.

Конституційний розвиток на Україні (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
769 13103
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Конституційний розвиток на Україні”

ПЛАН

1. КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА – ПЕРША КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

2. КОНСТИТУЦІЯ УНР ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД КОНСТИТУЦІЙ РАДЯНСЬКОГО ЧАСУ

3. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ СУЧАСНОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ
РЕФОРМИ

4. ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

5. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
………………………..4

1. КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА – ПЕРША КОНСТИТУЦІЯ
УКРАЇНИ……………………………………………………6

2. КОНСТИТУЦІЯ УНР ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД КОНСТИТУЦІЙ РАДЯНСЬКОГО
ЧАСУ……………………………10

3. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ СУЧАСНОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ
РЕФОРМИ………14

4. ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ
УКРАЇНИ…………………………………………………..26

5. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ
УКРАЇНИ………………………………………………………..
…………………….32

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………34

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………37

ВСТУП

Розвиток цивілізованої держави постійно супроводжується конституційним
розвитком: вдосконаленням Конституції, регулюванням конституційних
правовідносин тощо.

Україна, як держава яка прагне бути юридично цивілізованою, також
переживала і переживає конститційний розвиток.

З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна
стала самостійною, суверенною державою, розвиток якої потребував перш за
все правового закріплення. Це завдання було покликано виконати, перш за
все, конституційне право як провідна галузь системи національного права,
що конституює державу. Проте воно ускладнювалося тим, що не можна було
автоматично переносити положення конституційного права колишнього
Радянського Союзу в нову добу розбудови української державності.
Потрібно було на засадах принципово нових концептуальних підстав
створити конституційне право України і конституційно-правову ідеологію,
які грунтувалися б на досвіді конституціоналізму демократичних країн
світу, який, на жаль, не брався до уваги в період існування СРСР.

Зокрема, не враховувалися найважливіші принципи буржуазної науки
конституційного права, які здобули своє втілення у багатьох конституціях
світу:

– ідея народного суверенітету як джерела конституції, інших галузей
права та державної влади;

– принцип верховенства закону над іншими нормативними актами;

– принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

– принцип народного представництва і верховенства парламенту;

– рівність усіх перед законом;

– пріоритет природних прав людини над державою та її органами.

Як відомо, право регулює різні за змістом суспільні відносини, які мають
свою специфіку, з урахуванням того, що виникає об’єктивна необхідність
диференціації норм права на окремі частини (галузі) єдиної, в даному
разі, системи національного права України, які являють собою сукупність
правових норм, що регулюють певну групу суспільних відносин.

Стосовно галузі конституційного права за допомогою юридичного режиму
з’ясовуються основні об’єкти дії норм конституційного права — права і
свободи особи; державний устрій; влада та форми її здійснення;
організація та здійснення державної влади на підставі принципу її
розподілу; місцеве самоврядування; територіальна організація України.

В даній курсовій роботі плануємо прослідкувати головні етапи
конституційного розвитку України, визначити сучасний стан
конституційного становлення, особливості конституційних реформ, про які
так довго і багато говорять в наші часи тощо.

1. КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА –

ПЕРША КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Конституція 1710 р. – визначний український народнополітичний документ,
у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації.
У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той
час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на
непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме
через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків
до свободи, самостійності – і намаганням сусідів забрати у ясир і
уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та
мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина,
прагнули зв’язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити
модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації.
Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку
України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її
політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як
очеревлена ідея української держави – Гетьманщини і водночас як
удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій
це все викладено, не позбавлна хиб (точніше особливостей свого часу),
але це ж перша українська конституція.

  Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й
загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого
Пилипа Орлика: ”Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили
і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше
завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини
України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому”. Текст Конституції
дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська
версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та
опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була
варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте
обидві версії вважають оригінальними.

   Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об’єднані
у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко
схематично викладено ”Історію Війська Запорозького і всього руського
народу”, яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини – Київської
Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і
переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції –
проголошення незалежності України від Польщи та Москви. Другим пунктом
було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання
Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне
становище православ’я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування
київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала
традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність
території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків,
що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також
становищу міщан, посполитих та козаків – ”людей убогих”, точно
визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція
обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно
встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого
обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу.
Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над
гетьманським абсолютизмом. За виразом О.Оглоблина, Конституція стала
”другою поразкою… гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка
завдала великого удару гетьманській владі”. Ця конституція, в якій було
поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верствиУкраїни,та
Зопоріжжя, як військової сили, ”була в той же час маніфестом державної
волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним
пам’ятником української державнополітичної думки”, – так
охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин.

   Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських
статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що
вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української
держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього
українського народу. Проте слово ”конституція”, що вжите у назві, ще
не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей
документ конституцією у сучасному розумінні.

   Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей,
була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно
випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади
кабінета Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

   Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на
Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в
момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто
теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її
укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а
тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна
юридична платформа ”мазепинського руху” і, найголовніше, як один із
перших конституційних актів в історії Європи, який обгрунтовує
можливість існування парламентарної демократичної республіки.

   Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови.
Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до
розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню
національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні
мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика –
своєрідна мовна пам’ятка українського народу. Пам’ятники руйнуються з
плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються.
І саме з них ми черпаємо наші знаня, саме вони нагадують нам про наші
коріння.

   Карл ХІІ підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності
України.

   Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності
проходять через зростання національної самосвідомості, через
усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу
України, через боротьбу – і самих українців, і представників інших
національностей і народностей, які пов’язали свою долю з долею України.

2. КОНСТИТУЦІЯ УНР ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД КОНСТИТУЦІЙ РАДЯНСЬКОГО ЧАСУ

Побудова конституційного ладу в Україні почалася у 1917 р. Вже І
Універсал Української Центральної Ради “До Українського народу на
Україні й поза Україною”, прийнятий 10 червня 1917 p., проголосив
Україну вільною, закріпив демократичну виборчу систему.

Період відродження національної української держави (1917-1920)
позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які
передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них
слід віднести III Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада
1917р.

Великого значення для подальшого розвитку конституційного ладу в Україні
мав IV Універсал від 9 січня 1918 p., який проголосив Українську Народну
Республіку самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною
державою українського народу.

Нарешті, 28 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла
Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний
устрій, права і вільності УНР), яка складалася з 7 розділів і 83 статей.

Одночасно 29 квітня 1918 р. було прийнято Закон про тимчасовий державний
устрій України.

Безумовно, серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає
Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України.
Конституція проголошувала Україну суверенною, самостійною і ні від кого
не залежною державою. Відзначалося, що вся влада в УНР належить народові
України, а за формою правління УНР є парламентською республікою,
верховним органом влади якої е Всенародні збори.

За формою державного устрою УНР була унітарною державою з широким
місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади якої
будувалася на основі принципу децентралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою будувалися відповідно до
принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

У Конституції визначалося, що організація державної влади базується на
засадах принципу розподілу влади.

Органом законодавчої влади проголошувалися Всенародні збори, які
формували інші гілки влади.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а вищим органом
судової влади був Генеральний суд УНР.

На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, встановлення влади
гетьмана П. Скоропадського призвели до того, що положення першої
Конституції України 1918 р. не були реалізовані.

Незважаючи на те, що керівництво УНР у 1918 р. переїхало до Житомира,
робота над відповідними конституційними актами тривала.

Зокрема, 13 листопада 1918 р. був прийнятий Тимчасовий основний закон
про державну самостійність колишньої Австро-Угорської монархії,
ухвалений Українською Національною Радою.

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: “Про
тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. та “Про
верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і
перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї
України” від 1 серпня 1918 р.

Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні, зберігаючи
її унітарний державний устрій. Главою Української держави проголошувався
Гетьман України, виключно якому належала “влада управління”. Гетьман
України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради
Міністрів), затверджував склад уряду, призначав на посаду та звільняв
членів уряду, був “Верховним воєводою Української Армії і Флоту” тощо.

Незважаючи на те, що “гетьманська конституція” фактично закріплювала
режим особистої влади Гетьмана України, вона містила й деякі
демократичні положення, які, зокрема, передбачали недоторканність особи,
недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання,
недоторканність власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання,
очолюваного Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного
розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад
УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p.,
відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою,
скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані
“проти інтересів трудящих класів”, поновлювалася дія демократичних
принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії,
її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний
передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал
(Резолюцію про владу), що відігравав роль “малої конституції” соборної
УНР.

Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад
Української держави був істотним кроком уперед порівняно з “гетьманською
конституцією”, хоч він і не відтворював повністю принципи Конституції
УНР від 29 квітня 1918 р.

Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади
(законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве
самоврядування підмінялося контролем “Трудових Рад”, принцип народного
суверенітету підмінявся декларуванням належності влади “трудовому
народові України” тощо.

У 1919 р. Урядова Комісія з розробки Конституції УНР підготувала новий
проект Основного державного Закону УНР, який складався з 15 розділів і
345 статей.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще
два конституційні акти: Закон “Про тимчасове верховне управління і
порядок законодавства в Українській Народній Республіці” та Закон “Про
Державну Народну Раду Української Народної Республіки”.

В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово
здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних
Міністрів на засадах поділу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені
Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О.
Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української
держави, а другий — федеративний.

За радянського періоду української державності було прийнято чотири
конституції: Конституцію УСРР 1919 p., Конституції УРСР 1929, 1937 і
1978 р. У конституції законодавче закріплювали так звану радянську
модель організації влади, основою якої був ленінський принцип поєднання
у Радах, як працюючих корпораціях, законодавства і управління. Тим самим
заперечувався визнаний у багатьох демократичних державах принцип
розподілу влади.

Проголошуючи диктатуру пролетаріату перші радянські конституції України
фактично закріплювали нерівність людей. Всі вони фактично текстуально
відтворювали структуру і норми Конституцій СРСР того періоду.

Нарешті, у конституціях містилося багато норм не правового, а
ідеологічного і політичного змісту, через що зарубіжні вчені називали їх
не конституціями, а “політичними деклараціями”.

3. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ СУЧАСНОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ
РЕФОРМИ

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід
враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та
марксистсько-ленінської.

Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл
неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники
природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір,
який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової
норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише
держави, а й нації.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й
особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від
усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими
рисами:

– особливим суб’єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого
він приймається (народ, парламент, установчі збори);

– всеосяжним об’єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою
політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

– особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права,
вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в
конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо
народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило —
парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ,
як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом,
як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті
засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.

Що стосується всеохоплюючого об’єкта конституційного регулювання, то він
виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у
специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і
закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються
також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в
особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст
відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових
актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за
допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені,
закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського
суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади
устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади, а також
механізм її організації і здійснення.

Прагнення України на початку 90-х pp. минулого століття стати незалежною
суверенною державою об’єктивно спричинилося до початку процесу розробки
і прийняття нової Конституції України.

Першим етапом цього конституційного процесу слід вважати період від 16
липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р.

Початок цього процесу пов’язується з прийняттям Верховною Радою
Української РСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет
України. У цьому важливому політико-правовому документі вперше були
закладені основоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове
закріплення у Конституції України 1996 р.

В Декларації було проголошено, що державний суверенітет України — це
верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в
межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах.

У Декларації закріплювалися державно-правові ознаки, які характеризували
Україну як незалежну, суверенну державу.

Так, у розділі І “Самовизначення української нації” зазначалося, що
Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих
кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного
права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної
державності українського народу.

Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як було зазначено у
розділі II “Народовладдя”, є народ України.

У розділі III “Державна влада” закріплювалися положення про те, що
Україна самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.
Державна влада в Республіці здійснюється, як зазначалося у Декларації,
за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV “Громадянство України” вказувалося, — що Україна має своє
громадянство і регулює інтеграційні процеси.

Державно-правовій ознаці верховенства України на всій своїй території
був присвячений розділ V “Територіальне верховенство”.

Зокрема зазначалося, що Україна як суверенна національна держава
розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією
свого невід’ємного права на самовизначення.

У розділі VI “Економічна самостійність” було записано, що Україна
самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.
Народ України має виключне право на володіння, користування і
розпорядження національним багатством України. Україна має право на свою
частку в багатстві колишнього СРСР, зокрема в алмазному та валютному
фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу
Республіки.

