.

Способи забезпечення виконання зобов’язання як гарантія захисту прав та законних інтересів учасників договірних віднос (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
643 6856
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Способи забезпечення виконання зобов’язання

як гарантія захисту прав та законних інтересів учасників договірних
відносин”ПЛАН

Вступ

Загальні положення про забезпечення виконання зобов’язання

Загальні положення про неустойку як засіб забезпечення виконання
зобов’язання

Поняття неустойки та її види

Штраф і пеня як вид неустойки

Особливості окремих видів забезпечення виконання зобов’язання

Договір поруки

Поняття гарантії

Загальні положення про завдаток

Поняття застави

Загальні положення про при тримання

Висновки

Список використаної літературних джерел

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Способи забезпечення виконання зобов’язання
як гарантія захисту прав та законних інтересів учасників договірних
відноси”.

Актуальність досліджуваного питання можна пояснити тим, що зобов’язання
є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх.
Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із
загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, розмежувати з
речовими відносинами.

Виконання зобов’язання можна визначити як здійснення боржником тієї дії,
яку має право вимагати від нього кредитор на підставі існуючого між ними
зобов’язання.

Вимогами до виконання зобов’язань визначаються насамперед принципи їх
виконання, під якими маються на увазі закріплені в законі основні
засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації
суб’єктивних прав і обов’язків у цих правовідносинах.

Засоби забезпечення договірних зобов’язань можуть виступати у різних
формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, поруки, відшкодування
збитків та моральної шкоди, застосування інших мір відповідальності
тощо.

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний)
характер і залежать від основного зобов’язання: при недійсності або
припиненні основного зобов’язання вони також припиняють свою дію.

Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання встановлені ст.548
ЦК. Вони виглядають таким чином:

1) виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується
додатковим (акцесорним) зобов’язанням, якщо це передбачено договором або
законом;

2) недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов’язання (вимоги) має наслідком
недійсність додаткового (забезпечувального) зобов’язання, якщо інше не
встановлено ЦК;

4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не
спричиняє недійсності основного зобов’язання.

В даній роботі будуть розглядатися такі питання як: поняття зобов’язань;
загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов’язань;
класифікація засобів забезпечення виконання зобов’язань; речово-правові
засоби забезпечення виконання зобов’язань; зобов’язально-правові засоби
забезпечення виконання зобов’язання тощо.

Гадаємо, що розгляд саме цих питань дозволить якнайповніше і
найлогічніше висвітлити загальну тему роботи.

При написанні даної роботи були використані різноманітні літературні
джерела та наукові методи дослідження.

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

Приступаючи до розгляду питань забезпечення виконання зобов’язань,
необхідно зробити кілька попередніх зауважень. Насамперед слід
враховувати, що хоча гл,49 ЦК має назву “Забезпечення виконання
зобов’язань”, однак передбачені у ній засоби розраховані головним чином
на забезпечення виконання договорів.

Звичайно, нема перешкод до того, щоб, наприклад, виконання зобов’язань
із відшкодування шкоди було забезпечене неустойкою тощо, але все ж
досить складно уявити таку ситуацію, коли санкції первинні, пов’язані з
відшкодуванням завданої шкоди, було б доцільно ще й забезпечувати
санкціями другого порядку (неустойкою).

По-друге, слід звернути увагу на співвідношення понять “забезпечення
виконання зобов’язань” і “відповідальність за порушення зобов’язань”. У
ЦК 2003 р. цим питанням присвячені окремі глави — 49 (“Забезпечення
виконання зобов’язання”) та 51 (“Правові наслідки порушення
зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”). Таким чином,
у загальних рисах збережено підхід, який мав місце у ЦК УРСР 1963 р., де
існували спеціальні глави 16 (“Забезпечення виконання зобов’язань”) і 18
(“Відповідальність за порушення зобов’язань”).

Здавалося б, позиція законодавця зводиться до того, що він досить чітко
розрізняє два інститути. Водночас у гл.51 ЦК йдеться про існування
відповідальності у формі припинення зобов’язання, зміни умов
зобов’язання, сплати неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди
тощо (ст.611 ЦК). Сплата неустойки розглядається в одній площині з
іншими видами відповідальності, зокрема стягненням збитків (ст.624 ЦК)
[1].

У свою чергу при характеристиці засобів забезпечення виконання
зобов’язань у гл.49 ЦК йдеться про відповідальність. Наприклад, у ст.554
ЦК згадується відповідальність поручителя перед кредитором. У зв’язку з
цим виникає необхідність встановлення характеру взаємозв’язку між цими
категоріями.

Аналіз їх сутності дозволяє зробити такі висновки. І засоби забезпечення
зобов’язань, встановлені нормами гл.49, і заходи відповідальності,
передбачені у гл.51 ЦК, мають однакову мету — стимулювати боржника до
виконання зобов’язання і захистити інтереси кредитора. Тому ті й інші
можуть бути віднесені до засобів забезпечення належного виконання
зобов’язань.

Водночас серед засобів забезпечення виконання зобов’язань слід виділити
спеціальні засоби забезпечення, передбачені гл.49 ЦК (“засоби
забезпечення” у вузькому значенні слова), і міри відповідальності. Однак
цим співвідношення між категоріями “відповідальність” і “спеціальні
засоби забезпечення” не вичерпуються.

Хоч традиційно як одна з форм відповідальності розглядається лише
неустойка (ст.611 ЦК), але якщо виходити з визначення відповідальності
як санкції у вигляді негативних наслідків, що покладаються на особу,
винну в скоєнні правопорушення, можна помітити, що під поняття
“відповідальність” підпадають і застава, і завдаток.

Дещо окремо знаходяться порука і гарантія, де негативні наслідки для
іншої особи настають незалежно від її вини і протиправності дій. Однак
враховуючи те, що ЦК іменує покладання на цих осіб санкцій за
невиконання зобов’язання відповідальністю (ст.ст.554, 566 ЦК), очевидно,
слід і поруку, і гарантію розглядати як відповідальність.

