дисциплінарний батальйон і довела
зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці своє виправлення,
могла бути достроково звільнена від покарання після фактичного відбуття
не менше половини призначеного строку. Невідбута частина покарання могла
також замінятися більш м’яким покаранням.

У боротьбі з рецидивною злочинністю зазначені строки збільшувались. До
особливо небезпечних рецидивістів умовно-дострокове звільнення не
застосовувалось.

Як завжди, у необхідних випадках видавались акти загальної чи окремої
амністії. Проте у березні 1953 p. загальну амністію було оголошено без
достатніх підстав, проведено поспіхом, некваліфі-ковано. її наслідком
став спалах злочинності. Саме тому не можна відносити цю амністію до
перших кроків десталінізації. У 1955 p. були амністовані деякі
громадяни, які співробітничали з німецькими окупантами. Тоді ж були
достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені радянським судом за
вчинені ними у роки війни злочини.

Кримінальне судочинство. Для демократичного розвитку кримінального
судочинства велике значення мало скасування у 1956 p. антигуманних,
антинародних законів, які санкціонували особливий порядок ведення
слідства і судового розгляду у справах про терористичні організації та
терористичні акти проти працівників радянської влади (постанова ЦВК СРСР
від 1 грудня 1934 р.) та у справах про шпигунство та диверсії (постанова
ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 p.).

Основна увага кримінального судочинства, особливо у другій половині 50-х
років, приділялась встановленню справедливості щодо незаконно
репресованих, регулюванню процесу реабілітації невинно засуджених у роки
масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР,
виданий у вересні 1953 p. Він надав військовій колегії Верховного Суду
СРСР право розглядати за протестами Генерального прокурора рішення
колишніх колегій ОДПУ, “трійок” і так званої “особливої наради” при НКВС
— МВС СРСР. Поряд з тим у 1954 p. було створено комісію президії ЦК КПРС
по розгляду злочинів Сталіна в період “великої чистки” (1936—1939) (це
так звана комісія А.Мікояна, який був її головою). У той же час були
реабілітовані відомі в Україні особи — партійні та державні діячі
В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю. Коцюбинський, М.Скрипник,
П.Постишев, І.Якір.

Для прискорення реабілітації було створено приблизно 100 комісій, які
мали право реабілітації та помилування. Вони виїжджали у місця
ув’язнення і там переглядали справи політв’язнів. І хоча не все було
гаразд у роботі цих комісій, все ж вони відновили чесне ім’я сотням
тисяч невинно засуджених) Але ця робота не дійшла тоді до перегляду
фальсифікованих судових процесів над відомими діячами партії, держави та
науки. Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від політики
масових репресій, переслідування інакомислячих стала ліквідація
концтаборів.

Щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового
нагляду та одночасно посилити значення цієї стадії процесу, було
збільшено кількість судових інстанцій, які користувалися правом
перегляду справ у порядку нагляду. Наглядові функції були надані
Верховному Суду УРСР та обласним судам. У всіх цих судах був створений
спеціальний наглядовий орган — президія. Вона розглядала цивільні та
кримінальні справи у порядку нагляду за протестами голови свого суду чи
прокурора відповідного цьому суду рівня.

Перевага такого порядку судового нагляду очевидна — він спрощував та
прискорював наглядове провадження, підвищував відповідальність
нижчестоящих судів і гарантував дійсне правосуддя.

Було проведено ряд судових процесів над особами, винними в організації
масових репресій, застосуванні недозволених засобів слідства. Першим
таким процесом в СРСР стала справа Берії та його підручних Гоглідзе,
Деканозова, Кобулова та ін. У деяких випадках притягали до судової
відповідальності та засуджували при наявності неспростованих доказів їх
вини слідчих-садистів, активних учасників масових репресій. Але цих
процесів було небагато.