У розділі вказувалося, що Україна самостійно створює банкову, цінову,
фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за
необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

У розділах VII “Екологічна безпека” і VIII “Культурний розвиток”
відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації
охорони природи на території Республіки та порядок використання
природних ресурсів. Вона самостійна у вирішенні питань науки, освіти,
культурного і духовного розвитку української нації, причому гарантує
всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх
вільного національного культурного розвитку. Національні, культурні та
історичні цінності на території України визнавалися виключно власністю
народу Республіки. У Декларації вказувалося, що Україна має право на
повернення у власність народу України національних та історичних
цінностей, що знаходяться за межами України.

Розділ IX “Зовнішня та внутрішня безпека” закріплював право України на
власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки,
підпорядковані Верховній Раді України. Україна урочисто проголосила про
свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не
братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних
принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

У розділі X “Міжнародні відносини” закріплювалося положення про те, що
Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з
іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного
спілкування, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі
та європейських структурах. Україна визнавала перевагу загальнолюдських
цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного
права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна, як суб’єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з
іноземними державами, укладає з ними договори і обмінюється
дипломатичними і консульськими представниками, бере участь у діяльності
міжнародних організацій.

24 жовтня 1990 p. Верховна Рада України утворила Конституційну комісію
(Комісія з розробки нової Конституції Української РСР).

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, яка була ухвалена
Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

Основні загально-методологічні принципи цієї концепції:

1. Нова Конституція республіки має ґрунтуватися на Декларації про
державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і конкретизувати
її положення. Через всю Конституцію мають бути проведені ідеали правової
держави.

2. В центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна
цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об’єктом
конституційного регулювання повинні бути відносини між громадянином,
державою і суспільством. Регулювання Конституцією цих, а також інших
відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя, гідних людини,
формування громадянського суспільства.

3. Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей,
закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний
і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність
України загальновизнаним нормам міжнародного права.

4. Норми нової Конституції — норми прямої дії. Неприпустимою є відмова
від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючих законів або
інших нормативних актів.

5. Нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорсткий
механізм її змін і доповнень.

6. Для забезпечення стабільності та ефективності Конституції має бути
запроваджений інститут конституційних законів, посилання на які
міститимуться у тексті Конституції.

Пропонувалася така структура нової Конституції: преамбула, 9 розділів і
26 глав, у яких висвітлювалися б такі питання: засади конституційного
ладу; права людини і громадянина; громадянське суспільство і держава;
територіальний устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістична
Республіка; національна безпека; охорона Конституції; порядок змін і
доповнень Конституції і конституційних законів.

Перший проект Конституції України був розроблений Конституційною
комісією і постановою Верховної Ради України, винесений 1 липня 1992 р.
на всенародне обговорення.

Проект включав в основному структурні підрозділи концепції Конституції
1991 p. і складався з 10 розділів і 258 статей.

Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено
Верховній Раді України 26 жовтня 1993 р. Він складався з 12 розділів і
211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого.

Було визначено структуру Конституції, яка включала багато зовсім нових
положень.

1. До Конституції України вперше було включено преамбулу, в якій у
стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний
Закон.

2. Розділ І проекту був присвячений “Загальним засадам конституційного
ладу”. В ньому визначалася сутність України як демократичної правової
соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою.
Були перелічені обов’язки держави перед людиною і суспільством.
Зазначалося, що влада в Україні здійснюється народом, а також системою
державних органів і органів місцевого самоврядування. При цьому державна
влада здійснювалася за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу
і судову. Проголошувався принципи верховенства права. Був визначений
статус української мови як державної, закріплено положення про те, що
норми Конституції є нормами прямої дії. Крім того, проголошувався
принцип єдності, недоторканності і цілісності території України. Було
визначено, що громадяни здійснюють свої права згідно з принципом:
“дозволено все, що не заборонено законом”, а органи держави здійснюють
свої повноваження за принципом: “дозволено лише те, що визначено
законом”. Було закріплено положення, згідно з яким Україна визнавала
пріоритет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних
принципів міжнародного права. Громадянам України надавалося право чинити
опір та перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації
української державності, конституційного ладу, порушення територіальної
цілісності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Розділ II проекту Конституції “Права, свободи і обов’язки людини і
громадянина” складався з 6 глав, які містили загальні положення,
регламентували питання громадянства, визначали громадянські і політичні
права; економічні, соціальні, екологічні і культурні права людини;
перелік гарантій прав і свобод, а також основних обов’язків громадян.

Головне у цьому розділі було те, що закріплені у проекті права і свободи
громадян відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948 p.
Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб
вони стали реальними.

Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ III проекту.
Розділ дуже проблематичний, тому, що в ньому закладалися норми, які
належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу
не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності,
підприємству, екологічній безпеці, сім’ї, освіті, науці і культурі,
громадським об’єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені
глави, на наш погляд, належали до соціальних та економічних прав і
свобод громадян.

Дуже важливим для того періоду був розділ IV проекту “Пряме
народовладдя”. Він розкривав сутність народовладдя, форми його
здійснення, а також надавав народові України право законодавчої
ініціативи.

Розділ V проекту Конституції України було присвячено органові, який
здійснює законодавчу владу в Україні — Верховній Раді України. У п’яти
главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу
Верховної Ради, процедуру її формування, закріплювалися повноваження і
організація роботи цього органу. Порівняно з минулими конституціями, у
розділ було вміщено спеціальну главу, присвячену законодавчому
процесові. Окрема глава регламентувала питання бюджету і фінансового
контролю.

Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділах VI і VII проекту
Конституції, в яких закріплювався статус Президента України і Кабінету
Міністрів України.

Розділ VIII проекту стосувався судової влади. Проте не зрозуміло, чому
глава А була присвячена органам правосуддя, а глава Б — прокуратурі,
яка, як відомо, у нашій країні завжди була наглядовим органом.

Територіальному устрою і територіальній організації влади в Україні
присвячувався розділ IX проекту Конституції. У главах закріплювалися
норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою; статус
Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася
місцевого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну організацію
влади безпосередньо на місцях (у селах, селищах, містах і районах), так
і про місцеве самоврядування та його органи — місцеві ради. Якщо перше
дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у
блоці, присвяченому місцевому самоврядуванню.

Розділ X проекту Конституції стосувався охорони Конституції. У ньому
регламентувався порядок обрання, організації і діяльності
Конституційного Суду України. На наш погляд, зважаючи на логіку
закріплення конституційних інститутів, цей розділ мав бути вміщений
після розділу про Верховну Раду або після розділу про судову владу.

Державним символам України було присвячено розділ XI проекту Конституції
України.

Розділ XII проекту визначав порядок внесення змін і доповнень до
Конституції і конституційних законів.

Закінчуючи характеристику проекту Конституції України, слід відзначити
її, на наш погляд, великий обсяг. 211 статей — забагато для Основного
Закону. Наприклад, Конституція США містить 7 статей, які складаються з
21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Франції 1958 р. складається
з 92 статей. Конституція Італії — з 168 статей і 18 перехідних положень.
146 статей містить Основний Закон ФРН, 120 — Конституція Греції. 137
статей і 9 заключних і перехідних положень — Конституція Російської
Федерації. Лише Конституція Португалії складається з 312 статей.

Після 26 жовтня 1993 р. внаслідок протистояння законодавчої та
виконавчої гілок влади конституційний процес був фактично перерваний.

Другий етап конституційного процесу почався після завершення дострокових
парламентських, президентських виборів і охоплював період з 10 листопада
1994 р. по 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням
конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комісії над
третім проектом Конституції України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного
договору між Президентом України і Верховною Радою України про
організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до
прийняття нової Конституції України.

Цей договір дав змогу прискорити конституційний процес в Україні. У
стислій формі він визначав основні положення майбутньої Конституції
України і складався з 8 розділів і 61 статті.

В розділі І “Загальні положення” визначалися основні загальні засади
майбутньої Конституції.

Розділ II був присвячений статусу Верховної Ради України та статусу
народного депутата.

Розділ НІ визначав статус Президента України, особливістю якого було те,
що Президент вважався главою держави і главою державної виконавчої
влади.

Розділ IV закріплював правове становище уряду України — Кабінету
Міністрів України.

Розділ V був присвячений судоустрою України, а VI розділ — прокуратурі.

Розділ VII фактично визначав органи держави, які функціонували на
місцях. Специфікою цього розділу було те, що він до цих органів відносив
одночасно і місцеві органи державної виконавчої влади, і місцеве
самоврядування. У законодавстві країн Європи таке поєднання можливе.
Так, у Болгарії е Закон “Про місцеві державні адміністрації і місцеве
самоврядування”.

Розділ VIII містив “Заключні положення”.

Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової
Конституції України і не виключав можливості винесення тексту нового
Основного Закону на всеукраїнський референдум (п. 4 Договору). Після
підписання Конституційного договору почався процес реалізації закладених
у ньому положень.

Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18 червня 1995 р.
до 28 червня 1996 р.

В липні 1995 р. було створено Робочу групу з підготовки проекту
Конституції України. На основі підготовлених нею матеріалів для
підготовки проекту Основного Закону 24 листопада 1995 р. Конституційна
комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки
проекту.

Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготовлений Робочою
групою, і передала його разом з власними зауваженнями на розгляд
Верховної Ради України.

5 травня 1996 р. Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію для
доопрацювання проекту Конституції.

В період з 5 травня по 28 червня 1996 р. Верховна Рада України
постатейно обговорювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України, яку 12 липня 1996
р. урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

Четвертий етап почався після прийняття Конституції України з 28 червня
1996 р. і триватиме до часу прийняття Верховною Радою України Закону про
імплементацію у текст Основного Закону змін і доповнень. На підставі
рішень всеукраїнського референдуму, проведеного за народною ініціативою
16 квітня 2000 p., і схвалення всіх питань, винесених на його
обговорення, Верховна Рада України повинна імплементувати в текст
Конституції України такі питання:

– про скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб;

– про право Президента України достроково припиняти повноваження
Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати
постійно діючу парламентську більшість;

– це саме право може бути застосовано, якщо протягом трьох місяців
Верховна Рада не затвердить Державний бюджет України;

– про створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.

На жаль, зміни до Конституції України на підставі рішень референдуму до
цього часу не внесено до тексту.

Крім того, протягом цього етапу проводилася робота з приведення
відповідно до Конституції поточного законодавства та розробки і
прийняття нових законів України.

4. ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВНЕСЕННЯ ЗМІН

ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Розділ XIII Конституції регламентує порядок унесення змін до Конституції
України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності
конституційного устрою, що передбачає таке: Конституція може бути
змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, який відрізняється
від унесення змін до поточного законодавства, а також запровадження
динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно
реагувати на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку
суспільства і держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначено коло суб’єктів конституційної
ініціативи, яким надається можливість ставити питання про зміну положень
Конституції України. До них відносять Президента України і не менш як
І/З народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до
Конституції України на розгляд Верховної Ради України, і це пояснюється
тим, що саме вони є суб’єктами, які безпосередньо репрезентують
Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту
на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачено
набагато ширше коло суб’єктів, що охоплює Президента України, народних
депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Із цієї статті також випливає, що конституційна ініціатива вказаних
суб’єктів про внесення змін до Конституції України оформляється у
вигляді законопроекту. Законопроект має бути поданим відповідно до
Регламенту Верховної Ради України в письмовій формі, з супровідною
запискою, що містить обґрунтування необхідності розроблення і прийняття
закону, а також, у необхідних випадках, із пояснювальною запискою,
довідкою про фінансові та інші витрати, пов’язані з прийняттям і
впровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказаних
вимог не дотримано або ж форма поданого законопроекту не відповідає
встановленим нормам, Верховна Рада України може повернути законопроект
його ініціаторові.

Обмеження кола суб’єктів конституційної ініціативи з питань внесення
змін до Конституції України, надання цього права лише Президентові та
принаймні 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого
процесу здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією
стабільності Конституції та обґрунтованості вимог внесення змін до неї.

У подальшому Конституція України встановлює, що законопроект про
внесення змін до Конституції України попередньо має схвалити більшість
конституційного складу Верховної Ради України. Тобто, для схвалення
законопроекту є необхідною більшість голосів від загальної кількості
народних депутатів, обраних до Верховної Ради України. Із цього гурту
виключаються депутати, повноваження яких припинено в установленому
законом порядку, а також депутати, які вибули зі складу Верховної Ради
України через будь-яку причину на момент схвалення. Після попереднього
схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України
вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради
України за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу
Верховної Ради України.

Усе вищесказане стосується розділів: II “Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина”, IV “Верховна Рада України”, V “Президент
України”, VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”,
VII “Прокуратура”, VIII “Правосуддя”, IX “Територіальний устрій
України”, X “Автономна Республіка Крим”, XI “Місцеве самоврядування”,
XII “Конституційний Суд України”, XIV “Прикінцеві положення”, XV
“Перехідні положення”.