Таким чином, виявляється, що спеціальні засоби забезпечення водночас є
заходами відповідальності. Виняток становить притримання (ст.ст.594-597
ЦК), яке за своєю сутністю є засобом захисту прав кредитора, але не
мірою відповідальності боржника, оскільки не супроводжується настанням
негативних майнових наслідків для останнього (щоправда власник
притриманої речі втрачає можливість користуватися нею, однак це не можна
вважати санкцією за порушення, оскільки так само не користується своїми
речами орендодавець або особа, яка передала річ у заставу кредитору).

Отже, засоби забезпечення договірних зобов’язань можуть виступати у
різних формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, поруки,
відшкодування збитків та моральної шкоди, застосування інших мір
відповідальності тощо.

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний)
характер і залежать від основного зобов’язання: при недійсності або
припиненні основного зобов’язання вони також припиняють свою дію.

Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення виконання зобов’язань
має бути письмово зафіксований або в самому зобов’язанні, на
забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою.

Згідно з нормами ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання
зобов’язання має вчинятися в письмовій формі. Недодержання цієї форми
має наслідком визнання його нікчемним.

Деякі зі способів мають бути не тільки оформлені письмово, а й
потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках -також
державної реєстрації.

Так, для забезпечення інтересів заставодержателя, уникнення
несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорсткі вимоги
до оформлення застави у тих випадках, коли майно залишається у
боржника-заставника. Якщо за загальним правилом достатньо простої
письмової форми угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і
переробці вимагають нотаріального посвідчення з наступною державною
реєстрацією у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застав
рухомого майна [12].

Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання встановлені ст.548
ЦК. Вони виглядають таким чином:

1) виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується
додатковим (акцесорним) зобов’язанням, якщо це передбачено договором або
законом;

2) недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов’язання (вимоги) має наслідком
недійсність додаткового (забезпечувального) зобов’язання, якщо інше не
встановлено ЦК;

4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не
спричиняє недійсності основного зобов’язання.

Засоби забезпечення виконання зобов’язань можуть бути класифіковані за
різними підставами.

Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть
бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення
зобов’язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають
конкретні наслідки невиконання зобов’язання. До таких засобів належать:
неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання (гл.49 ЦК).

Універсальним засобом забезпечення зобов’язань є відшкодування боржником
збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов’язання (ст.623
ЦК). Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від
спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може
бути визначений лише після невиконання зобов’язань.

Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти
речово-правові і зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання
зобов’язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора
забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом
забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток,
притриманий.

Зобов’язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання
зобов’язання шляхом створення можливості пред’явлення до нього або до
третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов’язальної вимоги.
До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Перед тим як аналізувати окремі способи забезпечення зобов’язань слід
зазначити, що всі способи (види) забезпечення виконання зобов’язань
пропонувалося також поділяти на три види, взявши за критерій поділу
мету, для якої вони встановлюються, у поєднанні з характером самого
способу забезпечення. Таким чином виокремлюють такі способи
забезпечення:

1) ті, що встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок
невиконання (неустойка, завдаток);

2) ті, що супроводжуються виділенням з майна боржника певної його
частини, яка повинна служити насамперед задоволенню можливих вимог цього
кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава,
притримання);

3) ті, що мають на меті залучення до зобов’язання інших осіб, майно
яких поряд із майном боржника також могло б слугувати для задоволення
вимог кредитора (порука, гарантія)1.

Недоліком цього критерію є його комплексність (а отже, і певна
розпливчастість), внаслідок чого запропоноване об’єднання у групи має
дещо штучний характер. Воно становить певний теоретичний і практичний
Інтерес, але в межах спеціальних досліджень.

Отже, скористаймося наведеним вище поділом способів забезпечення
виконання зобов’язань на речово-правові та зобов’язально-правові, а
відтак розгляньмо окремі їх види [18].

2. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО НЕУСТОЙКУ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ
ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

2.1. Поняття неустойки та її види

Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником
зобов’язання. Практично так само визначається неустойка в навчальній і
науковій цивілістичній літературі.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов’язань, особливо у
договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки
пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат
кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником
своїх обов’язків.

Це забезпечується такими властивостями неустойки:

1) можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов’язання,
без надання доказів про завдання збитків та їх розмір;

2) можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір
та умови сплати неустойки (крім випадків існування, так званої
нормативної неустойки — ст.550 ЦК);

3) можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані
йому невиконанням договору, у зручній для нього грошовій формі. У
зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що хоча ст.549 ЦК передбачає
можливість стягнення з боржника неустойки у вигляді майна, однак
механізм реалізації такого права поки що не визначений, що на практиці
може створити

значні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.

У юридичній літературі була висловлена точка зору, що неустойку у
вигляді стягнення майна можна іменувати “альтернативна неустойка”,
оскільки тут для боржника має місце альтернатива: у разі порушення
передати кредиторові грошову суму або інше майно’. Проте вона навряд чи
може бути прийнятною, оскільки у цивілістиці вже вживається поняття
“альтернативна неустойка” для позначення можливості кредитора обирати
між стягненням неустойки або збитків [11].

Ведучи мову про неустойку як спеціальну форму відповідальності, слід
зазначити, що тут, як і в інших випадках застосування спеціальних форм
відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу
цивільного правопорушення. Наприклад, для стягнення виняткової неустойки
не потрібна наявність збитків у кредитора, а отже, відпадає і питання
про причинний зв’язок між збитками і протиправними діями. Тому для
відповідальності тут достатньо протиправної й вини боржника.

Про це свідчить і судова практика. Так, наприклад, банки, пред’являючи
до громадян позов про стягнення заборгованості за кредитом і пені
(неустойки) за прострочення його повернення, позбавлені необхідності
доводити наявність у них збитків внаслідок прострочення повернення
позики. Докази надаються лише стосовно факту видачі кредиту і
неповернення його в строк. Саме прострочення є протиправною дією. Вина
тут можлива як у формі наміру, так і у формі необережності, однак для
цієї категорії справ вказана обставина практично не має значення.