Як це не прикро, все більш затягувався реабілітаційний процес. Прізвища
злодіїв, винних у масових репресіях, знущаннях над мільйонами чесних
громадин, залишалися таємницею. Більш того, на початку 60-х років по
всій країні, в тому числі в Україні, знов розпочалися переслідування
інакомислячих. Гіркий приклад цього — судилище над талановитим адвокатом
Л.Лук’яненком. Він створив організацію “Український робітничо-селянський
союз”, яка добивалася виходу України з СРСР мирним шляхом. Лук’яненко у
січні 1961 p. був засуджений за зраду Батьківщині до розстрілу. Потім ця
кара була замінена позбавленням волі на 15 років. Судів над дисидентами
було багато.

У здійсненні виправно-трудової політики все більше бере участь
громадськість. Вона клопотала про пом’якшення покарання, умовне
засудження, умовне дострокове звільнення, їй доручалася робота з
особами, що вже відбули покарання чи були умовно-достроково звільнені.
Саме громадськість мала допомагати колишньому в’язню у трудовому та
побутовому влаштуванні, увійти йому до колективу, почути слабе
повноцінною, потрібною суспільству людиною. Суд міг покласти на трудовий
колектив, зрозуміло з його згоди, обов’язки по нагляду за
умовно-достроковим звільненням протягом невідбутої частини покарання та
проведенню з ним виховної роботи.

Роботу громадськості з особами, які відбули покарання, спрямовували
наглядові комісії та комісії у справах неповнолітніх. Останні,
наприклад, могли віддати неповнолітнього, звільненого з колонії, на
поруки чи під нагляд колективу трудящих, громадської організації чи
окремих громадян за їх клопотанням.

5. Економічні зміни

Паралельно з „відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного
життя розгорталась широка програма реформування економіки. Завдання
„наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за
20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії
економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати
керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам
народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й
розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано
отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не
була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця
економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати
своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до
загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які
нічим не були відшкодовані.Проте, Україна не мала змоги скористатися
можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна
система працювала за старими правилами.

У 50-ті роки у розвитку світової цивілізації розпочався якісно новий
етап, спричинений так званою науковотехнічною революцією (НТР), що
супроводжувалася широким впровадженням у виробництво розробок нової
техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією і
автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям
промисловості, пов’язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних
пристроїв, електроннообчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком
атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична
металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначали
рівень економічної могутності держави. Проте ці галузі були
найрозвинутішими в Україні. Саме тому на перший план вийшли питання
модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з існуючою
централізованою системою управління народним господарством, котра
гальмувала цей процес. Дріб’язкова опіка підприємств, часте коригування
планів, концентрація у міністерських кабінетах більшості оперативних
функцій були основними перешкодами на шляху НТР.

Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів на
перших порах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з
небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала
інтересам України. Навіть за умов тотального контролю державної
бюрократії над економікою реформа позитивно позначилася на виробництві.
Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не
йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. В результаті
заводи і фабрики здобули більше можливостей для придбання найновішого
устаткування, раціонального використання місцевих ресурсів і
науковотехнічних кадрів.

Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального
потенціалу республіки. Друга половина 50х років стала періодом помітного
зростання економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика
десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. В цій галузі
треба звернути увагу на ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу
їх майна колгоспам. Цим було скасовано зайву ланку громіздкої системи
управління сільськогосподарським виробництвом. Позитивним було
підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці покращення все ж таки
програвали іншим тенденціям. Можна згадати хоча б „кукурудзяну епопею”,
коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися
вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжнім лихом для
сільського господарства стали карикатурні м’ясні й молочні кампанії,
спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі.
Такі експерименти майже нанівець звели попередні досягнення в галузі
сільського господарства і поставило його у кризовий стан. З 1950 по 1958
р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на
65%, а в 1958—1964 рр. — на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби
реформ у сільському господарстві були приречені саме на такий результат.
Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона
спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва.
Зазнали адміністративного тиску підсобні господарства колгоспників. Як і
раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва
вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Таким чином
тогочасні реформи та методи їх впровадження були авантюрою, яка дорого
обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості, її розвиток в
Україні характеризувався значним збільшенням капіталовкладень у важку
промисловість, уповільненням темпів розвитку легкої і загальним
зниженням темпів зростання.

Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному розвиткові України. Але
непослідовність, суперечливість торкнулася тільки окремих сторін життя
радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що
задуми ініціаторів стали перетворюватися на свою протилежність. До того
ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного
кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

6. Україна на міжнародній арені

Друга половина 50х рр. стала поворотним пунктом у новітній історії
літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські
ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення
загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її
багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не
сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла
духовному розкріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори
О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, Б.Окуджави, інших
відомих російських письменників, творчість яких сприяла пробудженню
критичної думки у суспільстві, пошукам правди життя, осмисленню буття.
Саме у цей час починається «новітнє українське» відродження. У
літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління
«шістдесятників». «Шістдесятництво» — прояв політичних форм опору різних
соціальних верств населення існуючому режиму. Найактивніше і найширше у
цьому русі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною
мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації,
ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік,
жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання
існуючої Конституції, за свободу в питаннях художньої творчості. Це в
кінцевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державної влади та
характеру її діяльності.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли
московська «Літературна газета» опублікувала статтю Олександра Довженка
«Мистецтво живопису і сучасність», у якій кінодраматург закликав
«розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей виступ знайшов
жвавий відгук серед письменників.

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і
демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші
незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба
писати… Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної
щирості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій
народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка
виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся
радянська поезія для неї неістотна… Валерій Шевчук писав блискучі
психологічні новели «ні про що».

Центром українського «шістдесятництва» став заснований в 1959 р.
київський клуб творчої молоді «Сучасник», ініціатором і натхненником
створення якого був театральний режисер Лесь Танюк. Клуб здійснював
значну просвітницьку роботу, проводив святкування ювілейних дат видатних
українських діячів, сприяв організації виставок молодих. У 1962 р.
аналогічний клуб «Пролісок» виник у Львові, надалі творчі осередки
«шістдесятників» з’явилися в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, інших
містах республіки.

У 60-х рр. ім’я письменника В.Некрасова тісно пов’язувалося з найбільш
опозиційнодемократичним журналом «Новый мир», головним редактором якого
був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки,
роздуми про минуле й сучасне Києва. Роздуми В.Некрасова відрізнялися
прямотою, правдивим висвітленням війни, відмовою від відкрито «чорного»
зображення західного способу життя. Це й стало однією з причин нападок
на письменника, що спонукало його у 1977 р. емігрувати.

Поступове згортання «хрущовської відлиги» на початку 60х рр. знайшло
відображення і в українській літературі. Після зустрічі Хрущова з
представниками творчої інтелігенції у Москві наприкінці 1962 р.,
розціненої як «закручування гайок», посилюється наступ на нову
літературу в Україні. Різкій критиці партійне керівництво піддало
творчість І.Драча, М.Вінграновського, І.Світличного, С.Голованівського,
С.Сверстюка.

Українськими композиторами в 50ті роки було створено багато талановитих
творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію
композитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса
«Украдене щастя».

У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову, в якій визнав неправильною і
однобокою оцінку опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький». Однак і цього
разу партійне керівництво не утрималося від менторського тону щодо
митців, заявивши про неприпустимість відхилень у сфері музичного
мистецтва від принципів соціалістичного реалізму.

Великої популярності серед населення набули твори композиторів
П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка І.Шамо та інших майстрів.

Тривало переманювання видатних українських митців до Москви.
О.П.Довженка забрали туди примусово. На той час ним було підготовлено
сценарій кінофільму, «Антарктида», кіноповісті «Зачарована Десна» та
«Поема про море». За останню у 1959 р. (посмертно) митця було удостоєно
Ленінської премії.