Після внесення до Верховної Ради України законопроекту про зміни норм
щойно згаданих розділів процес їх розгляду і прийняття можна умовно
поділити на два етапи. На першому проводиться обговорення і схвалення
законопроекту більшістю народних депутатів від конституційного складу
Верховної Ради, що є лише попереднім актом, а на другому вже схвалений
законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за
нього проголосує не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної
Ради України. Нагадаємо лише, що чергові сесії Верховної Ради України
відбуваються двічі на рік.

Із цього загального порядку внесення змін до Конституції України є
винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів І
“Загальні засади”, III “Вибори. Референдум” і XIII “Внесення змін до
Конституції України”. По-перше, суб’єктами конституційної ініціативи
щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін
до цих розділів є Президент України або не менш як 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект
про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до
Верховної Ради України і приймається не менш як 2/3 від її
конституційного складу. І, по-третє, він затверджується всеукраїнським
референдумом, що призначається Президентом України, і тільки після цього
набирає чинності. Тобто, Конституція України встановлює ще складніший
порядок для внесення змін у ті розділи, що становлять її фундаментальну
основу, а це, своєю чергою, має запобігти будь-яким спробам змінити її
сутність.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту
про внесення змін до розділів І, III, XIII з того самого питання можливе
лише до Верховної Ради України наступного скликання. Тобто, Конституція
забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів
І, III, XIII цієї Конституції з того самого питання на розгляд Верховної
Ради України того самого скликання.

Конституція України проголосила, що її не можна змінити, якщо зміни
передбачають:

• скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Це
положення викликане тим, що в сучасних державах права і свободи людини і
громадянина є непорушними і недоторканними, а тому якщо законопроект, що
змінює Конституцію, передбачає скасування чи обмеження прав і свобод
людини і громадянина, Верховна Рада зобов’язана його відхилити, а
Конституцію залишити незмінною;

• ліквідацію незалежності України. Остання проголошена ст. 1
Конституції, де сказано, що Україна є суверенною, незалежною,
демократичною, соціальною та правовою державою;

• порушення територіальної цілісності України, що, своєю чергою,
суперечить ст. 2 Конституції, за якою територія України в межах
існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена також в умовах воєнного або
надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий
режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств,
установ та організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні
конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб,
покладає на них додаткові обов’язки. Правовий режим надзвичайного стану
спрямований на убезпечення громадян у разі стихійного лиха, аварій і
катастроф, епідемій та епізоотій, а також для захисту прав і свобод
громадян, конституційного ладу під час масових порушень правопорядку, що
створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або спроби захоплення
державної влади чи зміни конституційного ладу України через насильство.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції
України, що розглядався Верховною Радою України і стосовно якого закону
так і не було прийнято, може бути поданий до Верховної Ради України
повторно, але не раніше ніж через рік од дня винесення рішення щодо
цього законопроекту. Тобто, Конституція забороняє повторне подання до
Верховної Ради того самого законопроекту про внесення змін до неї, якщо
Верховна Рада його вже розглядала і відхилила, раніше ніж через рік од
дня ухвалення рішення щодо цього законопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього
строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення
Конституції України. Тобто, протягом чотирьох років роботи Верховної
Ради можлива лише одноразова зміна тієї чи тієї статті Конституції,
окремого її положення.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України. Останній повинен сформулювати вмотивований висновок щодо
відповідності законопроекту такими вимогам:

• чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і
громадянина;

• чи не спрямований він на ліквідацію незалежності України;

• чи не порушує територіальної цілісності України;

• за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України;

• чи не буде розглядатися законопроект Верховною Радою України,
повторно, протягом року од дня винесення рішення щодо аналогічного
законопроекту;

• чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України
протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі
положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту є
важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного
Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до
свого розгляду.

Розділ XIV “Прикінцеві положення” Конституції України присвячений
набиранню нею чинності. А самі розроблення і прийняття нової Конституції
України закономірно викликані якісними змінами, що стались у державному
і суспільному житті нашої країни.

Ясна річ, що набирання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми
втілення в життя всього нового, що вона проголошує і закріплює, але вона
повинна розглядатись усіма як Основний Закон нашої держави, відповідно
до якого мають прийматися інші нормативно-правові акти, загалом
функціонувати правова система країни. При цьому під останньою розуміють
сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів
та організацій, що існують і функціонують у суспільстві з приводу
створення, реалізації та охорони права.