Неустойка має характер додаткового обтяження для боржника і за загальним
правилом підлягає сплаті незалежно від наявності збитків (ст.624 ЦК).

Неустойка покликана забезпечити виконання зобов’язання, стимулюючи
боржника до належного виконання, а вона компенсує (повністю або
частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов’язання.
Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов’язання в натурі
(ст.552 ЦК) [1].

Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов’язання і вина боржника,
незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак якщо збитки е, то
залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на
відшкодування збитків розрізняють неустойку:

1) залікову — не виключає права вимагати відшкодування збитків, проте
лише в тій частині, яка не покрита неустойкою;

2) виняткову — закон або договір можуть передбачити стягнення лише
неустойки, але не збитків (використовується, як правило, у випадках
прострочення зобов’язання);

3) штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків в повній сумі понад
неустойку; стягується у вигляді загального правила;

4) альтернативну — за вибором кредитора стягується або неустойка, або
збитки (ст.624 ЦК).

Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на договірну та
нормативну.

Провідною з них є договірна неустойка (та, що встановлюється договором
сторін). Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру
норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає
безумовному застосуванню. У випадках коли положення про неустойку
міститься в диспозитивній нормі, вона застосовується лише тоді, коли
сторони своєю угодою не передбачили іншого розміру неустойки. Прикладом
диспозитивної норми тут може бути правило ст.625 ЦК, згідно з яким
боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу
кредитора зобов’язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від
простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або
законом.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Водночас сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки,
встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків,
передбачених законом).

Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо
він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які
мають істотне значення. Слід зазначити, що у цьому випадку зменшення
розміру неустойки є правом суду. Водночас ст.616 ЦК зобов’язує суд
зменшити неустойку, якщо порушення зобов’язання сталося з вини
кредитора.

2.2. Штраф і пеня як вид неустойки

Оскільки у ст.549 ЦК згадуються, крім неустойки, ще і штраф, пеня, то
постає питання про їх правове значення.

Існує думка, що це різновиди неустойки, які мають свої особливості. Ця
позиція отримала підтримку й у новому ЦК, який містить визначення цих
традиційних для радянського цивільного права (ст.204 ЦК 1963 р.)
різновидів неустойки.

Згідно зі ст.549 ЦК штраф — це неустойка, що обчислюється у відсотках
від суми порушеного зобов’язання.

Пеня — це неустойка, яка встановлюється на випадок прострочення
виконання зобов’язань і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов’язання.

Такий підхід, однак, здається не дуже вдалим, оскільки різні терміни
вживаються для позначення тотожних понять. Фактично, пеня — це та сама
виняткова неустойка, а штраф — неустойка штрафна. Тож виникає небезпека
змішування різних понять, коли йдеться про однакові за сутністю санкції.
До того ж вживання термінів “неустойка”, “штраф” і “пеня” у різному
значенні є хибним з точку зору їх етимології: латинське роепае означає
штраф (а під впливом російської термінології почало позначатися як
неустойка).

Як вже зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки
способом забезпечення виконання зобов’язань, а й однією з форм
цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють
її застосування, вміщені у гл.51 ЦК “Правові наслідки порушення
зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. Зокрема
згідно зі ст.611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання
або неналежне виконання зобов’язання, а ст.550 ЦК встановлює, що
кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за
порушення зобов’язання (ст.617 ЦК) [1].

3. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

3.1. Договір поруки

За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб)
частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за
виконання ним свого обов’язку (ст.553 ЦК).

Отже, порука — це договір, за яким до зобов’язання основного боржника
додатково приєднується зобов’язання іншої особи, що за нього ручається.
У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе
особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник
і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (тобто
поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник,
включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування
збитків), якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну)
відповідальність поручителя.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарне,
якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про
це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання
про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить
боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має
право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав
проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які
міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з
особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у
разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг [8].

Таким чином, поручитель у випадку пред’явлення до нього вимоги з боку
кредитора хоча і пов’язаний певними процесуальними обов’язками щодо
боржника (має попередити останнього про подання вимог кредитором,
залучити боржника до участі у справі у випадку пред’явлення позову), але
зберігає своє відносно автономне становище насамперед у зв’язку з
оцінкою заперечень, що має проти кредитора основний боржник.

Згідно зі ст.556 ЦК до поручителя, який виконав зобов’язання, переходять
усі права кредитора у цьому зобов’язанні. При цьому обсяг прав
кредитора, що переходять до поручителя, відповідає обсягу задоволених
поручителем вимог кредитора за основним зобов’язанням. Якщо основне
зобов’язання було забезпечено кількома різними поручителями, кожний з
них одержує право зворотної вимоги до боржника в розмірі сплаченої цим
поручителем суми.

Якщо боржник виконав забезпечене порукою зобов’язання, то згідно зі
ст.557 ЦК він має негайно повідомити про це поручителя. Інакше
поручитель, що також виконав зобов’язання, має право стягнути з
кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника.
В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно
одержане.

Врахування значення і ролі особи поручителя зумовило необхідність
вирішення питання про оцінку вартості послуг поручителя. ЦК 1963 р. ці
питання не регулював і, як правило, послуги поручителями надавалися
безоплатно. Тому в практиці цивільного обігу можливості застосування
поруки не використовувалися повною мірою через відсутність
заінтересованості поручителів у наданні таких послуг. Адже поручитель
ніс відповідальність у тому ж обсязі, що й основний боржник. Замість
ризику, що на нього покладався, він усього лише мав перспективу одержати
права кредитора за цим зобов’язанням. Природно, що бажаючих безоплатно
ризикувати своїм майном (адже стягнення боргу і збитків з основного
боржника є дуже проблематичним, про що свідчить той факт, що цього не
зробив кредитор за основним зобов’язанням) є не так вже багато. У
зв’язку з цим нагальною виявилася потреба підвищення заінтересованості
потенційних поручителів у прийнятті на себе обов’язків із забезпечення
виконання зобов’язань.