7. Національне питання

Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова дотримуватися
основних засад радянської національної політики — навіть якщо

водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958
р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення
національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отож,
школярі були зобов’язані вивчати рідну, а також російську мову. Позірно
ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову
навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися на
Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формальних
і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато
батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх
вивченням другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких
приєдналися навіть українські партійні чиновники, режим завдав цього
удару по вивченню національних мов, продемонструвавши в такий спосіб, що
навіть у період лібералізації він міг лише модифікувати, але не
відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії
та протитечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські
інтелектуали. Загальне послаблення ідеологічного контролю виявило нові
настрої, що зароджувалися серед освіченої міської молоді. Якщо палка
меншість була сповнена рішучості виправити кривди сталінського терору,
то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і політичних питаннях
великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали настрої
непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,
так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали
нестерпними одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна
манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її
‘середовищі поширювалася мода на західну джазову та поп-музику, що
викликало переляк у старшого покоління. А деякі молоді люди, зокрема так
звані “стиляги”, навіть хизувалися своїм нечуваним (за радянськими
мірками) одягом і “антигромадською поведінкою”. На Україні, як і в
усьому Радянському Союзі, почало з’являтися матеріалістичне й
егоцентричне “Я”-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже
відмінне від попереднього, що породило таких завзятих комуністів і
націоналістів.

8. Посилення революції. Антицерковна кампанія.

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала
гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що
базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в
суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової
антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 — 60х рр.

Газети, радіо, культурноосвітні заклади, інші засоби впливу на населення
були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої
половини 50х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50х — початку
60х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму.
Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських
засадах, створює науковометодичні ради, секції пропаганди
науковоатеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах
створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються
кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму
запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних
закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійнотехнічних
училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі
політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються
теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою,
кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства.
Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про
припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того),
а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об’єкт
міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку
уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди
закривалися і навіть демонтувалися «у зв’язку з реконструкцією населених
пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися
можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права
керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади
сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя
тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого
в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 19571964
рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це
торкнулося центральних та південносхідних районів республіки, де опір
населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській
області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14.
Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в
усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих
наукових досягнень XX століття релігійне мислення е проявом відсталості,
реакційності і суперечить природі радянської людини будівника
комунізму.

Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей,
особливо старшого віку.

Смерть Сталіна у березні 1953 р. та “хрущовська відлига” породили нові
надії та дали початок новому етапові Хресної дороги УГКЦ — активної
катакомбної діяльності. Основними протагоністами цього періоду церквного
життя були єпископи, священики, монахи, монахині і вірні, що повернулися
додому з таборів і заслання та всупереч усім труднощам і перешкодам, які
штучно створювалися радянською владою 25, ставали невеличкими острівцями
(часто ізольованими від інших), навколо яких почалося поступове
відновлення церковної структури. Ці процеси не залишились непоміченими
органами влади. Згідно з інформацією від 6 серпня 1956 р., яку надіслав
голова Ради у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР Г. Карпов у ЦК КП
України:

В настоящее время 243 человека из 344 репрессированного за время с 1945
по 1950 гг. униатского духовенства освобождены. Возвратившись к месту
своего жительства, часть этого греко-католического духовенства проводит
богослужения и исполняет религиозные обряды на дому у себя и у верующих,
в чем им никто не препятствует, так как в советском законодательстве нет
указаний на уголовное преследование за эти действия, при этом они
ссылаются на свободное положение римо-католической церкви в этих
областях. Отдельные униатские священники, захватывая даже отдельные
воссоединенные церкви, выступают открыто с проповедями, в которых
призывают не подчиняться патриарху Алексию и признавать Папу Римского и
разъясняют верующим, что ликвидация униатской церкви и репрессии против
униатского духовенства были допущены вследствие искривлений законности в
тот период времени… В связи с такой деятельностью униатского
духовенства в Совет поступают заявления от групп веруюих униатов о
восстановлении униатской церкви и регистрации униатских церквей и
священников.

Карпов навіть висловив побоювання, що “создавшееся положение начинает
принимать форму, угрожающую самовосстановлением части униатской церкви”.