Принагідно хотілося б зауважити, що норми Конституції України є нормами
прямої дії, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими
суб’єктами не вимагають їх дублювання й конкретизації іншими
нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма,
а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на
підставі Конституції.

5. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних
політико-правових, економічних та суспільних відносин, які виникають у
суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного
права України, проте провідне місце серед них належить нормам
Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і
базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що
закріплюють загальні засади конституційного ладу, в яких закладено
основні принципи української конституційної держави, що відображають її
сутність.

Основні принципи конституційного ладу України:

– принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною
цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

– принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм
суверенітету і єдиним джерелом державної влади (ст. 5 Конституції);

– визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і
незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з
республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

– організація і діяльність державної влади будується на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

– визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

– принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна
підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм
Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

– визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його
саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

– принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності,
заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої
Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

– принцип визнання української мови державною (ст. 10
Конституції);

– визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх
суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості
економіки (ст. 13 Конституції);

– принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на
обов’язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину
національного законодавства (ст. 9 Конституції);

– визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і
територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та
інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноправності України, оборона держави, здійснення
зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

– принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на
засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що
не передбачено законом.

У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставах, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України
(ст. 19 Конституції);

– закріплення у якості державних символів України Державного Прапора
України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20
Конституції).

ВИСНОВКИ

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й
особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від
усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими
рисами:

– особливим суб’єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого
він приймається (народ, парламент, установчі збори);

– всеосяжним об’єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою
політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

– особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права,
вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в
конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо
народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило —
парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ,
як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом,
як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті
засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм,
принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію
державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і
громадянином.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: суспільний зміст
конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і
правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається
конституція (норми, інститут тощо).

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб
організації матеріалу, який у ній міститься.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її
прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії.
Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів
голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному
засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та
14 перехідних положень.

Розділ XIII Конституції регламентує порядок унесення змін до Конституції
України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності
конституційного устрою, що передбачає таке: Конституція може бути
змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, який відрізняється
від унесення змін до поточного законодавства, а також запровадження
динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно
реагувати на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку
суспільства і держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначено коло суб’єктів конституційної
ініціативи, яким надається можливість ставити питання про зміну положень
Конституції України. До них відносять Президента України і не менш як
І/З народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до
Конституції України на розгляд Верховної Ради України, і це пояснюється
тим, що саме вони є суб’єктами, які безпосередньо репрезентують
Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту
на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачено
набагато ширше коло суб’єктів, що охоплює Президента України, народних
депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього
строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення
Конституції України. Тобто, протягом чотирьох років роботи Верховної
Ради можлива лише одноразова зміна тієї чи тієї статті Конституції,
окремого її положення.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України. Висновок Конституційного Суду щодо конституційності
законопроекту є важливою юридичною гарантією проти можливості порушення
Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти
законопроект до свого розгляду.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові акти

Конституція України. – 28.06. – К., 1996 / Преса України, 1996.

Конституція П.Орлика. Репрентне видання. – К., 1992. – 15 с.

Інша літературні джерела

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 1998. – 526 с.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998. – 406 с.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2003. – 450
с.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
2003. – 360 с.

Конституційне право України / Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2001. – 507 с.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2002. – 490 с.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000. – 260 с.

Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков,
С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 2002. – 206 с.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”,
2003. – 416 с.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів:
Центр Європи, 1999. – 166 с.

Конституція П.Орлика. Репрентне видання. – К., 1992. – С.4-5.

Конституція П.Орлика. Репрентне видання. – К., 1992. – С.5-6.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2003. –
С.94.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. –
Львів: Центр Європи, 1999. – С.37.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. –
Львів: Центр Європи, 1999. – С.105.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
2003.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. –
Львів: Центр Європи, 1999. – 166 с.

Конституційне право України / Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2001.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. –
Львів: Центр Європи, 1999. – 166 с.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2002.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2002.

Конституція України. – 28.06. – К., 1996 / Преса України, 1996. –
Розділ 14.

Конституція України. – 28.06. – К., 1996 / Преса України, 1996.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020