З урахуванням цих обставин у ст.558 ЦК передбачено, що поручитель має
право на винагороду за послуги, які він надав боржнику. Проте така плата
має бути передбачена договором. Умова про оплату послуг поручителя може
бути включена у договір поруки або у момент його укладення, або у
процесі виконання такого договору.

Порука припиняється:

1) з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Це пояснюється тим, що
порука має акцесорний характер;

2) у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого
збільшується обсяг його відповідальності;

3) у разі якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор
відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або
поручителем;

4) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився
за нового боржника;

5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі
якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор
протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного
зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного
зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення
вимоги, порука припиняється,

якщо кредитор не пред’явить позов до поручителя протягом одного року від
дня укладення договору поруки.

Слід зазначити, що ринкові умови господарювання певною мірою
“реанімували” поруку як засіб забезпечення виконання зобов’язань, яке в
практиці планового господарювання не мало особливого поширення.

Водночас застосування поруки ще не досягло належного рівня. Причиною
тому є відсутність заінтересованості, побоювання збитків у поручителя.
Адже боржник і поручитель відповідають за невиконання зобов’язань перед
кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором
поруки. При цьому поручитель несе відповідальність в тому ж обсязі, що й
основний боржник. Замість цього він усього лише отримує всі права
кредитора за цим зобов’язанням (ст.556 ЦК).

У зв’язку з цим виникає проблема підвищення заінтересованості
потенційних поручителів в прийнятті на себе обов’язків із забезпечення
виконання зобов’язань. Для того, щоб “не винаходити велосипед”, доцільно
звернутися до положень римського приватного права, де власне остаточно
сформувався і був створений практично довершений інститут поруки.

Щоб якось вирішити цю проблему, для поручителів були передбачені пільги.
Зокрема імператором Юстиніаном І було введено ексизіопіз. Ця пільга
полягала в тому, що поручитель, який притягувався кредитором до
відповідальності, міг вимагати, щоб кредитор спробував стягнути борг
безпосередньо з головного боржника, а вже потім, в разі невдалості
цього, — звертався до поручителя. Таким чином відповідальність
поручителя набувала вираженого субсидіарного характеру.

Другим видом пільг, встановлених для поручителів, була СІІУІЗІОШЗ, яка
застосовувалася, коли йшлося про відповідальність декількох поручителів.
Спеціальним законом (Іех Сісегеіа), прийнятим приблизно у II ст. до
н.е., боржник зобов’язувався оголошувати заздалегідь, скільки
поручителів встановлюється у забезпечення його боргу, і хто саме ці
поручителі: в результаті, кожний з них міг вимагати, щоб кредитор
рівномірно стягував борг з усіх поручителів. Спосыб застосовувалася у
всіх випадках за винятком тих, коли хтось з поручителів до часу
пред’явлення позову ставав неоплатним боржником. Ця пільга не
обмежувалася у часі, але припинялася у разі відмови від неї поручителя,
що притягується до відповідальності.

Таким чином, досвід римського приватного права свідчить, що існують
шляхи законодавчого вирішення проблеми, згаданої вище. Очевидно, що
норми, аналогічні тим, які існували у пізньому римському праві, можуть
бути введені й у наше законодавство з метою забезпечити більш повний
захист інтересів учасників комерційного обігу.

3.2. Поняття гарантії

Гарантія полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова
організація (гарант) поручається перед кредитором (бене-фіціаром) за
виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Іншими словами,
гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником
(ст.560 ЦК).

Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зобов’язання інших
осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для
задоволення вимог кредитора за основним зобов’язанням, а тому є
надійним, твердим забезпеченням виконання зобов’язань.

Якщо раніше згідно зі ст. 196 ЦК 1963 р. гарантія прирівнювалася до
поруки і на неї поширювалися правила про поруку, то гарантія за ЦК 2003
р. є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом
забезпечення виконання зобов’язання.

Характерними ознаками гарантії є те, що вона:

1) має самостійний характер. Зобов’язання гаранта перед кредитором не
залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності),
зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне
зобов’язання;

2) має особливий суб’єктний склад (гарантами можуть виступати лише
банки, інші фінансові установи, страхові організації);

3) не обмежується строком пред’явлення кредитором позовних вимог до
гаранта;

4) має сплатний характер;

5) є безвідкличною.

Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є
розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила стосовно
договірних гарантій 1978 р., Уніфіковані правила Міжнародної
торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 р., Інструкція
про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена
постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.
№368.

Строк дії гарантії. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не
встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона видана.

Гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що
її видав. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов’язаною
перед кредитором особою. Виділення в ст.561 ЦК окремою частиною моменту
набрання чинності гарантії дає змогу припустити, що до настання цього
моменту обов’язки особи, поіменованої гарантом, не є гарантією, така
особа ще не стала боржником перед кредитором, а гарантійне зобов’язання
взагалі Ще не виникло. З цього випливає, що майбутні обов’язки
майбутнього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту
набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не збігається з днем
видачі гарантії. Правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний
характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати
банківську гарантію за певних умов.

При порушенні зобов’язання, забезпеченого гарантією, настає
відповідальність гаранта перед кредитором. Водночас зміст ст.563 ЦК дає
підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не
автоматично, а при пред’явленні до нього відповідної вимоги
бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомо про порушення
зобов’язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою
гарантією обов’язки лише за наявності волевиявлення кредитора.

Слід зазначити, що бенефіціар зобов’язаний звернутися до гаранта з
письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом.
Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання
вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії.
До такої вимоги мають бути додані документи, вказані в гарантії; у
вимозі кредитора повинно бути зазначено, в чому полягає порушення
боржником основного зобов’язання.

При незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор має
право звернутися до відповідної судової установи з позовом до гаранта.
Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною
умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги,
пред’явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії.

Основним обов’язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара,
пред’явленої із дотриманням умов гарантії. ЦК встановлює також додаткові
обов’язки гаранта, пов’язані із розглядом вимог кредитора.

Зокрема після одержання вимоги кредитора гарант має негайно повідомити
про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї
документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї
документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності —
в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї
документів умовам гарантії. Поняття “розумний строк” є оціночною
категорією. Отже, визнання строку розгляду вимоги розумним має
проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що супроводжували
такий розгляд [18].

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо
вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або
якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. У цьому
випадку гарант має негайно повідомити кредитора про відмову від
задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про
недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен
негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога
кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає
задоволенню (ст.565 ЦК).

Практичний сенс такої вимоги полягає в тому, що гарант, який повідомив
про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності
основного зобов’язання, не може бути визнаним таким, що прострочив за
своїм зобов’язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього
повторної письмової вимоги та спливу розумного строку на її розгляд.

Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку
видано гарантію. Проте, встановлюючи межі зобов’язання гаранта, закон
(ст.566 ЦК) розрізняє саме зобов’язання гаранта (сплатити суму, на яку
видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або
неналежне виконання ним цього обов’язку: за загальним правилом,
відповідальність гаранта за порушення зобов’язання, що випливає з
банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не
передбачено самою гарантією. Це означає, що при невиконанні чи
неналежному виконанні своїх обов’язків гарант, як і будь-який інший
звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах,
передбачених гл.51 ЦК “Правові наслідки порушення зобов’язання.
Відповідальність за порушення зобов’язання”. У цьому сенсі
відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог
кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за
грошовим зобов’язанням. Крім вимоги про стягнення суми, на яку видана
гарантія, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час
прострочення (по суті це вимога про виконання зобов’язання в натурі),
бенефіці-ар вправі вимагати від гаранта сплати також трьох процентів
річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде
встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у
повному обсязі (ст.ст.22, 623 ЦК) [1].

Відносини гаранта та принципала грунтуються за загальним правилом на
сплатній основі. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її
суб’єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг, який
передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної
грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому
відповідальності за невиконання зобов’язання третьою особою (боржником).

Водночас домовленістю між гарантом та принципалом може бути встановлене
безоплатне надання першим послуг останньому, адже отримання оплати за
надані послуги є лише правом особи, яка виступила гарантом.

Припинення гарантії відбувається у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її
гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його
від обов’язків за гарантією.

Слід зазначити, що в переліку підстав припинення зобов’язань гаранта
перед кредитором відсутнє припинення основного зобов’язання. Це означає,
що припинення основного зобов’язання навіть шляхом його належного
виконання боржником не припиняє існування забезпечувального гарантійного
зобов’язання. Водночас підставами припинення гарантії можуть бути
передання відступного (ст.600), зарахування (ст.601), новація (ст.604),
поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК) тощо.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми,
сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено
договором між гарантом і боржником. При цьому рег-ресна вимога за своїм
обсягом не може не враховувати розміру винагороди, отриманої гарантом
від принципала за видану банківську гарантію, і підлягає відповідному
зменшенню. Право на регрес втрачається, якщо сума, сплачена гарантом
кредиторові, не відповідає умовам гарантії, коли інше не встановлено
договором між гарантом і боржником.

3.3. Загальні положення про завдаток

Завдаток був досить поширений у дореволюційному російському праві,
забезпечуючи більшість угод, в яких виконання було відірване від моменту
укладення договору. Його роль знизилася в зв’язку з поширенням
безготівкових розрахунків і нині застосування завдатку залишилося на
рівні побутових відносин.

Відповідно до ст.570 ІДК завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що
видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором
платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його
виконання. Договір про завдаток має оформлятися письмово. Недодержання
письмової форми має наслідком визнання договору нікчемним (ст.547 ЦК)
[1].

Призначення завдатку полягає насамперед у тому, що він має запобігти
невиконанню зобов’язання, яке ним забезпечене, особливо коли має місце
вина сторін зобов’язання.

Тому ст.571 ЦК встановлює, що коли порушення зобов’язання сталося з вини
боржника, завдаток залишається у кредитора, а коли це сталося з вини
кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково
сплатити суму в розмірі завдатку або його вартості. У разі припинення
зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його
виконання завдаток підлягає поверненню.

Водночас у випадку невиконання зобов’язання перед кредитором та
боржником постає питання про відшкодування завданих цим збитків. Тому
ч.2 ст.571 ЦК встановлює, що сторона, винна у порушенні зобов’язання,
має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують
розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. Отже,
якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона
повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У
випадках, коли за невиконання або неналежне виконання договору
відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми
завдатку (або повернення майна, отриманого як завдаток, та додаткової
сплати суми у розмірі вартості цього завдатку) та, крім того,
відшкодування збитків в частині, що перевищує однократну суму завдатку.

Таким чином, завдаток виконує такі функції: авансування, доказування,
забезпечення виконання зобов’язання, компенсації інтересів сумлінної
сторони зобов’язання.

За своїми функціями завдаток відрізняється від авансу, який виконує лише
платіжну функцію та функцію доказування, і незалежно від причини
невиконання підлягає поверненню. Завдаток, крім

цих функцій, як зазначалося, виконує ще й функцію забезпечення — сума,
передана як завдаток, зараховується в рахунок виконання основного
зобов’язання і в цій частині гарантує його виконання. У разі невиконання
зобов’язання завдаток також виконує забезпечувальну функцію, оскільки
невинна сторона отримує як мінімум суму, що дорівнює розміру завдатку.

Крім того, завдаток може виконувати компенсаційну функцію, бо сторона,
яка відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов’язання
зобов’язана відшкодувати Іншій стороні збитки із зарахуванням суми
завдатку.