Із єпископів, які здійснювали своє архипастирське служіння ще до 1946 р.
та яким вдалося пережити тяжкі роки заслання, повернутися в Галичину
змогли лише владики Іван Лятишевський (до Станіслава у 1955 р.) та
Миколай Чарнецький (до Львова у 1956 р.). Амністію у 1956 р. також
отримали підпільний єпископ О. Хіра та адміністратор Мукачівської
єпархії о. М. Мураній. Однак у зв’язку з революційними заворушеннями в
Угорщині вони були повторно заарештовані в 1957 р. та вислані за межі
України у м. Караганду (Казахстан). Проте о. Мураній зміг через суд
домогтися відміни покарання і невдовзі, прибувши на Закарпаття, очолив
підпільну Церкву як адміністратор владики Хіри.

Незважаючи на те, що багато греко-католицьких священиків повернулося з
заслання, проблема забезпечення вірних душпастирською опікою була
надзвичайно гострою. Тому одним із першочергових завдань керівництва
підпільної УГКЦ став підбір, навчання і висвячення кандидатів духовного
стану. Був і ще один спосіб вирішення проблеми браку духовенства. Після
смерті Сталіна, чимало греко-католицьких священиків, які за тих чи інших
обставин змушені були перейти на православ’я, почали шукати контактів з
єпископами, прагнучи відновити свою приналежність до УГКЦ. Попри можливі
труднощі, владика Чарнецький у 1956 р. прийняв досить сміливе і водночас
важливе рішення: православні священики могли знову повернутися під його
юрисдикцію після відбуття належної покути. Крім того їм навіть було
дозволено далі служити греко-католицькій пастві в храмах, які офіційно
вважалися православними. 29 Переважно владика надавав право відкликати
перехід на православ’я, тобто давати єпископські відпусти, старшим
священикам, яких добре знав та мав до них довіру. 30 Маємо цікаве
свідчення о. Ізидора Бутковського, який спершу погодився перейти на
православ’я, але дуже швидко, через бойкотування сім’ї, подав заяву до
єпархіального управління РПЦ про свою відмову. За це він, зрозуміло, був
відразу ж заарештований і засланий до Сибіру. Після повернення о.
Бутковський зустрівся з владикою Лятишевським, який пояснив йому, як
варто було поступити, щоб уникнути арешту:

Як хтось є під юрисдикцією православного, а хоче бути католиком, то він
має прийти до католицького єпископа і попросити, щоби він був
католицьким священиком. Вам не треба було відпускатися у того
православного, лише зголоситися у нашого: “Прийми мене під свою
юрисдикцію”…

Цей феномен священиків, які верталися в лоно УГКЦ, не роблячи відкритого
відречення від православ’я, є одним із характерних образів складної
мозаїки, якою було підпільне церковне життя. І тому не можна його
оцінювати за чорно-білими критеріями. Для збереження віри та
забезпечення подальшого існування Церкви у катакомбах необхідними були
як твердість і стійкість, так і постійна готовність до змін, певна
гнучкість. Вирішення проблеми браку священиків шляхом прийняття офіційно
діючих православних священиків показує, що підпільна ієрархія була
готова пристосовуватись до складних радянських обставин.

Проблема поповнення рядів греко-католицького духовенства була тісно
пов’язана з необхідністю забезпечення спадкоємності церковної ієрархії.
У Станиславівській єпархії, за свідченням владики Софрона Дмитерка, на
час повернення владики Лятишевського із заслання, повноваження ординарія
вже виконував єпископ Іван Слезюк, висвячений таємно ще Григорієм
Хомишиним у 1945 р. Владика Лятишевський погодився з таким станом справ,
бо знав про його таємну хіротонію і, “як щось треба було, то звертався
навіть до нього” .

У Львівській єпархії ситуація була дещо інакшою. Владика Миколай
Чарнецький хоч і був набагато активнішим та й довше прожив від Івана
Лятишевського, проте він нікого не висвятив на свого наступника.

Після смерті владики Чарнецького у Львові 2 квітня 1959 р. кандидатом
на єпископа був призначений ігумен монастиря ЧНІ в Тернополі о. Василь
Величковський, який після повернення з таборів у 1955 р. (арештований в
1945 р., спершу був засуджений до розстрілу, що згодом замінили на
табори) був прописаний та жив у Львові. Висвячував його сам митрополит
Йосиф Сліпий, який завдяки старанням Апостольського престолу та зокрема
папи Івана XXIII був помилуваний декретом Президії Верховної Ради СРСР
від 26 січня 1963 р. та звільнений для участі в Другому Ватиканському
соборі.