Таким чином, завдаток за своєю сутністю наближується до санкцій,
встановлених за винне невиконання або неналежне виконання зобов’язання
(заходів відповідальності).

Саме за допомогою покладання негативних майнових наслідків
правопорушення на порушника, тобто фактично застосування заходів
майнової відповідальності, і виконується функція забезпечення виконання
зобов’язань.

Основні особливості завдатку, як засобу забезпечення зобов’язань і як
форми цивільно-правової відповідальності, полягають у такому. По-перше,
для покладання відповідальності у цьому випадку достатньо усіченого
складу правопорушення: протиправної бездіяльності і вини правопорушника.
По-друге, ця санкція застосовується не у всіх випадках порушення
договору, а лише при невиконанні договірного зобов’язання.

По-третє, ця міра відповідальності може застосовуватися лише у
двосторонніх зобов’язаннях (договорах) — таких, де кожна із сторін є і
боржником, і кредитором. Таким чином, сфера її застосування — лише
консенсуальні договори: купівлі-продажу, підряду, найму, сплатного
зберігання тощо.

Оскільки закон передбачає можливість стягнення не тільки завдатку, а й
заподіяних збитків, можлива відповідальність і в формі відшкодування
збитків. При цьому завдаток фактично поглинається ними. Однак у зв’язку
зі складністю доведення збитків сторони найчастіше відмовляються від
таких вимог, обмежуючись стягненням суми завдатку, особливо якщо вона
досить значна. У зв’язку з цим сума завдатку іноді становить 40, 50 і
навіть більше відсотків вартості предмета договору.

Слід звернути увагу на диспозитивний характер ч.2 ст.571 ЦК. Збитки
відшкодовуються із зарахуванням розміру завдатку, якщо інше не
передбачене договором. Це означає, що сторони своєю угодою можуть як
пом’якшити відповідальність (наприклад, передбачити, що навіть за
наявності збитків стягується лише сума завдатку), так і посилити її
(передбачити стягнення в повному обсязі збитків і суми завдатку).

Завдаток може бути використаним як відступне. Але для цього необхідна
відповідна домовленість сторін (ст.600 ЦК). У цьому випадку контрагент
сторони, яка використала право відступитися від Договору, також буде не
вправі вимагати відшкодування збитків [12].

3.4. Поняття застави

Основним нормативним актом, що регулює заставні правовідносини в
Україні, тривалий час залишався Закон “Про заставу”. Тепер у ЦК заставі
присвячені ст.ст.572-593, де визначені основні положення цього засобу
забезпечення виконання зобов’язань. Водночас зберігають чинність норми
Закону “Про заставу”, які не суперечать ЦК.

Сутність застави полягає в тому, що кредитор-заставодержатель набуває
права у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою,
отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед
іншими кредиторами.

Предметом застави може бути різне майно, в тому числі речі і майнові
права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення.

Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором
або законом.

Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із
заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент
виникнення права застави, якщо Інший порядок оцінки предмета застави не
встановлений договором або законом.

Оцінка майна, що передається у заставу у відносинах з участю комерційних
банків, здійснюється з урахуванням Методичних рекомендацій щодо
застосування комерційними банками Закону України “Про заставу”,
затверджених інструкцією від 8 жовтня 1993 р. №230/5/11 Національного
банку України.

Предметом застави може бути не тільки наявне майно, а й таке, яке
заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід
худоби тощо). При цьому права заставодержателя (право застави) на річ,
яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо Інше не
встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та
доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках,
встановлених договором.

Однак предметом застави не можуть бути: майно, вилучене з цивільного
обігу; вимоги, нерозривно пов’язані з особистістю боржника (про
відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров’ю, вимоги про
аліменти); інші вимоги, застава яких заборонена законом, тощо (ст.576
ЦК). Предмет застави може бути замінений лише за згодою
заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або пошкодження предмета застави несе власник
заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У
разі випадкового знищення або пошкодження предмета застави заставодавець
на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або,
якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може
бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. У разі настання
страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

Предметом застави може бути також майно, що належить кільком особам.
Особливості такої застави залежать від виду спільної власності. Якщо
майно перебуває у спільній сумісній власності, кожен з учасників такої
власності має право укладати договори щодо передання майна в заставу
(якщо інше не передбачене угодою сторін). Але зробити це він має право
за згодою всіх учасників спільної власності.

Якщо майно знаходиться в спільній частковій власності, то враховується
те, чи передається в заставу все майно чи лише частка співвласника. Якщо
в заставу передається все майно, для цього необхідна згода усіх
співвласників, оскільки розпорядження майном, що є у спільній частковій
власності, здійснюється за згодою всіх її учасників (ст.578 ЦК). Якщо в
заставу передається частка якогось із співвласників, останній може
розпорядитися нею лише після виділу її в натурі.

Сторонами заставного правовідношення є заставник (заставодавець) —
особа, що передає своє майно в заставу, і заставодержатель – особа, що
приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення виконання
зобов’язання. Заставодавцями і заставодержа-телями можуть бути фізичні
особи, юридичні особи, а також суб’єкти публічного права.
Заставодержателем може бути лише кредитор за забезпеченим заставою
основним зобов’язанням [7].

Як заставодавець може виступати боржник за основним зобов’язанням,
забезпеченим заставою, а також третя особа (майновий поручитель).
Основна вимога, що пред’являється до заставодавця, полягає в тому, що
він має бути власником майна, яке передається в заставу, або мати інше
речове право на це майно. Це пов’язано з тим, що застава припускає
можливість продажу предмета застави, а отже, у заставодавця має бути
право розпорядження заставленим майном.

Підставами виникнення застави можуть бути: договір, припис закону,
рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються
положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше
не встановлено законом.

Договір про заставу укладається письмово. Якщо предметом застави є
нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір
застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Крім того, у випадках, встановлених законом, застава нерухомості
підлягає державній реєстрації, яка здійснюється на підставі заяви
заставодержателя або заставодавця згідно зі ст.15-1 Закону “Про заставу”
та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1998 р.
№1185.

Істотними умовами договору про заставу є: вид застави, сутність
забезпеченої заставою вимоги, її розмір, строк (термін) виконання, опис
предмета застави (ст.584 ЦК) [1].

Застава може бути поділена на види залежно від того, залишається предмет
застави у заставодавця чи передається заставодержателю.

Заставлене майно залишається у заставодавця у випадках: 1) іпотеки; 2)
застави товарів у обігу чи у переробці. У цьому разі заставодавець має
право: користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у
тому числі видобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено
договором і якщо це випливає із суті застави; відчужувати предмет
застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином
розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не
встановлено договором; заповідати заставлене майно (правочин, яким
обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є
нікчемним). Водночас заставодавець, який володіє предметом застави, у
разі рухоме майно, реєстрація застави не пов’язується з моментом
виникнення права застави.

Застава цінних паперів. Цінні папери характеризуються як один з
оптимальних предметів застави. Вони досить ліквідні, не вимагають багато
місця для зберігання.

Застава векселя або інших цінних паперів, які можуть бути передані
шляхом здійснення передавального напису, здійснюється шляхом індосаменту
і вручення заставодержателю Індосованого цінного паперу (ст.53 Закону
“Про заставу”).

Порядок звернення стягнення на цінний папір залежить від того, чи
передав заставодавець заставодержателю право на папір або право з
паперу. Якщо передано право на папір, заставодержатель має представити
його для продажу з публічних торгів. На торгах він реалізується не за
номінальною, а за фактичною вартістю.

Нарівні з правом на папір до заставодержателя може перейти І право з
паперу, таким чином, заставодержатель може задовольнити свої вимоги за
рахунок предмета застави, не вдаючись до його продажу з публічних
торгів.

Застава майнових прав. Заставодавець може укласти договір на право
вимоги як за вже існуючими зобов’язаннями, в яких він є кредитором, так
і за тими, які можуть виникнути в майбутньому. У договорі має бути
вказана особа, що є боржником щодо заставодавця. Заставодавець
зобов’язаний повідомити своєму боржнику про заставу прав, що відбулася.

Майнові права, що мають строковий характер, можуть бути предметом
застави лише до закінчення строку їх дії. У договорі застави прав, що не
мають грошової оцінки (наприклад, ноу-хау), вартість застави
визначається угодою сторін.

Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не
встановлено попереднім договором застави або законом. При цьому наступна
застава майна не припиняє права застави попереднього заставодержателя.

При наступній заставі перший заставодержатель має переважне право перед
наступними на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.
Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості
виникнення права застави, крім випадку коли предметом застави є рухоме
майно, зареєстроване заставодержателем. У цьому разі володілець
зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із
заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та
застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували
заставу одного і того ж майна в один день, мають рівні права на
задоволення вимог із заставленого майна.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою,
заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави і
на задоволення за рахунок предмета застави своєї вимоги, що визначена на
момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки,
відшкодування збитків, завданих по-

рушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого
майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо
інше не встановлено договором.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду,
якщо інше не встановлено договором або законом [18].

Підставою звернення стягнення на предмет застави за загальним правилом є
невиконання зобов’язання у встановлений строк (термін). Якщо ж має місце
ліквідація юридичної особи-заставодавця, заставодержатель набуває право
звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку
виконання зобов’язання, забезпеченого заставою. У разі часткового
виконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, право
звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться
шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено
договором або законом. Якщо публічні торги не відбулися (не з’явилися
покупці, з’явився лише один покупець, переможець аукціону не сплатив
вартості речі в призначений строк тощо), предмет застави може бути за
згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність
заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором
або законом. У разі відсутності такої згоди призначається повторний
аукціон, але не раніше ніж через місяць після першого аукціону. На
повторному аукціоні початкова вартість заставленого майна може бути
знижена у разі згоди заставодавця, але не більше, ніж на ЗО відсотків.
Якщо повторний аукціон не відбувся, виконавчі документи повертаються
заставодержателю.

Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимог
заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з
іншого майна боржника, якщо інше не встановлено договором або законом
(ст.591 ЦК).

Заставодержатель має право достроково:

1) вимагати виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, у разі: а)
передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди
заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; б)
порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; в) втрати
предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає,
якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави;

2) вимагати виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, а якщо його
вимога не буде задоволена, — звернути стягнення на предмет застави: а) у
разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу; б) у разі
порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави; в) в
інших випадках, встановлених договором.

Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою (у цьому разі
заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно,
зобов’язаний негайно повернути його заставодавцеві);

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет
застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

5) в Інших випадках, встановлених законом.

3.5. Загальні положення про притримання

Новим видом забезпечення виконання зобов’язань є притримання,
передбачене ст.ст. 594-597 ЦК. Сутність права притримання полягає в
тому, що кредитор, у якого знаходиться річ, призначена для передачі
боржнику або особі, вказаній боржником, у випадку невиконання боржником
в термін зобов’язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредитору
пов’язаних з нею витрат й інших збитків, має право утримувати її у себе
доти, доки відповідне зобов’язання не буде виконане.

Слід звернути увагу на те, що право притримання виникає на підставі
прямої вказівки закону (ст.594 ЦК) і не потребує, щоб воно було
передбачене договором між кредитором та боржником.

Оскільки, ч.І ст.594 ЦК не має диспозитивного характеру, акцесорне
(забезпечувальне) зобов’язання, яке тут виникає, не залежить від волі
боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна, бо
така відмова буде вважатися нікчемною. Водночас притримання — це право,
а не обов’язок кредитора. Тому скористатися ним він може саме за своїм
бажанням.