Таємна хіротонія відбулася 4 лютого 1963 р. в кімнаті одного з
московських готелів безпосередньо перед виїздом митрополита Йосифа до
Риму. Василь Величковський отримав титул єпископа Луцького та був
призначений місцеблюстителем глави Церкви з безпосередньою
відповідальністю за Львівську архиєпархію. 35 Хоча з від’їздом
митрополита Сліпого, на Україні вже не було між живими жодного ле?ально
висвяченого єрарха, канонічна діяльність УГКЦ не припинялася, оскільки
вона зберегла не лише вірних та духовенство, але й ієрархію.

Висновки

Тепер можна дати коротку оцінку результатам “відлиги”.

Період десталінізації був досить суперечливим часом у розвитку держави і
права України. З одного боку, під впливом рішень XX з’їзду КПРС, який
засудив культ особи Сталіна, йшов процес демократизації
державно-правового життя, намітилась тенденція до поліпшення життя
людей, розширення їх прав, а з другого — консервативні уявлення, які
тривалий час зберігались у керівництві країни, а також волюнтаризм у
прийнятті рішень неминуче призводили до хиб і прорахунків.

Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно і
не була завершена. Державний апарат, виплеканий Сталіним, зазнавши лише
косметичного ремонту, устояв.

Влада, яка зосереджувалась у руках партійно-державної номенклатури, так
і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління
виявилися досить живучими. Командно-адміністративна система збереглася.

Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття режиму культу
особи Сталіна продовжувала вперто будувати поза-ринковий, казармений,
мілітаристський соціалізм, який не відповідав потребам продуктивних сил
суспільства, об’єктивним законам його розвитку. Проте він вижив при
підтримці адекватної йому командно-адміністративної системи,
всеохоплюючої “апаратної” держави як знаряддя такого соціалізму.

Оптимістичний висновок третьої програми партії про переростання з другої
половини 50-х років диктатури пролетаріату у всенародну державу видавав
бажане за дійсне. Реальна демократизація суспільного життя як невід’ємна
риса всенародної держави не була забезпечена. А втім, диктатури
пролетаріату також не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна
склалась диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В
обстановці боротьби з культом особи у період з середини 50-х до середини
60-х pp., партійно-державна бюрократія прикрасила себе демократичним
одягом, не змінюючи при цьому в основному своєї суті.

Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських
народів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ.
Сталінський підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору,
ідеології та примусової індустріалізації, виявився ефективним, але
штучним методом просування радянського суспільства вперед. Хрущов
розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не примус,
ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не
революційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб
здійснити перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі
старими.

У 1956 р. на XX з’їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у
радянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав
нищівній критиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних
ортодоксів велику розгубленість. Ця “секретна промова” стала сигналом до
початку десталінізації. За нею почали відбуватися помітні зміни в
атмосфері життя країни. Було послаблено ідеологічні настанови, що стало
початком “відлиги” в культурному житті. Послаблювалася політика
самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно
контрольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни.
Невпинна русифікація неросійських народів стала більш скраденою.
Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. Це не
означало, що зникли тоталітарні риси режиму — вони лишалися великою
мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському
періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали
позитивну спрямованість для для радянської системи. Проте, “відлига”
торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які
відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але
епослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що
задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна
реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і
починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники
постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби
штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах
все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.

До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, щоб довести реформи до
логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після
відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.

Список використаної літератури

О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія,
Історія України: нове бачення – К., Альтернатива, 1997 – 424с.

O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред.
Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних
закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с. (Гаудеамус).

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ
століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

Жуковський А, Субтельний О. Нарис історії України. — С.137.

Баран В. К Україна після Сталіна. — С. 34; Історія Української РСР. —
Т.9. — С. 304.

СубтельнийО. Україна: історія. — С. 438.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020