Право притримання виникає з моменту настання строку (терміну) виконання
зобов’язання боржником. До цього моменту кредитор не має права залишати
в себе річ, яку має передати за договором боржнику. Наприклад, продавець
зобов’язаний передати річ покупцеві незалежно від сплати її вартості,
якщо інше не передбачено договором між ними. Отже, право притримання
виникає лише у разі прострочки платежу. Після передачі речі боржнику в
межах виконання основного зобов’язання кредитор не має права вимагати її
повернення для здійснення притримання або забирати її назад у боржника,
навіть якщо у нього існує така можливість.

Право на притримання припиняється:

1) у разі припинення основного зобов’язання. Це випливає з акцесорності
забезпечувального зобов’язання;

2) задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує
(ст.597 ЦК);

3) у разі припинення зобов’язань з підстав, передбачених у гл.50 ЦК.

Отже, за загальним правилом, підставою для виникнення забезпечувального
зобов’язання є закон. Проте це безумовно стосується лише випадків
притримання майна, яке знаходиться у кредитора у зв’язку з існуванням
певного зобов’язання, до виконання якого він і притримує майно.

Якщо ж майно знаходиться у кредитора у зв’язку з одним зобов’язанням, а
під загрозою опиняється виконання обов’язків цим же боржником за іншими
зобов’язаннями щодо цього ж кредитора, то притриманням речі вимоги
кредитора можуть забезпечуватися лише за умови, що інше не встановлене
договором сторін або законом.

Вимоги кредитора, що притримує річ, задовольняються з її вартості в
обсязі і в порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених
заставою (ст.ст.591, 597 ЦК) [1].

Кредитор має право притримання речі, що знаходиться у нього, незалежно
від набуття прав на неї третіми особами, якщо ці права виникли після
того, як річ потрапила в притримання кредитора (ст.594 ЦК). Проте
оскільки до кредитора, що притримує річ, внаслідок притримання право
власності не переходить, він не має права користуватися майном, що
притримується.

Кредитор зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. Він відповідає
за втрату, пошкодження або псування майна, що притримується, якщо не
доведе, що це сталося не з його вини. Крім того, на ньому лежить ризик
випадкової загибелі або випадкового пошкодження речі, якщо інше не
передбачено законом. Отже, кредитор від відповідальності за втрату,
пошкодження або псування майна фактично звільняється лише у випадку,
коли це сталося внаслідок дії непереборної сили.

Боржник, який є власником речі, що притримується, зберігає право
розпорядження нею. Проте, реалізуючи майно, він зобов’язаний повідомити
набувача речі про факт її притримання і права кредитора. Невиконання
цієї вимоги може мати для нього істотні негативні наслідки. Наприклад,
за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни
або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не був попереджений
(не знав і не міг знати) про права третіх осіб на товар (ст.659 ЦК) [1].

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні висновки:

Засоби забезпечення виконання зобов’язань можуть бути класифіковані за
різними підставами.

Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть
бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення
зобов’язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають
конкретні наслідки невиконання зобов’язання. До таких засобів належать:
неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання (гл.49 ЦК).

Універсальним засобом забезпечення зобов’язань є відшкодування боржником
збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов’язання (ст.623
ЦК). Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від
спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може
бути визначений лише після невиконання зобов’язань.

Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти
речово-правові і зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання
зобов’язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора
забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом
забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток,
притриманий.

Зобов’язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання
зобов’язання шляхом створення можливості пред’явлення до нього або до
третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов’язальної вимоги.
До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Основним нормативним актом, що регулює заставні правовідносини в
Україні, тривалий час залишався Закон “Про заставу”. Тепер у ЦК заставі
присвячені ст.ст.572-593, де визначені основні положення цього засобу
забезпечення виконання зобов’язань. Водночас зберігають чинність норми
Закону “Про заставу”, які не суперечать ЦК.

Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником
зобов’язання. Практично так само визначається неустойка в навчальній і
науковій цивілістичній літературі.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов’язань, особливо у
договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки
пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат
кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником
своїх обов’язків.

За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб)
частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за
виконання ним свого обов’язку (ст.553 ЦК).

Отже, порука — це договір, за яким до зобов’язання основного боржника
додатково приєднується зобов’язання іншої особи, що за нього ручається.
У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе
особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.

Гарантія полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова
організація (гарант) поручається перед кредитором (бене-фіціаром) за
виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Іншими словами,
гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником
(ст.560 ЦК).

Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зобов’язання інших
осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для
задоволення вимог кредитора за основним зобов’язанням, а тому є
надійним, твердим забезпеченням виконання зобов’язань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ

ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

Цивільний Кодекс України. – К., 2003.

Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву / Агарков
М.М. Избранные труды по гражданскому праву: В 2-х т. – Т.1. – М., 2002.
– С.163-460.

Васькин В.В. Возмещение убытков предприятием. — М., 1997.

Годемз Е. Общая теория обязательств / Пер. с фр. — М., 1948.

Голованов Н.М. Обязательственное право. — СПб., 2002. -С.10-92.

Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібн. / За ред. О.В.
Дзери. – К., 1998.

Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1995.

Кассо Л.А. Понятие о залоге в современном праве. — М., 1999.

Кізлова О. Поняття застави у проекті Цивільного кодексу України //
Українське право. — 1997. — Ч.З. — С.150-151.

Комберянов С. Удержание — гарантия исполнения обязательств //
Юридическая практика. — 2003. — №32. — С.7.

Новицкий Й.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. — М., 1950.

Отраднова О.О. Неустойка в цивільному праві: Автореф. дис. канд. юрид.
наук. — К., 2002.

Отраднова О.О. Поняття і функція неустойки: історія та сучасність //
Право України. – 2001. – №8. – С.110-113.

Пучковская Й.Й. Ипотека: залог недвижимости. — Харьков, 1997.

Саватье Р. Теория обязательств. Юридический й экономический очерк / Пер.
с фр. — М., 1992.

Толстой В.С. Исполнение обязательств. — М., 1993.

Федосєєв П.М. Інститут поруки за римським правом та його рецепція у
цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Харків,
2003.

Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О.
Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020